Олег Вергеліс: життя і робота Миколи Лукаша - Культура - dt.ua

Пам'ятник Лукашу — наш борг і обов'язок

13 грудня, 2019, 16:11 Роздрукувати Випуск №48, 14 грудня-20 грудня

19 грудня виповнюється 100 років від дня народження Миколи Лукаша, геніального українського перекладача, ренесансної постаті в українській культурі.

Як відомо, життя Миколи Лукаша, всі негаразди та зигзаги його долі були б гідні пера одного з тих великих світових літераторів, чиї твори він перекладав українською мовою в найскладніші та найдепресивніші часи, — Сервантеса, Гете, Флобера, Шиллера, Шекспіра, Боккаччо, Лопе де Вега… 

Він був унікальною постаттю, котра увібрала в себе макрокосм світової культури та мікрокосм його ж власної глибокої непересічної натури, яка повсякчас прагнула довести, що високий дух у людині (коли такий є) не здатні зламати й загасити ніякі життєві, історичні негаразди та драматичні запропоновані обставини. Таким чином, цей дух і боровся протягом усього життя, відведеного йому Богом. 

Микола Лукаш народився 1919-го у Кролевці Сумської області в родині простих трударів, а помер він у Києві 1988 року, лишивши після себе блискучі переклади світових літературних творів першого ряду, а також лишивши по собі нетьмяніючу легенду. Ще коли всередині ХХ століття його зустрічали на Європейській площі біля готелю "Дніпро" в лютий холод — у легкому вбранні (бо іншого не було), в розтоптаних черевиках (бо інших не було), у спортивній шапочці (бо іншої не було), то для багатьох уже тоді він був таким собі філологічним інопланетянином, людиною, яку занесло в самий вир брежнєвського застою з якихось інших культурних галактик. Ось вони й не римувалися одне з одним: час, у якому він жив, і ренесансна особистість, яка сприймала навколишній світ за іншими, справжніми законами високого гуманізму.

За такими ж законами 1973 року Лукаш сприйняв і гучну історію, пов'язану з Іваном Дзюбою, якого засудили до ув'язнення після виходу резонансного публіцистичного твору "Інтернаціоналізм чи русифікація". Дзюбі світило п'ять років ув'язнення та заслання. Микола Лукаш — один із небагатьох, хто публічно виступив на підтримку Дзюби. І навіть запропонував президії Верховної Ради України, що він сам відбуде термін ув'язнення замість Дзюби, адже Іван Михайлович на той час тяжко захворів. Такий публічний і політичний виклик проти системи вартував Миколі Лукашу, фактично, всього — можливості друкуватися, членства у Спілці письменників. Не всі з колишніх колег наважувалися тоді навіть подати йому руку для привітання. Часи були немилосердні: страх сковував розум і совість. Але навіть за таких обставин — відторгнення, анафема, заборони — він не схиляв горду голову й намагався творити — перекладати. Недарма його називали "Моцартом українського перекладу". Саме таку назву і має книжка, що вийшла 10 років тому у Вінниці у видавництві "Нова книга". Під однією обкладинкою зібрано унікальні спогади та есеї про Миколу Лукаша, а серед авторів — Анатоль Перепадя, Дмитро Паламарчук, Олесь Жолдак… 

Цю книжку я вициганив на певний час у нашої відомої перекладачки Тетяни Некряч. І, зізнаюся щиро, світ Лукаша, історії про його незламний дух та ренесансну творчість ніби заволоділи мною. 

З усього прочитаного — і його переклади, і спомини про нього — постає образ абсолютного генія, котрий навіть не допускав якихось механічних технологій перекладу з багатьох світових мов, бо для нього було важливе якесь особливе перевтілення, перенесення власної душі в душу великого автора — чи то Ґете, чи то Шиллера, чи то Сервантеса. І ось, ніби занурюючись у душі світових геніїв, ніби перевтілившись у них, він і писав (перекладав) кожен текст — наче з чистого аркуша. Вочевидь, то було якесь високе космічне і божественне співавторство. Коли перекладач певним чином є ніби альтер-его знаного автора. Таке було, коли Маршак перекладав сонети Шекспіра, коли Пастернак перекладав "Гамлета" й "Короля Ліра", коли Валер'ян Підмогильний перекладав твори Гі де Мопассана. 

І саме такий процес перевтілення — перенесення душі — характеризує насправді багатьох геніїв світової й вітчизняної культури. Так само перевтілювалась і переливала свою душу в душі нещасних сценічних героїнь Марія Заньковецька, коли грала своїх закльованих голубок у п'єсах Тобілевича чи Кропивницького. Так само переливала власну душу в кожного героя "Лісової пісні" — від Потерчат до Лукаша — геніальна Леся Українка. І ось такий процес спорідненості душ завжди давав неймовірний художній вибух. Це є і в перекладах Миколи Лукаша, які непідвладні ревізії часу. Попри всі негаразди його долі, попри численні зради, які додавали йому болю, треба згадати в цих нотатках і про людей, котрі любили його, воліли допомогти за різних обставин і в різні часи. Таким був Максим Рильський, який, фактично, відкрив Лукаша літературній спільноті і в скрутні часи дуже підтримував його. Дмитро Павличко, Олесь Гончар та Микола Бажан також прагнули допомогти опальному генію. Коли тривала епопея з відлученням Лукаша від Спілки письменників та журналу "Всесвіт", то Віталій Коротич, який очолив журнал "Вітчизна" 1979 року, запропонував генію перекласти вірші з угорської мови. Тоді такі вчинки могли сприйматися за громадянський подвиг. А вже після смерті Миколи Лукаша пам'ятник на його могилі встановила художниця, мистецтвознавиця, велика шанувальниця Лукаша — Ольга Петрова. Це біла мармурова стела на Байковому цвинтарі… 

У ці дні, коли хтось згадує опального генія української культури, а хтось — взагалі поняття не має, хто це такий, ось що спадає мені на думку… Одночасно з великими гучними кампаніями — на кшталт "декомунізації" — не завадило б ініціювати ще й кампанію "гуманізації". Яка б нагадувала і молодому поколінню, і старшим дурисвітам про такі титанічні ренесансні постаті як Лукаш, Зеров, Кочур, Підмогильний. І одночасно з кампанією зі знесення певних суперечливих історичних монументів можна було би подумати і про встановлення адекватних пам'ятних скульптур таким українським геніям як Микола Лукаш. Місця в Києві для цього ще лишилися, не все захаращено хмарочосами та торговими центрами. От, скажімо, хоча б на Європейській площі, де він полюбляв з'являтися, частенько заходив у ресторан готелю "Дніпро", аби чути мову іноземців — і всотувати ту мову. 

Імовірне місце для встановлення скульптури Лукаша в Києві — також Маріїнський парк, куди частенько він любив тікати, ховатися від суєти — грати в шахи на лавочці з киянами, які, звісно, поняття не мали, хто поруч із ними. Наскільки мені відомо (якщо помиляюся, виправте), досі на будинку, в якому жив великий перекладач, немає ніякої меморіальної дошки. І це вже справжня ганьба. Пам'ять про Лукаша, про таких, як він, українських геніїв — наш борг і обов'язок перед ними… 

P.S. Докладніше про Миколу Лукаша можна прочитати в уже згаданій книжці "Моцарт українського перекладу" під редакцією Л. Черноватого та В.Карабана (Вінниця, "Нова книга", 2009 рік). 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво