А далі — мовчання. Фаїна Раневська: київські мізансцени - Культура - dt.ua

А далі — мовчання. Фаїна Раневська: київські мізансцени

25 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 25 серпня-1 вересня

Завтра — 110 років від дня народження великої акторки минулого століття і, слід гадати, нинішнього, оскільки лицедійки рівнозначної їй уже навряд чи з’являться...

Фаїна Раневська (початок 80-х)
Фаїна Раневська (початок 80-х)

Завтра — 110 років від дня народження великої акторки минулого століття і, слід гадати, нинішнього, оскільки лицедійки рівнозначної їй уже навряд чи з’являться. Небу не до театру. Мемуари, анекдоти, спекуляції, псевдобіографії спогади ерзац-онуків (і журналістів-нахлібників) — усього надміру на книжкових розкладках. Уже 22 роки як немає Раневської (померла в липні 1984-го). Та шквал її слави (з «Мулею» на чолі), здається, тільки наростає. Образ міфологізується. Крилатості розтаскуються. А багато що допридумується за неї. І дедалі важче шукати й знаходити про неї щось маловідоме. І, здається, потрібно неодмінно поїхати кудись за сім морів — туди, де після революції осіло чимало її родичів («сім’я небагатого нафтопромисловця», як сама вона написала про рідню в автобіографії), щоб відшукати хоч якісь «білі» крихти про життя геніальної акторки. Та виявилося – їхати треба не дуже далеко. П’ятнадцять гривень на таксі — Київ, вулиця Рейтарська. У цьому районі живе жінка, яка впродовж півстоліття була, вважайте, ангелом-охоронцем Фаїни Георгіївни, її найближчим другом і людиною, котрій акторка довіряла найпотаємніше, — співачка Тамара Сергіївна Калустян.

Це ім’я часто виникало у книжках про Раневську. Проте Тамара Сергіївна не любить сяяти на «авансцені» як ніби «у промінні слави» Раневської. Людина вона стримана, з аристократичною гідністю. У свої вісімдесят вигляд має королівський. Живе, як мені видалося, самотньо, але гордо: учні-вокалісти, робота в Будинку вчених. Її квартиру прямо зобов’язана зняти у якомусь фільмі Кіра Муратова, тому що це справжня «минаюча натура»» — ті самі шпалери, ті самі портрети. Те саме життя, яке вже ніколи не повернеться.

Свого часу майже кожну свою відпустку вона проводила в будинку Раневської. І діалогу з нею не переривала ніколи. Тамара Сергіївна багато гастролювала по лінії «Укрконцерту». І спеціально вибудовувала концертні графіки так, щоб потрапити в Москву або проїхати через Москву. Щоб якнайдовше затриматися в акторки. Телефонували й писали одна одній постійно. Листи й тепер в архіві Тамари Сергіївни. Проте сторонньому оку на них — табу. Це особисте, святе. 27 серпня — день народження Раневської — майже «червоний день календаря». Колись стіл вгинався від страв у її квартирах — спочатку на Котельницькій набережній, потім у Юженському провулку. Посуд для бенкетів позичали в сусідів, тому що Фаїна Георгіївна не дуже обтяжувала себе нюансами побуту. Приходили сусіди, гостювала Галина Уланова, колеги. Тамара Калустян виконувала улюблені пісні акторки. І, як сказали б у ностальгічній телепередачі: «Це було, було, було...»

Було і є. Тому що якісь осколки минулого вийняти з душі неможливо. Тамара Сергіївна перебирає старенькі, пожовклі фото, подаровані акторкою. Різні фото. Раневська в ролях. Портрет Ахматової. На звороті — почерк, який із зав’язаними очима не сплутаю з жодним іншим. Це ще не каракулі (знамениті «ієрогліфи», коли останніми роками їй болісно жилося й писалося), а почерк школярки-відмінниці. Округлені букви, все рівненько, акуратно, ніби під лінійку: «Була в її будинку. Нікого не було. Очевидно, злякалися. Не було їжі. Побігла купити що-небудь попоїсти. Напоїла чаєм. Ми обидві мовчали. Вона лежала. Я спостерігала, як змінювалося її обличчя, що ставало то білим-білим, немов крейда, то раптом багряним. Губи були синіми. Так було кілька днів. Я не відходила. Потім стала благати, вмовляти її вийти на вулицю — подихати повітрям, Невським. Коли ми проходили повз Казанський собор, вона нагнулася і сказала мені на вухо: «Навіщо великій Росії, яка вигнала Гітлера з усією його технікою, потрібно було пройти всіма танками по грудній клітині однієї хворої старої? Навіщо, поясніть? Замовкнула. Але не стрималася й заплакала. Я нічого не вибачила. Раневська. 1979 рік.»

Ахматовська тема була натягнутою струною в душі акторки. Їх пов’язувала багатолітня дружба. Особливо тісно зблизилися в Ташкенті під час евакуації, коли Ахматову привезли з Ленінграда зовсім хвору, і Раневська, як мати дитину, ніжно її виходжувала. Ночами навіть ламала паркани в Ташкенті, щоб набрати дров і протопити буржуйку: Анна Андріївна мерзла. Згодом, буваючи в Москві, Ахматова іноді зупинялася в Раневської. Але частіше в Ардових. Відома історія, коли під час чергового московського візиту Фаїна Георгіївна глибокої ночі зателефонувала Ахматовій із криком: «Мені приснився Пушкін!..» — «Беру таксі — і терміново їду!» І все-таки помчала серед ночі на Котельницьку слухати подробиці сну.

Ще одне давнє фото з архіву Тамари Калустян — Раневська в ролі Зінки з «Патетичної сонати» Миколи Куліша. На звороті — той самий старанний почерк: «Дорогій Тамарі дарую це фото, яке виражає біль усіх героїнь-повій — Зінка з чудової п’єси українського драматурга Куліша після його загибелі. З любов’ю до Тамарочки і покійного Куліша. Ваша підопічна. А нині стара... Раневська. 1978 рік.»

Фото зберегло не просто вдало знайдений образ, а перелом у долі. Після Зінки-повії Раневська «прокинулася знаменитою» — про неї заговорила Москва. Таїров, який запросив її у Камерний театр, був щиро вражений. На репетиціях бурмотів: «Молодець! Молодець! Ви подивіться...» Сотні московських повій у 1931-му брали штурмом Камерний театр, щоб подивитися не спектакль, а на акторку. Тому що Білокам’яною гуляли чутки, буцімто Таїров вивів на сцену справжню «жрицю кохання», їхню посестру по нещасті, і грає вона — «за всіх за нас!» Декорація зображала будинок у вертикальному розрізі. Під колосниками містилася горішня кімнатка. У ній порпалася неприкаяна жінка. У чомусь рожево-блакитному й зеленому. На рудій копиці — агресивний бант. Вона ще й співала... І вимотувала глядачам нерви своїми руладами: «На берегу сидит девица, она узор шелками шьет, работа чудная такая, но шелку ей недостает». Усі, хто бачив Раневську в цьому етюді, — ціпеніли. Обличчя акторки було перенапудрене. Щоки – перенарум’янені. А очі — як два чорних провалля. По ходу спектаклю наставав піковий момент. Тоді вона звертала свої мольби-страждання безпосередньо до Господа Бога: «…или ты, мой Боже, захотел того же?» Це був тріумф Куліша і тріумф маленької ролі, — як уже тоді стало зрозуміло, дуже великої акторки.

Як вони познайомилися? Як зав’язалася їхня дружба-спілкування-листування? Тамара Сергіївна Калустян пам’ятає все до подробиць. 1947 рік. Раневська тоді грала на сцені Московського театру драми в Миколи Охлопкова. Цього режисера, як і інших його побратимів по ремеслу, вона не щадила: «Мені завжди не вистачало підлості, щоб домогтися сотої частки того, на що я мала право. Саме підлості, спритності... Одне слово — охлопковщини». У Києві в ті роки по сусідству з Тамарою Калустян жила молода акторка Іраїда Ніколаєва. Вона скінчила театральний. І вирушила до Москви на акторську біржу шукати щастя. Москва тоді знову вирувала — Раневська грала чергову маленьку роль у п’єсі Ліліан Хелман «Лисички». Її Берді так приголомшила видатного критика Бояджієва, що він присвятив цьому образу ціле захоплююче есе: «У неї завмерлі заплакані очі, квапливі перелякані рухи, згорблена спина й переривчастий хворобливий голос...» Приголомшила роль не тільки Бояджієва, а й юну Іраїду з Києва. І коли театр через кілька днів приїхав в українську столицю на гастролі (з цим самим спектаклем, а також із «Молодою гвардією» Фадєєва), то Ніколаєва стала шукати зустрічі з Фаїною Георгіївною. «Прозондувавши» всі готелі, нарешті довідалася, що акторка живе в «Києві». І о дев’ятій вечора зателефонувала до неї в номер. Ніби нічого й не сталося, Раневська відповіла: «Приїжджайте...» У готелі Фаїна Георгіївна жила по сусідству з Клавдією Половіковою, відомою акторкою і матір’ю прославленої зірки сталінського кіно Валентини Сєрової. У них були добрі стосунки: Раневська цінувала матір і жаліла дочку.

«Рандеву» тоді відбулося — молоду акторку ніби благословили...

У Києві в 1947-му стояла страшенна спека. Перебувати в готелі було неможливо. Раневська, як персонаж ексцентричний, замотувалася в мокрі простирадла й гуляла номером... Догулялася. Двостороннє запалення легенів. Як підкошена вона впала в готельне ліжко — про спектаклі не було й мови. Тоді юна шанувальниця Іра приходить уже разом із подругою Тамарою в «Київ»: приносить бульйони, навіть гроші (добові акторам не встигли виплатити). І обидві не відходять від її ліжка. Раневська лежала з рушником на голові, як і її героїня Маргарита Львівна у «Весні» Александрова (цей фільм вийшов на екрани в 1947-му). Вона ойкала, стогнала: «Ну як я вам? Який жах! Ви мене не впізнали? Мене важко впізнати.» Акторку треба було негайно госпіталізувати. Становище ставало критичним. Половікова обдзвонила всіх. Запропонували Жовтневу. Половікова сказала: «Вона — відома акторка. Тільки в лікарню четвертого управління». А доступ туди непростий. Невідомо, кого потрібно підняти на ноги.

Тоді ж вирішили «підняти» самого Корнійчука — найвідомішого драматурга й одного з найвпливовіших держмужів в Україні. І мотивація такого звернення до Олександра Євдокимовича була очевидною. На початку 30-х Раневська познайомилася з ним безпосередньо, коли грала Оксану в «Загибелі ескадри» у Театрі Червоної Армії (коли пішла від Таїрова). Раневська в ролі революційного комісара — це, напевно, окремий мультфільм. Але акторка і в цій ролі мала успіх. Понад те. Спектакль із її участю до чергового з’їзду вирішили показати в Кремлі. У залі перебували Ворошилов, Свєтлов, сам Йосип Віссаріонович із дочкою Світланою. Багато акторів, пронюхавши, що на перегляді буде вождь, навіть продірявили на лацканах діри для орденів... Але карти сплутала, як завжди, Раневська. Вона вийшла на сцену, а ноги були ватяні, побачила «вуса» — і забула текст. Стала розглядати тільки Йосипа Віссаріоновича. Причому з захопленим подивом, на який тільки була здатна. Пізніше оговталася від сценічного «вибуху» й помалу дограла. Вождь аплодував, але стримано. І «рецензія» його була прохолодною: «Очэнь шумно!» А артисти й драматург орденів так і не дочекалися. Може, цей епізод і залишив похмурий слід у спогадах Корнійчука про акторку?

Принаймні тоді, у 1947-му, він чемно відмовився допомагати їй із лікарнею четвертого управління. Що залишалося робити? Сім’я Тамари Сергіївни кидається «на амбразуру». Знаходять заступника головлікаря цієї лікарні на прізвище Цвєт. Він виявився родом із Таганрога: «Як, моя землячка Фанні в Києві? Ну, звісно, зроблю все можливе, щоб допомогти!» А вона вже марила. Майже непритомніла. Пізніше лікарі зробили все можливе. Її весь час кололи. З цього приводу вона тільки говорила уїдливо: «О моя багатостраждальна дупо!» Минуло два тижні. Акторку виписали. Але повернулася вона не в готель, а в квартиру на Рейтарській — у сім’ю Калустян. І прожила тут в окремій кімнаті до повного одужання. Фаїна Георгіївна, звичайно, не могла грати свою Берді на київській сцені (її замінила інша акторка, і Раневська нервувала, що глядачі побачать не її). Зате все, що треба, вона зіграла в ліжку на Рейтарській. Причому в усій красі своєї майстерності. Згодом вона грала перед Тамарою все і всіх... Уже в Москві. У себе вдома. І Завадського, і Марецьку, і Орлову, і Уланову... Хто «під руку» потрапляв. «Фаїно, вам одинадцять і ніколи не буде дванадцяти», — колись сказала про неї Ахматова, і, може, у цій формулі – суть феномена акторки.

Раневська поїхала з Києва. Іраїда Миколаєва поїхала в Краснодар (сліди загубилися). Тамара Калустян стала відомою співачкою. І дружба з Фаїною Георгіївною розтягнулася на десятиліття. Акторка надсилала в Київ свої фото в різних ролях. Роза Скороход у «Мрії» (роль, яка приголомшила Рузвельта). Бабулька у «Гравці». Бабуся в іспанській п’єсі «Дерева вмирають стоячи» (Раневська знала, що в Києві у цій ролі виступає Євгенія Опалова і, як завжди, була більш ніж іронічна у своїх характеристиках: цитати недоречні).

Про Раневську з Тамарою Сергіївною міг би говорити годинами. Безперервно спливають якісь нюанси, деталі, уламки.

* * *

— Тамаро Сергіївно, про Раневську відомо, здається, більш ніж усе. Однак якісь сюжети в її долі хочеться прояснити, уточнити. Ви довго спілкувалися. Вам більше, ніж іншим, відома вона — справжня. Ну ось чому, наприклад, після «Дивної місіс Севідж» режисер Леонід Варпаховський більше не переступав порогу Театру імені Мосради? Чим вона могла його скривдити? «Геть із мистецтва!» — «гасло» Раневської стосовно деяких режисерів — це домисли чи правда?

— Правда, звісно. Фаїна Георгіївна ніколи не лізла по слово у кишеню. Однак стосовно Леоніда Вікторовича вона була досить терпима. І він був із нею делікатний. Шанував її талант. Але це театр... Буває, одне слово, навіть несказане, а кимсь перебрехане, може перекреслити всі стосунки.

— У тій-таки «Севідж» вона мала успіх. І раптом — відмова від ролі. Введення на цю роль спочатку Орлової, потім Марецької. Спектакль, який ледве не пересварив трьох великих акторок. Чому Фаїна Георгіївна, не дуже завантажена ролями в ті роки, раптом пішла на демарш? Чи тільки через партнера — актора Вадима Бероєва?

— На той час Фаїні Георгіївні було важко грати. До того ж виникали якісь нескінченні спонтанні введення. Акторку про це не попереджали. Вона нервувалася. Її обурювали невідомі й не завжди обдаровані партнери. Як відомо, вона написала досить сумного листа Завадському з цього приводу. Закидала непрофесіоналізм. Що театр не може так обходитися з акторкою. Вадима Бероєва (красеня-актора, багатьом відомого з фільму «Майор Вихор»), який грав у спектаклі на роялі, справді Фаїна Георгіївна любила. Але його, як і багатьох артистів, з’їдало одне лихо — алкоголь. Це призвело до передчасної смерті. Раневська інколи просила його: «Вадику, перед спектаклем не пийте, а то цей ваш перегар...» Ну а мене, коли я в неї гостювала, вона просила: «Тамарочко, зробіть якнайбільше бутербродів, а то Вадим не закушує. Я мушу його погодувати». Вадим сидів на сцені за роялем, чудово грав «Місячну сонату» у похмурій декорації. А актор, якого згодом увели на цю роль, не вмів грати. І взагалі дратував Фаїну Георгіївну. Тому вона й прийняла таке рішення. І відмовилася від однієї з найкращих своїх ролей. Коли на сцені місіс Севідж грала Віра Марецька, то один знайомий, який бачив Фаїну Георгіївну в кожному її спектаклі, був розгублений: «Це навіть неможливо порівнювати!» Її обожнювали інколи до фанатизму. Бувало, коли ми йшли вулицями, мало того що перехожі оберталися в її бік, – деякі просто падали на коліна й цілували їй пальто. Її магнетизм був незрозумілої природи. Якщо він так діє досі... Але Раневська і раніше відмовлялася від виграшних ролей, якщо відчувала дискомфорт. Так, відмовилася від Марії Олександрівни Москальової у «Дядечковому сні» Достоєвського.

— Кажуть, саме в цьому спектаклі її «переграла» Серафима Бірман у ролі Карпухіної.

— Навряд чи. Просто Фаїна Георгіївна цю роль не дуже любила. Не любила — і все тут. Казала: ну не можу її виправдати — ніяк. Хоча вона майже завжди була адвокатом для своїх героїнь, навіть негативних. І Ірина Сергіївна Анісімова-Вульф, режисер цього спектаклю, напередодні гастролей у Парижі ввела в постановку на роль Москальової Віру Марецьку.

— Син і онук Ірини Сергіївни неодноразово писали про ревнощі, які вона відчувала зі зрозумілих причин. Адже Фаїна Георгіївна 45 років була поруч із Павлою Леонтіївною Вульф, відомою провінційною акторкою і матір’ю Ірини Сергіївни. Фактично стала членом їхньої сім’ї

— Так, із цією сім’єю Фаїна Георгіївна була пов’язана майже 70 років. Родичі акторки емігрували 1917 року на своєму пароплаві «Святий Миколай» до Туреччини. І вона залишилася одна на білому світі. А до Павли Леонтіївни вона прийшла по професію. І завдяки їй пройшла дуже складний шлях провінційної акторки, дебютувавши в п’єсі «Роман» у ролі італійської співачки Маргарити Каваліні...

— ...І навіть десь знайшла молочника-італійця, аби брати в нього уроки «національного колориту»?

— Це так. Павлу Леонтіївну вона називала «мамусею». Звичайно, Ірина Сергіївна могла ревнувати. Але вона розуміла, що Раневська — велика акторка. І згодом, ставши режисером Театру імені Мосради, Анісімова-Вульф багато разів запрошувала Фаїну Георгіївну у свої спектаклі. Ірина Сергіївна була членом партії. Одного разу Павла Леонтіївна запитала в неї: «Навіщо тобі це?» Ірина відповіла: «Так треба. Інакше я не зможу зробити кар’єру». Для Павли Леонтіївни це було незбагненно. Як і для Фаїни Георгіївни, втім. Вони були людьми однієї крові. Був один епізод у роки громадянської війни, під час їхніх кримських подорожей, коли виявилося, що Фаїна Георгіївна чекає дитину. Хоч би яким тяжким був час, Раневська хотіла її залишити... Але Павла Леонтіївна сказала: «Фаїно, ти не маєш права! Тобі надто багато дала природа. Ти не можеш служити двом богам. Ти мусиш повністю належати тільки мистецтву». Тоді Фаїна Георгіївна запитала: «Мамусю, а ти? Адже ж ти народила й виховала?» — «Що ти порівнюєш? Я Ірою не займалася». Після цієї розмови долю майбутньої дитини Раневської було вирішено...

— Неодноразово писали, що Раневська спочатку смертельно боялася сцени.

— Вона боялася не лише сцени. Вона боялася відкритих, закритих і всіх інших просторів. Пригадую, коли вона жила ще на Котельницькій набережній, нам треба було пройти двадцять метрів невеличким місточком. Вона: «Ні! Викликайте таксі! Йти не можу, тільки їхатиму». — «Фаїно Георгіївно, я вас візьму під руку, закрию вам очі!» — «Ні, тільки таксі». Таксисти, до речі, як і хатня робітниця, її розоряли нескінченно. Це була головна стаття витрат у її бюджеті. А страху сцени вона позбулася в молодості. Завдяки психологу, який підказав їй якусь методику самонавіювання. На кшталт: «Я не боюся... Я виходжу... Я граю...»

— Ви були з нею поруч і в останні дні життя.

— Влітку 1984 року я, як завжди, планувала підлаштувати відпустку до 27 серпня. Раптом дзвінок від Ніни Станіславівни Сухоцької: «Тамаро, приїжджайте раніше... Справи погані — Фаїні стає дедалі гірше». Природно, приїхала. Фаїна Георгіївна була не в найкращому стані. Сухоцька поїхала на дачу перепочити, а я ніби прийняла сумну вахту. І так сталося, що разом із нею, в останній день її життя, опинилася в тій знаменитій квартирі в Южинському провулку... Адже більше в неї вона вже не повернулася. Серед ночі я почула якийсь гуркіт, шум. Виявилося, Фаїна Георгіївна встала з ліжка, пішла в кухню по продукти. В неї був діабет. Трохи раніше діагностували пневмонію на тлі дистрофії в ділянці серця. На ніч я завжди перед нею залишала якусь їжу. Але вона вирішила сама... Впала. Перелом шийки стегна. У 88 років! Жахливі болі. Ледве вклала її. Про лікарню не хотіла навіть чути, але до шостої ранку біль так її замучив, що погодилася, аби я зателефонувала в Кунцевську лікарню. Там чудово знали свою знамениту пацієнтку й відразу запитали: «Що з нею?» Почувши «що», відразу приїхали й відвезли. Я розшукала Ніну Станіславівну, вона терміново повернулася в Москву. Наступного дня ми відвідували Фаїну Георгіївну. Вона дуже сумно дивилася, ніби прощалася. Хоча намагалася триматися, навіть жартувала, лікарям розповідала анекдоти. Операцію було призначено на восьму тридцять вечора. Близько десятої я сама зателефонувала в лікарню. Виявилося, ніякої операції не було — і Раневську тільки перевозили в ліфті. Відразу відчула біду. І тільки згодом зрозуміла: лікарі не дуже поспішали з операцією. Вочевидь, боялися погіршення стану після наркозу.

Її не стало 19 липня 1984 року. За два роки до цього вона прийняла рішення піти з театру: не хотіла виглядати немічною. І останнім її поклоном став спектакль Анатолія Ефроса «Далі — тиша», сценічна елегія про прощання.

Могила Раневської — у Москві, на Донському цвинтарі, поруч із рідною сестрою і Павлою Леонтіївною Вульф. Кажуть, доглядають за цією могилою не завжди. Нікому. Або ніколи. Це не Ваганькове і не Новодівиче. Іменами відомих артистів часто називають кораблі й планети. Напевно, і «Раневською» щось уже назвали. Та інколи хочеться, щоб її ім’ям назвали ще й якийсь астероїд. І щоб – не має значення, коли, – цей астероїд раптом різко змінив траєкторію, потім осколками розлетівся врізнобіч — і потрапили ці уламки виключно на кіностудії й телецентри (не зачепивши людей), і теперішнє технологічне, бездушне й антихудожнє життя на цих «фабриках» хоч на годину завмерло... А телеекрани (у прайм-тайм, коли безумні серіали) на годину згасли. А потім спалахнули. З обличчям «прокурора» — мірилом художності — Фаїною Раневською (бажано великим планом), яка до них усіх «звернеться»: «Геть із мистецтва!»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво