А у нас в квартирі джаз. А у вас? Американці вже застовпили «Дорогу ритму»

Джазовий тур The Rhythm Road («Дорога ритму») — успішний і резонансний проект. Його реалізацією з 2005 року займається підрозділ нью-йоркського Лінкольн Центру Jazz at Lincoln Center. «Дорога ритму» продовжує масштабний проект середини минулого століття Jazz Ambassadors («Посли джазу»). Подорожуючи дорогою джазу, квартет Коена побував уже в Руанді, Конго, Уганді, Зімбабве, Йорданії. Тепер — в Україні, попереду — Росія і Білорусь.

В останні роки киянам щастило — на столичних джазових сценах вони могли послухати справжніх американських гігантів: Джорджа Бенсона, Біллі Кобема, Віктора Бейлі, Чіка Коріа, Гері Бартона, Мейнарда Фергюссона, Джо Завінула, The Manhattan Transfer, Take 6, Маркуса Міллера, Еріка Марієнталя, Ела Джерро, Дейва Холланда. І завжди висока культура, вивіреність, точність, витончена майстерність та величезна артистична привабливість американських артистів приносили слухачам радість. А для наших виконавців ці концерти ставали живим прикладом того, до чого потрібно прагнути у професійному плані, орієнтиром у строкатому світі сучасної музики (у залах і клубах на виступах американських джазменів були помічені наші поп-митці, зокрема Злотник, Пономарьов, Вакарчук).

Крім фестивальних і концертних виступів, ініційованих українськими організаторами, впродовж семи років знайомство України з джазом курирує держдепартамент США. Він привозить до нас у порядку культурного просвітництва американські джазові колективи, поставивши за мету якнайповніше і близьке наше знайомство з національним надбанням Америки — джазом. До нас приїжджали п’ять чудових колективів із різних міст США. Нині гостями Києва і Харкова стали чиказькі музиканти на чолі з піаністом Раяном Коеном. Його група — «невеличкий квартет усього з чотирьох осіб» (джазовий жарт), в якому грають великі майстри своєї справи. Не зайвим буде зазначити, що музиканти співпрацюють уже давно, і з моменту, коли до їхнього складу влився чудовий креативний барабанщик Коубі Уоткінс, минуло дев’ять років. У результаті — позитивний процес підвищення якості, майстерне володіння найрізноманітнішими стилями. У Києві звучала досить традиційна музика, яка включала стандарти та авторські композиції піаніста, але із саунд-чеків стало зрозуміло, що грають американці все, включаючи найкрутіший пост-боп.

Квартет Коена цікавий ідеальною зіграністю. Квартет дав два концерти: у клубі «44» та освітньому центрі «Майстер-Клас» на Печерську. Клубний концерт пройшов у просто-таки набитому підвалі на високому градусі емоційного підйому музикантів і слухачів. Вартість квитка символічна — 20 гривень. Артисти грали півтори години, чергуючи цікаві й розумні авторські композиції Раяна з кількома свіжими, яскраво індивідуальними аранжуваннями. Кожний музикант давно притерся в ансамблі, який був просто ідеальний, точно розрахований, виміряний, збалансований за звуком, кількістю та змістом сольних виходів — буквально академічний (у найкращому значенні). Єдність цілого поєднувалася з індивідуальною майстерністю кожного музиканта — самобутнього соліста із власним почерком. Кілька технічних соло контрабасиста Лоуріна Коена були зіграні густим звуком, точно проінтоновані (останнього часом бракує багатьом басистам). Барабанщик Коубі Уоткінс сподобався слухачам відкритим привітним характером. А саксофоніст Джоф Бредфілд — конструктивністю мелодичного мислення. Музиканти вміло тримали в напрузі публіку і в клубі, і в концертному залі, де яблуку ніде було впасти.

Величезний позитивний слід залишили гості в душах наших молодих музикантів, які опановують джазову справу, — квартет дав у Києві три майстер-класи: у Школі мистецтв №2, на джазовому факультеті Дитячої академії на Оболоні та в інституті (колишньому музучилищі) імені Р.М.Глієра. Результат — інтерес молодих джазменів Києва до занять, натхненні плани на майбутнє і повальне прагнення грати, звучати й думати, як американці. Гості ділилися досвідом, розкривали секрети майстерності, щиро й доброзичливо йшли назустріч допитливим очам і наївним запитанням. А наївними вони були тому, що наша система джазової освіти ще далека від досконалості. До такого висновку спонукають вічні скарги студентів-глієрівців на скасування викладачами індивідуальних занять, невисоку компетентність, відсутність системного підходу (sic!). У нас «вибиваються в люди», виходять на міжнародний рівень лише одиниці найталановитіших, ті, хто сам до всього доходить. А минулого тижня три дні зграйки джазових тинейджерів буквально наступали на п’яти американцям, які викликали в них повну довіру й повагу. Скільки захоплених слів пролунало! І вимовляли їх молоді, які буквально заглядали в розтруб саксофона, невідривно стежили за мигтінням барабанних паличок, пурханням рук по клавішах і струнах контрабаса, не пропускаючи жодного слова і звука.

У нас є свої ентузіасти джазової освіти — керівник дитячого оркестру Little Band Academy Віктор Басюк, Володимир Пашинський з Музичної школи на лівому березі, Микола Гудима, який виростив десятки професіоналів у складі свого оркестру «Вето», є кілька тямущих викладачів в інституті Глієра... Але це крапля в морі. І те, що вони роблять, не систематизується, не стає надбанням усіх, хто бере на себе сміливість навчати джазу. Навчальні системні методики особливо важливі в середній і вищій ланках освіти. Адже є вони в Академії ім. Гнесіних у Москві, у Ростові, де джазу навчають починаючи з ДМШ і закінчуючи консерваторією. Привезла я кілька років тому копії московських міністерських програм, розповіла про це тим, кого за посадою це мало б зацікавити в Києві. Реакції ніякої. І не тому, що в міністерському та міському методкабінетах є купи джазових методичок. Парадокс, але вони до лампочки тим, хто за них відповідає, — чиновникам. А авторські «кустарні» програми «на місцях» — це порятунок потопаючих руками самих потопаючих.

Утім, щоб навчити грати інших, потрібно вміти не тільки папірцями керуватися, а й грати самому, до того ж володіти методикою навчання. До речі, двоє з приїжджих американців мають педагогічний диплом, тобто їх навчали саме викладацької справи. Наша ж музична педагогіка — у кращому разі наслідування власного педагога (якщо, звісно, цей педагог є особистістю). У гіршому — прослуханий сухий курс методики й нерідко фіктивна педпрактика. До речі, у нас після закінчення навчального закладу виконавський диплом видається лише найкращим, натомість педагогічний — усім. Тим часом на Заході здобуття педагогічної кваліфікації вимагає не менших зусиль, ніж здобуття виконавської, і для цього практикується зовсім інша система навчання.

Американці дуже схвально відгукувалися про двох наших молодих музикантів — гітариста Дмитра Коваленка і барабанщика Олега Маркова. Корисно б через півроку знову привезти в Україну американців, чия музика запала в молоді душі. А ще краще — послати молоді таланти на стажування в Берклі, наприклад. Та тільки, як казав Мурзик у Подерв’янського, «вам так не буде». Згодна помилитися...