Правнук Лисенка: Мене викинули на вулицю - Культура - dt.ua

Правнук Лисенка: "Мене викинули на вулицю"

23 лютого, 2018, 16:48 Роздрукувати Випуск №7, 24 лютого-2 березня

Отже, прадід і правнук — історично й символічно — сприймаються через певну "омонімічну" призму. 

Правнук видатного українського композитора Миколи Лисенка — також Микола Лисенко — розповів про неоднозначну ситуацію, що склалася довкола Державного естрадно-симфонічного оркестру України, в якому він обіймав посаду художнього керівника.

Микола Віталійович Лисенко — український диригент, до останнього часу — художній керівник відомого оркестру. Народився в родині хорового диригента Віталія Лисенка, його прадід — геніальний український композитор Микола Лисенко. 

Отже, прадід і правнук — історично й символічно — сприймаються через певну "омонімічну" призму. 

Правнук великого Лисенка з 2005-го очолював Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України як його художній керівник. Утім, останні події, пов'язані з конкурсними перегонами (та іншими обставинами), залишили відомого диригента — "на узбіччі", за бортом. 

Власне, драматична ситуація з правнуком Лисенка — як певне уособлення суперечливих та іноді непрозорих процесів, пов'язаних із конкурсною системою у сфері культури. Отже, пропоную читачам версію "музичних подій" — від Миколи Лисенка. 

— Тепер я офіційно безробітний! — зізнається диригент Лисенко. — Конкурс на посаду художнього керівника оркестру — відбувся, рішення — прийнято. І мене зняли з посади художнього керівника оркестру. 

На тому конкурсі були присутні митці, які прийшли мене підтримати. Наприклад, Євген Станкович, Мирослава Которович, Ігор Щербаков. Усіх поіменно не назву. Їх спочатку взагалі не хотіли пускати в зал. Але змушені були це зробити. І видатні митці висловлювалися на мою підтримку. 

Проте перемогла інша "політика". Мені почали пред'являти різні "претензії". До того ж створили дорадчу комісію — таких собі "тітушок" з оркестру. І вони були налаштовані проти Лисенка. Хоча насправді захищали своє право допрацювати до пенсії. Тепер — контрактна система. І директор тримає в руці голку життя буквально кожного в оркестрі. Тому люди й бояться. 

Які претензії до мене? Наприклад, закидають, що з 2005 р. я був художнім керівником, а насправді нічого не робив, бо за мене все начебто робили інші люди. 

Справді, останніми роками до оркестру прийшло чимало диригентів, вони робили свій внесок у розвиток колективу. Директор шукав контракти, диригенти працювали. І я теж як диригент працював, причому багато. Але як художній керівник я мав ще й певну стратегію розвитку колективу — і я її реалізовував. 

На конкурсі я мусив презентувати стратегічний план розвитку колективу. Всі програми — на рік, на 5 років. 

Кажу: "Даруйте, я все життя вважав, що місія художнього керівника — створювати творчі концепції і якісно їх реалізовувати. А місія адміністрації (продюсера, директора) — шукати гроші". 

Отже, зараз мене, батька трьох дітей, заслуженого діяча мистецтв, людину, котра присвятила музичному колективу 20 років свого життя, буквально викинули на вулицю… 

І для мене було приємним відкриттям, що багато музикантів в оркестрі мене відкрито підтримали. Підійшли, потисли руку, сказали, мовляв, Миколо Віталійовичу, створюйте новий оркестр, а ми підемо за вами. 

Мене вразило, що є такі люди як Мирослава Которович, яка сказала, що піде з колективу і не буде працювати. 

Якщо є митці з таким відчуттям людської гідності, то в країні ще не все втрачено. 

Сама ситуація нагадує не те що зраду, а удар ножем у серце. Я знаю, що з боку адміністрації литимуться на мене потоки бруду. "Комусь" же треба виправдатися за свавілля, яке відбувається…

Я буду позиватися до суду, бо несправедливість не може лишатися непокараною. 

Я не маю бажання боротися за подальше "існування" в колективі, бо й так у мене глибока рана. Лише прагну захистити своє ім'я. І сподіваюся, що Міністерство культури все-таки втрутиться і скаже своє слово з приводу дійства, яке називалося "конкурсом". 

— Миколо Віталійовичу, з чого, власне, розпочалася ця історія — тобто спроби вашого відторгнення від оркестру, якому ви віддали 12 років як художній керівник, а 20 років — як диригент? 

— Все почалося з того, що в нашому Державному естрадно-симфонічному оркестрі змінився директор. До речі, зараз оркестр має назву Kyiv Fantastic Orchestra і поділений на кілька колективів. 

Попередній директор — Федоренко Юрій Сергійович — заслужений працівник культури, торік він відсвяткував своє 70-річчя. До його честі, цей оркестр був чи не єдиним колективом Міністерства культури, який завжди виконував або перевиконував фінансовий план. Юрій Сергійович мав хист музичного менеджера — домовлявся з продюсерами і при цьому не забував приділяти увагу національному репертуару. 

У нас були такі гучні проекти, як Rock Symphony, Notre Dame De Paris, рок-опера Mozart. Із цими проектами ми їздили по всій Україні, також бували на закордонних гастролях. 

Поява нового директора не обійшлася без "війни", бо треба було змістити попереднього керівника. У цьому також "допомогла" конкурсна система, оскільки попередній директор — літня людина, і його посада передбачала конкурс. 

Отже, я став на бік попереднього директора. Мені казали, мовляв, Миколо Віталійовичу, ви робите катастрофічну помилку і з цього приводу ще пожалкуєте!

А я в цей оркестр уклав майже 20 років свого життя — своїх сил, сподівань, досвіду, вмінь. У мене була певна стратегія, що успішно проявилася в багатьох проектах. І я вирішив шукати компроміси. 

Так певний час ми змогли вибудувати стосунки на "ви", я віддав новому директору всі свої контакти, до нього перейшло багато проектів. Ті продюсери, які працювали зі мною, почали контактувати безпосередньо з ним. Він окреслив також амбітні плани колективу. 

Але вийшло так, що найголовніші наші комерційні проекти — відпали. Оркестр був переконаний, що продюсери до нас повернуться, проте вони знайшли інший колектив. Це був перший удар, однак потужний. 

Змінилася локація оркестру з підвищенням орендної плати за приміщення. Раніше ми базувалися в КНЕУ, а тепер знайшли приміщення на ВДНГ. Тому фінансові показники протягом року зовсім не в позитивному становищі. Крім того, планувалася велика промоція оркестру на ВДНГ, але ця ідея теж провалилася. 

У грудні я проводив генеральну репетицію з Тар'єю Турунен, ця співачка входить у ТОП-10 оперних виконавиць світу. Мене викликали до "кабінету" й заявили, що, мовляв, Миколо Віталійовичу, контракт із вами ми не продовжуватимемо, ви будете йти на конкурс. Аргументували тим, що деякі оркестранти незадоволені, як я диригую, як взагалі працюю. 

Я почувався як у поганому сні. В мене репетиція з четвертою оперною співачкою світу, а тут такі заяви. 

Я сказав: "Схаменіться! Давайте іншим разом про це поговоримо, бо не розумію, до чого це…" 

Вже потім дізнався: сказати людині, що з нею не підписано контракт, не можна, треба обов'язково пред'явити певні претензії. Правда, такі претензії мені може пред'являти тільки художня рада. Або фахова комісія, яка буде компетентна оцінювати роботу диригента. 

— Чи підтримують вас сьогодні колеги-музиканти? 

— Що таке музиканти й контрактна система? Коли в руках у директора виключно всі контракти, які він може продовжити, а може й не продовжити. На жаль, уже чимало людей з оркестру пішло, включно з талановитим аранжувальником Дмитром Коноваловим. 

— А як часто останніми роками ви стояли за диригентським пультом? 

— Я не виходив з-за пульта, постійно вів усі програми, а також комерційні програми. В рок-опері "Моцарт" навіть виконував партію одного з героїв. Диригував на фестивалях сучасної музики "Прем'єри сезону", "КиївМузикФест". У мене чудові стосунки з Євгеном Станковичем, Ігорем Щербаковим, Лесею Дичко. Композитор Валерій Антонюк отримав премію Бориса Лятошинського, і саме наш оркестр виконав його Симфонію № 7 "Маскарад Непобачених Снів" під моїм керуванням. Тоді чомусь ні в кого не виникало жодного сумніву стосовно рівня моєї компетенції. 

Та я й не міг би диригувати й десяту частину всіх програм, якби був людиною "некомпетентною". Принаймні так мені здається.

— Миколо Віталійовичу, як гадаєте, магія бренду — Микола Лисенко — сьогодні здатна впливати на чиновників, політиків, музикантів? 

— Так, це ім'я ще примушує рахуватися зі мною. Але зараз дуже "цікавий" час. Минулий рік був ювілейним — 175 років від дня народження композитора. І які події сталися за цей рік? Наприклад, у мене є бабуся — Рада Остапівна Лисенко, їй
95 років, вона професор Національної музичної академії. Одна безумна сусідка написала на неї скаргу, нібито вона цілодобово грає на роялі, дає приватні уроки, через це не можна жити. Скінчилося тим, що без детального розбору справи у Ради Остапівни конфіскували старенький "Ланос", на якому її возить донька. Але, слава Богу, ми знайшли нормальних юристів і це діло відвоювали. 

А тепер ще одне — знищують правнука композитора, тобто мене… 

— А взагалі, чи були гучні заходи до 175-річчя від дня народження Миколи Віталійовича Лисенка? 

— Був єдиний захід. Ми поверталися з гастролей із Молдови. У нас залишалося три дні до наступних гастролей — у Польщу. Я домовився з Володимиром Івановичем Рожком, ректором академії, що 22 березня, саме в день народження композитора, проведемо великий урочистий концерт пам'яті Миколи Віталійовича. Ректор дуже допоміг, домовився з хором, знайшов солістів, роздрукував афіші. Я підготував оркестр, ноти, програму. Але дирекція мене викликала на розмову. Було сказано, щоб я пошукав для концерту інший колектив. 

Я тоді відповів, що Микола Лисенко — не тільки мій прадід, він ще й для України "багато чого" зробив. 

Після того було прийнято рішення — я мав оплатити лімітну вартість естрадно-симфонічного оркестру. 

Таким чином, я заплатив за оркестр для концерту пам'яті свого прадіда — Миколи Віталійовича Лисенка. 

Знаєте, мені не шкода цих грошей, я, навпаки, зробив це з радістю. Але сама ситуація абсурдна. 

Лисенко, який працює в оркестрі, платить своєму оркестру за те, що колектив бере участь у ювілейному концерті пам'яті Лисенка. 

— А яка історія, пов'язана з вашим прадідом, найчастіше згадується в родині? 

— Історія? Та їх безліч! Ось, наприклад, одна з моїх улюблених. У будинку композитора виростав Максим Рильський. Микола Віталійович дружив із його батьком, а коли Тадей помер, то Максимчика взяла під опіку ця родина. І ось приходить пізно ввечері Микола Віталійович — втомлений після важкого дня й сідає за партитури писати музику. Заходить маленький Максимчик: "Дядьку Миколо, що ви робите?" — "Та ось пишу музику, бо можу це робити лише тоді, коли всі обляжуться". — "Дядьку Миколо, пограйте трошки, будь ласочка…" Він спочатку не хоче, потім усміхається, сідає за рояль і кілька годин імпровізує. А маленький Рильський усе всотує. І коли я згадую цю історію, то наче бачу її перед очима. 

лысенко композитор
Микола Віталійович Лисенко

Або коли помирає Петро Чайковський і на сцені Маріїнського театру йде постановка опери "Тарас Бульба"… І вимагають перекласти "Тараса" російською. Київська громада просить Миколу Віталійовича поступитися, щоб оперу поставили в Петербурзі. І тоді композитор гнівно б'є кулаком по столу й каже: "Цього ніколи не буде!" Причому удар був такої сили, що всі зніяковіли й повисла пауза, запанувала мертва тиша. Потім Микола Віталійович видихнув і почав розмову на іншу тему… 

— Яку музику Лисенка, на ваш погляд, незаслужено забули і мало виконують, хоча вона й варта уваги?

— Музику Миколи Лисенка мало виконують. Як правило, тільки до ювілею і дуже вибірково. Але в нього величезний обсяг музики — цікавої, змістовної, патріотичної, ліричної, героїчної — як української, так і європейської. 

Чомусь ми не навчилися цінувати своїх. А коли навчимося, то будемо жити як європейці, які дуже цінують саме свою культуру. Тому що культура — це зброя. 

Багато років поспіль я їздив на Донбас із програмами симфонічної музики, грав там Лисенка, Скорика, Станковича, Колодуба. Всі захоплювалися — яка глибока музика. 

Але це була ініціатива однієї людини. А мусить бути ініціативою держави, щоб зробити національну музику цілим фестивальним рухом. 

Зусилля окремих музикантів мають бути помножені на зусилля держави. Якби музику Лисенка пропагували скрізь, то, можливо, в нас було б інше відчуття самих себе, ми б тоді точніше знали, чого ми варті. Адже коли граємо музику цього композитора простим людям, солдатам з АТО, — вона завше працює, люди аплодують нам стоячи. 

— Що, взагалі, думаєте про диригентську школу в Україні? 

— Вона має своє глибинне коріння і величезні традиції. Наші диригенти не поступаються найкращим митцям світу, бо в нас збереглася унікальна глибинна система навчання диригента. Особливо в Національній музичній академії імені П.Чайковського. 

Диригент — унікальна професія. 

Молода людина навчається у класі з двома концертмейстерами-піаністами, професором. Таким чином, троє досвідчених людей навчають одну молоду людину. А потім майбутній диригент іде на студентський оркестр, в оперну студію, щоб учитися на практиці працювати зі співаками, хором, режисером. 

Наші фахівці успішно працюють за кордоном — Оксана Линів, Кирило Карабиць, Федір Глущенко. Багато моїх друзів виживають за рахунок того, що їдять у Польщу, Чехію, Словаччину — дають там концерти. 

Я продовжую писати наукову працю про свого батька, назва якої звучить так: "Микола Віталійович Лисенко — один із засновників національної диригентської школи", бо композитор проводив за пультом не менше часу, ніж за партитурами своїх творів. І намагався досягти європейської якості. Тобто наші традиції глибокі, давні. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №14, 13 квітня-19 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво