Отець Андрій Афтанас: "Людина втратила відчуття гріховності"

Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці УАПЦ селища міського типу Щирець отець Андрій Афтанас фотографує з дитинства - все, що видавалося цікавим: людей, природу. Саме це хобі стало причиною того, що в 1980 р. він вступив і в 1985 р. закінчив Львівський поліграфічний інститут (нині - Українська академія друкарства). Але тоді, за його словами, це була ще дебютна фотографія.

Уперше отець Андрій Афтанас брав участь у Міжнародній фотовиставці "Я люблю своє місто, я люблю свій край" у Рівному, де його фотороботи було нагороджено Срібною медаллю та Дипломом конкурсу. Крім того, його фотографії експонувалися на Міжнародному салоні "Фотовернісаж на Покрову- 2017" і Національній фотовиставці "Погляд-2017" (м. Кропивницький)

А на початку нинішнього року в історичному музеї у Львові було відкрито дебютну фотовиставку "У просторі світла". Це перша спроба автора показати глядачеві свій погляд на світ, свої захоплення і переживання.

У його житті була Духовна семінарія, він став священиком. Окрім виконання своїх безпосередніх обов'язків, він із головою поринув у відновлення комплексу храму Різдва Пресвятої Богородиці. Пам'ятка архітектури національного значення XII-XIII ст. потребувала втручання реставраторів.

За словами Андрія Афтанаса, точна дата побудови церкви невідома. Її ніколи не закривали. Навіть у радянські часи, крім жителів Щирця, сюди ходили люди з навколишніх сіл - Пісок, Ланів.

Час і кліматичні умови руйнують споруду, тому потрібно постійно її лагодити. Ремонтні роботи ансамблю розпочалися ще у 2002 р. Під час реставраційних робіт замінили дах і баню церкви, відновили старовинну дзвіницю, а саму церкву поштукатурили. Зараз тривають ремонтні роботи церковного оборонного муру. Кошти виділяє держава.

Церква мало вивчена, можна сказати - взагалі не досліджена. На її території ніхто не проводив жодних археологічних досліджень, розкопок. А тут, куди не копнеш, повсюди людські кістки. Є відомості, що тут розміщувався старовинний руський монастир. Це унікальне місце, на жаль, не поціноване. Ніхто не знає, що на цій місцині було з XII по XVI ст. Навіть Михайло Грушевський згадував про храм Божої Матері, - тут підписували мирний договір два князі, Перемишльський і Звенигородський. Так би мовити, ліпили мир і не зліпили.

А останніми роками отець Андрій повернув і підняв на вищий рівень юнацьке хобі. Почав шукати зустрічей із людьми, котрі професійно займалися фотографією.

- Досі я їх просто не знав. У них свій світ, коло інтересів, свої клуби, спільноти, - розповідає отець. - Так познайомився з українським фотохудожником світового рівня Миколою Тинкалюком. Своєю чергою, він організував кілька зустрічей із відомими львівськими фотомайстрами Володимиром Дубасом, Ігорем Гнатівим. Олегом Огородником. Ми обговорювали різні теми, сперечалися, і таким чином я входив у цей світ.

Більшість фотографій, виконаних отцем Андрієм, - зупинені миттєвості плинного життя. На його думку, люди, заклопотані своїми турботами, браком часу, не помічають природної краси, цікавих облич тощо.

- Була б моя б воля, я б камеру з рук не випускав. Проте багато моментів пролітають мимо, коли перебуваю в дорозі. Назад вони вже не відкручуються. А постійно носити камеру з собою не маю змоги.

Дуже часто запитую себе, що б хотів бачити на своїх світлинах. Свідомо чи несвідомо, шукаю те, чого в буденному житті інші люди не бачать, не помічають, - глибинну суть. І в цьому непоміченому - особлива краса. Мені видається, що фотографія - це внутрішній світ людини, яка її робить. Тому є шедеври, виконані навіть мобільними телефонами. Нерідко їх автори й самі не знають, що вони сфотографували, і нікому не показують своїх світлин. А фотографія, якої ніхто не бачив, не є фотографією. Ось я й проговорився.

У кожній своїй світлині хочу показати сенс Божого творіння, істини, правди, - назвіть це як хочете. Дуже часто знаходжу свої фотосюжети в буденному житті, Інші люди їх, можливо, й помічають, але не фіксують. Проте, щоб збіглися всі їх складові, потрібно опинитися в певний час у певному місці і бути технічно готовим до фіксування цієї миті. Часом мені щастить.

Понад усе отця Андрія Афтанаса цікавлять образи людей, їхній внутрішній світ, погляди, інакшість. Тому основу його портфоліо складають людські портрети.

На запитання, що б хотів змінити в житті, відповідає, що насамперед хотів би змінитися сам. Адже якщо він стане інакшим, люди навколо нього теж стануть інакшими.

- Я не ставлю собі таких завдань - змінити світ. Не хочу навіть змінювати парафію, хотів би бути для них взірцем, добрим прикладом. Тоді навколо мене зміняться люди. Ми ж часто хочемо змінювати світ, забуваючи про себе.

Мабуть, найбільша проблема - що людина втратила відчуття гріховності. Через це ми деградуємо, відкочуємося назад у своїй подобі, яку нам дав Бог. Тільки виліземо з якоїсь ями, зразу ж падаємо в іншу, не менш глибоку. Часом мені здається, що Христос сьогодні на маргінесі. Мало хто запитує себе, чи живе в ньому Господь.

Отець Андрій Афтанас має багато задумів. Один із них стосується відновлення автентики українського села. Фотохудожника цікавить не так сільськогосподарський реманент, хоч і він важливий, як люди, котрі ще підтримують його дух. Адже завтра їх може не стати, і все це буде втрачене назавжди.