Як перестати корупціонувати видавців - Культура - dt.ua

Як перестати корупціонувати видавців

27 грудня, 2019, 14:12 Роздрукувати Випуск №50, 27 грудня-10 січня

Саме держава іноді відштовхує потенційного покупця, коли вустами чиновників просторікує про "дорогу" книгу і "жадібних" видавців.

© Pixabay

Років зо два тому, коли Український інститут книги лишень набував таких-сяких реальних форм, мені запропонували написати концепцію ключової ланки нової держструктури — управління комунікації з видавцями. Моя відповідь ошелешила замовників, і сам я, підозрюю, перетворився у свідомості беручких дівчаток мало не на вар'ята. Авжеж — сказав, що планований департамент є не лише зайвим, а й протипоказаним для держструктури. Що більше віддалені комерційні структури від бюджетного "корита", то більше користі для кінцевого споживача.

Звісно, це не видавнича фобія. Завжди з глибокою повагою ставився до цього бізнесу загалом і до багатьох його менеджерів, зокрема. Як на мене, чимало видавців давно мали бути відзначені статусом Героя України за персональний внесок у модернізацію вітчизняної культури і книжкової індустрії. Та й рейтинг "Книжка року" — єдина "премія", що відзначає не авторів, а книжкових продюсерів, видавців. Але направду "Книжка року", як і будь-який рейтинг, "заточена" під отого кінцевого споживача — читача. І, як у кожного рейтингу, її результат — дорожня карта споживацької якості. Для обох типів споживачів-читачів — абонентів публічних бібліотек і, власне, покупців книжок.

Схилити на свій бік читача-покупця виробник може лише піар-засобами, переконанням або навіюванням. З огляду на дистрофічний стан українських гаманців, продати книжку — тяжка справа. Відповідальність за низькі продажі повністю лягає на державу, яка толерує непристойно низьку зарплатню своїх громадян. Ба більше: саме держава й відштовхує потенційного покупця, коли вустами своїх топ-посадовців просторікує про "дорогу" книжку, а відтак — і про "зажерливих" видавців. Сьогодні середньоєвропейська ціна книжки у твердій оправі — 20 євро. В Україні — майже втричі нижча. І, з економічного боку, в такій "доступності" української книжки немає нічого доброго: низька ціна означає недоплату гонорарів авторам, перекладачам, дизайнерам, ілюстраторам тощо. Інакше кажучи, видавець змушений жертвувати якістю.

А якість — головний споживчий маркер. Особливо коли йдеться про книжку — продукт, який впливає на людський мозок, а відтак — формує масову свідомість, від стану якої, врешті-решт, залежить усе, аж до війни і миру. Нинішній стан української економіки не дозволяє швидко-відчутно підвищити купівельну спроможність потенційного покупця книжок, що на макрорівні стримує загальне поліпшення якості видань. Але в держави є інший інструмент стимулювання якісного поступу — закупівлі книжок для бібліотек.

Ще років п'ять тому ці держзакупівлі провадилися під гаслом "більше — дешевшого". Навіть теоретично це не вело нікуди, хіба до затоварювання публічних книгозбірень неліквідами. Тепер-от Український інститут книги вирішив, що може точно визначити, які книжки варті стояти на бібліотечних полицях, а які — ні. Такий собі мічурінський ентузіазм, бо це завдання не має розв'язку, — дійти згоди щодо товару, який не підлягає точному вимірюванню-порівнянню, неможливо. Але можна коректно порівняти якість одножанрових книжок.

Проте такого завдання УІК собі не ставить. Знову забуто про кінцевого споживача і декларовано "підтримку видавців". Намагання сподобатися ринковим суб'єктам — це крива стежина, котра завжди виводить на битий корупційний шлях. Оскільки не існує алгоритму "сподобатися всім", залишається тільки ручне управління: довільне визначення тиражів для закупівлі, вельми приблизна адресність. Про асортиментний баланс узагалі не йдеться. За таких умов непрозорість оцінювання — єдино можливий спосіб "освоїти кошти".

Що ж маємо на виході, тобто в бібліотеках? Так, відверто поганих книжок не закуплено. Тим часом неструктурований добір "відсіяв" чимало високоякісних видань (не кажучи вже про те, що низка креативних видавництв просто ігнорувала цю сумнівну, на їхню думку, процедуру). Не факт, що всі районні публічні бібліотеки отримають однакові комплекти, — про кількість кожного видання, потрібну для мобільного обслуговування абонентів, уже й не згадую. Так само нема мови про тематичний баланс: гуманітаристика, мистецтвознавство, туристична література представлені, м'яко кажучи, епізодично. Тож чи спроможні нові надходження двох останніх років повернути до бібліотек втраченого абонента активного віку?

Гадаю — ні. Бо цей читач очікує побачити в бібліотеці всі резонансні видання, а гарантії знайти їх там — немає. Навіщо ж йому марнувати дорогий час на непродуктивне навідування книгозбірні? Саме оце — раде очікування потенційного бібліотечного абонента активного віку — і мусило би бути пріоритетом Українського інституту книги замість "підтримки видавців" за схемою казкової сороки — цьому дам, цьому дам, а тому зась.

Зрештою, це і було би найефективнішою підтримкою видавців, які роблять ставку на якість: закупити в них бюджетним коштом креативні видання і тим самим заохотити до подальшого випуску таких самих резонансних книжок. Державна преференція якості — найкращий спосіб заохотити всіх: читачів, які повернуться до бібліотек, і видавців, що мають культуртрегерські амбіції. Зрештою, це забезпечить головну функцію ідеальної держави — дбати про інтелектуальний розвиток своїх громадян.

Інструмент реалізації вдосконалювався впродовж двадцяти років, — це всеукраїнський рейтинг "Книжка року". Цілком волонтерський проєкт, що не претендує на будь-який зиск. Ба більше: пропонує державі заощадити. Тепер для того, щоби потрапити до списку видань, які пропонуються до закупівлі, треба засвідчити виконання всіх правових зобов'язань щодо пропонованого твору. Видавці розповідають, що "здавання" однієї книжки на оцінювання-закупівлю фахівцям Інституту книги забирає до двадцяти хвилин. Помножте на дві з половиною тисячі наявних у списку видань, — скільки це робочого часу заблоковано (навіть якщо видавці й перебільшують тривалість процедури легалізації своїх пропозицій)? Коли ж обирати навіть із Коротких списків рейтингу, — досить перевірити лише півтори сотні видань.

Але чую з Міністерства культури: серед експертів "Книжки року" немає "знакових" культурологічних персон. Залишаю без коментарів, — кожен може поцікавитися експертним списком і пересвідчитися у протилежному. Проте справді — там немає багатьох, кого хотілося бачити. Одні були і з часом відмовилися, бо експертна робота у "Книжці року" справді потребує часу — на відміну від "експертизи" в УІКу, де положення дозволяє не заморочуватися, а лише натиснути на комп'ютерну клавішу дві з половиною тисячі разів. Наприклад, на останній експертній сесії "КР" президент Української асоціації видавців Олександр Афонін оцінював "свою" номінацію упродовж майже шести годин, — людина добре підготовлена, не кажучи вже про "знаковість". Вимагати такої самої ретельності від Оксани Забужко, Сергія Жадана чи Юрія Винничука (які певний час були серед експертів рейтингу) — нонсенс; хай краще зосередяться на своїх нових творах. Якщо хтось із топ-менеджерів Мінкульту — як "знакові" постаті — хоче скуштувати нелегкого експертного хліба — будь ласка, експертне середовище завжди відкрите. Фахівець, котрий ладний пожертвувати власним часом, — бажаний гість-учасник рейтингу.

Отже, висновки.

1. Підтримка видавців мусить бути підтримкою якості. Бюджетні кошти мають отримувати ті з них, хто своїми книжками піднімає планку читацького сприйняття. Визначити це можуть лише спеціалізовані експерти.

2. Державний пріоритет — підтримка читання як масової дозвільної практики. Спонсорування телевізійних, радійних, інтернетних, газетно-журнальних книжкових програм. Гаслом бюджетних зусиль мало би бути "Читати — модно". До речі, анонсоване припинення друкованого варіанта "Дзеркала тижня" — теж на совісті держави, яка нібито дбає про книжку: колись журнал "Книжник-ревю" здійснював моніторинг книжкової теми в газетах-журналах, і публікації "ДТ" зазвичай посідали там перші місця.

3. Бібліотечна система має бути реформована. Твори, що входять до шкільної програми, доцільно зосередити у шкільних бібліотеках. Для забезпечення попиту абонентів сільських книгозбірень варто не напомповувати їхні фонди, а передбачити автівки для розвезення замовлень.

4. Держава мусила би передбачити кредитні преференції для видавців, котрі ризикують запустити витратні книжкові проєкти. Власне, цим мала би опікуватися програма "Українська книжка", положення про яку дивним чином не з'являється вже третій рік поспіль.

Зрештою, є ще чимало специфічних проблем (з книготорговельною мережею, з наповненням університетських бібліотек, із презентацією українських видань за кордоном, із виробництвом вітчизняних поліграфічних матеріалів тощо), але вони потроху розв'яжуться із запровадженням отих чотирьох основних положень. І все це — відповідальність Українського інституту книги.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво