Як діти до Школи - Культура - dt.ua

Як діти до "Школи"

2 лютого, 2018, 17:06 Роздрукувати Випуск №4, 3 лютого-9 лютого

Телевізійний інтерес до шкільної тематики, до ігор підлітків завжди виправданий.

Прем'єрний серіал "Школа" ("1+1") став одним із лідерів запитів у Google, приніс каналу в січневий прайм високий рейтинг. І викликав запеклі суперечки в середовищі вчителів, учнів та просто телеглядачів. 

Щойно я розмістив на сторінці у Facebook наївне запитання: "Хто дивиться "Школу"? Думки і враження?", як миттю набігла сотня рецензентів. І в кожного — свої аргументи.

"Я дивилася серію чи дві. Не критично. Для цього жанру… Мова слухається нормально, не кострубато й не штучно… Нічого поганого сказати не можу. Є хороші сцени… Директор школи в них потішний", — пише Марина Анісович. "Сум, збентеження, подив. У нас стільки талановитих акторів, режисерів, авторів, а знову збирають команду з вулиці…" — пише Ольга Собко. "Ніхто ніколи не зніме то всьо, шо там робиться. Але треба з чогось стартувати… От про підвищення зарплати обіцяли — на ділі фіга. І жоден канал ніде не нявкнув. А ви тут про кіно — епопея ціла. У жоден формат не втиснеш", — пише Олена Мізинчук. "Що він Гекубі. Що йому Гекуба. Кіно і мистецтво розійшлися", — пише літературний критик Дмитро Дроздовський. "Це ж у нас перший такий приклад, правда ж? Не ризикує ніхто про школу — раптом не проскочить, рейтингів не буде. Ось про больничку завжди в топі. Хай і про школу подивляться. І рейтинги — це добре", — пише акторка Олеся Власова. "Діти в захваті, кажуть, що нарешті з'явився фільм, у якому правда про школу. Хіба що не вірять у шляхетних викладачів. Як я зрозуміла, нарешті довгождане кіно", — пише Ірина Десятникова. "Профанація, як і більшість того, що роблять наші канали. Раніше серіали призначалися для домогосподарок і бабусь, тепер узялися за підлітків. Рейтинги показують, що вони зробили свою чорну справу. Смаки нашого глядача зіпсуті остаточно", — пише кастинг-директор Алла Самойленко. 

"Такі серіали треба знімати й показувати щотижня, чим більше будуть знімати, тим кращі будуть фільми, для початку — непогано", — пише Тетяна Кулицька. 

І це тільки вибране. Так би мовити, голос народу. 

Ця "Школа" — далеко не "Гра престолів", і навіть не "Міст" (схожого дочекаємося нескоро). 

І цю ж таки "Школу" абсолютно не слід плутати зі "Школою" десятирічної давності на російському ТБ (сценарій писала український драматург Наталія Ворожбит, знімала модна Валерія Гай-Германіка). 

Теми двох "Шкіл", взагалі-то, споріднені, близькі. Але засоби виражальності й авторські підходи до тематики доволі різні. Я б навіть сказав — різноманітні. 

Нашу нинішню "Школу", яку ми обговорюємо, відрізняє від інших виключно українськомовне середовище. У цій обителі ума й розуму також помічений модельної зовнішності вчитель англійської Алекс (добре, очевидно, платять в українських школах). 

І саме ця "Школа" — ніби любительський документальний зріз строкатої картини навчального й білянавчального життя з доволі наївним, а то й трепетним художнім підходом. 

Місцями тремтяча камера й не завжди звично комфортна зйомка хай не вганяють перелякані маси в ступор: а раптом хтось подумає, що це новий малобюджетний експериментальний серіал Ларса фон Трієра? 

І сам цей проект, і особливості його реалізації, на мій погляд, — не тільки результат відчайдушно креативного пошуку наших телевізійників, а ще й чинник мінімізації бюджетів на каналах-монополістах.

"Школа", яку багато народу аргументовано критикує, а багато — вперто дивиться, — такий ситуативний продукт чергового перехідного періоду на нашому ТБ. Коли олігархічних грошей справді менше, коли рекламний ринок не обіцяє перспектив, коли російський контент або "заборонений", або з інших причин недоступний. 

Ось тут-то й залишається програмне запитання: то чим же латати мережеві дірки, особливо в праймі? Не "Кварталом" же єдиним... 

У цьому плані "Школа", що опинилася в потрібний час у потрібному місці, стала предметом інтересу зовсім не з огляду свої виняткові творчі достоїнства. Просто саме така "Школа", швидше за все, не так кінематографічний, як соціально-психологічний телевізійний тренд сезону. Оскільки тут влучення не в естетичні очікування вельмишановної телевізійної аудиторії, а виключно в певну цільову аудиторію. Яку, здається, раніше мало хто всерйоз плекав на національних каналах. 

Ця аудиторія — 15—16—17—18-річні, діти галактики й діти мереж. Але не діти телевізійного ящика. Вони зрікаються такого зразу ж, щойно починають усвідомлювати його безстидну брехливість, маніпулятивність та архаїчність. І миттю "ці" переселяються в галактичні простори мереж. Там є з чого вибирати. 

І те, що "Школа" "плюсів" хоч на певний час, та все ж повернула до телевізора цих непокірливих підлітків, — чинник успішності точно прорахованої теми. Чинник ризику, без якого ніколи немає успіху. 

Телевізійний інтерес до шкільної тематики, до ігор підлітків, у принципі, завжди виправданий. Невичерпне джерело історій і миттєве примноження аудиторії — за рахунок дітей і батьків, учнів і вчителів. 

Такий розрахунок є і в "Школі". Хто мужньо дивиться проект із першої серії, той згадає, що, згідно з наскрізним сюжетом, пара молодих викладачів випадково опиняється в одному з українських освітніх закладів. Бізнес-леді на ім'я Катя потрапляє туди, щоб знайти спільну мову з донькою. Саме там і відбувається її подальша казкова зустріч — із учителем модельної зовнішності Алексом. 

Фріндж-лінії, історії про школярів самі по собі багаті на насичені події. Чимало яких рогом уперті в теперішні інтереси підлітків — інтернет, гаджети, стосунки, травка, спроби політкоректності, вчитель-мучитель, батьки-не-розуміють. 

Як виконані ті чи інші епізоди, неважко переконатися, натиснувши на планшеті кнопочку YouTube. Оскільки канал зразу ж після телепрем'єр викладає нові серії в мережу, додатково збираючи тисячі переглядів. 

Але, на мій скромний смак, вимагати від цих епізодів чогось винятково художнього, означає свідомо грати в підміну понять. Художність, навпаки, звідси інколи намагаються витруїти дустом. Створюючи в підлітків відчуття навіть не паралельної, а якнайсправжнісінької реальності. Хтось у неї повірить. І чекатиме наступної серії. Хтось правильно й голосно реготатиме. Оскільки справжнє цікаве життя деяких шкіл (особливо в провінції) часом здасться армагедоном, порівняно з ось цим телевізійним раєм — земним і освітнім. 

Те, що в проект запросили виключно непрофесійних акторів і підлітків, зразу ж стривожило мою бунтівну душу. А що коли такий рейтинговий успіх із акторами-аматорами (кажуть, їм менше платять) поставлять на лінійний конвеєр? І куди ж тоді подіти сотні-тисячі акторів із "корочками", які скоро вже загризуть одне одного — через непомірну кількість їх самих і замалу кількість проектів, у яких вони всі солодко мріють зніматися за великі гроші?.. Життя жорстоке, аматори підпирають. 

Тим часом виконавців помітних ролей у "Школі" моментально почали впізнавати — Яніну Андреєву, Микиту Вакулюка, Єлизавету Василенко, Олександра Петренка, Ірину Кудашову, Анну Трінчер, Карину Чернявську, Богдана Осадчука та інших. Окремі з них, особливо активні підлітки, збагатилися сотнями-тисячами нових підписників у своїх мережах. А сьогодні — це показник. І мені здається, на таку інтерактивність якраз і ставка серіалу. 

Тому ще раз підкреслю маркером одну думку. І ця "Школа", й інші схожі телевізійні установи — суто продюсерський проект, це не завжди навіть територія "мистецтва кіно". Це, швидше, полігон для спеціальних дослідів та важливих узагальнень із боку психологів, соціологів, інших фахівців. 

Зрештою, і ця "Школа" — про наше майбутнє. Про дзеркало, в яке поки що дивляться підлітки. А скоро ж виростуть. 

***

На кілька запитань DT.UA про резонансність "Школи" відповіла одна з продюсерів проекту — Ольга СЛІСАРЕНКО. 

— Олю, як особисто ви поясните такий сплеск інтересу до українськомовного серіалу для підлітків, та ще й у праймі? 

— Мені здається, дуже влучно поцілили в тему. Зараз — дітоорієнтоване покоління. Ніколи так багато грошей на дітей не витрачалося. Виник своєрідний культ дітей.

Що стосується української мови, то річ і в мові, звісно, але також і в самій історії, якої ми торкнулися. Виходить, що ніхто до нас у такому форматі цієї теми не порушував. І, по суті, дітям (підліткам) не пропонувалися такі проекти. А вже якщо починають дивитися діти, то за ними зразу батьки. Надя Дорофеєва спочатку стала кумиром дітей, потім її почали слухати тати й мами. На різних "мамських" форумах написано, що під Монатика засинають немовлята, а отже — слухають його всією сім'єю. 

— Психолог бере участь у "прогнозуванні", хто і як дивитиметься такий продукт, присвячений дітям і з участю дітей? 

— Спеціально психолога не залучаємо. Але коли беремо певну тему в розробку, то, безумовно, спілкуємося з психологом (він є в нас у штаті), обговорюємо, наскільки все це нове, свіже, як це поверне у бік актуальності. 

— Що стосується "Школи", не уникнути порівнянь і асоціацій із фільмом Гай-Германіки й Ворожбит…

— Так, я дивилася той проект. Він успішний, свого часу його супроводжував резонанс. Але навіть за ці 10 років сталося дуже багато змін. І в системі шкільних взаємин, і в ціннісних та соціальних орієнтирах самих дітей. Ось наші діти зараз мріють бути популярними, успішними блогерами. І безліч часу вони проводять у соцмережах. Якщо в підлітка раптом забираєш телефон, то йому здається, що він випадає з цього соціуму, де треба постійно лайкати, щось відстежувати. Тобто в них уже сформувалися два світи — реальний і віртуальний. І у фільмі ми саме про це й говоримо. Ось у нас є героїня — дівчина-блогер. І, уявіть, не заради людини, а заради блогу вона готова переступити якусь межу! Ми зразу вирішили, що багато історій і конфліктних ліній будуватимуться саме навколо інтернету. Тому до "Школи" ми додали хештег. 

— Ви, безумовно, читали як добрі, так і злі відгуки про фільм. Суворі критики "Школи" кажуть, що це треш, це погано, це старомодні зйомки, а актори наче не говорять, а вірші читають… 

— Я скажу з приводу позитивного. Багато батьків, які дивляться цей фільм із дітьми, саме від дітей і дізнаються, що схожі історії часто трапляються не в кіношних школах — і торгівля травкою, і багато іншого. Хай там як, але цей момент упізнавання й ідентифікації дуже важливий. До всього, саме цей продукт відносно революційний для нашого телевізійного ринку. 

— У чому ж його революційний потенціал? 

— Як відомо, в нас і з економікою проблеми, і ТБ не вигідне, не самоокупне. У цьому плані, мало хто передбачав, що за маленький бюджет удасться зробити такий праймовий, за цифрами, продукт. Насправді це безпрецедентна історія, оскільки в праймовій лінійці все коштує набагато-набагато дорожче. Якщо серіал — то абсолютно інші гроші. Якщо актори — то зірки. А в нас актори — аматори. І запрошували їх у фільм не тому, що вирішили заощадити, а було таке завдання: запросити людей, котрі розуміють, про що розповідають. Власне, якихось професійних акторів і не може бути в підлітковому шкільному середовищі. 

— Як шукали і як знайшли своїх акторів? 

— Шукали через інтернет. Головна установка — мають бути гарні люди. Бо це ніяка не чорнуха. Водночас хотіли, щоб запрошені виконавці точно поціляли в образи, які вже були прописані. Побачили Микиту Вакулюка — і жодних сумнівів: красивий чоловік. 

— Але він не драматичний актор? 

— Він насамперед модель. 32 роки. У нас знялася чудова Яніна Андреєва — вродлива й незвичайна. Телеведуча, журналістка. Тему цькування в школі вона сама пережила колись. І, взагалі, школа для неї — завжди болісна історія, бо змінила чотири школи, були важкі стосунки з однокласниками. Виконавці інших ролей — підлітки 15—16 років. Наприклад, в однієї нашої юної акторки перед серіалом було 50 тисяч фаловерів у Інстаграмі, тепер у неї 140 тисяч фаловерів. 

— Якщо умовно порівняти реалізм запропонованих вами історій і чистий вимисел, яке співвідношення? 

— В основному, всі наші шкільні теми побудовані на реальних подіях. Я сама всіх своїх друзів інтерв'ювала — з-поміж тих, у кого діти шкільного віку. Отож сценаристи, так би мовити, звіряли годинник із часом. 

— Серед закидів на адресу "Школи": мовляв, українська мова тут більш характерна для викладачів філфаку, а не для бешкетного середовища підлітків. 

— Хотілося, щоб була жива українська мова. Щоб це була українська мова, якою, наприклад, легко, гарно розмовляють усім відомі телеведучі. Ось, скажімо, Катя Осадча, Руслан Сенічкін, Юра Горбунов, — у них прекрасна жива українська мова. Намагалися також використовувати багато живих зворотів, які у своїй мові використовують підлітки. Знаєте, якби це було не живе, а мертве, то навряд чи діти б це дивилися. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво