Не плачте за мною ніколи (ГогольFest та інші) - Культура - dt.ua

"Не плачте за мною ніколи" (ГогольFest та інші)

2 жовтня, 2017, 09:39 Роздрукувати Випуск №36, 30 вересня-6 жовтня

Десятий ГогольFest назвали "останнім".

Десятий ГогольFest назвали "останнім". І це дійсно важливіший привід для рефлексій, ніж бойові зведення про видатні касові збори попкорнової мури. 

 

Скільки в Україні театральних фестивалів? На це запитання не дадуть точної відповіді ні в Мінкульті, ні в обласних департаментах, ніде. 

Фестивалі часто живуть у системі броунівського руху. Знайшов кошти — провів фестиваль, не знайшов — теж провів, а потім залишився комусь винним. 

Театральний інформдовідник, підготовлений у надрах Мінкульту у 2014 році, налічує 26 театральних фестивалів — всеукраїнського і міжнародного статусу. 

Цей список далеко не повний, оскільки в країні кожен амбіційний регіональний театр найактивнішим чином намагається організувати свій "фірмовий" фестиваль. Як додаток до свого ж химерного репертуару.

Цілі різних фестивалів часто ідентичні, не завжди безглузді. Головне — обмін виробничим досвідом із найближчими сусідами. Теж почесно. Сусіди за свої кошти їдуть до інших сусідів. Їм вручають грамоти. Потім запрошують чудових сусідів до себе. І знову грамоти. Місцевий глядач (у Чернівцях, Тернополі, etc.) страждає від постійного задоволення, тобто все гаразд. 

Інші функції — просвітницька, лабораторна, інноваційна тощо — багатьом регіональним фестивалям невідомі. І не завжди потрібні.

Взагалі фактор "корисності" найбільше виявляється у скромних фестивальних історіях: таких як Фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса (там відкривають нових режисерів), таких як ДРАМА. UA (там намагаються відкривати драматургів). І, звісно, "Молоко": корисний фестиваль, який стверджує в Одесі пріорітети сучасного українського театру.

Найвпливовіший наш фестиваль — у Херсоні: "Мельпомена Таврії". Він активно розвиває формат масштабного міжнародного фестивалю-презентації. Під однією афішею вдається максимально презентувати і вистави українських театрів, і сценічні пошуки закордонних друзів. 

Судячи з усього, фестиваль у Херсоні згодом може стати стартовим майданчиком для Національного фестивалю-премії (про це давно говорять). 

Гучно заявили про себе цьогоріч і нові фестивальні проекти — в Івано-Франківську, Кропивницькому. Перший фестиваль — Porto Franko — результат креативу місцевого театру і місцевого бізнесу. Другий фестиваль (у якому зійшлися теми перейменування міста й великого корифея) — результат держбюджету та команди Сергія Проскурні. 

І, до речі, повертаючись у недавнє минуле, згадуючи фестивальний рух 90-х, не можна проігнорувати ще один фестиваль від пана Проскурні, який помітно вплинув на сценічні процеси в Україні. Це "Мистецьке Березілля", народжене 1992-го. Сам фест тоді позиціювався як лабораторний, пошуковий, багато в чому нестандартний для "буремних" 90-х. У тому фесті було хмільне відчуття несподіваної сценічної свободи — відразу ж після здобуття Незалежності. 

На жаль, і в цього проекту виявився "свій час". 

Він прожив рівно стільки, скільки прожив. 

Хоча міг би й довше, зважаючи на гнучкість формату. 

І певна паралель між тим "Березіллям" та теперішнім ГогольFest виникає якось мимоволі. Оскільки завдання "фестивалю-лабораторії" та "мультидисциплінарного фестивалю" чимось схожі, доволі конструктивні. 

За 10 років чимало важливого й прогресивного траплялося на території ГогольFest, яку обробляв Влад Троїцький. Перелік справ і модних учасників можна легко знайти навіть у Вікіпедії, згадавши "равлика", "Даху-Браху" та інших актуальних героїв. 

Однією з незаперечних переваг мегапроекту, що "закривається", була його "ін'єкційна" діяльність. 

ГогольFest пропонував ожирілому тілу нашого театру ін'єкції "інотеатру". 

Іншого театру. 

Театру, який сприймається тут, у нас, інколи як антимейнстрим, інколи — як поставангард. Чи то це щось занадто праве, чи то занадто ліве, чи то якесь інакше, незбагненно радикальне. 

Кожна щорічна театральна програма в рамках ГогольFest версталася за принципом "інотеатру" (в наших місцевих уявленнях), за принципом антимейнстриму. 

Те, що позначене в шапці як "мультидисциплінарний фестиваль", передбачало свідомий диктат взаємопроникнення жанрів і стилів сучасного театру. Передбачало пост драматичний вектор (у наших скромних його відображеннях). 

ГогольFest — в "Арсеналі", на "Довженка", на "Видубичах", на ВДНГ — ламав усталену фестивальну парадигму. Але то було ламання не об коліно. 

То було бажання творити паралельну територію, автономну зону театральної дискомфортності вкупі з гострими викликами сучасності. 

Вхід на ту територію, в ту "театральну секту" — не примусовий, а тільки з власного бажання. Заходь — не бійся, іди — не плач. 

Троїцький розумно міркував, що для "інотеатру" давно дозрів новий "іноглядач". Той, котрий гидує меню репертуарних академічних. Той, котрий шукає в театрі не комерційний наратив, а вимагає від театру сучасної інтенції, актуальної невербальності (вибачте на слові). 

Як Немировичу-Данченку був необхідний свого часу Сава Морозов, так і Троїцькому був потрібний Євген Уткін. Оскільки фінансова складова у фестивалях різних форматів — визначальна. 

Часто — основна. 

Фінансування багатьох українських театральних фестивалів зазвичай передбачає різні методи діалогів із дійсністю: а) гроші повністю з держбюджету (наприклад, фестиваль у Кропивницькому); б) гроші з місцевих бюджетів (таких немало в провінції);
в) спонсорська допомога (тут як кому пощастить і хто з ким домовиться); г) грантова підтримка ("закордон нам допоможе"). 

ГогольFest тим часом зіштовхнувся в сьогоденні не з кризою своїх художніх ідей (хоча інколи і критикують останні програми), а з кризою донорства. 

Те, що ще 10 років тому надихало великий бізнес на почесну участь у великих арт-проектах, саме "те" тепер упевнено переорієнтовує естетичні та етичні бажання стимулювати інші форми прекрасного. Починається вкладання приватних коштів у попкорнову самодіяльність, яка приносить інвесторам максимальний і передбачуваний прибуток. Такі реалії очевидні й відчутні, зовсім неганебні. 

І спічі ідеалістів про розквіт в Україні сучасного мистецтва — теж не романтика. Хоча грошей — для всіх — поки немає й не буде. 

Саме цьогоріч, коли оголосив про свій останній уклін ГогольFest, відзначають 70-річні ювілеї два найбільших європейських театральних форуми — Единбурзький та Авіньйонський. Так і є.
70 років тому, невдовзі після закінчення Другої світової війни, на великих європейських сценах були реалізовані яскраві ідеї фестивалів — як жаданих свят. 

Власне кажучи, фестиваль — це і є "свято". 

Втомлена і знекровлена воєнними втратами Європа прагнула саме такого свята — театрального, інтелектуального, масового. 

Як відомо, два довгограючих проекти не зациклені на суворих жанрових форматах, вони розкривають містам і світу широкий спектр сучасних творчих пошуків. 

І, можливо, упаду в романтичну гіперболізацію, але спочатку здавалося, що саме ГогольFest і міг би відігравати в Україні роль "Авіньйона" або "Единбурга". Тобто сучасного глобального театрального свята — для інтелектуалів, хіпстерів, студентів та інших притомних верств населення. 

Свята, яке потрібне нації як нагорода за різні випробування, різні втрати. Різні-різні поразки. 

Звісно, хотілося б, щоб знайшлися сили і таке свято — тривало. 

Тим паче що зерна, посіяні ГогольFest, розумно й "мультидисциплінарно" проростають на інших чудових фестивальних гектарах — в Івано-Франківську, Кропивницькому. Так би мовити, концептуально посієш — адекватно пожнеш. 

З іншого ж боку, цитуючи Бегбедера, "найкращі фестивалі — саме ті, що проростають у кожному з нас". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво