Олександр Білозуб: Сумую за Ступкою, за Крушельницькою, але то світлий сум - Культура - dt.ua

Олександр Білозуб: "Сумую за Ступкою, за Крушельницькою, але то світлий сум"

15 червня, 16:26 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-22 червня

У столиці з'явиться ще один сценічний майданчик.

© Громадське радіо

16 червня в Київському національному театрі оперети — подвійна прем'єра: нова вистава "Акомпаніатор" і відкриття нового сценічного простору Stage_Lab. 

Отже, у столиці з'явиться ще один сценічний майданчик, що його театр позиціює як місце для творчих пошуків, сценічних експериментів. Режисер вистави "Акомпаніатор" Олександр Білозуб розповідає про прем'єру, співпрацю з Богданом Струтинським (над виставою "Скрипаль на даху"), згадує Богдана Ступку, ділиться враженнями від роботи в Угорському національному театрі. 

— Пане Олександре, "Акомпаніатор" — ваша київська режисерська прем'єра після доволі тривалої перерви. Ще відтоді, як ставили в Театрі ім.І.Франка. Що вас зацікавило у п'єсі Марселя Мітуа? 

— Ця одноактна моновистава відкриває Експериментальну сцену (Stage_Lab) в Національній опереті. У головній ролі — Ася Середа-Голдун. Я, взагалі, схильний розкривати саме жіночі образи на сцені. Це підтверджують і мої попередні постановки в театрі Франка — "Соло-меа", "Дві квітки кольору індиго", "Амаркорд", "Романси. Ностальгія". 

Можу пояснити, чому. Тому що чоловіки інколи більш закриті за своєю природою, вони презентують себе "над" театром, не розчиняються повністю в образі. Можливо, це моє особисте відчуття? Але ж сцена потребує відкритості, і саме жінка відкривається на ній максимально. Тільки відвертий погляд чоловіка на жінку може "зіграти" про неї правду. Глибинність жіночої природи в театрі надзвичайно цікава! 

— "Акомпаніатор" — моновистава. Як вам працюється з однією актрисою?

— Моновистава — дуже складна історія, бо це завжди сповідальна форма. І якщо людині нічого сказати, то чим же вона може бути цікавою для глядача? Цей формат потребує постійного "відкриття шухлядок" свого душевного серванта. 

Мене зацікавила актриса Ася Середа-Голдун, коли я побачив її у виставі "Любовний монолог" (постановка Богдана Струтинського). Це надзвичайно важливо, щоб режисер і актриса "звучали в унісон" — розуміли одне одного. 

Ася — сучасна людина, у процесі роботи в нас, гадаю, є творчий обмін ідеями. Я їй пропоную — мовляв, що хочеш сказати глядачеві? Можливо, згадаєш свій якийсь особистий секрет, і він теж буде у виставі? Вона відкрита до експерименту, відкрита до сповідальності. 

— Яким бачите новий простір Театру оперети? 

— Stage_Lab — прекрасна сцена. Богдан Струтинський робить дуже правильно, що відкриває цей простір. Я працюю в Театрі оперети як художник, сценограф. Окрім того, часто працюю за кордоном, в Угорському національному театрі. "Акомпаніатор" — авторська робота, моновистава, тут я виступаю як режисер, сценограф, художник із костюмів. Інколи жартома кажу, що я "людина-театр". 

Цей новий театральний простір дуже важливий для всіх нас, адже на великій сцені не кожен актор може розкритися, не кожна ідея знайде своє втілення. Особливість нової сцени ще й у тому, що є тісний діалог між режисером та актором. 

— Тим часом ви продовжуєте активно співпрацювати в Угорщині з режисером Аттілою Віднянським. Розкажіть про нові роботи.

— Співпраця з Аттілою в нас уже доволі тривала. Недавно вийшла опера "Банк Бан" композитора Эркеля Ференца. Це одна з найкращих опер Угорщини, прем'єра відбулася на сцені Національного театру. Я там працював як сценограф. Щойно спільно з Аттілою Віднянським запустили відразу два проекти, їх прем'єри — у вересні й листопаді на сцені Національного театру. Отже, у мене є можливість щомісяця їздити у Угорщину, і в такому режимі я вже 15 років. 

— Кажуть, що сьогодні Аттіла Віднянський — один із найвпливовіших культурних діячів Угорщини? 

— Віднянський очолює Угорський національний театр, він у ньому і директор, і художній керівник. Можу сказати без перебільшення: Аттіла справді дуже впливовий митець. Він завжди бере на себе відповідальність за все, що робить. Він батько шести дітей, у нього чудова дружина. І уявіть собі, що за рік Віднянський випускає по 3—4 вистави. Плюс — насичена адміністративна робота. Він у театрі з 8-ї ранку і до 10-ї вечора. Я можу з ним спілкуватися як режисер із художником — з 8-ї до 9-ї години ранку. Тобто можу вихопити тільки годинку. Вже потім, із 9-ї години, до нього жива черга!

Для мене це надзвичайно цікава співпраця. Моя справа — пропонувати рішення постановки. Щоранку я йому приношу десятки малюнків, доки шукаємо рішення вистави. 

Недавно, за два тижні до прем'єри "Скрипаля на даху" в Києві, я був у Будапешті й запустив новий проект — "Трагедія людини" Імре Мадача. Знайшли сценічне рішення за два тижні! Це буде супер-експериментальна вистава, гратимуть "під сценою", адже там сцена на 2.80 м опускається і піднімається на таку ж висоту. 

— А якщо виникне ідея постановки Віднянського в Києві і він вас запросить як художника, то погодитеся без роздумів? 

— Я тільки "за"! Можливо, в нас тому й склався такий міцний творчий дует, що я вирішую вистави в ракурсі і української, і угорської ментальності. 

— А ось ментальність угорська — вона яка? 

— Мені важко говорити, бо я не зовсім володію мовою. Працюю на своєму рівні з перекладачем. І завжди кажу, що для режисера первинне — робота зі словом. Якщо режисер не знає мови, то в нього виходять не вистави, а дублікат, секонд-хенд. Адже саме в мові закладений секрет культури. 

Аттіла Віднянський знає і російську, і українську мови, він навчався в Київському університеті ім.І.Карпенка-Карого, потім вів там угорський курс. А сам Аттіла родом із Берегового, це містечко поблизу угорського кордону. 

Я поважаю цього режисера як видатного митця, людину. І все, що б він не робив, — цікаво. 

Раніше, коли я працював у Театрі ім.І.Франка, то поруч був Богдан Ступка. А потім Ступка познайомив мене з Робертом Стуруа… Коли такі видатні люди поруч, то вони й тебе ніби "піднімають", відривають від землі. 

— Помітно, що ви досить боляче пережили втрату Богдана Ступки. Ким він був для вас? Що він розкрив у вашому творчому світі? 

— Цього великого актора називаю своїм хрещеним батьком у театрі. Адже він дав мені можливість творити, ставити. Для мене було щастя, що Богдан Ступка запропонував мені роботу в славетному театрі. Спочатку я відмовився, бо взагалі не розумів, що робитиму в академічному театрі. Але працював там 13 років і зробив, практично, 13 вистав. А це майже ціла епоха. 

билозуб два цветка
primetour.ua
"Дві квітки кольору індиго"

— У вашого репертуару на сцені Театру ім.І.Франка — "Соло-Меа", "Дві квітки кольору індиго"… — було чимало прихильників. 

— Я вже давно не працюю в Театрі ім.І.Франка. І, мабуть, мені потрібно було піти звідти відразу, як не стало Богдана Сильвестровича, — 2012-го. Як відомо, на його місце прийшов режисер Станіслав Мойсеєв, він назвав себе реформатором театру. Коли ми вперше зустрілися, то я зрозумів, що в театрі почалася епоха "моно" — монологи, монологи. І я вирішив, що ці п'ять років на мене чекають монологи, а діалогу не відбудеться. Коли в театрі лише монолог, то результат — очікуваний. 

— Сьогодні на сцені франківців не лишилося жодної вашої постановки? 

— Так, після смерті Богдана Сильвестровича зняли всі мої вистави. Можливо, це правильно? Їх час закінчився, вони своє "віджили". 

— За якою з вистав найбільше сумуєте?

— Всіма своїми виставами я пишаюся, мені за них не соромно. Вважаю виставу "Соло-меа", яку поставив у 2005-му і яка присвячена Соломії Крушельницькій, вдалою. Це була досить знакова постановка для Національного театру. Тоді в Театрі ім.І.Франка вийшла серія постановок, присвячених видатним українцям — Тарасові Шевченку, Соломії Крушельницькій, Катерині Білокур. 

Я бачив очі глядачів, які по кілька разів приходили на ці вистави. І тішився, що силами Національного театру ми змогли втілити на сцені свої задуми, свої ідеї. І це доводило, що Національний театр ім.І.Франка — не "рутина", а живий організм, який може реалізувати на сцені такий різний матеріал. Справді, вистава "Соло-меа" була експериментальною, була ризиком. Але Ступка повірив нам. Я прийшов до нього в кабінет із цією нестандартною ідеєю, яку він відразу прийняв. І згодом ми з цією виставою їздили у Варшаву, виступали на тій самій сцені, де свого часу співала сама Крушельницька! А в Мінську я за "Соло-меа" отримав Золоту медаль як найкращий режисер. Отож, за цією виставою дуже сумую… Але то світлий сум. 

— Ви, взагалі, прихильник хореографічних форм на драматичній сцені.

— Слова чуємо скрізь, вони нічого не варті, вони майже знецінились. А ось мова тіла на сцені звучить за рахунок пластики, живої або неживої музики, — в цьому контексті й виникли образи Фріди Кало, Катерини Білокур. 

Пам'ятаю, коли працював над виставою "Дві квітки кольору індиго", то я приніс дві фотографії, поклав їх на стіл у кабінеті Ступки — фото Фріди Кало і Катерини Білокур. І Богдан Сильвестрович відразу сказав: "Робимо виставу!". 

Знаєте, він був геніальний митець із приголомшливою інтуїцією. Ми справді зробили виставу "Дві квітки кольору індиго" — про двох жінок, дві особистості, яких поцілував Бог. Скільки в обох було драм, страждань, жертв. І завдяки Богдану Ступці ця робота й відбулася. 

— Деякі глядачі помітили, що вистава "Скрипаль на даху" на сцені Національної оперети є вашим символічним поклоном виставі "Тев'є-Тевель", у якій грав Ступка. 

— Звісно, "Тев'є", в якій грав Ступка, — вистава грандіозна, божевільна, геніальна. Там в одній роботі зустрілися режисер Данченко, художник Лідер, актор Ступка. Але то була драматична вистава. А в прем'єрній музичній виставі в Театрі оперети "Скрипаль на даху" (музика Джеррі Бока) — драматургічна основа та ж сама, проте форма подачі — інша. Форма музичного театру. Тому й не треба шукати аналогій. 

Коли режисер Богдан Струтинський сказав, що отримав дозвіл на постановку "Скрипаля", й запропонував мені бути художником, я одразу погодився: "Звичайно!" Це дуже цікава робота. Вже прем'єрні покази "Скрипаля" довели, який потужний творчий потенціал у цієї великої роботи. 

билозуб скрипач на крыше
"Скрипаль на даху"

— Які ідеї вас хвилювали, коли шукали образне рішення для "Скрипаля"? 

— Рішення прийшло швидко. Взагалі, це грандіозна історія, в якій немає однієї теми — служіння батьківщині чи любов. Тут є конкретна історія людини, родини. Ця родина живе в хатці, а хатка — в селі. Це такий вінок співдружності людей. І тому людина міститься всередині — і села, і самої себе. А потім усе це виходить назовні. 

У виставі прекрасна музика. І мені потрібно було думати, як своєю сценографією не порушити велич музики, режисерського рішення. 

Перша дія "Скрипаля" — земний рай, свято, горить свічечка, а наприкінці приходять люди і все це знищують. У другому акті Тев'є намагається все з'єднати, але його доньки розходяться по світу. І це нескінченний процес протистояння. Символ протистояння — сніг, який сиплеться у другому акті. 

Я також зробив на сцені вітраж, — він повністю скопійований з оригінального вітража Собору святого Стефана в Меці (Франція), розписаного Марком Шагалом у притаманній йому експресивній манері. Я там був на фестивалі і ходив у цей кафедральний собор, як на роботу, щоранку. Дивися, як вітраж світиться, коли сходить сонце, сяє всіма барвами. І в мене він лишився в пам'яті на все життя. Коли робив сценографію до "Скрипаля", то сказав, що у фіналі буде тільки вітраж! 

Художник повинен тісно взаємодіяти з режисером. Адже це і є партнерство — чути один одного. І коли я чую, що, на противагу моїй ідеї, пропонується більш цінне, то я беру це за пріоритет. 

— Де ви проводите більше робочого часу, у Києві чи в Угорщині? 

— Знаєте, найбільше часу я проводжу в подорожах світами. Багато мандрую. Це хобі. Після прем'єри "Акомпаніатора" їду по скандинавських країнах — Норвегії, Швеції, Данії — дивитися фьорди. Побуваю в замку Гамлета. Чомусь цього спекотного літа хочу поїхати до вікінгів. А новий рік зустрічав у Марокко. Мріяв побачити блакитне місто Шефшауен. Це як східна казка. Я їздив по Марокко, був у місті Марракеш, на могилі Ів Сен-Лорана. А доти побував у Камбоджі. Так я й відпочиваю. Адже художник має їздити, бачити світ.

— Добре знаючи стан справ в угорському театрі, які з його (угорського театру) ініціатив, що стосуються реформ, змін на краще, ви перенесли б на український ґрунт? 

— Я би переніс адекватну контрактну систему. Тут навіть мови бути не може. Тільки така система здатна посприяти припливу нових сил у театр. Я також працюю як художник в Угорському національному театрі на контракті. Акторів набирають на рік, а потім контракт із ними продовжують або… не продовжують — знову на рік. І це не залежить він рангу актора. А режисери працюють за запрошеннями, там взагалі немає режисерів, які б працювали на постійній основі. У театр приїздять дуже визначні режисери, наприклад Сільвіу Пуркарете (це взагалі мій кумир), він ставить геніальні вистави. 

Завдяки контракту в угорського актора повністю розписані плани на рік, він чітко знає, де і який період працює. Вони їздять по всій країні. Чому це дуже вдала практика? По-перше, так актора пізнає дуже багато людей, колег. А по-друге, і це найголовніше, — в актора немає часу на закулісні ігри. 

Отож контрактна система — обов'язкова. Це тримає актора у формі, організовує. Наприкінці сезону проходять збори, кожен актор викликається до художнього керівника, з ним або підписують контракт, або не підписують. 

І актор чітко знає, в яких виставах він гратиме в наступному сезоні. Видається спеціальний річний театральний альманах, де на кожній сторінці — вистава і розподіл ролей на весь рік. Чітке планування життя в театрі. Але, попри таку армійську дисципліну, в акторів є багато можливостей для праці, є багато руху. Вони заробляють гроші, беруть участь у різних проектах, їх знають у країні. 

— В одному інтерв'ю ви казали, що любите працювати з літніми акторами.

— Вважаю, що літніх акторів треба поважати, а не жаліти. Не треба від літньої людини чекати якогось дива. Кожен може робити те, що йому під силу. 

В Угорському національному театрі працює Марі Теречік, це видатна поважна актриса, зірка світового кіно. Їй за 80 років, я робив із нею дві вистави як художник. І коли на FB виставляють її портрет і пишуть, що сьогодні в неї день народження, — то відразу ставиться 15 тисяч лайків! Так угорці її шанують. В Угорщині є й інші поважні актори, яких дуже шанують. 

— Наскільки в Угорщині, в інших країнах Європи знають українських режисерів, український театр?

— Звідки угорці можуть знати український театр? Україна майже не бере участі у фестивалях, гучних гастролей також немає. Українське ТБ там ніхто не дивиться, в них є своє. 

Для того, щоб був перетин культур, має бути взаємопроникнення, дружба. Ми з угорцями маємо спільний кордон, але майже не знаємо культури одні одних. 

До Будапешта приїжджають французькі, російські, італійські режисери, але українські — рідко. Крім того, в Києві мало іноземних режисерів, їх просто не запрошують. 

Знаєте, раніше мене презентували в Угорщині просто як "художник", а тепер представляють і завжди наголошують, що я — "український художник". Що маю на увазі? Тільки те, що у сфері культури не може бути середини —ви або "за", або "проти". Це моє категоричне ставлення. Ви або українці, або не українці. Бо інколи бачиш, що діячі культури чомусь вважають, що вони якісь місіонери й рухають історію. А тим часом історію і культуру України рухають хлопці, які стоять на передовій, які гинуть за нашу культуру і за нашу мову. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво