«А сльози капають, капають, капають…» Пісні і дороги Тризубого Стаса

Поділитися
Тризубому Стасу наприкінці лютого виповнилося б 59. Але в січні його серце зупинилося — третій інсульт...

Тризубому Стасу наприкінці лютого виповнилося б 59. Але в січні його серце зупинилося — третій інсульт. Тіло в порожній квартирі рідні знайшли лише за кілька днів… Можливо, і немає пророків у своїй вітчизні, але багато пісень Стаса виявилися справжнім пророцтвом, «прогнозом» — як на сьогодні, так і на майбутнє.

Його справжнє прізвище — Станіслав Щербатих. Народився в Росії (на Алтаї), був етнічним росіянином. Ще в ранньому віці батьки перевезли його на Івано-Франківщину. І далі він асоціював себе тільки зі своїм Станіславом (так місто звалося раніше). Перша слава до нього як до барда прийшла в часи львівського театру «Не журись!». Його ім’я стоїть в одному ряду з іменами Віктора Морозова, Василя Жданкіна, Андрія Панчишина. Взагалі Тризубий Стас — один з найтитулованіших українських бардів. Він лауреат фестивалів авторської пісні «Оберіг», «Білі вітрила», дипломант першої «Червоної рути», гастролював в Аргентині і Бразилії. Йому навіть довелося виступити на фестивалі в Сопоті (він тоді спеціально переклав свої пісні польською). Стас, на думку його друзів, мав феноменальне відчуття часу. Як тільки певна політична чи життєва реалія породжувала свій анекдот, він одразу ж відгукувався на це влучною піснею про наше життя-буття. Коли наші «кооператори» почали «човникувати» до Польщі — негайно з’явилася пісня про те, «Як ми їздили до Польщі». Потім, коли почалася «дачна епоха», Стас співав: «Люди сапають, сапають, сапають, сапають. А сльози капають, капають, капають, капають, капають. Зранку до ночі в землі. І піт не всиха на чолі. І — мозолі». Або його «Екскурсія по Києву»: «Добрий день, май нейм Іван. Це є централ наш майдан. Він є символ індепендент, зіс із б’ютіфуль фонтан». Була пісня і про вибори (ще в 1991 році), сьогодні вона сприймається як твір, присвячений недавнім подіям.

...У творчому доробку Стаса — шість аудіоальбомів, шість компакт-дисків, кілька мюзиклів. Його перу належить фантастичний роман «Нічия земля». А ще він — оригінальний художник-аніматор (останнім часом захопився комп’ютерною графікою і разом із сином працював над двома анімаційними проектами), телевізійний ведучий (свого часу вів програму «Бард-салон із Тризубим Стасом»).

Про пісні і дороги українського барда Тризубого Стаса «ДТ» розповіли його близькі друзі-музиканти — заслужений артист України бард Володимир Шинкарук і лідер гурту «Самі Свої» Олег Сухарєв.

«Його називали пісенним бандерівцем і націоналістом»

— Ми познайомилися на «Червоній руті» в Чернівцях у 1989-му, — згадує Володимир Шинкарук. — Мені завжди зі Стасом було цікаво і весело. Він полюбляв анекдоти. У приватній розмові якось прохопився, що в дитинстві, а, можливо, в ранній молодості, його «присадили на стакан». З цього страшного кола він ледве вирвався.

Оскільки народився він аж на Алтаї і ще немовлям був перевезений в Україну, то завжди називав себе росіянином за народженням, а українцем за духом. Чудово володів і російською, і українською. Але перевагу віддавав саме українській пісні, хоча в репертуарі мав багато і російськомовних творів. Взагалі впродовж багатьох років Стас мав імідж, так би мовити, пісенного «бандерівця і націоналіста».

Його зірка яскраво засяяла ще у 1989 році. Спочатку він завоював Велику Берегиню — головний приз І Всеукраїнського фестивалю авторської пісні і співаної поезії «Оберіг», який проходив у Луцьку. А згодом чудово заявив про себе на І Всеукраїнському фестивалі «Червона рута», що проходив у тому ж 1989 році в Чернівцях. Тоді це змагання було і цікавим, і водночас найбільш вибухонебезпечним. Тому майданчик, на якому мали відбуватися виступи авторів та виконавців, розташували далеко за містом. А транспорт, звичайно ж, не працював, і туди можна було добратися лише пішки. Але все одно місце, де змагалися виконавці, було оточене багатотисячною юрбою глядачів і міліціонерів. Пам’ятаю, коли на невисоку сцену на невеличкій галявині, ущерть заповненій людьми, вийшов Стас, то навіть міліціонери під час його виступу не могли стримати усмішку і мимоволі підтягувалися ближче. І знаєте, майже все, про що він тоді співав, збулося: ми розпрощалися з Горбачовим, з компартією, ми, нарешті, здобули незалежність. Про те, що Україна стане суверенною державою, пророкувало у своїх піснях багато виконавців, але Стаса серед них вирізняла особлива гострота і сміливість.

Він володів рідкісним відчуттям слова. Ця якість, помножена на вражаюче почуття гумору, робить його одним із кращих у жанрі авторської пісні не тільки в Україні, а й на території країн СНД. А кумирами для нього були учасники групи «Бітлз» — згадаймо хоча б його пародію (про Михайла Горбачова) на їхню знамениту композицію «Мішель». А англійське слово «єстедей» («учора») Стас почув по-своєму. Оскільки пісня «Єстедей» — із репертуару «Бітлз», то на концертах він оголошував її так: «Музика Джона Леніна, слова Рінго Сталіна. Отже, «Єстедей»! Чи, як каже Стас, «Їсти дай!».

Дехто говорить, що в його піснях забагато політики. Але він не належав до жодної політичної партії чи об’єднання! Я сам був свідком того, як Станіслав публічно відмовився від посвідчення члена Народного руху, куди його записали без його відома.

Стас перший в авторській пісні почав створювати і виконувати так звані пісні-ліліпути. Тривалість тих пісень іноді не перевищує 5—10 секунд. Наприклад: «Це кака. Це кака. Це-ка ка-пе-ер-ес!». І ця пісня, уявіть, була створена ще в радянські часи! Або: «Це нам, браття-українці, усміхнеться доля-р-р-р». Це вже в часи незалежної України. Пам’ятаю, що на вечорі до свого 50-річчя в Українському домі Стас виконав цю пісню на моє прохання. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл обурився і навіть хотів залишити концерт, але потім порадив Стасу відповідальніше ставитися до музичних святинь. На що Тризубий відповів: «Добре, але я вірю, що Україні колись буде усміхатися не лише долар, а й уся світова валюта».

Кожну вільну хвилину Стас проводив за книжкою. Це були переважно вірші або фантастичні романи. Зізнавався, що фантастика — його друге захоплення. Ну, а перше, звичайно ж, пісня. У 1998 році одеське видавництво «Маяк» випустило у світ книжку прози Станіслава Щербатих. Вона написана російською мовою і називається «Нічия земля» (до неї ввійшли однойменний фантастичний роман і дев’ять оповідань). Я прочитав цей твір за день не відриваючись. У передмові відомий телеведучий і перший віце-президент Української ліги «ЧТО? ГДЕ? КОГДА?» Борис Бурда (вони зі Стасом приятелювали) сказав: «Як будь-яка талановита людина, Стас знайшов на нічиїй землі власну стежину, на інші не схожу...».

Він був активним учасником помаранчевої революції. Щиро вірив, що все поверне на краще. Політичні ж зміни останніх двох років викликали в нього роздратування. Раніше любив говорити про політику, а останнім часом свідомо уникав цих тем. Якось показав мені пісню, написану давно, але нікому невідому. Сказав, що зараз вона більш актуальна. Пісня називалася «Клептомани», і були там страшні слова: «Мабуть, Україна — від слова «украсти!». А медаль учасника помаранчевої революції — єдина нагорода (окрім відзнак на фестивалях і конкурсах) талановитого барда. Під час останньої панахиди вона самотньо лежала поруч із його труною...

«Свою трудову я лишив на заводі в Івано-Франківську…»

— Прикро, що ми з часів помаранчевої революції більше не зустрічалися, просто кожен займався своєю справою, — розповідає лідер гурту «Самі Свої» Олег Сухарєв. — Познайомилися ми в 1998 році, коли я виступав на фестивалі «Перлини сезону», а він був у складі журі. Тоді він був чи не єдиний, хто підтримав мене і оцінив мою творчість. Вже на той час ім’я Тризубого Стаса багато важило. Він завжди давав можливість проявитися молодим музикантам. Пам’ятаю його концерт на роковини смерті Георгія Гонгадзе в 2001 році. Це був мітинг-концерт, організований на політичному рівні. Майдан тоді був забитий ущент, я співав «Останнього бандерівця», «На Говерлі», «Весна згоріла»… А за спиною стояли есбеушники і передавали по рації начальству, що «всё нормальна, паёт какой-та».

Іще наші шляхи перетиналися в Житомирі на фестивалі «Студентські струни». Потім у Києві був Всеукраїнський фестиваль авторської пісні, де я став дипломантом, і Стас вручав мені нагороду.

У період помаранчевих подій у наметовому містечку він організував бардівську сцену. Це був окремий майданчик для виступів. Звісно, наметове містечко приймало його на «ура». Люди ж там сиділи днями і ночами. Він був «постійно діючим» учасником революції, але, на жаль, на «основну» сцену його так і не запросили. Я теж зі своїм гуртом хотів виступити, але і нас туди не пустили. Знаю, що «Кому вниз» і «Вій» проривалися мало не з «боями», хоча вони, як ніхто, мали право там виступати. Аргументували все суто політичними моментами.

У Стаса всі пісні саркастичні — ніби на підтвердження того, що не все серйозне треба сприймати всерйоз. Був у нього дар бачити все крізь призму сміху. Але такого сміху, що й сльози поруч. Певний час українська авторська пісня була ексклюзивом. Коли ми з ним зустрічалися на фестивалях, він завжди казав: «Сухарєв, пішли покуримо!..». Виходимо, куримо, мовчимо. Таке було дзен-спілкування. На рівні поглядів.

Взагалі про бардівську українську пісню в Україні мало відомо. Якийсь час Стас вів передачу «Бард-салон із Тризубим Стасом». А потім Віктор Нестерук робив передачу «Вікнами наверх». Ото й усе! Знаєте, якщо заглиблюватись у філософію сприйняття тієї чи іншої музики загальною аудиторією, то маскульт взагалі нічого не вимагає, його шанувальники слухають те, що їм подають з радіо- чи телеефірів. Сьогодні кажуть, що це круто, а завтра буде інше. Продюсери самі з цього сміються, але ж — «піпл хаває». І ось нарешті з ініціативи Едуарда Драча при Будинку Спілки письменників організувався український клуб авторів-виконавців. Перший концерт відбувся 31 січня. Стас не дожив до цієї події буквально кілька днів. Хоча все життя поклав на розвиток бардівської пісні.

Колись я запитав його, чи має він ще якусь іншу роботу, крім концертів. Він відповів: «Свою трудову я лишив на заводі в Івано-Франківську… Мені звідтіля подзвонили, щоб я її забрав, але вона мені не треба». Так і сталося, що до пенсії він не дожив…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі