Політичний неонуар від Едварда Нортона - Культура - dt.ua

Політичний неонуар від Едварда Нортона

15 листопада, 17:05 Роздрукувати Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада

В українському прокаті — фільм "Сирота Бруклін" за романом Джонатана Летема.

Режисер стрічки — Едвард Нортон, у ролях — Едвард Нортон, Брюс Вілліс, Віллем Дефо, Гугу Ембата-Ро, Алек Болдвін.

Махінації з житловими кварталами, волюнтаристська забудова, відверте нехтування інтересами "плебсу", гримуча суміш популізму, владолюбства й безпринципності… Українські реалії? Ні, Нью-Йорк 1950-х, власне екранне його відображення.

Стрічка "Сирота Бруклін" — черговий доказ того, що нуар як жанр актуальності не втрачає. Він має традиційну матрицю: неприкаяний детектив, без ідеалів і з вельми вибірковими принципами, вступає в боротьбу із сильним і впливовим супротивником — попри весь свій декларований прагматизм. Не обходиться тут і без загадкової красуні, яка потребує допомоги і/або приносить неприємності герою, зачарованому нею… попри весь свій декларований цинізм.

Загалом ці риси (хоч і з поправками) є й у "Сироті Брукліні". Присутні тут також стилістичні референси. Нуар має свій упізнаваний стиль, це — передусім мистецтво чорно-білого кіно, з його складною грою світла й тіні. В "Сироті Брукліні" відповідник цьому похмуро-драматичному візуальному стилю знайшли в колірному рішенні. У кадрі панують стримані тони, переважно різні відтінки брунатного й оливкового, в яких час від часу "спалахують" яскраві акценти: полум'яний червоний — колірна тема джазового бару, що ним володіє батько героїні, й ніжний блакитний — тема стосунків героїв. Усе має передавати гнітючу атмосферу міста, просякнутого інтригами, в якому, проте, є місце і пристрастям, і справжнім почуттям.

Утім, попри гру з традиціями, кінострічка все ж таки є породженням сучасної картини світу, і ліберальний дискурс у ній проявляється вельми виразно (хоча, на відміну від багатьох кінофільмів на матеріалі минулого, тут він досить органічний і ненав'язливий). Так, прекрасна й шляхетна героїня Лора Роуз — темношкіра (Гугу Ембата-Ро), і про дискримінацію, передусім чорношкірого населення, у фільмі йдеться багато. Що ж до героя, то "Сироту…" можна розглядати як історію змужніння. "Еталонного" детектива Френка Мінну (у виконанні "крутого хлопця №1 на екрані" Брюса Вілліса) вбивають на початку фільму, і за справу береться колись витягнутий ним із притулку його помічник Лайонел (Едвард Нортон; він же є автором сценарію і постановником).

Це хлопець із психічним розладом: частина його мозку живе своїм життям, що час від часу дається взнаки неконтрольованими словами — беззмістовними або, навпаки, надто відвертими — і рухами. Утім, у процесі розслідування, що його Лайонел бере на себе, симптоми чимдалі менше дають про себе знати — герой стає господарем власної долі в усіх значеннях слова. Проявляється це й зовні: поступово змінюються одяг і манера триматися, і незабаром Лайонел якщо не починає відповідати, то принаймні наближається до вже згаданого "еталона детектива" (повністю "еталонним" він і не може стати, бо втратить свою унікальність). Початок цьому перетворенню, до речі, кладе капелюх Френка Мінни, що ним Лайонел "коронує" себе в справжні детективи.

Цікаво, що навіть саме мистецтво в "Сироті…" подано як такий собі "психічний розлад": принаймні знаменитий джазмен у розмові з героєм розповідає, що має ті самі "симптоми": щось весь час кипить у голові, знаходячи собі вихід у музиці, і музика ця повністю заволодіває ним...

Фільм стає такою собі апологією маргіналів. Утім, маргінальність героїв в основі своїй також близька нуару: в його центрі — ізгої, що зневажені світом, але зрештою у двобої з ним здобувають перемогу. Якщо не фактичну, то принаймні моральну.

А втіленням цього "світу" і "сильних" його, власне інфернальної їхньої сторони, стає антагоніст Мозес Рендольф, впливовий міський діяч/ділок. Це кумир натовпу, володар зелених насаджень, автомагістралей і мостів, що за красивими гаслами прикриває свої по суті руйнівні для спільноти наміри. Можна сказати, що його свого роду психічний розлад має назву "маніакальна жадоба влади". І хоча він старанно протиставляє "ідеалістів" на кшталт Лори й Лайонела "прагматикам" на кшталт самого себе — по суті, він також є ідеалістом, хоч і зі знаком мінус.

"Суспільне благо" — ось, зрештою, справжня цінність для нуару, попри весь цинізм, маргінальність і т.д. і т.п. героя. Зло покарано, безневинних урятовано або принаймні відомщено. В окремих випадках досягнута суспільна користь є навіть більшою: наприклад, покарано загрузлого в криміналі політика, врятовано громадське майно тощо.

У неонуарі "Сирота…" мотив "суспільного блага" стає чи не провідним. Історія, що починалася як історія особистої помсти, зрештою перетворилася на історію за право громади на гідне життя. Не можна сказати, що героя це по-справжньому хвилює: просто склалося так, що його інтереси збіглися з інтересами суспільства. Сирота в сенсі не лише приватному, а й суспільному, він стає головним захисником байдужого до себе міста. "Герой мимоволі" — чи не та роль, яку хоч раз доводилося грати кожному? Як показує фільм, роль ця до снаги кожному. І в цьому — чи не головне його послання.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво