Що нам робити з державними студіями?

Серед об'єктів державної власності, що згодом можуть бути приватизовані, у 2017-2020 роках можуть опинитися Національна кіностудія імені Олександра Довженка, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Українська студія анімаційних фільмів.

Майже рік тому, в Міністерстві культури України відбулася нарада, на якій чиновники мали визначитися: що робити з державними кіностудіями?

Національний кінематограф в Україні асоціюється з державними кіностудіями.

Студії приватні двадцять років не можуть зрозуміти, що таке національне кіно, і тому іноді їхні фільми є калькою з російського.

Але показники економічного стану державних кіностудій, особливо за останні роки, погані. Точніше, зовсім погані.

Що не дивно: в Україні триває війна, не до кіно.

Правда, і до війни національний кінематограф так само не входив до галузей для держави пріоритетних. Хоча за часів Януковича галузь пожвавилася, ставши місцем, де здійснювалися сумнівні оборудки. Але сьогодні не про це.

Нині нас цікавить стан і перспективи державних студій. Саме цій темі була присвячена згадана нарада в Міністерстві культури. Міністр Євген Нищук як діючий актор розуміє значення кіно. Однак вела нараду заступниця Міністра Тамара Мазур, а її коментарі й інтонації свідчили, що шанси вистояти в державних кіностудій мінімальні. Якщо господарювання нікудишнє, студії потрібно роздержавити, віддати їх у приватні руки, які, мовляв, доведуть до розуму ці території й нерухомість (якби ж то!), оцінені, до речі, в мінімальні суми.

"Ні-ні, це не рішення, - запевняла модераторка, - ми тільки вивчаємо ситуацію, так би мовити". Для людини, яка прилетіла не з Марса, а живе в Україні й має бодай мінімальне уявлення про наше кіно, такий площинний підхід (від "площ", що їх займають студії) дивує. Адже кіностудії - це не підприємства з виготовлення разового посуду або пакетів для сміття. Там випускали фільми, які були потрібні людям, які творили гуманістичну ауру нації (слова Ліни Костенко). Туди багато років інвестувалися таланти.

Але в чиновників своя логіка: вони розглядають стагнацію студій, не беручи до уваги її причин.

А причини вагомі, й почасти озвучувалися, хоча модераторка вдавала, що їх не чує, бо вони не відповідали близькій і зрозумілій їй економічній доцільності: студії - це баласт, якого треба позбутися.

Іноді здавалося, що розмова відбувається в Міністерстві економіки, а не у відомстві, що покликане плекати культуру країни. Так, ніби кінематографісти прийшли на бізнес-форум або майстер-клас з питань прибутковості. Але якщо Міністерство культури підходить до державних кіностудій тільки з прагматичної позиції, зовсім виключаючи питання культурні, якщо йому не цікава доля закладів, важливих для утвердження держави, тоді навіщо воно?

Доводиться пояснювати очевидні речі: студії - це виробництво фільмів. А не тільки територія та приміщення. Це також історія кіно, це музей і реквізити, сторичні костюми й ретро-автомобілі. Вартість усього цього із часом зростатиме, а отже, потребує догляду, господарського ока.

Хіба зберегти таку колекцію не є державним інтересом?

Не будемо заглиблюватися в історію. А втім, чому б і ні? Перепрошую за відступ, але без нього буде незрозуміло, звідки ноги ростуть.

1990-ті. Кіностудія здобуває статус національної. Держава перестає фінансувати кіновиробництво, не запустивши механізму підтримки вітчизняного кіно коштами з ринку (відсоток з прокату іноземного фільму, з реклами, лотерей тощо, як це зробили інші європейські країни).

Аби вижити, студія здає свої площі в оренду і дозволяє "інвесторові" спорудити на своїй території два житлові будинки, натомість "інвестор" дарує квартиру(и) студії, де працює чимало співробітників, що потребують житла…

Початок 2000-х. На студії змінюють директора, який звільняє багато працівників і нічого не пропонує натомість. Публічний скандал виникає тоді, коли "інвестор" через суд зажадав за "подаровані" квартири відшкодування: або велику суму грошей, або шмат студійної землі. У пресі з'являється відкритий лист до влади за підписами авторитетних Богдана Ступки, Ади Роговцевої, Романа Балаяна. Назвали той лист "Земля" - саме на Київській кіностудії О.Довженко творив свій шедевр. На студію приїжджають члени комітету з питань культури і духовності ВР, на його засіданні з'являється один з тодішніх нардепів. Виявилося, що він і є тим самим "інвестором", власником однієї з будівельних компаній. Невідомо (точніше, відомо), чим би все це закінчилося, якби не вибухнула Помаранчева революція.

Після 2004 року питаннями кіно демократична влада не зацікавилася. Прискорюються грандіозні зсуви, які й спричинили такий сумний нинішній результат. У сфері кіно не відбувалося нічого втішного, влада в особі прем'єр-міністра з питань гуманітарної сфери цікавилася телебаченням, бо воно показувало народові представників влади і в нього не треба було вкладати кошти.

Скільки правильних слів наслухалися! А студія тим часом нагадувала покинутий корабель - там, де колись вирувало творче життя, порожні павільйони й безлюдні коридори.

2008 року студія відзначає 80-річчя і запрошує на святкування президента Віктора Ющенка. Справа зрушилася - того року Микола Мащенко зміг завершити історичну епопею "Богдан Зиновій Хмельницький", Балаян - "Райських птахів", Олесь Янчук - "Владику Андрея", почала знімати молодь.

Після 2010-го студія занепадає остаточно. Відомство, назване за російським каноном "Державне агентство з питань кіно", започатковуєє бізнес за рахунок держави. На жаль, це прищепилося до дерева українського кіно і проростає й сьогодні. Якщо в Польщі, наприклад, чи у Франції національне кіно розвивається за рахунок бізнесу, то в Україні - навпаки.

Якщо ви бідуєте і у вас фінансові проблеми - ви нікому не цікаві, навіть якщо ваш капітал - це близько тисячі фільмів і ви маєте статус національного закладу культури (держава, надаючи закладу цей статус, бере на себе його фінансування, однак щодо провідної кіностудії України це зобов'язання не виконувалося). То що ж виходить - Україні не потрібне своє кіно?

Не треба драматизувати - чую голос чиновників. Скажуть: нещодавно держава надала тимчасові пільги для підтримки п'яти державних кіностудій (п'ята - це Національний центр ім. О.Довженка, що є кіноархівом, але для зручності його віднесли до студій). Скасовано податок з оренди площ. Однак, як повідомив на нараді директор Центру ім. О.Довженка Іван Козленко, іншою постановою Кабміну ці кошти держава забрала собі.

Інша форма негласного нищення студій - це коли ціни за оренду визначає Фонд держмайна і коли, за словами директора Олеся Янчука, для кіностудії ім. О.Довженка встановлює такі високі ціни, що потенційні орендарі обходять її десятою дорогою. То це підтримка українського кіно чи свавілля відомства?

Цікаво, що вперше за час незалежності України чиновники підходять до питання кіно, так би мовити, з чистого аркуша. Те, що існувало до них, їх не цікавить... Але ж відомо: той, хто не шанує свого минулого, не має майбутнього.

Повернімося до причин економічного занепаду кіностудій і побачимо, що з кінця 2014 року три державні студії - імені О.Довженка, "Укркінохроніка", "Укранімафільм" - за результатами 7-го і 8-го конкурсів, які проводить Держкіно, отримали тільки 7,47 % державного фінансування, решта 92,53% йдуть на приватні компанії ("Пронто", "Інсайт Медіа", "Директорія кіно" - майже 42%).

Раціонально-прагматичне мислення сучасних чиновників спрямоване на підтримку того, що цієї підтримки не потребує. Можливо, в них якісь інші мотивації? У кожному разі, папери засвідчать, що "відкатів" у кінематографічному королівстві немає. Ну, звільнився був заступник голови Держкіно Андрій Ящишин, бо трохи перебрав у розподілі державних кошів, виділивши приватній кіностудії "Татофільм", власниками якої є його донька й колишня дружина, в 7-му конкурсі скромну суму, а в 8-му вже суму дуже солідну, але чи треба на такі дрібниці звертати увагу? Якщо вірити журналістові Денису Маслікову, там працювала прокуратура, та чи довідаємося про результати розслідування?

Це відбувається тоді, коли державні студії, які подають проекти на конкурс, отримують свої 4,7%, коли випускники Інституту екранних мистецтв готують дипломні роботи за власний кошт, коли…

Втім, угамуймо обурення і продовжуймо вірити в чесність осіб, які нині визначають долю українського кіно й формують його обличчя, розподіляючи державні гроші.

Приватні студії, яким надають перевагу при виділенні бюджетних кошів, знімали і продовжують знімати фільми й серіали. З російськими акторами і російською мовою, призначаючи свій продукт для російського ринку. Міністр Євген Нищук делікатно і з високою мірою дипломатичності просив їхніх представників, аби переходили на українську і знімали українських акторів.

Чи дослухаються?

Такі наради, звісно, потрібні. До того ж, протестів від кінематографістів чиновники не бояться - надто слабка спільнота. Молодь перейшла на самообслуговування, сама знімає фільми і сама їх дивиться (кількість об'єднань і КФ множиться).

Тому й залишилися формальності - продати державні студії на аукціоні й виторг вигідно прилаштувати. Тим більше що студійна земля не перестала бути ласою для олігархів…