Пошук краю Землі - Культура - dt.ua

Пошук краю Землі

24 травня, 16:52 Роздрукувати Випуск №19, 25 травня-31 травня

Традиційне українське відчуття драматизму, посилене поствиборним неврозом, ніяк не минає. Понад те, мутує і влаштовується в мізках зручніше.

© Василь Артюшенко, DT.UA

"Переконаність, що ваша робота надзвичайно важлива, — прямий симптом наближення нервового зриву".

Бертран Расселл

Загалом це цілком щиро. Схоже, це частина нового світогляду, складеного з уламків старого.

Є в цьому переконливе відчуття історичної реконструкції. У цілком достовірний у рамках своєї епохи (і через це геть непридатний, з якого сьогодні жодної користі) середньовічний обладунок, сопучи й пріючи, силкується влізти цілком сучасна людина. Вона робить це добровільно й свідомо, вирішивши в такий магічний спосіб долучитися до джерел моральних та етичних цінностей.

Тут (як і в низці подібних випадків) маємо акцентувати увагу ось на чому. Є принципова різниця між груповою поведінкою та індивідуальною. Окремо взята людина, незалежно від рівня освіти, віку й здоров'я, — розумніша й кмітливіша, ніж група. Хай які священні мантри ця група виспівує. Але вона ж, поза групою, психічно більш уразлива  — чутливіша, тривожніша і взагалі нестабільна. Це непогано для художньої творчості, але не більше. 

Тому людина як "соціальна тварина" (за Арістотелем), вічно хапливо кидається між цими двома станами  — суверенності і належності.

Країна робить те саме. 

І ці коливання іноді збігаються — тоді відбувається ривок уперед або відкочування назад, причому оцінити напрямок можна лише через значний час. 

Або не збігаються  — тоді енергія вихлюпується всередину, стає руйнівною.

Сама людина при цьому почувається кимось на кшталт молодшого школяра, якому ставлять незадовільну оцінку за невивчений урок. А він у сльозах: "Але ж я вчив!" Його навчили, що витрачені на навчання сили і час — і є позитивний результат. Що терпіння і труд усе перетруть. Але не сказали, навіщо це потрібно і чи потрібно взагалі.

Отже, ззовні на суб'єкта невблаганно і по зростальній тиснуть (якщо суб'єкт раніше не зметикував, що до чого, і не адаптувався) глобальні зміни зовнішнього соціального середовища. Усередині вмикається механізм захисту. Далі поведінка залежить від вибору з трьох варіантів  — завмирання, втеча і боротьба. Вибір здійснюється завдяки культурним настановам-атитюдам. Тому що кожен тип поведінки має свою соціальну оцінку, незалежно від його реальної ефективності. 

У нашому соціально-політичному випадку маємо говорити про вибір на користь "боротьби", вона ж опція "Я ж учив!". Традиційне виховання в дусі національних традицій передбачає чіткий рецепт характеру — стійкість, непоступливість і самовідданість.

Про особисту ефективність такої поведінки найкраще розповідає міф про Сізіфа, включаючи його трактування Альбером Камю. Але суспільство у своїй меншій, культурній, частині таку поведінку вважає благородною, зразковою, яка неодмінно веде до процвітання всієї великої соціальної групи. Усього суспільства.

Тут є смислове протиріччя. Яким чином сума самодеструктивних вчинків може конвертуватися в успішний видовий розвиток, якщо кожен від початку готовий приректи себе не на продовження роду, а на жертву в ім'я його. "Думка не вільна, якщо нею не можна заробити на життя", — писав англійський філософ і математик Бертран Расселл.

Пояснюється це тим, що така рольова поведінка започаткувалася ще в античні часи, коли героїзм був релігійною категорією, богорівною поведінкою, а сам герой  — об'єктом прямого поклоніння й обожнювання. Тому родичі та друзі героя отримували незаперечний і конкретний матеріальний бонус.

 Однак у нашу освічену європейську добу, коли етнічність і національність вважаються дрімучими пережитками, культивування особистого героїзму не дуже вітається. Воно поступається місцем груповій законослухняності як новому способу виживання. Утім, підсвідомість про це нічого не знає. Вона як і раніше продовжує спонукати особистість активно опиратися, інстинктивно накидаючи в мозок різних гормонів.

Український національний опір у цьому сенсі набагато ширше явище, ніж традиційне інакомислення, безмежна волелюбність і збройна боротьба за незалежність країни. Це опір реальності, яка, згідно з метафізикою протесту, має в підсумку необоротно прогнутися під протестувальників.

У цьому відчайдушному опорі реальності, що насувається, Україна  — типова східноєвропейська країна. Під загрозою зникнення національних ідентифікаторів, як і безлічі інших консервативних маркерів поведінки, східні європейці примірять усе той самий середньовічний політичний обладунок. 

А інший світ тим часом із цікавістю розглядає його (і нас разом із ним) в оптичні приціли.

Власне, за такого опису реальності ми насамперед розуміємо інший світ як ворожу Росію, дружню Америку й підозрілу Європу. Це ті три слони, на яких почиває наш плаский серединний світ, український Мідгард.

У старих жартах про "глобус України" є цілком раціональне зерно, тому що кожен суб'єкт мислить категоріями "глобуса" власної країни. Якщо ви сумніваєтеся, уявіть собі губернатора китайської провінції, відповідального за 250 мільйонів людей.

Чому український світ  — це пласка Земля. Тому що психологічно його можна побачити від краю й до краю, кожному явищу є логічне, з погляду цієї теорії, пояснення. (У цьому місці не треба супитися і напружуватися, тому що "русский мир"  — це взагалі вирва. А бувають і неевклідові простори.)

Це не гірше і не краще, ніж в інших, і на суб'єктному рівні цілком працює. Доти, доки події та явища походять з українського дискурсу або хоча б уміщуються в ньому. Проблеми починаються саме "на краю Землі". 

У фантастичній новелі Філіппа Фармера "Підняти вітрила!" Колумб, який пливе відкрити Індію, підпливає до водоспаду краю Землі, де обірвався обрій, і каравела падає в нього. Але більш ілюстративним у нашому випадку є маловідоме сатиричне оповідання Кіплінга "Як голосуванням визнали Землю пласкою". Фінальна його сцена  — чудова ілюстрація того, що таке парламентаризм, і кожен легко впізнає в ньому нашу Верховну Раду.

"Лейбористи, завжди вірні традиціям і правилам пристойності під час кризи, стримувалися довше за інших, але варто їм було почати, як вони ревонули несамовитіше за будь-яких синдикалістів. І не зважаючи на відмінності між партіями, не оглядаючись на виборців, забувши про честолюбність чи вигоду, депутати співали хто що і як уміє, розгойдували свої розм'яклі тіла, конвульсивно тупотіли розпухлими ногами. Вони виспівували "Там голосуванням визнали Землю пласкою": по-перше тому, що їм самим хотілося, а по-друге — така ця жахлива пісня — тому, що вони не могли зупинитися. У жодному разі не могли зупинитися".

Ми нині в стані системної кризи культури як моделі поведінки. Цю кризу поглиблюють суперечливі команди й сигнали з різних центрів світового впливу. При тому, що самі ці центри та їхні системотвірні країни — в тому самому стані. 

Егоцентрична європейська модель, заснована на психології споживання і повному розкріпаченні особистості, ефективна з тієї причини, що працюючу верству їхніх суспільств становлять гастарбайтери. Почалося це ще з "німецького економічного дива", заснованого зовсім не на генії Людвіга Ерхарда, а на праці гостинно запрошених курдів і турок, ну, і далі пішло повсюдно.

Це така сама логіка, яку описував Платон у своїй "Державі". В істинному суспільстві філософів працювати повинні раби й військовополонені.

Виходить досить дивна ситуація, в якій, поділяючи нові загальноєвропейські цінності, ми маємо самі собі бути і рабами, і військовополоненими.

Якщо не хочемо відкривати навстіж двері чужим, хоч як політкоректно їх називай. Або якщо не хочемо воювати так, щоб брати побільше полонених. Ну, в широкому значенні цього слова, аж ніяк не тільки в мілітарному.

Який із цього практичний висновок, послуговуючись окресленими вище рисами національної психології?

Енергія боротьби та опору цілком придатна для дослідних цілей, для сміливих зустрічей з незвіданим. Доведено всіма великими мандрівниками й першовідкривачами минулих часів. Головне  — що ця енергія в підсумку не Сизіфова, вона справді продуктивна. 

Бо є тільки два варіанти: або ви самі сміливо прямуєте на край Землі, або цей край поступово наближається до вас.

Тому що завмирання і втеча в сакральні її центри, чим характерна традиційна культура, зрештою справді перетворять вас на рабів. Або на військовополонених.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Ivan Ivan 25 травня, 11:28 "Переконаність, що ваша робота надзвичайно важлива, — прямий симптом наближення нервового зриву", - я не такий дурний щоб так цінувати свою роботу))). Але більш до мене що "цей край поступово наближається до вас" і для мене не "характерна традиційна культура". P.S.Ой, що робить, що робить?! та нічого, лежіть, куме))) згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво