А ЧИ БУЛА ПЕРЕМОГА? - Культура - dt.ua

А ЧИ БУЛА ПЕРЕМОГА?

10 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 10 листопада-17 листопада

Андрій Жолдак повернувся з Петербурга, із Десятого міжнародного театрального фестивалю «Балтійський дім», — і нібито з перемогою...

Андрій Жолдак повернувся з Петербурга, із Десятого міжнародного театрального фестивалю «Балтійський дім», — і нібито з перемогою. На прес-конференції режисер скромно переказав журналістам усі ті похвали, котрими його наділили в місті на Неві. Тут тобі і один з найбільших режисерів сучасності, і авангардний з авангардних — одне слово, повний набір компліментів, на будь- який, як то кажуть, смак. Може, російські театральні критики разом із режисерами Жолдака і шанують, а про бурхливий успіх його «Тараса Бульби» у пересічних глядачів фестивалю говорити не варто. Звісно, вони — глядачі, мало що в мистецтві розуміють, куди їм... Зате свої, театрально-тусовочні люди розуміють куди більше, шкода, що глядачі не лише з них складаються... Годі й казати, є мистецтво масове й елітарне, але називати виставу елітарною лише тому, що вона скроєна за всіма правилами епатажу, вочевидь не варто. Епатажність — ще не гарантія елітарності, особливо якщо вона самоціль.

На думку Жолдака, в наш нелегкий час варто всіляко підтримувати формалістичний театр. Воно-то варто, але якщо цей формалізм полягає в тому, щоб випатрати з вистави зміст, то жодні відмовки на кшталт: «Ах, ви не розумієте, це вистава для гурманів...» не замаскують того простого факту, що король, власне, голий. Жолдаків формалізм поки що полягає в тому, щоб якомога болючіше й важче оглушити глядача. Може, мовою тусовки це й називається авангардом, але, висловлюючись мовою простих смертних, — це звичайнісінька чорнуха, щоправда у великих дозах і з претензією на елітарність. Тож і виходить, що бойові навчання на Запорізькій Січі з вистави «Тарас Бульба» схожі на біг табірних доходяг під керівництвом тварюки з органів, — такі видовища ми вже бачили в багатьох фільмах. Але нагнітання жаху й жорстокості повинно мати якусь мету, якийсь моральний пафос, а якщо його немає, то виходить, що «він лякає, а мені не страшно», як сказав один письменник-класик про свого молодшого побратима по перу.

На прес-конференції Жолдак дивувався, що на Батьківщині його вистави вважають авангардними, а за кордоном — реалістичними і навіть натуралістичними. У цьому режисер має рацію — грубого натуралізму, перед яким автор «Жерміналю» — благодушний романтик, у його виставах більше, аніж авангарду. Три чеховські сестриці, одягнені в куфайки й узуті в валянки, козаки, які гасають по сцені до сьомого поту й повної знемоги, та їхні подруги на лісоповалі в такому совковому лахмітті, що героїні фільму «Дівчата» в аналогічних сценах здаються вбраними як на бал, — який уже там авангард, а тим більше елітарний! Натуралізм із совковими алюзіями і, попри все, прихованою до цього совка любов’ю...

За словами режисера, «Тарас Бульба» поїде на «Золоту маску». Що ж, кріпися, Росіє! Якщо на Батьківщині до жолдаківської «школи скандалу» вже звикли, то в Росії вона ще продовжує викликати подив і навіть переляк. Справді, давно вже ніхто не замикав петербуржців на час вистави в клітки — дерев’яні міні-камери з припасеною для цього випадку подушкою на кожну глядацьку душу — і не змушував перші півгодини дивитися на сцену крізь щілини в дошках, доки акторка з оголеними грудьми, видоївши з цих самих грудей молоко, не згадала про бідолах і не відчинила замкнені зовні віконця...

«Ось і почалося наше камерне життя...», — зітхнула моя сусідка по клітці, коли нас замикали. Не знаю, чи думав режисер про те, що це кричуще порушення глядацьких прав, але піти з вистави раніше камерникам не вдалося. Щоправда, незадовго до закінчення «Тараса Бульби» нас відімкнули, але можна лише уявити, як було сидіти в клітках глядачам, котрі страждають на клаустрофобію! Щасливці, які сиділи нагорі, у позаклітковому просторі, могли бодай підвестися й піти на виставу, що йшла паралельно, — «Школу для дурнів» Саши Соколова в постановці Андрія Могучего, головного режисера пітерського «Формального театру», а камерникам довелося відсидіти до кінця. Не заперечу, були в «Тараса Бульби» й свої шанувальники, котрі сиділи в клітках із задоволенням, але були й Едмони Дантеси з абатами Фаріа, котрі мріяли з цих самих кліток вибратися, і якомога швидше.

Втім, такі клітки — цікавий винахід для тих, хто хоче втримати глядачів силоміць та уникнути провалу. Замкнути їх — і успіх гарантовано. Ще й умову поставити: нехай плещуть у долоні гучніше, а то сидіти їм у клітках до ранку. І нічого кричати про права людини — у глядачів немає прав, особливо якщо вистава епатажна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво