А «Льон» цвіте — як і раніше. Легендарну пісню колись виконували в штаб-квартирі ООН, а потім «прописали» на житомирській ратуші

Сама собою склалася на сторінках «ДТ» своєрідна мелохроніка легендарних українських пісень… Серед яких — «Мамина вишня», «Степом, степом» (про історію їх створення читачі довідались не так давно). А от іще один сюжет — про пісенну візитівку українського народу «А льон цвіте…» композитора Івана Сльоти і поета Василя Юхимовича. Саме «Льон» багато наших слухачів щиро вважають народною піснею. Її виконують як в «офіційних обстановках», так і в «неофіційних» — на весіллях, на хрестинах… Під цю пісню плачуть наші матері, котрі кожної миті ждуть своїх синів… І, звичайно ж, поліські льонарі щораз після обговорення проблем у своїй галузі часто проголошують тост — який ви думаєте? Правильно… «Щоб льон цвів — синьо-синьо!»

«Льонок» — то Сльота, а Сльота — то «Льонок»

«Треба ж, який прикольний мужик, а ми не хотіли йти сюди!» — почухавши потилицю, зізнався своїй вчительці один із вихованців Романівського ліцею на Житомирщині після творчої зустрічі з народним артистом України, композитором і поетом, хоровим диригентом, керівником Поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок», а також музичним педагогом, професором і т.д. Іваном Сльотою. Це був чи не найцінніший комплімент творцеві з нагоди його недавнього 70-річчя…

Житомирський хор «Льонок», започаткований і очолюваний майстром хорового співу Анатолієм Авдієвським, «розцвів» наприкінці 50-х років минулого століття.

Кажуть, назва колективу наснилась Анатолієві Тимофійовичу. Може, то і справді так? Та хай там як романтично було, а судилося тому, першому «Льонкові», досить недовге життя. На початку 60-х міністр культури СРСР Фурцева сердито гримнула і недвозначно дала зрозуміти: мовляв, Україна занадто «розспівалась і розтанцювалась» за державні кошти. Результатом примітивно мотивованого наступу на культуру стало те, що поскорочували, а фактично порозганяли, близько двадцяти професіональних колективів. Серед інших і «Льонок». Отож в Росію, де фактично не зачепили жодного колективу, змушені були поїхати працювати багато українських хорових артистів. Зокрема славнозвісна Ольга Павловська.

Згодом керманичі від культури оговтались, знову дали «відмашку» професіональному хоровому співу в Україні.

1970 року у Житомир, на руїни отого «старого» (як його й досі називають) «Льонка» приїхав випускник хорового відділення Одеської консерваторії Іван Сльота. Вже знайомий з Авдієвським, він до певної міри пішов його шляхами і опанував відому в музичному світі хорову одеську школу Костянтина Пігрова. Отже, молодий музикант заходився, по суті, заново створювати ансамбль пісні і танцю «Льонок».

Невдовзі з’явилася і знакова пісня — «А льон цвіте…»

Де льони-довгуни

Вилягали і гордо вставали,

Наслухали сини,

Скільки літ їм зозулі кували…

Я швиденько записав ці слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не відразу нам сподобався — сперечалися, шукали варіанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнівався. Василем Юхимовичем був написаний такий варіант: «де сини безсмертні, … монументами слави вставали…» Воно мовби й нічого… Але у мене одразу виникала асоціація зі «Степом, степом» А.Пашкевича. Там у нього в кінці пісні — «встали обеліски…». Навіщо ж асоціативні аналогії? Взявся сам дописувати останній куплет. Хоча тоді ще поезією по-справжньому не захоплювався. Зрештою у пісні з’явилися такі рядки:

Знов розквітли льони

У поліськім краю голубому,

Повертались сини,

Як герої до рідного дому…

Нові штани — як дарунок за хіт

«Льонова» пісня, написана спеціально для «Льонка» і навіть під конкретного соліста — Віктора Гуменюка, — не відразу в Житомир потрапила. Поїхав Іван Сльота у Київ, навідався до музичної редакції республіканського радіо… Присутні там музики принагідно поцікавились — а що ж новенького привіз із собою композитор? Тільки-но той розповів про нову пісню, як проворні митці без особливих церемоній вихопили її просто з-під носа. Не зчувся композитор, як пісенні «льони» розквітли по світі у виконаннні тріо бандуристок «Дніпрянка», тріо Майї Голенко. Зазвучала пісня й у штаб-квартирі ООН. А потім і під час зустрічі югославського лідера Йосипа Броз Тіто з вищим партійним керівництвом СРСР.

І лише згодом, обвітрившись, «погулявши» світами, повернулися «льони» у Житомир і стали візитівкою колективу. Відтоді й пішла фраза — «Льонок» — то Сльота, а Сльота — то «Льонок»!

— Створюючи «А льон цвіте», мені до певної міри треба було опускатися з висот консерваторської класики униз, до тих мелодій, на яких я виховувався ще змалку, — пригадує Іван Сльота. — І це, повірте, набагато важче, аніж писати все складніші і складніші за композицією твори. І насамперед психологічно. Але саме тоді я й переконався, чим простіше і мелодійніше напишеш, та ще й від душі, тим швидше пісня йде в народ — її підхоплюють і співають одразу.

Як і годиться популярному твору, реакція на «Льон…» у народі не забарилася.

— Де тільки я її не чув — і за столом, і під столом, і в трамваях, і в тролейбусах, і в метро, — говорить компо­зитор. — Про метро — окрема розмова. Невдовзі після того, як з’явилась пісня, їду якось в київській підземці. Біля мене сів нетверезий чоловік і, задираючи до голови сорочку та шкрябаючи руками живіт, намагався виводити: «А льон цвіте…» Тю, думаю, що воно таке? З піснею зрозуміло, а що то за рухи такі чудернацькі? Як потім виявилося — так він імітував… гру бандуристок, у виконанні яких почув пісню. Чоловік чіплявся до мене: «Що, не подобається, чи ти не знаєш цієї пісні? Це ж наша, житомирська!» Я мовчки усміхався, а коли вийшли, не витримав і зізнався: «Я той самий композитор, котрий і написав пісню!» Що тут почалося! Довго не вірив, з’ясовував, зрештою на радощах вирішив пригостити мене винцем, далі я його… І — пішло-поїхало! Останнім «акордом» нашої зустрічі була весела прогулянка Брест-Литовським проспектом. Співали «Льон…», як ви здогадуєтесь, уже дуетом. Працівники міліції зробили нам зауваження, на що мій новий знайомий кинув: «Хлопці, ви шо? Та це ж той самий композитор!» А вони: «Який ще композитор? У нас таких «композиторів» стільки тиняється, не встигаємо заспокоювати…». Слава Богу, все обійшлося, а на завершення нашого знайомства той чоловік навіть штани мені нові подарував: «Беріть, не відмовляйтеся, хоч для себе купив, та нехай тепер ваші будуть. Носіть на здоров’я!» Досі зберігаю їх як реліквію…

Ліміт на… гарні українські пісні

Пісні Івана Сльоти і Анатолія Пашкевича свого часу співала вся Україна. Вони були — та й залишаються — в числі найпопулярніших без будь-яких застережень. Композитори, як мало хто в ті часи, безперечно, мали своє творче обличчя і високий талант, а отже, виділялися з-поміж інших. До того ж обоє, керуючи відомими хоровими колективами, примудрилися бути… безпартійними. Цей ідейно-політичний «гандж» за часів СРСР був не такий вже й безпечний. На початку 80-х газета «Советская культура» взялася «пропісочувати» двох митців, опублікувавши в одному зі своїх номерів замовний критичний матеріал під назвою «Хор имени меня». На чому ж тоді «схопили» двох іменитих народних композиторів?

— На той час політика Міністерства культури України була спрямована на те, щоб композитори не перевантажували репертуар очолюваних ними колективів своїми авторськими піснями, три-чотири, не більше, — пригадує ту ситуацію Сльота. — Всі концертні програми рецензувалися і затверджувалися міністерством. Нам з Пашкевичем закидали, мовляв, захопившись своїми власними творами, нехтуємо піснями інших авторів, членів Спілки композиторів. Що то були за пісні і чи лягали вони на душу людям — нікого не цікавило. Нас це обурювало, адже в Росії ніхто нічого не забороняв, а тут комусь муляло. Та Пашкевич робив своє — для нього ніколи ніхто не був указ, та й я не дуже зважав на всілякі умовності. Стаття ж була спрямована на те, щоб «обрізати» наші авторські поривання, не висуватись. Це сьогодні такий підхід не вкладається в голову. А тоді більшість і наших колег сприймали цю критику як серйозну пересторогу…

«Льон…» цвіте на міській ратуші

Протягом 1973—1988 років із гучномовців біля головного годинника на міській ратуші Житомира щогодини можна було чути кілька тактів з «Пісні про Житомир». Цю мелодію, гастролюючи по Україні, на початку 70-х років написав обласканий владою відомий радянський композитор, українець за походженням Григорій Пономаренко. Зустрівся він зі Сльотою і запропонував йому під свою мелодію написати вірші для «візитної» мелодії міста.

Композитор, який вже тоді «бавився» поезією, нашвидкоруч створив текст, де були й такі слова: «Мій Житомир, мій Житомир тоне в зелені дібров, мій Житомир, мій Житомир — моя мрія і любов». Воно мовби й нічого, та Пономаренко тим часом, хоч де б гастролював, ударними темпами продовжував писати пісні-«близнята» під схожу мелодію, підставляючи в текст лише інші назви міст. За партійної влади на таку «конвеєрну» творчість ніхто не звертав уваги. Але настали нові часи. Музична халтура дедалі більше муляла вуха. І 1989 року житомирська влада вирішила таки поміняти мелодію Григорія Пономаренка на кілька тактів І.Сльоти «А льон цвіте…» Це було цілком справедливо. Хоч у тексті і немає згадки про Житомир, та більш вдалої мелодії для цього міста годі й придумати.

…Чи можна назвати Івана Сльоту «заручником» однієї пісні? Язик не повертається! Його талант, його особистість настільки багатогранні, щедрі і природні, що звужувати його суто до «льонової» ділянки було б вельми невдячно. Та факт залишається фактом — мелодійний шлейф пісні з майже сорокарічним стажем «А льон цвіте…» тягнеться вже не за одним поколінням наших співвітчизників і озивається на далеких континентах. Хтозна, чи будуть так щедро, як і раніше, небесно-синьоокі льони переливатися на українських полях? Але пісня Сльоти до цього спонукатиме безперечно.

З досьє «ДТ»

СЛЬОТА ІВАН МИХАЙЛОВИЧ. Народився в 1937 році у селі Яснозір’я на Черкащині. Працював на Черкаському машбудзаводі. Два роки заготовляв ліс в Архангельській області, щоб заробити гроші на давно омріяний баян. У 1956 р. повернувся додому і взявся організовувати художню самодіяльність у сусідньому селі Кумейки. Армійську службу проходив в Одесі, де також не розлучався з музикою. Не дослуживши півроку, блискуче склав іспити в музичне училище до класу баяна. Потім вступив до Одеської консерваторії за тією самою спеціалізацією, а далі — за порадою Анатолія Авдієвського — перевівся на хорове відділення. Закінчив навчання 1970 року і приїхав у Житомир. Звідтоді — незмінний керівник Поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок». Автор відомих у народі пісень, серед яких «А льон цвіте», «Не згорає зоря», «Ти мене замани», «Купавушка», «Батьківська хата», «Ой хотіла мене мати» та інші. Мелодія пісні «У поліськім краї» на вірші Г.Столярчука, стала позивними Житомирського обласного радіо. І.Сльота — автор багатьох поетичних збірок, член Спілки письменників України. Дружина Валентина Бартош — солістка ансамблю «Льонок». Два їхні сини — студенти Національної музичної академії.