Михайло Захаревич: Театр Франка завжди протестує проти приниження - Культура - останні новини театру, кіно, музики і мистецтва - dt.ua

Михайло Захаревич: "Театр Франка завжди протестує проти приниження"

10 червня, 18:18 Роздрукувати

Вочевидь, розпочинається нова сторінка "біографії" театру. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

Національний академічний театр ім. І.Франка за два кроки від свого століття: триває активна підготовка до ювілею, який відзначатимуть 2020-го. Генеральний директор-художній керівник театру Михайло Захаревич розповідає про перспективи першої сцени України, пригадує окремі сторінки театральної історії, підбиває підсумки сезону, який для франківців виявився у чомусь знаковим. 

А "знаковий" цей сезон хоча би тому, що остаточно склалася керівна конфігурація в театрі. Згідно з результатами конкурсної комісії, Михайло Захаревич очолив театр у статусі генерального директора-художнього керівника. Два керівні напрями поєднано згідно із чинним законодавством. Тим часом Дмитро Богомазов, за підсумками внутрішньотеатральної конкурсної комісії, став головним режисером і координує питання художньої політики. 

Уже до кінця сезону театр презентує дві прем'єри — "Війна" за п'єсою Ларса Нурена (режисер Давид Петросян) та "Ідіот" за романом Федора Достоєвського (режисер Юрій Одинокий). Далі на сцені франківців — нові постановки Григорія Гладія, Олега Ліпцина, Сергія Маслобойщикова і, звісно, Дмитра Богомазова. 

Хоча річ, мабуть, не лише в переліку нових вистав і відомих імен — вочевидь, розпочинається нова сторінка "біографії" театру. 

І, можливо, вже незабаром побачимо чіткий вектор його художнього руху. Адже, попри все, саме до першої сцени традиційно прикута особлива увага ЗМІ і театралів, партій і уряду. 

Іноді здається, що навіть географічне розташування театру (трохи нижче від вулиці Банкової, буквально попід будинком з химерами) посилює державотворчі засади, суспільну статусність. І так було завжди. І, очевидно, так буде. 

— Михайле Васильовичу, перед інтерв'ю я спеціально гортав книжку "Сергій Данченко. Бесіди про театр" (свого часу, на щастя, вдалося зафіксувати "голос" майстра і видати потрібну книжку). І насамперед звернув увагу на роздуми Сергія Володимировича про національний театр. Його статус, значення. З одного боку таке запитання доволі абстрактне, а з іншого — воно повсякчас виникає: яким є і яким має бути національний театр в Україні? У контексті війни на Сході країни й анексії на її Півдні в період патріотичного підйому й гібридних воєн. І навіть з урахуванням того, що нині різні театри шикуються в чергу за економічно вигідним статусом "національний". 

— Національний театр — це театр, який насамперед репрезентує національну культуру не тільки у своїй країні, а й у всьому світі. Для мене національний театр — це театр великого стилю, високої літератури. Це театр, який зацікавлений у створенні українського сценічного продукту. Театр, який відкриває нову українську драматургію, перечитує світову класику. 

Коли, наприклад, говоримо про "Комеді Франсез" у Парижі, то насамперед маємо на увазі і фірмовий стиль, і збереження сценічних традицій. І щодо цього — я також за збереження найкращих сценічних традицій, якими багата Україна. 

Разом із тим збереження традицій — не обов'язково їх "консервація". Це розвиток, переосмислення, полеміка. Народження нових смислів на основі надбань попередників. 

Безумовно, сьогодні стрімко змінюються сценічні форми, трансформується творче мислення. Врешті-решт, змінюються театральні технології, чого не можна не враховувати. Тож усвідомлення таких змін і водночас усвідомлення найкращих національних сценічних традицій — це і є для мене національний театр, який має бути найкращим, найпатріотичнішим. 

— Що ви вкладаєте в поняття "найпатріотичніший"? 

— Художній рівень театру, його репертуарну складову. І, безумовно, соціальну складову. Адже театр постійно допомагає українським бійцям у шпиталях, на Сході України, де триває війна з агресором. 

Патріотизм, на мій погляд, це також "мовна територія", коли спілкуємося українською мовою — і на сцені, і безпосередньо за лаштунками. Це також важливо. Особливо сьогодні. 

Розумієте, статус "національного театр" не можна надати суто формально. Бо його театру надають саме ті, хто приходить у глядацьку залу, хто заповнює гальорку. Тобто глядачі. Вони й сприймають наш театр як національний не за рядком в афіші, а за духом, суттю, художнім і суспільним призначенням. 

— Є сьогодні в репертуарі франківців вистави, за які вам як керманичу не те щоби соромно, а хоча би ніяково?

—Вистав, за які би мені було ніяково, — немає. Але як керівник, як митець, безумовно, маю власну думку про окремі вистави. І мені далеко не все подобається. Але щоби соромно — такого немає. 

З іншого боку, є глядачі, театральні критики, а в них свої оцінки, судження, погляди. Власне, є твереза оцінка того, що відбувається в театрі і що в ньому відбуватиметься згодом. 

— У цьому театрі ви на керівній посаді з 1992-го. Це ще епоха Сергія Данченка ("Біла Ворона", "Патетична соната", "Росмерсхольм"). Згодом — з 2001-го — епоха Богдана Ступки. Чим для вас важливі й виразні ті театральні епохи? Якщо їх характеризувати лише штрихами? 

— Ті епохи, етапи, безперечно, цікаві й важливі для мене. Бо і митці були різні, і вистави різні. І творче життя дуже насичене. 

Сергій Володимирович Данченко — взагалі геніальний режисер і унікальна людина. У нас із ним іще на початку 1990-х склався надзвичайний тандем — керівний, творчий. 

У нього вже тоді було багато регалій, Державна премія СССР. Він був і народним депутатом. Але коли я прийшов у театр імені Івана Франка на посаду директора, то не відчував різниці у спілкуванні з ним. Данченко відразу прийняв мене як творчого партнера, з яким можна мати справу. 

Його рівень як режисера — надзвичайний. Поруч із ним про постановки інших режисерів можна було би коректно сказати — "інший рівень". 

Данченко ніколи не педалював якогось свого "авторитарного" рішення. Він умів слухати людей, умів відбирати цінні поради й слушні думки. 

Він був вищий за всякі амбіції. Його цікавив театр — і тільки театр. 

А ви знаєте, що він не завжди читав навіть рецензії на свої вистави? Чому? Тому що сам усвідомлював, що в нього вийшло, а що не дуже. 

Ми частенько зустрічалися після тієї чи іншої прем'єри, довго розмовляли про виставу — йому була важлива думка колеги, соратника. І в такому спілкуванні народжувалась об'єктивна картина театрального життя. 

Можливо, він і не завжди після таких розмов щось змінював у постановках, проте дослухався. 

Сергій Данченко — видатна театральна постать, відкрита щира людина, український режисер, який в історії театру
ХХ століття серед найкращих. 

Богдан Сильвестрович Ступка — геніальний актор, людина з великим гумором. Він сам частенько жартома казав, мовляв, граю роль міністра культури. Так само захоплено й натхненно він грав і роль художнього керівника. 

Нам вистачало короткої телефонної розмови, коли він бував на зйомках, аби узгодити питання життєдіяльності театру, аби театр функціонував без найменшого збою. 

Звісно, деколи виникали й дискусії з певних питань. Траплялося, по-різному дивилися на певні процеси в театрі. Але це нормальне творче життя! І я йому безмежно вдячний саме за нормальний робочий і насичений художній процес, який був у той час. А то період, коли з'явилися цікаві вистави, що й сьогодні прикрашають афішу франківців, — "Грек Зорба", "Кайдашева сім'я", "Наталка Полтавка"… 

Станіслав Анатолійович Мойсеєв, який прийшов у наш театр 2012-го, відразу після смерті Богдана Сильвестровича Ступки, — вже інша історія. Інший сюжет. Ми спілкувалися з ним на різні теми — насамперед стосовно розбудови національного театру. І я іноді казав йому, що, мовляв, не завжди варто розповідати в емоційних інтерв'ю "як буде", бо тільки — і тільки — на сцені можна довести, як воно "є". В такому великому театрі, як наш, Станіслав Анатолійович раніше не працював. І, можливо, він і не зміг реально оцінити ситуацію саме в такому театрі… 

— У Мережі з'явилося повідомлення про "списання" деяких вистав Станіслава Мойсеєва. Серед них, наприклад, "Квітка Будяк" за п'єсою Наталії Ворожбит. Що скажете з цього приводу?

— Скажу наступне. У нашому репертуарі понад 50 вистав. Це надзвичайна кількість. Якщо одна вистава йтиме, скажімо, раз на чотири місяці, то чи можна говорити про повноцінне художнє життя постановки? 

Хай як когось чи чогось нам шкода, але деякі вистави із часом "списувати" все-таки доведеться. І саме зараз я пропоную, щоби представники творчого колективу висловлювалися з цього приводу. Щоби митці самі визначали, які вистави можуть продовжувати своє репертуарне життя, а які, можливо, варто "списати". 

Важлива думка колективу. Важливі також показники відвідуваності. Адже не секрет, що є вистави-хіти, на які неможливо потрапити (хоча деякі з них у репертуарі дуже багато років). А є відносно нові постановки, які, на жаль, не завжди знаходять свою аудиторію. І тут нічого дивного. Це театр. 

— Минуло більше п'яти років після того, як наш театр втратив Богдана Ступку, великого актора, унікальну постать. Після того як його не стало, заговорили про нібито "заповіт Ступки". Мовляв, є текст, у якому майстер власною рукою написав щось важливе про майбутнє свого театру. Ви читали той текст? 

— Ніякого "заповіту Ступки" не існує. Це була така собі корупційна складова, мета якої — прикрити іменем великого актора подальші кадрові маніпуляції. До таких маніпуляцій були причетні й окремі представники попередньої влади. 

І якщо хтось заперечить мої слова, будь ласка, хай принесе мені текст того "заповіту", написаний власною рукою Богдана Сильвестровича. 

Деякі люди мали би проявити гуманізм і милосердя, усвідомлюючи, в якому тяжкому фізичному стані в той період був актор. Я їздив до нього тоді в лікарню у Феофанії. Були різні теми розмов. І були різні погляди на театральних лідерів у контексті майбутнього нашого театру. Але ні про який "текст" узагалі не йшлося. 

— Про яких конкретних театральних лідерів ви тоді розмовляли? 

— Минуло багато часу. І зараз це не варто озвучувати. Але ось що скажу. Національний театр — це не приватне підприємство. І за "заповітом", тут посади не передаються і не повинні передаватися. 

У цьому моя позиція, вона такою є і такою буде. 

І, наприклад, на сьогодні практика приходу в національний театр Дмитра Богомазова на посаду головного режисера довела, що ніякого "заповіту" не потрібно — потрібен талановитий режисер, який знайде спільну мову з колективом, режисер, який любить театр і який творить його. Для якого не амбіції на першому плані, а щоденна творча робота і відчуття театру як рідного дому. 

Саме така людина й здатна вибудовувати перспективи розвитку національного театру — перспективи реальні, а не ілюзорні. 

— Як довго тривали перемовини з Богомазовим, аби він залишив Театр драми і комедії і випробував себе як головний режисер у Театрі Франка?

—Насамперед була конкурсна процедура, яку Богомазов пройшов у нашому театрі. І за нього проголосували одноголосно. 

Безумовно, знаючи багатьох режисерів, які прагнули прийти в Театр Франка, я попередньо спілкувався і з Дмитром Михайловичем, і з його вчителем Едуардом Марковичем Митницьким. 

І те, що Богомазов не тільки успішно пройшов конкурс, а був щиро прийнятий у театрі, — багато важить. 

По-перше, колектив знає його сильні вистави, які є в нашому репертуарі, — "Ліс", "Morituri te salutant". По-друге, всі знають його інші успішні сценічні роботи, за які він отримав Шевченківську премію. 

Це режисер, для якого не існує пересторог стосовно різних сцен (камерних чи великих), а також стосовно різних міст (Одеса це чи Київ). Якщо є художня ідея, якщо є бажання таку ідею реалізувати — тоді людина й творить свій театр. 

На чому ще важливо наголосити? Це етична позиція режисера. Про неї у наш час, на жаль, не всі навіть згадують. Але це справді надважливо для режисера — виваженість і такт, мудрість і здатність почути іншого. 

Репертуарна лінія, яка нині витворюється в театрі з появою Богомазова, — це насамперед серйозна література, знакові автори, режисери-інтелектуали (орієнтовані на європейський театр), актуальна драматургія, українська класика. Григорій Гладій розпочинає роботу над виставою "Очищення" за твором фінської письменниці Софі Оксанен. Олег Ліпцин поставить на Камерній сцені твори Бруно Шульца. Це надзвичайно відповідальний матеріал. Сподіваюся, що після успіху "Річарда III" на великій сцені нову виставу поставить грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі. Безперечно, буде нова режисерська робота Анатолія Хостікоєва, його вистава "Незрівнянна", як відомо, стала касовим хітом, справжньою творчою подією. А Сергій Маслобойщиков незабаром ставитиме "Лісову пісню" Лесі Українки. 

І це далеко не всі імена режисерів, вистави яких з'являться вже найближчим часом — у перед'ювілейний період нашого театру. 

— Серед цих імен — режисери, що вже давно сформувалися. Чи слідкує театр за молодою режисурою? Адже "оновлення" творчої крові вкрай важливе, навіть необхідне? 

—За іменами молодих режисерів театр не тільки слідкує, а й робить серйозні кроки — назустріч їм. Зокрема, у нас у штаті з цього сезону працює режисер Давид Петросян. Талановитий режисер, який добре знає сучасну драматургію і вміє працювати з акторами. Його "Земля" за мотивами Ольги Кобилянської, на мій погляд, справжня творча подія не тільки для нашого театру, а й для українського театру загалом. Буквально днями відбудеться ще одна його прем'єра, а це абсолютно інший матеріал — сучасна європейська драматургія. Вистава "Війна". Для режисера така "війна" — не через "батальне" сценічне бачення, адже війна часто відбувається в душі людини, у людських взаєминах.

З молодих режисерів, з якими, сподіваюся, зустрінемося на нашій сцені, — Іван Уривський. Він працює в Одесі, ставить у Києві. Цікавий, самобутній режисер, який прагне творити авторський театр. А це завжди цінно. Є бажання запросити на постановку й Ростислава Держипільського з Івано-Франківська… 

— Але це вже майже корифей середнього віку. 

— У театрі поняття віку, молодості зокрема, завжди відносні. Хтось і у 18 років може бути нудним дідуганом зі старечим сценічним мисленням. А є видатні режисери, такі як Стреллер, Вілсон, Тумінас, котрі незважаючи на час, завжди молоді на сцені — у своїх виставах. Бо гостро й сучасно відчувають світ, швидкоплинність життя. 

— Пригадую, років сім тому ви планували запросити на постановку в Театр Франка Рімаса Тумінаса. Щось із того колись вийде? 

— Якби вийшло, було би чудово. Але, звісно, треба враховувати творчі графіки видатного режисера, який одночасно керує двома театрами й активно ставить на різних сценах. Рімас Володимирович був у нашому театрі, тепло прийняв виставу "Грек Зорба" з Анатолієм Хостікоєвим і Наталією Сумською. 

— А така постать, скажімо, як Андрій Жолдак сьогодні вписується в репертуарні пріоритети Театру Франка? 

— Така фігура актуальна, він
талановитий режисер. І наш
театр його добре знає. Знає і його позитивні творчі сторони, і деякі суперечливі. Він дуже цікавий чоловік, який може таке закрутити на сцені! 

Втім, є й пересторога: якщо принижуватиме трупу, то з цього нічого не вийде. Театр Франка завжди протестує проти приниження. 

— У нас то загострюються, то затихають дискусії стосовно "швидкої смерті" репертуарного театру. Мовляв, ще ось-ось — і репертуарний театр перетвориться виключно на проектний. Що думаєте з цього приводу? 

— Думаю, що репертуарний театр існуватиме! Бо такий театр — це ж не якась забаганка, а мрії наших великих театральних попередників. Це також одна з форм існування світового і, зокрема, європейського театру. 

Я добре знаю, як улаштована діяльність Мюнхенського театру — він репертуарний. Свого часу з Сергієм Данченком ми були в Лондоні, дивилися "Приборкання норовливої" — також репертуарний театр. Хоча, безумовно, там є свої принципи, свої закони існування. Як відомо, там окремий театральний організм може складати цілий квартал укупі з ресторанами, кав'ярнями, навіть банками. Усе це формує бюджет театру. Є і приватні інвестиції, і державна підтримка. Є актори в штаті (правда, їх небагато), є актори запрошені. 

У нас треба враховувати глядацьку аудиторію, її запити, навіть її традиції. Скажімо, грати протягом місяця ту саму виставу — складно, майже неможливо. Наш глядач потребує протягом місяця різних назв. До того ж є соціологія — хто ходить у театр, які запити в глядачів, які вікові категорії? 

— Яка середня вікова категорія вашого глядача? 

— Передусім це середнє покоління — від 30 до 50 років. Нещодавно до нас завітали колеги з Барселони (з оперного театру), вони вивчали наш досвід. І щиро дивувалися саме віковому розмаїттю глядачів — молодь, середнє покоління, старше. Вони запитували: "Як вам це вдається?" 

А це вдається хоча би тому, що свого глядача треба любити, поважати. Навіть виховувати. Важливо, аби глядач був не тільки шанувальником, а ще й союзником. А в ідеалі — й співавтором найкращих театральних досягнень. 

— У мене іноді виникає відчуття, що ми в Україні принижуємо свої власні сценічні здобутки. Звісно, їх не треба й переоцінювати. Але от, наприклад, приїздить головний шекспірознавець Європи в Україну і каже, що вистави Держипільського, Богомазова, Кравчука — серед найкращих у сучасному сценічному шекспірівському контексті. І нам обов'язково треба дочекатися саме "старшого брата", аби підняти власні вії й розгледіти власні неабиякі досягнення.

—Я сам не вперше кажу, що національний театр у тій чи іншій країні має свою специфіку, автентику, ту національну й ментальну складову, яка особливо цікава глядачам інших країн. Цього треба не соромитися, а, навпаки, пишатися. Адже й цим театр стверджує свою націю, театральну школу. 

Якби наш театр не гастролював у різних країнах і якби я на власні очі не бачив щирого прийому наших постановок, то я би з цього приводу нічого й не казав. Але ж чудово пам'ятаю, як після гастролей із виставою "Тев'є-Тевель" у США наш посол в Америці казав, що, мовляв, жодній театральній трупі до вас іще не вдавалося зібрати в одному залі таку кількість українців, євреїв, росіян, а ваша вистава зібрала їх, об'єднала. І це велике досягнення. 

Легендарного "Тев'є-Тевеля" Сергія Данченка колись грали у величезному тисячному залі. На виставі була присутня онука Шолом-Алейхема. І вона також казала, що українська версія — найкраща у світі. 

Тому, я переконаний, важливо усвідомлювати, що ми не крайні в театральному світі, не останні й не менші, а що можемо і вміємо іноді навіть більше й краще за інших. 

— Нині, коли війна на Сході країни, коли потерпаємо від економічної кризи, чи може національний театр дозволити собі великі гастролі за кордоном?

— За власні кошти такі гастролі неможливі. Це величезні витрати. Тому в цьому питанні важлива підтримка держави або продюсерських компаній. Якийсь час тому в нас склалися добрі ділові взаємини з продюсером Йоханом Ханом з Німеччини. Сьогодні в нас знову є спільні плани. Важлива також співпраця з міжнародними інституціями — Британською Радою в Україні, Гете-інститутом, іншими. Сподіваюся, незабаром у театрі з'явиться фахівець, який активно розвиватиме саме міжнародні комунікації. І такий напрям дозволить розширити наші євроінтеграційні театральні проекти. Хоча театр останнім часом і так дуже активно виступав у Європі. 

— На засіданні конкурсної комісії, пам'ятаю, ви назвали цифру — понад 200 осіб творчого складу в театрі. Як на мене, це фантастична цифра, навіть двох сцен замало, щоб усі митці мали достатньо роботи. І часто такий кількісний чинник іноді призводить до повторення "історії МХТ" — збурення колективу через безробіття. 

—Загальна кількість працівників нашого театру — 600. Творчий склад — справді 200 осіб. Це великий колектив. І стоїть питання, щоби творчі люди були творчо завантажені. Наприклад, на сьогодні на більшість ролей у виставах по два виконавці. Це також дає можливість створити творчу конкуренцію. Правда, це призводить і до додаткових витрат. Адже, наприклад, для прем'єри "Ідіота" за романом Ф.Достоєвського — а це два акторські склади — треба виготовити майже 150 костюмів. Усе це треба враховувати. 

Проте в театрі є важлива традиція — за всі роки, що я тут працюю, жодна прем'єра не вийшла на "підборі". Всі вистави — ексклюзивні. Гадаю, так буде і далі. Адже все впливає на художню якість постановок. 

— Якщо гортати сторінки історії Театру імені Івана Франка, то які періоди, на ваш погляд, були найбільш кризовими? Власне, саме криза іноді й висвітлює різні позиції, різні світогляди в театральному житті. 

— Сам період народження нашого театру — це постійна боротьба з кризовими явищами: голодом, холодом, бо саме йшла громадянська війна. То був період гартування франківців. І постать Гната Юри, керманича театру, його батька, — визначальна, бо він не тільки народив цей театр, він його зберіг у часи лихоліть. Звісно, кризовий період — Друга світова війна, евакуація у Тамбов, Семипалатинськ. Важкий кризовий період — 1950—1960-ті роки. Якраз тоді, коли Олександр Корнійчук запросив у театр Мар'яна Крушельницького, і це створило ситуацію "двовладдя". 

— Чому Корнійчук його запросив? 

— Крушельницький у той період ставив п'єси Корнійчука в Харкові, доволі успішно ставив. А Гнат Юра поставив у Києві "Банкіра". І авторові здалося, що неуспіх вистави — то "заслуга" виключно режисера. 

Згодом, коли Мар'ян Крушельницький прийшов до франківців, він ставив деякі радянські п'єси, але успіху не було. 

Ця колізія, зокрема, й спричинила велику напругу між двома видатними митцями — Юрою і Крушельницьким. Згодом Гнат Юра пішов з рідного театру, назовсім. Крушельницький пішов в оперний театр. І у франківців почали змінюватися художні лідери. 

І знову ж таки Корнійчук якось запримітив у Запоріжжі Сергія Сміяна, який на той час вдало поставив "Ярослава Мудрого" Івана Кочерги. Тоді й було вирішено питання з приходом Сміяна на керівну посаду в Театр Франка. 

— Виходить, Корнійчук фактично формував кадрову політику театру. 

— Олександр Євдокимович займав високі державні посади, він був політичною фігурою. 

— Але ж саме Юра колись і відкрив Корнійчука, взяв його перші п'єси в репертуар франківців. 

—Гнат Петрович заради порятунку рідного театру прагнув знайти компроміс у найскладніших ситуаціях не менш складного часу. Для нього цей театр був не просто театром, а родиною, домом. Коли свого часу з театру пішов Амвросій Бучма і забрав із собою багатьох провідних акторів, то Гнат Петрович був змушений запрошувати своїх сестер і братів у трупу, щоби трупа мала можливість просто функціонувати. 

— З позицій дня сьогоднішнього, якими ви бачите творчі взаємини Юри і Бучми — власне, двох лідерів і двох батьків Театру Франка?

— Це великі майстри, кожен з яких має серйозну біографію, видатні творчі досягнення. Амвросій Максиміліанович кілька разів виходив зі складу театру, але Гнат Петрович завжди приймав його назад у трупу, бо розумів масштаб таланту актора. Адже ще в період народження Театру Франка вони були поряд, у них були нормальні творчі стосунки. 

І хоч би хто й що казав чи писав, саме Гнат Петрович мав мужність запросити Леся Курбаса у свій театр, коли геніального режисера після усіх цькувань виштовхали з Театру "Березіль". 

1934-го Курбас приїжджав у Київ на похорон Миколи Садовського і саме тоді зустрівся з Юрою. Курбас, як відомо, обрав інший шлях. До того ж Юра і Курбас — дві різні театральні естетики. Часом — різні позиції. Хоча, наприклад, відомо, що Гнат Юра ніколи не писав одіозного тексту, який паплюжив особистість і творчість Леся Степановича Курбаса. Той текст "від Юри" був опублікований у радянських ЗМІ. Статтю "за Юру" написали інші люди, бо такі тексти витворювали виключно в НКВД, а потім лише додавали потрібне прізвище відомої людини. 

— Як вам здається, у той період Юра відчував, до якої межі театр може бути сервільним? І до якої межі він таким бути не може? 

— Гнат Петрович був настільки мудрим, що відчував навіть більше, ніж ми собі уявляємо. Але ще раз наголошую, що в 1930—40—50-х Юра робив усе можливе, аби зберегти український театр. Уявіть собі, наприклад, труднощі які спіткали франківців на гастролях у Юзівці на Донбасі. Тоді фактично це був пересувний театр. І саме завдяки зусиллям Юри театр став стаціонарним. Хоча були ж інші театри-претенденти, які прагнули такого статусу. Але Юра домігся свого. 

— Коли виникла колізія двовладдя з Крушельницьким, як Юра пережив фактично зраду частини франківців? 

— Зраду завжди переживати важко. Тим більше батькові. Так, тоді далеко не всі підтримали Гната Петровича. До того ж Корнійчук уже "зробив" багато нагород для членів театрального колективу — і в результаті кожен думав про свої "цяцьки". Тому пережити подібне йому було складно. 

— Політика часто втручається в театральне життя і не тільки. Як театрові уникнути подібного втручання, зберігаючи свою художню автономність, свою творчу свободу? 

— Коли 1978 року Театр імені Франка очолив Сергій Данченко, то відчуття творчої свободи, творчого вибору — було. Так, Сергій Володимирович деколи брався й за радянські п'єси. Але не за гірші з них. До того ж навіть деякі тексти Корнійчука він міг подати так театрально, що, здавалося, зникала тимчасова політична кон'юнктура, а на сцені були живі люди і вражаючі сценічні образи. 

Загалом Театр Франка, якому незабаром 100 років, це, далебі, не "100 років самотності", як у Маркеса. Це роки випробувань, криз, перемог, відкриттів — роки ствердження українського національного театру. Що буде завтра? А завтра буде чергова прем'єра. Приходьте! 

До речі

За словами Михайла Захаревича, напередодні 100-річчя Національного театру ім. І.Франка планується Міжнародний театральний фестиваль, який на столичній сцені об'єднає національні театри Польщі, Балтії, Угорщини. До ювілею театру готується також ексклюзивний документальний кінопроект. Вийдуть нові книжки й альманахи, в яких відображено історію театру і його творчу діяльність в останні роки. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 18 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво