7 ГРУДНЯ КРАЙ НОЧІ - Культура - dt.ua

7 ГРУДНЯ КРАЙ НОЧІ

29 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 29 листопада-6 грудня

У середу 7 грудня 1932 року в залі паризького ресторану «Друан» зібралися десять членів Гонкурівської академії...

У середу 7 грудня 1932 року в залі паризького ресторану «Друан» зібралися десять членів Гонкурівської академії. Після чудового обіду — гусак, фарширований каштанами, устриці, смажений омар — їм потрібно було присудити чергову Гонкурівську премію.

Попереднє рішення ухвалили ще тиждень тому, під час неофіційного голосування. Лауреатом 1932 року мав стати Луї-Фердінанд Селін, автор «Подорожі на край ночі». Дізнавшись про це, Робер Деноель, видавець Селіна, поспішив замовити на обкладинку «Подорожі» стрічку «Гонкурівська премія 1932 року».

Членам журі, гідним представникам реалістичної школи, вибрати лауреата було нелегко. Деякі довго не могли вирішити остаточно. Журі запропонували дивний роман. Його ні з чим було порівняти, ані до чого прив’язати. «Подорож» існувала немов поза традиціями французької літератури. Ніякої надії на порятунок не залишав читачеві Селін у похмурому просторі роману. Зловісну безвихідь його світу освітлювали лише багряні спалахи авторського сарказму, важкого й недоброго.

Голосування 7 грудня пройшло швидко. Шістьма голосами журі присудило премію Гі Мазелліну за роман «Вовки», виданий «Галлімаром». Письменник Люсьєн Декав, головний прибічник Селіна, негайно спустився в зал поверхом нижче. Там у цей час обідали члени журі премії «Ренодо», своєрідного «антигонкуру». Декав розповів їм про рішення гонкурівського журі. Після трьох турів голосування Селін одержав «Ренодо».

Ця історія з лауреатством Селіна, яке не відбулося, символічна. Він завжди був одиночкою, котрий працював поза школами та течіями. Свою стрімку появу в літературі Селін сприйняв як рідкісний виняток у ланцюжку життєвих невдач, а негативний результат голосування журі — як чергове підтвердження власної несумісності з літературним світом і культурними інститутами.

Через тиждень після голосування Селін записав: «Запам’яталися... вульгарність, грубість, безсоромність усієї справи».

Про «Подорож на край ночі» захоплено відгукувався Троцький. Книжку високо оцінили Сартр і Арагон. У Селін хотіли бачити спадкоємця Барбюса, але в нього бути не могло нічого спільного з комуністами. І хоча «Подорож» 1934 року в перекладі Ельзи Тріоле опублікували в Радянській Росії, виродженський, за визначенням Горького, характер його прози в країні, де переміг пролетаріат, відчули відразу.

Неприйняття виявилося взаємним. Після двох місяців, проведених у Ленінграді, Селін написав великий памфлет «Mea culpa», де, не торкаючись радянських реалій, доводив неможливість соціалізму. Бо «людина настільки ж людяна, наскільки курка вміє літати».

Селін був підозрілий, він болісно реагував на будь-яку критику й за кожною своєю невдачею бачив змову. У нього не сформувалися тверді переконання, і погляди з роками зсувалися праворуч. Цікаво, що, виступаючи на Першому з’їзді радянських письменників, Горький пророчив саме таку долю герою «Подорожі» Бардамю, зауваживши, що той «цілком дозрів для прийняття фашизму». Дозрів і Селін.

Пізніше, після війни, після втечі до Данії та дворічного ув’язнення, після вироку й амністії, нескінченно виправдовуючись, він не втомлювався повторювати, що майже нічого й не було, що в роки окупації його книжки забороняли, а творчість замовчували, що в квартирі під ним жили підпільники, і знаючи це, він нікого не видав, що його жодного разу не запрошували до німецьких консульств, а якби й запросили, то він не пішов би... Але щось усе-таки було. І передвоєнний антисемітський памфлет «Абищиці для погрому», а слідом — ще кілька, і поїздка в 1942 р. до Берліна для пронімецької агітації серед депортованих французів. Був і лист секретарю нацистського Інституту єврейських досліджень: «... під час відвідання вашої виставки я був вражений і трохи розсерджений тим, що на стендах немає ані «Абищиць для погрому», ані «Школи трупів»...» Лондонське радіо, яке вело мовлення на окуповану Францію, кілька разів передавало — його засудили до смерті. Селін був переконаний: після звільнення Парижа його повісять без суду. Улітку 1944-го він утік із Франції. Спочатку до Німеччини, потім до Данії. Це була його подорож «на край ночі».

Після війни, коли Опір ще не став історією, виправдань йому не шукали. Європейські літератори з трудом вимовляли саме ім’я Селіна, не бажаючи говорити ані про його прозу, ані про його долю. У 1938 р. Сартр узяв із Селіна епіграф до «Нудоти», у 1945-му, у «Портреті антисеміта» він написав, що Селіна купили нацисти. І, проте, усі вони чітко розуміли, що не було у французькій літературі XX століття майстра, рівного Селіну.

Набагато пізніше, коли його книги ввійшли до шкільної програми, Селіна назвали «правим анархістом», аби хоч якось позначити його місце в політичному спектрі. Навіщо?! У нього не було стрункої системи поглядів. Він жив емоціями. Він створив етично неангажовану літературу, зробив її чистим текстом, анітрохи не турбуючись про виокремлення добра та зла, відділення світла від тіні. Ніякої психології, ніякої єдиної ідеї — Селін залишив роману лише емоції та стиль. Емоції, викликані обставинами, у яких знаходиться герой. І стиль...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво