Стівен Гокінг та інші світи - Культура - останні новини театру, кіно, музики і мистецтва - dt.ua

Стівен Гокінг та інші світи

22 червня, 16:49 Роздрукувати Випуск №24-25, 23 червня-6 липня

Глядач любить, коли з ним заграють. Коли йому підморгують, зазирають у рот і в очі.

Під завісу театрального сезону, як завжди, залишаються нотатки про вистави, які, можливо, й не опинилися на передовій суспільної уваги, але, безумовно, уваги такої варті. 

Новий Театр на Печерську. "Світ у горіховій шкаралупі" 

Глядач любить, коли з ним заграють. Коли йому підморгують, зазирають у рот і в очі. Коли нахабно чи елегантно втягують у театральну дію. Сценічний настрій "Світу в горіховій шкарлупі" за мотивами Стівена Гокінга якраз ближчий до загравання, а не до Гри.

Кілька енергійних акторів зображають упродовж півтори години свою "невіддільність" від жменьки глядачів: усі в одному човні, в одному театрі — в одній шкаралупі. Як відомо, в Гокінга, в назві його книжки, "шкаралупа" зовсім не випадковість, а рима — до "Гамлета": "О боже, мені вистачило б і горіхової шкаралупи. Навіть у ній я міг би вважати себе за владаря безкрайого простору". Деякі рефлексії на теми "Гамлета" у виставі передбачаються, зрештою кожен із зайнятих тут акторів-лекторів вільний промовити "бути чи не бути?" тільки з прицілом на Всесвіт. 

Простір Театру на Печерську — невеликий, вузький, але заради Гокінга він стиснутий до далі нікуди, як шагренева шкіра, яка стискалася-стискалася, а потім майже нічого й не лишилося. Може, це натяк на розум людський? Який, попри розумні книжки Гокінга та інших мислителів, усе стискається-стискається, а потім і виходить зустріч "у верхах": правителі США і Північної Кореї. 

Звісно ж, добре, що саме Гокінг виявився в нас репертуарним автором, — це факт новаторський, чудовий. Вистава за його книжкою народжувалася, коли щасливий-нещасний учений ще жив на нашому білому світі, а вже прем'єра випускалася в березні 2018, коли він, бідний, відійшов у той самий світ, про який багато думав і писав. І цей факт привернув до камерної постановки особливу увагу деяких національних телеканалів. 

Науково-популярний бестселер "Світ у горіховій шкаралупі", мабуть, не найбільш вдячна історія для вправ молодої режисури. А з іншого боку, саме молода режисура й прагне тренуватися не на "котиках", а на текстах атеатральних. Оскільки, на думку відомих німецьких учених, поточний сценпроцес — тотально постпостдраматичний. 

Ідея вистави Захоженка колись пробралася в надра одного з британських театральних конкурсів. І, на мій погляд, користь від таких конкурсів є завжди, у тому числі й для тих, хто їх організовує. Правда, далеко не завжди результати режисерських змагань надовго залишаються в репертуарних афішах. Свавілля режисерської думки, поле авторського натхнення, а також дантові (пекельні) муки й тяжкі (режисерські) пологи тих чи інших авторських ідей — усе це часто поза конкурсом. 

Бо "це" — індивідуальний шлях митця, який він для себе вибирає і яким іде, відкриваючи світи чи "закриваючи" свої ж спокуси.

Дмитро Захоженко — режисер із легким подихом, людина з вітальним відчуттям театрального простору. Суджу з вистави. Мені здається, що саме цей постановник — "позаконкурсний". Його ідеї, їх запліднення, а потім і народження передбачають традиційний шлях — не спеціальну змагальність, а еволюційність (у розрізі творчої долі). 

Вистава за Гокінгом у викладі Д.Захоженка й хороших акторів із трупи Олександра Крижановського (І.Рубашкін, К.Кістень, Г.Бакланов, О.Зайцев, Б.Український) — іронічний аналог відомої спецоперації "Як зіграти телефонний довідник". Ілюстровані акторами спічі-роздуми про гравітацію, Всесвіт, про фізику (рідше про лірику) — те ж саме що й ожилі індивідуалізовані телефонні номери в якомусь довіднику. 

З одного боку, це грайлива вистава-лекція, що ніби іронічно підморгує героєві Сергія Філіппова з фільму "Карнавальна ніч", коли з високої трибуни звучить те саме сакраментальне: "Чи є життя на Марсі? Чи нема життя на Марсі? Це науці невідомо. Наука поки що не в курсі справи!" 

З іншого боку, це світ дитячої пісочниці в районі Печерська, коли розумні істини по-своєму ілюструються дорослими дітьми, якими завжди і є актори. І саме акторські імпровізації тут становлять левову частку режисерського задуму та наступного рішення. 

В акторській грі у хід запущені різні предмети, різний реквізит. Як відомо, навіть у допотопному театрі найскладніше інколи пояснювали мовою побутових предметів. Режисер буквально акцентує увагу на "грі з предметом" (ніби по-мейєрхольдівськи), і будь-який банальний елемент реквізиту (в тому числі й горішки, що їх роздають глядачам) — як знак маленької таємниці, яку цей предмет приховує. 

Вистава Захоженка, звісно ж, не про знання, навіть не про методи осягнення незбагненного світу. Швидше, ця вистава — про особливості аранжування різноманітних пізнань-вчень вустами дитини, якими промовляє істина, а також очима актора, для якого будь-який Всесвіт — завжди — тільки він сам. Адже будь-який акторський здогад — це завжди найочевидніша рефлексія правди. 

"Світ у горіховій шкаралупі" і Гокінг, зокрема, тим часом у цій виставі все ж лишаються в дитячій пісочниці, не намагаючись вторгнутися в тотальний Театр, який і є Теорія всього. Коли Катерина Кістень непафосно подає у фіналі свій текст, то мені чується зовсім не те, що вона "подає", а чується голос Ніни Зарічної, її монолог про "світову душу". 

Тобто світ Гокінга, як світ незбагненного Театру, живе не так у самій виставі, як у моїх передчуттях такої вистави. Тому сама постановка — ні гірша, ні краща, вона така, яка є: заводна, задерикувата, її тепло приймають глядачі за атракціон акторської щедрості, присмаченої термінологією відомого вченого. 

(Жаль, у фіналі не помітили однієї "концептуальної" мізансцени. Горішок, який мені вручили актори перед виставою, я запустив — їм у відповідь — як м'ячик на полі для гольфа. І в ось такому жесті, безперечно, теж є міні-театрик "імені Гокінга": горіхова шкаралупа повернулася до Творця, з мого світу в його ж світ).

Театр "Золоті ворота". "Місто Богів"

Класик словенської літератури Славко Грум народився 1901-го. І в новому столітті він ще кілька років застав Генріка Ібсена (норвезький класик помер
1903-го). На цьому всі збіги-перетини закінчуються. І починається одна дивна п'єса, а потім і дивна вистава — "Місто Богів" за мотивами Грума. 

Ця п'єса — авангард далекого 1927-го, коли і небо було блакитнішим, і трава — зеленішою, і театральні революціонери — нахабнішими.

Тому теперішня розумна і якісна режисерська вистава на основі старої п'єси "Випадок у місті Гога" читається як приквел-авангард, як режисерська спроба Юрія Дивакова розмірити й співвіднести авторську інтертекстуальність початку ХХ століття з нашою теперішньою театральною постправдою початку ХХІ століття. 

Білоруський режисер-лялькар, здавалося б, просто зобов'язаний витіснити з маленької сцени, з цього надумовного світу, — живого артиста. Щоб дати можливість своїм улюбленим підопічним — лялькам — несамовито царювати саме тут. 

Ляльки є. Але вони все ж таки на задвірках, на підспівуванні. Вони, ляльки, це й так зрозуміло, зворотний бік Місяця, тобто деформованої людської особистості. І ось упевнені акторські партії виключно "пропащих" героїв (їх грають В.Ажнов, Л.Цвелікова, А.Глухенька, Б.Буйлук, А.Поліщук, К.Вишнева, інші) створюють такий собі бадьорий театр живих трупів. Театр, у якому давня п'єса й сучасне трактування не змагаються, а намагаються між собою домовитися на сценічній території ірраціональної реальності. 

Колаж як жанр тут умовність. Оскільки постановка Ю.Дивакова виглядає цілісною, навіть монолітною, вона сприймається як спресований потік режисерської постпостмодерної свідомості, в якому різні знаки, сигнали, символи, арт-об'єкти становлять щільну тканину сценічної матерії. 

Позасюжетність цієї історії, її кліповість і гротескна укрупненість деяких портретів замішана на трансі. Це тримає. Це багато що пояснює. І деякі глядачі, вирушаючи в подорож до міста Богів, наче під "наркотою", тиняються загадковими вулицями божевільного населеного пункту, зустрічаючи там дивних жителів небаченої краси. Тобто чудесних фріків і талановитих калік.

Сама вистава, з елементами кислотності та інших отруйних речовин, розвивається як продуманий парад галюциногенних концертних номерів, пов'язаних одним ланцюгом і однієї метою — якимось потойбічним божевіллям. Каліки, ляльки, фріки — їхні різні сольні партії — активно претендують на нашу увагу й утверджують своє ж жорстке позиціювання в системі нинішнього поставангарду.

Чому портрет Генріка Ібсена у стилі Енді Воргола раптом висвічується на сцені як нестандартний проект на модернізованому цвинтарі вічності? А тому, що словенський автор і білоруський режисер інколи й прораховують маневри різних своїх фантомів — "методом Ібсена". 

Великий норвезький старець, як відомо, був суворим до самовпевненої людини, яка ні з того ні з сього вирішила, що вона — Всевишній. Будівничий Сольнес уявив себе Богом та вершителем доль — і гепнувся з високої вежі додолу, розбився. Гедда Габлер вирішила режисирувати життя інших — і сама ж натиснула курок, стратила себе. Пер Гюнт, що зрадив Сольвейг і хитро зазіхнув на інші світи, — повернувся до рідного порога вже дряхлим і приниженим стариганем, практично мерцем. 

Ібсен, Грум і білоруський режисер, мабуть, однодумці саме в цьому питанні — людина, котра зазіхає на територію Бога, неодмінно загине, вона завжди приречена. Тому що "Богом" вона може бути тільки на скромній ділянці цвинтарної землі — на "вічній території". 

Ось і у виставі, яку хочеться розгадувати, як кросворд, на авансцені — невелика ділянка землі, фрагмент цвинтаря. А отже — простір абсолютної свободи, де ляльки, каліки й фріки неодмінно стануть вільними та щасливими. Колись. А може, і стали вже? Адже сам сценічний сюжет, як іронічний кліп, — родом "звідти". 

Мені жаль, що ця постановка якось нерозсмакована добрими колегами-критиками. А саме такі вистави — ірраціональні, поставангардні, розумні, синкретичні (для декого катарсисні) — плоть від плоті театру сучасного. Хай не надто радикального, але й не допотопного. 

Театр "Актор". "Схід—Захід"

Театр "Актор" уже весь сезон перебуває в болісних концептуальних пошуках: куди йти, з ким дружити і якому богу молитися — Сарі Кейн чи авторам антрепризного спрямування. 

Як виявилося, "бог" у цьому театрі тільки один. І його ім'я чітко прописане в статутних документах театру — "Актор". 

І в цьому плані проект "Схід—Захід" режисерки Влади Бєлозоренко — відверто акторський, невтримно ігровий, він об'єднав актрис-зірок, таких як Олеся Жураковська і Римма Зюбіна, з деякими молодими штатними обдаруваннями цього ж театру. Що зовсім не згубилися на тлі прим, а грають хоробро, навіть самовпевнено. Наприклад, молодий актор Олександр Жила, який раніше демонстрував місту своє неабияке "достоїнство" у виставі "Бійцівський клуб" (і тільки цим "достоїнством" ризикував лишитися в чіпкій народній пам'яті та історії театру), тут раптом — схильність до ризику, азарту, апарту, перевтілення. Молодець. 

Як відомо, проектом "Схід—Захід" опікується драматург Наталія Ворожбит. І в липні буде чергова спроба. А спроба попередня, що об'єднала маленькі п'єси підлітків із різних контрастних регіонів України, на щастя, уникнула долі разового показу. І, щоб добро не пропадало, кілька фрагментів торішнього проекту (він проходив у залі Музичної академії на Майдані) режисерка В.Бєлозоренко заверстала в окремий "спект" (як кажуть театрали). У такий "спект" на сцені "Актора" ввійшли тексти Влада Волощенка, Інни Якобчук, Богдана Мазурка, Оксани Тарасюк, Віталія Шмитька, Тетяни Ліщук, Надії Шерстюк, Максима Довганя. 

Вважаю, талановита Влада Бєлозоренко, яка недавно отримала приміщення на Печерську (як театральний керівник), не дуже страждала на безсоння, вибудовуючи цю виставу — для нового майданчика, для особливого "напівкамерного" простору. Помітно, що крій та шиття цієї постановки — енергійні, швидкі. Тим більше що перші хвилин сорок сміх у залі стоїть прямо гомеричний. Зустріч досвідчених акторів із недосвідченими драматургами сама собою народжує якусь особливу іскру, ігрову стихію, коли артисти буквально живуть у таких текстах "на повну котушку", не скочуючись до капусника, а пам'ятаючи ще й про певне ідеологічне надзавдання, яке передбачає сам проект. 

Надзавдання — у тому, щоб нагадати глядачеві прописне: крім умовних регіональних "кордонів", інших кордонів для людського спілкування й мудрого творення — не повинно бути взагалі. І коли в нас інколи кажуть "зшиваємо Україну!", то насамперед хочеться дати по руках тим, хто раніше її розривав. Бо в такому проекті діти й актори не зшивають, а склеюють любов'ю той світ, у якому є тріщина. І дитячі тексти інколи схожі на "листи любові". Пишуть про дівчинку з маленького містечка, яке заточене на видобуток бурштину. Пишуть про людину, котра хоче сховатися від привидів війни в мирному місті. Пишуть про бабусю, чий голос проникає з того світу на цей світ, щоб нагадати непутящим нащадкам якісь земні істини. 

Кілька різних маленьких п'єс прошивають титри на екрані, білизняні мотузки, вогні дискотеки 90-х. І кілька акторів переходять із сюжету в сюжет — і теж це все прошивають. 

Для мене ж таким "нережисерським" ходом, що нанизав смисли і образи різних історій на одне намисто, стала артистка Римма Зюбіна. 

Вона присутня практично в кожному маленькому сюжеті. Але "присутня" — зовсім не те слово. Вона буквально орудує — в тексті, в підтексті, у дії. Ця захоплена і в'юнка українська Джульєтта Мазіна стає камертоном вистави-колажу — про доросле дитинство в різних регіонах країни. 

Режисерка, зважаючи на все, дала повну свободу цій актрисі, відкрила для неї всі повітряні кордони. І вона буквально літає тут, перетворюючись то на кавказького шахрая, то на хитру поліську сільську бабцю, то на розтривожену маму складного підлітка. А потім цю виставу раптом простромлює її ж голос — ніби з небуття, — і це голос уже згадуваної бабці, якій згори видно все, — ти так і знай. 

Повторюся, всі актори в театрі "Актор" працюють добре. Але такий наскрізний мотив постановки — одна актриса, яка наче проживає весь життєвий цикл (від дитинства до старості), й наділяє цю виставу особливим нервом, материнською рефлексією, якоюсь прозорістю того, що відбувається. А, як казала Марина Абрамович, прозорість — це сприйнятливість. 

"Схід—Захід" із його дитячими, інколи кострубатими п'єсами, на щастя, сприймається глядачем як прозора щирість — і тих, хто написав, і тих, хто зіграв. І фінальна мізансцена, коли актори виходять із білими аркушами, на яких написано "Free Sentsov", — теж щира, оскільки і це в контексті двох полюсів — Схід—Захід. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво