Остап Українець: Їхати з країни не планую, хіба що тут почнеться якась геть нездорова фігня - Культура - останні новини театру, кіно, музики і мистецтва - dt.ua

Остап Українець: "Їхати з країни не планую, хіба що тут почнеться якась геть нездорова фігня"

6 липня, 15:56 Роздрукувати Випуск №26, 7 липня-13 липня

Літературні критики високо оцінюють його творчий доробок у жанрах історичної прози та фентезі. 

Молодого українського письменника Остапа Українця, за версією DT.UA, визнано відкриттям 2017-го в нашому літературному просторі. 

А нещодавно Остап здійснив просто фантастичний культмасовий мега-тролінг, примусивши повірити мільйони людей в те, що стадіон у Франківську потребує негайного "освячення" після концерту Олега Винника (нагадаю, такому тролінгу передувала реальна ініціатива мера міста, котрий під час фестивалю Porto Franko закликав "освятити" палац Потоцьких, де майже без одягу виступав гурт "Хамерман знищує віруси"). Отже, про Винника та "віруси", про ксенофобію, еміграцію та літературу — у розмові з Українцем. 

Але перш ніж перейти безпосередньо до діалогу, зауважу суттєве: Остапу — 24 роки, живе в Івано-Франківську, за короткий період випустив два помітних романи ("Малхут", "Транс"). Літературні критики високо оцінюють його творчий доробок у жанрах історичної прози та фентезі. Всього два роки тому він дебютував у великій літературі оповіданням "Маланка". Сьогодні, коли різні групи в FB сегментуються за радикальними ознаками "ватників" чи "вишиватників" приємно, що такі, як Остап — "адекватники". 

Уперше я його творчо "ідентифікував", коли Українець лишив у FB свій відгук на виставу "Гамлет" в Івано-Франківському театрі. Він відчув і "прочитав" її так прискіпливо і проникливо, що, переконаний, з нього міг би вийти ще й блискучий театральний критик. Але зараз про інший "театр". 

— Остапе, як відомо, ти став ініціатором скандальної петиції щодо освячення Івано-Франківського стадіону, де у червні виступав з концертом Олег Винник. Люди повірили. Деякі підтримали, деякі обурилися. Наразі є інформація про подальший перебіг подій? 

— Насправді я шокований хайпом, який винник навколо цього питання. Абсурдна, по суті, ситуація, якої не мало трапитись — це ж просто реакція на скандал з гуртом "Хамерман знищує віруси", а не якесь антивинниківське акціонерство. 

Але трапилося так, що цей інфопривід чомусь став серйознішим, і про петицію дізналися навіть фанатки Винника, котрі ні сном ні духом про ХЗВ не чули. 

Мені навіть писали погрози в приват. Але хайпи в нас короткі — цей протривав чотири дні приблизно, з них два з половиною сервіс висів і проголосувати було неможливо. 

Зараз там 111 підписів, і я не думаю, що до кінця терміну їх стане більш ніж 120. І це не проблема, насправді. Суть була в тому, щоб викликати резонанс, але це зайшло значно далі, ніж я гадав.

— А як сприймаєш творчість гурту ХЗВ, який так гучно розпіарився саме завдяки старанням Івано-Франківських чиновників у рамках Porto Franko? Про такий піар можна тільки мріяти. 

— Творчістю можна назвати все, що творять люди, незалежно від художньої вартості. Це може подобатись, не подобатись, захоплювати, обурювати, але забороняти це не можна. 

Якщо є чітке порушення закону — ставитися до цього як до конкретного порушення, а не як до події, виняткової через свою "аморальність". 

Я був на концерті ХЗВ, і мушу сказати, що вони мені радше подобаються, ніж ні. 

Вони — це те, що свого часу намагався робити Кузьма Скрябін, тільки в значно радикальнішій формі. Вони не хороші музиканти, а саме цікаві музиканти, така музика не зобов'язана бути прекрасною. 

І якщо ми допускаємо існування музики, яку виконують майже оголені вродливі жінки, то як можемо засуджувати музику, яку виконують майже оголені негарні чоловіки? 

Потрібно ж дотримуватися якогось принципу, крім особистих поглядів. А за те, що гурт розпіарився, я радий! Там, до речі, є ще один вагомий наслідок — це вперше на моїй пам'яті все місто, без винятків, обговорювало мистецьку подію. І то обговорювало довго і палко. Чи ж це не потрібний позитив?

— Ну і, безперечно, після такої розлогої розвідки про ХЗВ не можу не почути твою фахову думку інтелектула-гуманітарія вже про Олега Винника, який без перепочинку збирає стадіони, дратує конкурентів, інтелектуалів. 

— До Винника я ставлюся десь як до Дзідзя для дорослих. Вони обоє люди з гарним голосом, професійні виконавці, які потенційно здатні на дуже хорошу музику. 

Винник узагалі виконував партію Вальжана в мюзиклі "Знедолені", а вона не проста — це добрих сорок років життя персонажа, впродовж яких він помітно старіє. 

І вони є обоє свідченням того, що ринок вносить свої корективи. Хороший автор може компонувати якісну, а може — примітивну музику. Це не в останню чергу робота на публіку і вибір людини. В цьому немає нічого поганого. Але це не для мене — так буде найлаконічніше.

— А взагалі у тебе є відчуття якогось жанру "абсурду", що прогресує, впевнено перемагає — і в окремих містах, і інколи в цілій країні? Коли один скаче, другий плаче, а третій у "грі" підкидає будь-які дрова в багаття заради політичних дивідендів? Чи може "так" було і буде завжди? І "до" війни ми на це просто не так реагували? 

— Ну, дехто взагалі вважає, що абсурд є невіддільною частиною існування. І що насиченіше інформаційно і подієво існування, то більше абсурду, відповідно, накопичується. 

Гадаю, помічати його ми краще не стали, але реагуємо гостріше, бо краще розуміємо можливі наслідки.

— Івано-Франківськ є постійнім синонімом красивого образного словосполучення "Станіславський феномен", тобто феноменальних творчих особистостей. А чому ж тоді оцей "феномен" (відомі персони міста) майже не відреагували на фантастичну ситуацію довкола фестивалю — тобто на виклики в поліцію відомих людей, на підміну "арт-трешу" якимись чистими політичними розкладами? Совість є? 

— Ну, я навіть не певен, що "феномен" існує як щось консолідоване. Звичайно, є люди і навіть організації, котрі могли би на це відреагувати, і обмежили висловлення публічної позиції в кращому разі статтями. 

Але я не думаю, що тут можлива якась дієва, а не просто красива реакція. Вимагати відставки мера через порушення Конституції? В нього це порушення не вперше, а триває неперервно від початку каденції. 

Усі ми живемо в Україні і, думаю, розуміємо, наскільки це нездійсненна вимога. 

Тому ефективніше просто розповідати і доносити до загалу абсурдність ситуації, по змозі не давати окремим посадовцям робити свій рейтинг на популярних висловах про мистецтво, в якому вони не тямлять. 

Між іншим, я ніде не бачив якоїсь заяви від департаменту культури з цього приводу. Гадаю, це на краще. 

У певному сенсі голоси "проти" позиції мера лунали гучніше і резонансніше, ніж голоси "за". Настільки, що мер навіть дав розлоге інтерв'ю, де довго пояснював, що в цьому разі він погарячкував і ні про які реальні наслідки не йдеться.

— Сьогодні і з Франківська, і з інших українських міст молодь, твої ровесники — їдуть, їдуть, їдуть. Хто куди, хто по що. Вибач за наївне запитання письменникові від наївного критика — а взагалі можна щось "вигадати", аби "вони" ще й іноді поверталися? І аби жанр абсурду бодай тимчасово змінився на не всіма шанований жанр — реалізм? Звісно, не "соціалістичний". 

— Можна вигадати хіба щось, що додасть до їхньої мотивації повернутися. Щоб за нормальними перспективами для самореалізації не обов'язково було тікати в інші країни. 

Ці перспективи і зараз є, але їх вельми важко шукати. Заважає повторювана думка про те, що їх тут немає — от багато хто навіть не шукає. 

Я особисто їхати з країни не планую, хіба що тут почнеться якась геть нездорова фігня, яку я зараз навіть уявити не можу. 

А щодо абсурду, про який ми говоримо, то він уже поволі міняється реалізмом. Ти ж розумієш, що реалізм має намагатися відбивати дійсність? 

Якщо в основі реальності лежить абсурд — таким буде і реалізм. 

"Процес" по-своєму — надзвичайно реалістичний текст. Тут уже питання, що ми з цим абсурдом робимо і як його сприймаємо. Бо якщо вже він неминучий, то треба бодай спробувати зробити з нього щось пристойне.

— У твоєму доробку два романи — "Малхут" і "Транс". Не як прозаїк, а як критик, що скажеш про сильні і слабкі сторони цих творів? І, до речі, як розходяться наклади? 

— Розходяться непогано, якщо вірити видавцям. Я сам бачу лише фідбеки, а вони лунають від меншості читачів. Приємно те, що більшість із них схвальні. Для мене найвищою похвалою стало те, що "Транс" похвалила моя викладачка, культурологиня. 

Це той рівень читачів, про який я ще рік тому міг хіба мріяти. Тобто, якщо вже значно освіченіші від мене люди знаходять у моїх книжках щось вартісне, — це не може не тішити. 

Щодо сильних і слабких сторін — то це просто. "Малхут" насправді не розповідає історію, а пропонує розлогий набір подій, за якими цю історію можна уявити. Пародіюючи романи таємниць і теорії змови, він намагається зробити самого читача співучасником цієї теорії змови, змусити його повірити в неіснуюче тільки тому, що в це вірять інші. Це зумисний хід, але подобається він далеко не всім читачам, і фінал, попри непередбачуваність, декого розчарував саме "пародією на катарсис", як про це висловилась Ганна Улюра. 

"Транс" — абсолютно інший, і проблеми в нього також геть інші. Він місцями занадто пафосний і патетичний у тому, як подає і доносить свої ідеї. 

Це почасти побічний ефект того, що я його майже повністю склав з інтертексту і зі свого, доволі специфічного, почуття гумору, мало орієнтуючись на читача. Я розумію, що люди, котрі почнуть читати його як просто сюжетний роман, десь біля половини остаточно втратять розуміння того, що відбувається і, скоріш за все, назавжди відкладуть книжку. 

Для мене це вимушена жертва, але маю визнати, що балансу між умовною "масовою" літературою і спробою написати щось "елітне" я все ж не дотримав. Свої читачі в нього є, і чимало, але це дуже ситуативні читачі, так що я донині не можу впевнено сказати, на кого саме розраховано цю книжку.

— Повертаючись до абсурду, в одному з постів у FB ти натякав, що, мовляв, доведеться шукати якусь іншу країну, якщо у Львові не доведуть до кінця розслідування, пов'язане з погромом ромів, зокрема вбивством юнака-цигана. Якщо кудись їхати, то яка це могла би бути країна? І чому, на твій погляд, сьогодні, на жаль, зростають хвилі ксенофобії, нетерпимості? Вже є навіть певна "втома" від кількості інформації у ЗМІ на цю тему. 

— Я не знаю, який термін вважається достатнім, аби казати, що я "жив" у якійсь країні, але у подорожах я завжди намагаюся зупинятися у місцевих — так можна вникнути не лише в туристичні атракції, а й у побут, рутину, соціальні та політичні проблеми. 

Якось я до третьої ночі слухав, як один хост розповідав про італійський політикум після Мусоліні. Розповідав ґрунтовно, зі знанням справи. Я зупинявся і в консерваторів, і в комуністів, тому в багатьох країнах наслухався бачення різних сторін. 

Із тих двадцяти з хвостиком країн, де я побував, найприємнішими здалися північна Італія і Каталонія. Настільки, що я подумую про те, щоб якось підшукати десь там квартиру на місяць-два і просто пожити їхнім ритмом. 

А фраза про переїзд була написана зопалу і скоріше стосується бажання руху і бажання бодай іноді опинятися в середовищі, яке дозволяє значною мірою не думати про актуальні проблеми країни, яка все одно залишиться мені рідною. 

А ці проблеми — це якраз ксенофобія, нетерпимість і, звичайно, те, що держава все ще працює далеко не так добре, як мала би працювати. 

Якщо з останнім пов'язано багато чинників, то ксенофобія і нетерпимість — це бажання простих відповідей і простих рішень, як мені здається. 

А найпростіше рішення завжди однакове — перекладання відповідальності на когось іншого. І думка про те, що коли ми розберемося з цим офірним цапом, то не стане й решти проблем. 

Хоча важливіший, звісно, процес боротьби, у який можна пірнути з головою для того, щоб не помічати частину проблем, ігнорувати складніші та дієвіші методи і, звісно, мати відповідь на питання "чому ми не робимо нічого конструктивного, а просто шукаємо винних?". 

Тут відповідь із самого питання випливає: "Ми не робимо нічого конструктивного, бо шукаємо винних".

— Твої біографи пишуть, ще школярем ти читав в оригіналі твори англомовних авторів. Які то були твори й які з них тебе найбільше "переорали"? 

— Щодо "переорювання" важко сказати, а от читав — що було в скромному іншомовному фонді шкільної бібліотеки. "Конан", "Безсоння" Стівена Кінґа, Еліота і Паунда знаходив через Інтернет. 

По суті, якраз останні два справили на мене дуже серйозний вплив. Я перекладав їхню поезію, в університеті на деяких семестрових роботах досліджував саме їхню творчість. І саме вони не в останню чергу вплинули на "Транс", мій другий роман. 

Ну і Лавкрафт, котрого я пробував перекладати ще в десятому класі. Насправді я дуже шкодую, що в шкільні роки мені не траплялися цікаві книжки слов'янськими мовами: польською, чеською чи білоруською. Бо ними я почав читати вже в університеті, а це був період, коли читати у своє задоволення складно, а вчити іноземні мови можна хіба у вільний час. 

Взагалі ж за відчуттями школа (не лише в моєму випадку) забирає більше, ніж дає. Бо забирає вона стільки часу, скільки може, а знання дає переважно за обмеженою програмою. Можеш більше, хочеш більше — роби це у свій вільний час. 

— І наостанок, коректне уточнення: "Українець" — це все-таки справжнє прізвище чи творчий псевдонім? 

— Справжнє. Але цим цікавляться настільки часто, що хоч бери та міняй прізвище на дідове — Лісовський — а прізвище Українець залишай як псевдонім. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво