Маленьке місто, українське кіно - Культура - dt.ua

Маленьке місто, українське кіно

16 листопада, 2018, 17:03 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-23 листопада

"Корона Карпат", вибудовуючи програму та бекграунд, намагається вловити і зчитати тенденції, теми, запити кіноглядача.

"Шляхетні волоцюги"

VII Міжнародний кінофестиваль "Корона Карпат" у Трускавці — приклад фестивалю, з одного боку, далекого від центральних регіонів країни та столиці, а з другого — потенційно цікавого, з погляду його маркетингового розвитку. Якщо, звісно, спиратися на європейські аналоги Карлових Вар чи Локарно, інших кінофестів у курортних або невеличких містечках.

Фокус цьогорічного трускавецького кінофоруму — на суто національному кіно і дає змогу говорити про певні закономірності. Адже за чотири дні було показано близько тридцяти українських фільмів. Дві конкурсні програми — національного кіно (9) та короткий метр (11) з "дипломними роботами" (4) плюс позаконкурсна програма докфільмів (6) — перетворилися на панораму національного кінематографу останніх двох років. 

До створення фільмів, які увійшли в конкурс, окрім України, причетні також Польща, Франція, Італія, Македонія, Ісландія й Канада. Це була свідома зміна формату, за словами генерального директора фестивалю Олега Карпина, що від часу старту свого директорства рік у рік відходить від формальної кінотусовки (як було заведено роками майже на всіх регіональних кінофестивалях, особливо в Криму) — у бік продуманої маркетингової стратегії розвитку фестивалю не тільки як інструмента для просування регіону, його туристичних послуг, а й як творчого майданчика для внутрішньої роботи учасників фесту, заради майбутніх колаборацій. 

Власне, і лайн-ап фестивалю від програмного директора Бориса Савченка дав змогу зрозуміти напрями, жанрові та стилістичні вектори, в яких наше кіно бурхливо і досить плідно розвивається. 

Це ключове слово для сучасного українського кіно. Адже фестиваль — не тільки червоні хідники, церемонії, селфі та сукні до підлоги, а ще й робота всередині кінофестивалю, власне, на розвиток усієї кіноіндустрії. 

Неважливо, це відбувається в Одесі, Києві чи Трускавці. Кінофестивальна діяльність у будь-якому просторі й часі становить один із найважливіших елементів кінематографічного процесу. Тому до таких фестивалів, як Трускавецький, у жодному разі не можна ставитись як до чогось вторинного, прохідного. У нас, на жаль, зверхність і певний снобізм поки що переважають тверезий, розважливий підхід. 

Проте є діячі цього цеху, котрі прагматичніше підходять до справи: дехто, як пан Володимир Філіппов, приїздить особисто представити своє кіно ("Червоний") і переглядає всі стрічки. Хтось спокійно віддає фільм із заздалегідь успішною фестивальною історією в "маленький Трускавець", як це зробили українські копродюсери картини "Гірська жінка на війні" (Україна—Франція—Ісландія) відомого ісландського театрального режисера, актора і документаліста Бенедикта Ерлінгссона, й отримує Гран-прі фестивалю, приз за найкращий сценарій та найкращу жіночу роль — паралельно, до речі, з міжнародним визнанням 60-го Nordic Film Days Lübeck, де творці картини вибороли одразу чотири нагороди і стали першим випадком в історії цього Міжнародного кінофестивалю фільмів із країн Північної Європи.

Тим більше, на Трускавецькому кінофесті працює професійне міжнародне журі. Абсолютно конструктивні, практичні, "дорослі" зауваження і поради журі від людей із тих кіношкіл та країн (Литва, Латвія, Молдова), які пройшли й проходять свої етапи становлення новітнього національного кінематографу: Валеріу Жерегі, директора Національного Центру кінематографії Молдови, переможця I ТМКФ, Яніни Лапінскайте, актриси і режисера, сценариста й одного з найпродуктивніших режисерів сучасної Литви Альгімантаса Пуйпи, переможця III ТМКФ, Яніса Нордса, латвійського режисера і сценариста, володаря престижних призів Берлінського кінофесту та премії журі за найкращий фільм у Лос-Анджелесі. Як переможцю V ТМКФ цього року на його честь встановлено бронзову плиту на Алеї кінослави біля кінотеатру "Злата". 

Повертаючись до програми, слід зауважити, що відібрані фільми показали весь спектр нинішніх реалій кіно: фестивальне, артхаусне — "Гірська жінка на війні", "Коли падають дерева", "Припутні", "Герой мого часу", мейнстрімовий "Червоний", перший в Україні зразок жанру мок'юментарі (художньої картини, знятої у стилі документального кіно) — "2020", улюбленця критиків, роуд-муві — "Ізі" та музично-комедійний бойовик "Шляхетні волоцюги". Остання стрічка незаслужено недооцінена як глядачем — через спровоковану антирекламну кампанію (теж одна з промовистих ознак сучасного кіноринку), так і критиками, які, здається, на неї просто не звернули уваги. 

А дарма. Саме вона лежить на протилежній і перспективній, на мій погляд, чаші терезів. Стрічки про життя-буття нашого пересічного героя, героя мого/нашого часу — "Коли падають дерева", "Припутні", "Герой мого часу", за своєю тематикою й типажами, образним світом і світоглядом, талановито й по-різному зняті/зіграні, — наче дзеркало, відображають глядача, який сидить у кінозалі. Цікаво, але глядача, про життя якого, грубо кажучи, знімалися ці фільми, така кіномова й такі історії — дратують. Сприймаючи досить прямолінійно цей кінопродукт, він на рівні підсвідомості відчуває, що "щось не так", що його провокують на роздуми і неприємні, болісні висновки, тому внутрішньо протестує проти сюжету, тем, героїв і такого кіно в принципі. 

Це теж тенденція. Одні — не хочуть такого бачити, інші — хочуть таке знімати. Тим часом "Шляхетні волоцюги" про Львів середини ХХ-го століття і субкультуру батярів — ефектне, акторськи яскраве кіно, музично гарно вибудуване, смішне, з тонкою і влучною сатирою, що, при відповідній стратегії просування, може повернути в зали на українські фільми середньостатистичного глядача, який не тільки ходить на примітивну "ржаку", а й хоче думати усміхаючись. Більше того, цей фільм міг би стати візитівкою Львова, як свого часу комедія "За двома зайцями" стала такою візитівкою Києва і чи не найкращою класичною українською кінокомедією.

Отже, "Корона Карпат", вибудовуючи програму та бекграунд, намагається вловити і зчитати тенденції, теми, запити кіноглядача. Фестивалю потрібно лише трішки апгрейдити свій практичний бік — започаткувати воркшопи для молодих режисерів та продюсерів, зрозуміти, створити й закріпити статус, виокремити фокус, наростити м'язи не тільки з допомогою якісного кінолайн-апу, а й запрошеними зірками і якісними ЗМІ та фаховою сучасною кінокритикою. У світі активно розвивається тенденція підтримки національного кіно через фестивальну культуру. І світова практика доводить, що саме такі локальні кінофестивалі інколи стають кориснішими як для самих учасників процесу, так і для розвитку індустрії загалом...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво