Сестри Митницького - Культура - dt.ua

Сестри Митницького

15 лютого, 16:33 Роздрукувати Випуск №6, 16 лютого-22 лютого

"Три сестри" — остання вистава Едуарда Митницького, поставлена майстром дев'ять років тому: після цього жодної іншої п'єси він уже або не хотів, або не міг довести до прем'єри.

© Євген Чекалін

Можливо, розглядав саме чеховську історію як свій заповіт. 

Будинок

"П'єсу "Три сестри", яка вже давно склалася у Чехова в голові, треба було перенести на папір. Її сюжет торкав у душі Антона суто особисті струни: після сестер Гольден, Маркових, Янових, Линтварьових і Шаврових Чехову стало здаватися, що "Три сестри", як мотив чарівної казки, знову й знову виникатимуть у його житті".

Це пише Дональд Рейфілд, відомий учений, літературознавець, який на грант Британської Академії одного разу вирушив у далеку путь — шукати чеховських привидів. Сестер, братів, іншу його рідню. І, природно, він приїхав до Сум, не міг оминути це місто. Як і Чехов, що наскочив сюди ж на початку травня 1888-го, зустрівши там, у Луці, в старовинній дворянській садибі цих трьох… 

три сестры_2
Садиба Линтварьових Луки, дореволюційне фото

Чехознавці й чехофани можуть навперебій розповідати, скільки прототипів і скільки першоджерел може передбачатися в основі великої п'єси. Серед прототипів називають, наприклад, сестер Бронте, трьох чудових англійок, які хотіли втекти з провінційного Йоркширу — кудись у центр. До такого собі серця світобудови. Сам Чехов натякав, що трьох сестер, тобто певні оригінали, слід шукати в Пермі. І містечко в його ж п'єсі чимось схоже на провінційну Перм, звідки далеко-далеко до жаданого центру.

Але все-таки він же був великий жартівник, пересмішник. Часто грався у піддавки, багатьох передражнював, театрально обманював. "Вишневий сад" називав "комедією", хоч який уже тут сміх — сльози річкою. А коли у МХТ почали ставити "Трьох сестер", автор нервово роз'яснював батькам-засновникам: мовляв, це ж не драма-драма, а сущий водевіль. Хоча який уже тут "водевіль": подих смерті й передчуття прощання — ледь не в кожній сцені. 

Можливо, і толстовські "Три смерті" незримими тінями теж переслідують автора весь цей час. Аж поки в 1900-му його нещасні сестри не з'являються на світ (у п'єсі). Розбиваючи своїм шепотом і криком двох століть хребці — ХІХ, що відступає, і ХХ — що наступає. 

Але до 1900-го ще є час. Цілих 12 років. Йому тоді йшов 29-й рік. Здається, життя попереду, але виявляються ознаки туберкульозного процесу в його легенях. І він приречено пише: "В крови, текущей изо рта, есть что-то зловещее, как в зареве". 

І того ж таки 1888-го, на пораду музиканта-флейтиста й працівника гумористичного журналу "Будильник" Олександра Ігнатійовича Іваненка (уродженця села Глибне під Сумами), "батько" майбутніх сестер і шукає відпочинок, порятунок, зцілення — в Україні. 

Ще напередодні тривалої поїздки (майже доба в поїзді), у березні 1888-го, він пише М.Лейкіну: "Я нашел себе дачу и вчера послал задаток. Город Сумы, Харьковской губернии, на реке Псел, притоке Днепра, недалеко от Полтавы. Я нанял флигель в усадьбе за сто рублей в лето; флигель с трех сторон окружен садом; близки пруд и река. Буду все лето кружиться по Украине и на манер Ноздрева ездить по ярмаркам". 

три сестры
Fligel’ Chekhova v imenii Luki 28/5000 Флігель Чехова в маєтку Луки

Уже на початку травня того ж року він пише І.Чехову: "Дача великолепна. Местность поэтична, флигель просторный и чистенький, мебель удобная и в изобилии… Один ночной шум может с ума свести". 

Отож під Сумами, у Луці, в добротному дворянському будинку, він, можливо, й зустрічає три свої оригінали — сестер Линтварьових. Цікавих і сумних жінок, долі яких не повторюють буквально життя героїнь у знаменитій п'єсі, але сумське відлуння справді часом ніби проникає — в текст, у підтекст. 

Почнемо з того, що господаря в тому будинку теж немає. Садибою управляла господиня — сувора й дуже освічена Олександра Василівна Линтварьова. Це не був жіночий тип горьківської Васси Желєзнової або прототип "маменьки" з чеховського "Дяді Вані". То була жінка освічена, ліберальних поглядів, що вбивала Чехова своєю неземною добротою і якимсь шаленим потягом до знань (у свої роки!). Вона студіювала Толстого й Шопенгауера, зачитувала до дір примірники "Северного вестника" і "Вестника Европы". Чудовий краєзнавець Павло Сапухін, який досліджував лінію Линтварьових у чеховському контексті, пише, що від цієї жінки струменіло незгасиме світло любові до України, української культури. Так би мовити, до тіней забутих предків. "Це в її діда, Олексія Юрійовича Розальон-Сошальського, в селі Гусинці неподалік Куп'янська, подовгу гостював знаменитий український мандрівний філософ і поет Григорій Савич Сковорода. Відтоді в її роду, неукраїнському за національним корінням, міцно увійшли у фамільну традицію симпатії до всього українського" (із записок П.Сапухіна). 

Такі ж справжні, чи не генетичні симпатії до всього українського передалися від матері — її молодшій доньці Наталії. І почнемо з неї. 

Наталія Линтварьова народилася 1863-го. Вважалася натурою ніжною, трепетною, але й із якимсь міцним стрижнем усередині. На кшталт чеховської Ірини, душа якої, згідно з автором, скидається на дорогий рояль, а ключ від нього загублений, але знову музика грає гучно — і треба жити, треба втікати з цієї глухомані… 

три сестры_1
Наталя Линтварьова і Марія Чехова з художником Сахаровим у Луках

Отож Наталія Линтварьова і знайшла для себе якусь маленьку, а може — й велику, людську радість саме у стані "невиїзної". А місцевої. "В Москву, в Москву!" — те, чим постійно марять сестри, — не для неї. Живучи в селі, вона власним коштом відкрила народну школу, збирала там луцьких дітей — і викладала їхньою рідною українською мовою. Що було на ті часи ледь не подвигом, відаючи, яких заборон та переслідувань зазнала українська мова. 

Деякі дослідники вважають, що саме завдяки молодшій, Наталії Линтварьовій, Чехов ближче ознайомився з творчістю Тараса Шевченка, читав "Кобзаря". 

Молодша сестра була ліберальних поглядів, вона захопилася також "Капіталом" Карла Маркса. І, за спогадами очевидців, коли до Чехова в Луку приїхав видавець реакційного "Нового времени" Суворін (відомий українофоб і антисеміт), то молодша Линтварьова категорично відмовилася з ним знайомитися, спілкуватися. У неї були свої принципи. І ці принципи, а також її ніжна душа особливо приваблювали і Чехова, і його сестру Марію Павлівну. Яка, так уже склалося, виявилася небайдужою до рідного брата сестер Линтварьових — Георгія, а точніше — "Жоржа", як називав його Чехов. Він обожнював Чайковського, і в нього, у брата, теж душа була ніжна. Він помітно відрізнявся від іншого свого брата — Павла. Який ближчий до типажу Андрія Прозорова: невдало одружився, борсався у своїх кар'єрних пріоритетах, згодом потрапив у в'язницю. 

Така це була родина — зовні дружна, інтелігентна, підкреслено твереза. Казали, що "у гостинних Линтварьових горілка поперек горла стає". Вони ненавиділи спиртні напої, зате, повторюся, любили український побут і українські звичаї. І ось у листі до Плещеєва Чехов пише: "Украинофильство Линтваревых — это любовь к теплу, к костюму, к языку, к родной земле. Оно симпатично и трогательно". 

Старша з цих трьох сестер, Зінаїда Михайлівна Линтварьова, спочатку була надією і опорою великої родини. Але тільки спочатку. Вона народилася 1857-го. Працювала лікарем. Як пишуть її сучасники, полювала на всі новинки у сфері медицини, бо хотіла займатися наукою. Але раптом — трагедія. Її валить страшна недуга. Страждає на епілепсію, втрачає зір. І Чехов, приїхавши на Сумщину, власне, вже й бачить сестру-привид. 

Дні її згасали, як зір. Вона тільки слухала розповіді відомих письменників, — сама вже читати не могла. Молодість зів'яла, не розквітнувши. Чехов якось написав із приводу цієї реальної старшої сестри: "У нее опухоль в мозгу, от этого она страдает эпилепсией и постоянной головной болью. Она знает, что ожидает ее, и стоически, с поразительным хладнокровием говорит о смерти, которая близка... И здесь, когда я вижу ее — слепую, которая смеется, шутит или слушает, как ей читают "Сумерки", мне уже начинает казаться странным не то, что она скоро умрет, а то, что мы сами не чувствуем собственной смерти…" 

три сестры
Чехови на Сумщині

Нарешті, середня з цих сестер — Олена Михайлівна. Народжена 1859-го. Мабуть, повний антипод чеховської (середньої) Маші. Коли її на сцені МХТ грала О. Кніппер-Чехова, сучасники частенько пускали шпильки: мовляв, ця її середня сестра "кармениста", фатальна чи що. 

А умовний оригінал, середня Олена, взагалі не була вродлива, і фатальні пристрасті не були її долею. Сором'язлива й скромна, добра й несмілива — стара діва. І теж лікар. У Луці, коли Чехов приймав там хворих, то й Олену запрошував як консультанта. Він не погоджувався з її "консультаціями", вважав, що вона давно відстала від часу. Проте був ніжний до неї: "Я думаю, вона нікому ніколи не зробила зла, і здається мені, що вона ніколи не була й не буде щасливою — жодної хвилини". 

Дивні долі цих дивних реальних сестер раз у раз воскресають у пам'яті моїй, коли наприкінці січня 2019-го переглядаю київську виставу. Певна річ, про якісь прототипи (або документальні відображення) видатний режисер не думав. Але все-таки є художнє узагальнення, є моє особисте відчуття: наче три смерті переслідують кожну з цих трьох героїнь: уже від першої сцени, коли день народження Ірини плавно перетворюється на поминки… Коли нервове життя в цьому будинку нагадує якісь нескінченні "довгі проводи", буквально по-кіромуратовськи. Не зустрічають — а тільки, і тільки проводжають. Своє минуле, своє майбутнє. Свій світ, свій дім. 

До речі, будинок Линтварьових, що тепер уже розміщується в межах великого міста, тобто Сум, як і раніше, — будинок-привид. Старий, напівзруйнований. Як пам'ятник долі, яку вже не перепишеш — ні в п'єсі, ні в житті. 

три сестры
baza.zruchno.com

Тим часом дальші долі трьох сестер Линтварьових справді склалися якось по-чеховськи. Тобто з тією дозою туги, смутку, розпачу, які завжди є — в його текстах, сюжетах. 

Старшої сестри, Зінаїди, не стало невдовзі після того, як Чехов залишив Сумщину. Вона померла 1891-го. Чехов написав некролог. 

Середня, Олена, продовжувала працювати лікарем. Заміж так і не вийшла. Потрапила в революційний вир. І померла 1922-го — тихо, скромно, непомітно. Як і жила — непомітно. 

Наталі, молодшій, може, пощастило трохи більше — і вона пожила довше — до 1943-го. Вийшла заміж за далекого родича. І про цей шлюб не дуже любили розповідати близькі, розуміючи небезпеку кровних уз. Із цієї чи з іншої причини, в неї з чоловіком так і не з'явилися діти. І рідними їй стали діти — чужі. Яких, як і раніше, виховувала, прищеплювала любов до української мови. Разом із чоловіком Олександром їй вдалося придбати великий будинок. Гарний, просторий. Вона, мрійниця-бестужевка, мріяла перетворити його на великий освітній і просвітницький центр. Але все склалося так, як в іншій чеховській п'єсі. Будинок — проданий, сад — вирубаний. Бо вже активно тривало "нове життя", про яке так мріяли чеховські герої, але в якому реальним Наталії, Зінаїді, Олені, а також братам їхнім Жоржу та Павлу — не було місця. 

Як не було місця в "оновленій" більшовиками епосі й чеховським "Трьом сестрам", здавалося б, п'єсі не політичній, а психологічній, тонкій, мереживній драмі. Та з такими пластами підтекстів, що голова обертом, а спазм у горлі. Але навіть Станіславський у роки більшовицького перевороту відчув, що ці сестри відтепер чужі на злочинному святі життя. І чеховські тексти потроху стали розчинятися в постійно оновлюваній афіші Художнього театру. З'являлися інші, "актуальніші" автори. 

Але ось який випадок. Невдовзі після жовтневого перевороту, коли МХТ на певний час припинив діяльність, коли великі артисти пішли на допомогу побратимам із Малого (цей театр тоді окупували більшовики), то першою виставою після тривалої перерви на мхатівській сцені — 21 листопада 1917-го — і виявилися милі "Сестри" Станіславського і Немировича-Данченка. 

Тоді був повний збір, хоча навколо голод, холод. Але був уже інший зал, який вдивлявся в минуле життя сестер — чи то з переляком, чи то з надією на те, що щось повернеться, зміниться. Кажуть, коли опісля у ті ж часи мхатівці зрідка грали "Трьох сестер", то "колишні" приходили в зал у Камергерському в одязі "нинішніх". Тобто деякі інтелігенти одягалися як пролетарі, щоб ніхто не розпізнав і не викрив у них минуле, про яке написано п'єсу, в якій автор постійно мучить усі нас одним і тим самим питанням: навіщо живемо, навіщо страждаємо? 

Колишні й майбутні — дивилися, плакали, абсолютно не розуміючи — "навіщо"? 

Тим часом Ольга Кніппер-Чехова пише: "Як ясно я бачила уві сні Антона сьогодні. Він сидів такий спокійний, з тихою усмішкою і дивився на всіх такими очима, наче він усе знає…" 

Кімната

"Мені здається, що наше життя із кожним днем усе темніше й темніше, в душі в мене немає жодної точки опори. У "26 кімнатах" ніхто нікого не любить, а в "Сестрах" або всі одне одного люблять, або мріють, сподіваються до останньої хвилини, що ця любов десь, хай не тут, їх чекає. Та все одно — морок".

Через півтора року після прем'єри "Трьох сестер" Едуард Митницький "угадав" у своїй виставі (в одному з інтерв'ю) одне важливе слово з п'яти літер — морок. 

Як господар театру, він напевно міг би вибудувати на головній сцені Лівого берега великий, світлий будинок сім'ї Прозорових. Як вибудував колись із художником М.Френкелем будинок Соріна—Аркадіної на сцені Російської драми ("Чайка"). Ту незабутню повітряну архітектуру без стін, що наскрізь продувається вітрами, відкриту для сторонніх очей. Незважаючи на те, що чеховська історія в нього на початку 1990-х була дуже відверта, часом — демонстративно безсоромна (і в цьому теж Чехов). 

три сестры_1
Театр Драми і комедії на Лівому березі

Отож, у його "Сестрах" зразка 2010-го — не будинок, а тільки одна кімната. З можливих "26" (хоча то зовсім інша п'єса). І ця кімната на Малій сцені Лівобережного театру однозначно — закапелок, комірчина. Старовинне зібрання непотрібних речей, втрачених або забутих смислів. І вони, можливо, зберігаються всередині десятків чемоданів, вибудуваних по периметру, — як стіна плачу, у формі такої собі чемоданно-цегляної кладки. 

В усьому тут, на Малій сцені, в одній кімнаті, — не тільки морок чи безутішність, а й буквально чемоданний настрій. Виїхати-виїхати, закохатися-забутися. А нікуди, а ні з ким. У "Чайці" ("П'ять пудів любові") на світанку, так би мовити, нової ери, Митницький "роздягнув" Чехова, оголивши його шалений еротизм і пристрасть, чуттєва любов повелівало в тій виставі кожним героєм. Через багато років, у "Трьох сестрах", його нові чеховські герої здаються застебнутими на всі ґудзики, якимись нікому не потрібними транзитними "пасажирами" на маленькому глухому вокзалі, з купою чемоданів у камері схову. 

Різні відгуки на ту прем'єру 2010-го точно вловили режисерське прагнення уникнути фальшу і якоїсь тавтології (пов'язаної з попередніми трактуваннями) на основі чеховської п'єси. Багато хто і тоді, і тепер відчуває в рішенні Митницького навіть не "актуальність", а нашу ниючу повсякденність. Коли режисер свідомо переводить чеховський підтекст — у статус сценічного тексту. Коли ти сам дві години сорок хвилин, буквально, вловлюєш його нескінченну внутрішню суперечку з минулим ХХ століттям і зі століттям ХХІ, у якому режисер категорично не сприймає багатьох потворностей, усього цього мороку. 

У старих-нових "Сестрах" Митницького, які й сьогодні живуть і, впевнений, далі житимуть, є його режисерська гра в пам'ятний багатьом "шептальний реалізм", характерний для середини сценічного ХХ століття; відчутне його ж авторське бажання відійти і від магії великих балтійських вистав-наслань (Е.Някрошюс, Р.Тумінас), коли деякі метафори, буквально, душать тебе, притискають до землі, хоча й так дихати вже нічим. 

І ось, по суті, у кромішньому мороці маленької сцени і однієї крихітної кімнати будинку Прозорових Митницький і залишає для себе й для них єдину метафору — цю чемоданну стіну. 

Стіну плачу, замуровані двері в інше життя, яким вони тільки марять.

Півроку з деякими перервами він репетирує "Три сестри". Щось шукає в них, у чомусь сумнівається. Не хоче бути "заручником" своїх власних відчуттів-вражень на основі вже згадуваних мною значних "Сестер" інших режисерів. А до цього списку, до речі, ще не додані Товстоногов, Ефрос, чиї вистави він теж бачив. І в тих сюжетах були свої драми. 

Отож, після певної паузи, як сам він і зізнавався, режисер вирішив, що в цю кімнату Чехова в мороці вічної ночі треба увійти не через парадні двері, а треба б туди забиратися через кватирку, ледь відчинену. Він казав, що поставив за мету "створити свій, індивідуальний смисл чеховського тексту". 

три сестры_2
Театр Драми і комедії на Лівому березі

А як такий смисл створюється? Та по-різному. Часто інтонацією — режисерською, акторською. І в його "Трьох сестрах" є "своя" інтонація. Звісно, не врочисто-сумна, якою пронизані, скажемо так, класичні зразки на основі п'єси. І не інтонація нервово-гротескна, яка багатьом у пам'ятку після видатної вистави Е.Някрошюса, коли в нього на сцену зійшли "чумні" сестри (назва однієї з рецензій). У Митницького ж, у його таємній кімнаті, у вікна якої ніби дивляться і покійний батько, і сам Творець, виявилися — "чужі сестри". Ось така інтонація усвідомленого сирітства, передчасного похорону серед очікуваного свята, і прошиває виставу — вчора, сьогодні. 

Ніхто з них, із його героїв, навіть не намагається просторікувати пафосно, надривно, — це ж кімната: обличчям до обличчя — обличчя не побачити. Хоча інколи й зриваються. Митницький гостро відчуває, що для чеховських історій у нашому столітті потрібен зовсім не будинок, а тільки кімнатка, тільки малий світ, який часом гостріше ретранслює великі істини й чесні думки. 

Його етичний і естетичний аргумент у зв'язку з "Трьома сестрами" і у зв'язку з його ж постійними суперечками з часом (минулим і теперішнім) у тому, що немає минулого, немає майбутнього, а є — прямо тут і зараз — на цій обмеженій території… тільки нинішнє. Просякнуте ритмами століття минулого і століття невідомого. Дівчатка його, троє горобенят — Ольга (Тетяна Круліковська), Маша (Анастасія Карпенко, Леся Самаєва), Ірина (Олена Бушевська, Анастасія Киреєва, Лілія Яценко) — наче потрапили в клітку "свого" часу, як різночинці, біженці, що втікають від напасті й шукають порятунку. Він так і одягає їх — як біженців, різночинців: у сукні з різних епох, сукні різного крою, що не відповідають чеховському часу. 

Хоча хто його знає, коли "чеховський" час справжній і трагічніший, — тоді чи тепер?

Отож, у завмерлому часі, в кімнаті з чемоданною стіною "чужі" сестри хочуть знайти, впізнати й пізнати — своїх. Жінка тут постійно тягнеться до чоловіка, але постійно натикається на мертву чемоданну цегляну кладку! Не той, не ті, не з тим. У кожній із них, із цих трьох "чужих", є недоторканість і жіноча нерозкритість. 

По суті, вони і є, і будуть — тільки старими дівами. Що Ольга, якій навряд чи всміхнеться чоловіча взаємність, що молодша Ірина, яка сама не вірить у свій оптимізм. І Маша, звісно, що прожила в атмосфері вистави сімейне життя ніби не "разом", але й не "поруч". Режисер чітко дає зрозуміти, що в Кулигіна Федора Ілліча й цієї ж Маші немає і не було — ніколи — чуттєвої близькості. Він був тільки меблями в її кімнаті і в її житті. А вона була іконою в його ж уяві (рука боялася дотягнутися). Анастасія Карпенко в недавній виставі строго й наповнено відіграла стан жінки, яка смертельно втомилася від недоторканості. Здавалося, ще трохи — і вона або вибухне, або заклякне від безглуздого очікування, а голос її зірветься не на крик, а лише на смертний хрип. 

Коли тільки-тільки ця п'єса з'явилася (у 1900-му) — одні критики лаяли її (як зазвичай лаяли Чехова непосвячені), інші захоплювалися текстом, побачивши виставу Художнього театру. А знаменитий критик Олександр Кугель тоді ж сказав дещо важливе, але вочевидь не всіма зрозуміле, — про сестер, і не тільки про них. 

три сестры_3
Театр Драми і комедії на Лівому березі

"Усе товариство в цій п'єсі, — писав О.Кугель, — складається з диваків і оригіналів. Вершинін філософствує про майбутнє; Сольоний похмуро повторює "ціп-ціп" і намагається зобразити Лермонтова. Два молодих офіцери… знімають моментальні фотографії і грають на гітарі. Сторож із земської управи, глухий старигань, плете всілякі нісенітниці. Доктор страждає на запій; учитель гімназії ні сіло ні впало приплітає латинські цитати. Брат Андрій, що поступово опускається до рівня зажирілого провінційного середнього інтелігента, говорить вголос про піднесені речі, і неодмінно у присутності глухого сторожа…"

Всі ці диваки й оригінали (за Кугелем) — чоловіки з чеховських "Сестер". Випадково чи ні, вистава Митницького, якою вона сприймається саме тепер, є "чоловічою виставою", що в ній активні, агресивні або безглузді — ось ці — диваки й оригінали, чоловіки. Чоловіки, яким немає діла до жінок — цих трьох горобенят, чужих сестер. Сирітство сестер — не тому, що немає батька, а тому, що чоловіки навколо — божевільні: кожен по-своєму божеволіє. П'ють, філософствують, страждають, стріляють, передислоковуються в Польщу (навіщось). 

Три сестри Митницького, як три маленькі загнані язичниці, що наївно вірять у якогось свого недосяжного язичницького Бога, в далекий міраж, в ірреальність (і назвуть вони її "Москвою"). Для них немає християнських законів, канонів, навіть ікони в тій кімнаті немає. Бо один Бог (батько) вже помер, а інші боги — вочевидь не з'явилися в їхньому житті. 

І ось утрьох, нишком, вони ніби моляться язичницьким міражам, вони відсторонені від реальності, оскільки, повторюся, чужі — серед варварів і хрестоносців. А ці — "оригінали й диваки" — саме "хрестоносці", котрі вторглися на чужу територію, в їхню маленьку кімнату. Принісши з собою в їхній світ — не мир, о ні, не надію, а самі нещастя та безнадійність.

Митницький і починає свою виставу як милу церемонію зустрічі-прощання. Вервечкою-вервечкою всі вони — чужі сестри й диваки-оригінали — виходять із горщичками квітів. Розставляють цю флору по периметру сценічного майданчика. Ніби окреслюють квіточками територію, наче це не кімната, а земля цвинтарна — з вічним цвітінням над вічним життям.

І далі — за текстом, усе спочатку: нудьга, муки, пориви, обриви, невзаємність. Тобто торжество чоловічого світу, в якому жінка — чужа й стороння. 

Навіть активна Наташа (Тетяна Комарова) у цій виставі теж — "чоловік", командир загону, майбутній енкаведист (як казав за життя про цю героїню сам режисер). 

"Три сестри" Едуарда Митницького — його гірке слово про чоловічу безпорадність, через яку такими ж безпорадними, марними й "чужими" для всього світу стають жінки — милі сестри. Через диваків і оригіналів, через них, розбиваються серця й починаються війни, сиротіють діти і швидше старіють вдови. 

три сестры_4
Евген Чекалін / Facebook

Хай не пророцтво, але, по суті, передчуття є в цій виставі — в усьому винні вони. І три сестри — на їхній совісті. Вершинін (Анатолій Ященко), бравий військовий, наче хоче, але не може; дає надію одній, а зневажає іншу, котра десь удома, в підпіллі, до того ж сім'ю косять хвороби. Тузенбах (Володимир Цивінський) — вічний хлопчак, розумник і недотепа, романтик і безсилий, безвільний барон. Сольоний (Андрій Мостренко) — цинічний диктор, ретранслятор розумностей (чи соромітностей), але по суті — всього лише спостерігач, але не діяч. Кулигін (Лев Сомов) — фігура чоловіча, трагічна; така собі квінтесенція сценічної думки Митницького, в якій прозирає те саме — про безсилля і безпорадність диваків-оригіналів. Сомов в окремих сценах торкається якихось недосяжних вершин драматизму, концентрує у своєму персонажі весь жах чеховського світу, пов'язаний із людиною, що прагне розбити свій одвічний футляр, до якого приросло тіло, але нічого не виходить — і не вийде; і все його життя — лише істеричний бунт маленької людини проти великого футляра. 

Жінки (сестри) в цій же виставі — така собі горизонталь гуманізму Митницького. Він милосердний до цих дівчаток як батько, якого вони недавно втратили. І такий батьківський гуманізм завжди буде чужим (як і самі сестри) у будь-які злі часи, у різних злих будинках (епохах), а також у маленьких кімнатах, занурених у кромішній морок. 

три сестры_6
Евген Чекалін / Facebook

А світ чоловіків, тут, у його виставі, — трагічна вертикаль. Причому точно така заввишки, як і шибениця, — хоч у петлю лізь. 

"Небо в алмазах", "навіщо живемо, навіщо страждаємо" — все це Чехов: із різних п'єс і різних доль. Своїм чоловікам із "Трьох сестер", а також усьому світу, який він залишив (і в безумстві якого він не сумнівався), Едуард Маркович теж виставив би чеховський епіграф — "Эх ты… недотепа…"

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво