Сергій Плохій: У перспективі нас очікує перетворення домінантної російської культури на меншинну - Культура - останні новини театру, кіно, музики і мистецтва - dt.ua

Сергій Плохій: "У перспективі нас очікує перетворення домінантної російської культури на меншинну"

15 квітня, 11:31 Роздрукувати Випуск №14, 14 квітня-20 квітня

Він став важливим голосом в американському світі, який утверджує українську історію.

© volyn.com.ua

З новим лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка — розмова про історію написання "Брами Європи" (книжки, яку й було відзначено цією найпрестижнішою премією), його враження від візиту в Україну, війну і мир, сприйняття України у США.

Сергій Плохій — професор історії й директор Українського наукового інституту в Гарвардському університеті, один з провідних фахівців з історії Східної Європи. 

Він ощадливий і точний у формулюваннях, але щирий і конкретний. Плохій став важливим голосом в американському світі, голосом, який утверджує українську історію і загалом високий рівень аналітичного осмислення різних інформаційних масивів, підходів і традицій, які разом створили "Браму Європи" — адекватну для сучасного західного сприйняття історію формування української політичної нації, цікаву й захопливу оповідь про стратегії колонізації України і форми долання в
ХХІ столітті цієї столітньої імперської, постімперської та неоімперської чуми.

"Брама Європи" — відповідь на запитання про те, чому проект "Новоросія" зазнав поразки навіть під впливом кремлівського протегування у 2014 році, чому Україна постає нині важливим об'єктом вивчення з погляду світової геополітики. 

— Пане Сергію, як вам здається, чим можна пояснити інтерес світових видавництв до моделі історії України, яку ви запропонували у "Брамі Європи"? Чому цю працю перевидано багатьма мовами в різних країнах світу? Це інтерес до України як суб'єкта сучасної геополітики? 

— Головним, звичайно, був інтерес, який виник до України у світі у зв'язку з подіями Євромайдану, поваленням режиму Януковича, а згодом анексією Криму та розв'язаною Кремлем війною в Донбасі. Тобто освічені кола на Заході готові були довідатися більше про Україну, хотіли зрозуміти її непросту історію, спробувати розібратися у потоці складних для сприйняття імен та географічних назв. 

І тут важливо було пояснити українську історію в категоріях, у яких читач думає про історію своєї країни, та історію світу в цілому — і зробити це в популярний спосіб, який, однак, не примітивізує історії України та її культури. Здається, саме цього й вдалося досягти в "Брамі Європи".

— Коли виник задум цієї авторської версії історії України? З чого все почалося? І наскільки інтенсивно просувалася робота? 

— Упродовж уже десяти років викладаю курс історії України ("Фронтири Європи: Україна з 1500 року до сьогодення") на історичному факультеті Гарвардського університету. Так що багато з напрацювань і знахідок цього курсу ввійшло до книжки. 

Але я не думав про написання загального огляду української історії доти, доки не почалася війна в Україні. Вона супроводжувалася війною історичних стереотипів, які потрапляли також у західні медіа й спотворювали і історію країни, і її сьогодення. 

Саме тоді, навесні 2014 року, я відчув, що треба відкласти всі інші справи й спробувати дати західному читачеві сучасний, відносно популярний і наскільки можливо короткий, огляд історії України. Так інтенсивно я ще ніколи не працював, але до кінця 2014-го перший варіант книжки був готовий. 

Редагування, уточнення, видавничий процес тривали ще рік. У грудні 2015-го "Брама Європи" з'явилася в книгарнях Нью-Йорка, Лондона, інших столиць і міст світу.

— Які ключові міфи щодо сприйняття України розбиває "Брама Європи"? І які імперські ідеологічні схеми, накинуті на сприйняття української історії, Ви деконструюєте своєю працею? 

— Передусім історія України в моїй інтерпретації є частиною не тільки європейської, а й світової історії. Тобто вона не належить якійсь одній чи навіть кільком імперіям. Хоча політична історія, зокрема історія імперій, допомагає структурувати мій наратив, головний наголос у ньому — на історії знизу. Тобто історія Півдня України і Криму належить не архітекторам Новоросії — чи то XVIII, чи то XXI століття, — а людям, які населяли ці степи і гори, від ногаїв і кримських татар до українських козаків, менонітів і молокан. Сучасна Україна постала не як клаптикова держава з наділів, начебто дарованих їй у ХХ столітті більшовиками, а з непростої історії не тільки конфліктів, а й порозумінь тих етнічних, релігійних та соціальних груп, які її населяли, передовсім, звичайно, українців. 

— Під час церемонії вручення Шевченківської премії ви були в Україні. Що змінилося у вашому сприйнятті української реальності? Чи помітили негативні трансформації? Чи зміни мають переважно позитивний характер?

— Загальний контекст позитивний. Україна вистояла, консолідувалася як держава, відбулася економічна стабілізація. 

Але в мене також залишилося враження, що політично Україна входить у дуже небезпечну стадію. Запахло виборами, і обділені в сучасному уряді й парламенті політичні сили кинулися розхитувати човна в надії опинитися зверху. 

Революція, яка відбулася на Майдані, далеко не закінчилася, багатьох цілей, особливо в ділянці боротьби з корупцією, не досягнуто, і вибуховий потенціал у суспільстві залишається чималим. 

У цих умовах перед громадянським суспільством, яке, на щастя, відмовилося демобілізуватися після Майдану, стоїть нелегке завдання консолідуватися і визначити політичну стратегію, яка не допустить до влади ні ура-патріотичних популістів, ні прихильників реваншу, а забезпечить ефективне просування реформ.

— Що саме запам'яталося вам в "особистій" історії Шевченківської премії? Що будете згадувати?

— Шевченківська премія — найпрестижніша з усіх, які я досі отримував. Але були й інші досить престижні — в Америці, Канаді, Великій Британії, Польщі. 

Що вирізняє, серед іншого, Шевченківську премію — це процес. Треба було "зареєструватися", список кандидатів оприлюднили. Те саме відбувалося з проходженням у кожен тур. Кандидатури і праці публічно обговорювали в пресі. 

Тобто був елемент прозорості. Але також публічної "змагальності", який безпосередньо залучав кандидата емоційно, а часом і організаційно. 

Це було для мене несподіванкою. В усіх інших преміях кандидатів визначають члени журі. Ти довідуєшся про власне "кандидатування", тільки коли потрапляєш у фінал, а інколи — тільки коли тебе визначають переможцем. 

Можу сказати, що це більш сприятлива процедура, з огляду на, так би мовити, вразливе авторське еґо. Ті, хто не пройшов у фінал, про це не знають, і їхнє еґо, здається, особливо не страждає. 

Із Шевченківською премією нема публічної пощади не тільки "переможеним", а й "переможцям" — тепер уже від "переможених". 

Це, звичайно, напівжарт, але тільки напів...

— Розумію, що це запитання, радше, стосувалося б футуролога, на кшталт Елвіна Тоффлера, проте, на вашу думку, коли закінчиться війна в Україні, на території Донбасу? 

— Питання і просте, і складне. Відповідь на його просту частину полягає в тому, що війна закінчиться, коли в Кремлі вирішать, що вона не виконує завдання розгойдування України і шкодить режиму. 

Тепер до складної частини: коли саме це станеться? Відповідь тут залежить не тільки від Кремля, а й від українського суспільства. 

Якщо в наступних виборах воно консолідується навколо ідей зміцнення державності, демократичних інституцій та антикорупційних реформ, війна закінчиться швидше, ніж нам здається. У гіршому разі це зменшить шанс її ескалації, бо це також залишається реальністю.

— Із чим нині Україна асоціюється в американському світі? Чи змінилася рецепція України впродовж останніх чотирьох-п'яти років? Чи вдається змінити сприйняття України як сірої буферної зони між ЄС і Росією? 

— Помаранчева революція і Революція Гідності зробили чимало для зміни уявлення про Україну як край погромів і Чорнобиля на образ країни, де люди борються за свої права і свободи. Цей образ нині домінантний у Північній Америці, якщо не в цілому західному світі. 

Але для тих, хто краще обізнаний з Україною, картина складніша. З одного боку, є уявлення про Україну як партнера, який потребує підтримки для протистояння російській агресії та реформування економіки. З іншого — є уявлення про Україну як заповідник корупції. 

Корупція і уявлення про неї (а це не завжди те саме) є найбільшими внутрішніми й зовнішніми ворогами України. 

— Які імена чи тексти сучасної української культури і, зокрема, літератури знають у західному світі? Чи спостерігаєте особливу вітальність у сучасній українській літературі, яка може інспірувати інші світи? 

— Для мене особисто великим і приємним відкриттям став цей Lux ex Orient у сучасній Україні — відкриття і нами, і світом літератури зі Сходу України, від Сергія Жадана до Володимира Рафеєнка, Любові Якимчук. 

Ці й багато інших українських авторів ідуть у світ стежками, протоптаними старшим поколінням, зокрема Андруховичем, Курковим, Забужко. Праці нового покоління українських авторів з усіх кінців України видаються в перекладах і потрапляють до світового читача краще й швидше, ніж колись. 

Ми в Гарварді надзвичайно раді підтримати видання колекції англомовних перекладів українських поетів — Words for War: New Poems from Ukraine, що вийшла торік у видавництві Academic Studies Press і була позитивно зустрінута критиками. Це наразі невеликий, але дуже живий струмок. 

Не маю сумніву, що він перетвориться на повноцінну річку. У нових умовах є запит на українську літературу на Заході, але є також що запропонувати й в Україні.

— Сергію, які нагальні проблеми ви, як історик, бачите в українському сьогоденні — те, що із часом може призвести до певних протистоянь, конфліктів, війни? Над чим нині маємо замислитися, аби трагедія війни більше не повторилася? 

— Війна вже змінила і ще змінюватиме Україну. Відбувається нове "видання" держави і перевидання нації, яке потребує нового суспільного договору. Втрата (будемо сподіватися, тимчасова), територій та мобілізація проти російської агресії в решті України перетворюють країну на більш "українську" етнічно, політично, ментально й культурно, ніж вона була перед тим. 

Російсько-український кондомініум часів незалежності 1991 року з де-юре домінантною українською культурою, а де-факто — російською вже делегітимізовано. У перспективі нас очікує вірогідне перетворення домінантної, зокрема в міському середовищі, російської культури на меншинну. 

Це надзвичайно болісний процес для багатьох носіїв домінантної культури. Тут уже відчутні тертя і відбуваються розколи серед середовищ, які разом виступали на Майдані. 

Потрібне усвідомлення всіма сторонами нової реальності та пошуку нового модусу вівенді.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Yaroslav Znych Yaroslav Znych 15 квітня, 14:12 Сергій Плохій, як завжди, цікавий, лаконічний, конкретний і переконливий. Дивно, чому так мало питань було до нього. Але є одне але, і таке велике, що "перекриває" сенс Шевченківської премії і багатьох інших. І оце АЄОА називається: пропаганда - дискредитоване совєцьке слово або нове слово, яке прийшло з Заходу – “брендінг”, або поширення/донесення інформації до кінцевого споживача, для кого книжки, картини, музика, кіно, власне, і створювалися. Автори мріють про те, щоб з їхніми творами познайомилося якомога більше людей, а не тільки члени журі. Тож про це й пишу. Люди / народ не стає освіченішим, скільки б чудових, “розумних”, актуальних книжок не було в бібліотеках, а їх в НАШИХ книгозбірнях велика обмаль. Більше того, якщо ці, відзначені преміями і перекладені на різні мови книжки, навіть, є в бібліотеках, то треба, щоб про них читацький загал взнав… Для цього держава повинна через міністерство освіти та науки, міністерство культури, міністерство інформаційної політики, департамент туризму, державні ЗМІ поширювати, доносити доступними їм способами інформацію про кращі досягнення (твори) в сфері культури до найширших верств населення. Тим більше, якщо це стосується творів, подібних “Брамі Європи” Сергія Плохія, які стосуються світоглядних речей. Такі книжки, написані доступною мовою, мають потужну інтелектуальну, емоційну енергетику, яка перетворює постсовєцьке, постколоніальне населення на ГРОМАДЯН України, дає відповідь на запитання: ХТО ми, ЧИЇХ БАТЬКІВ діти і ЧИМ маємо гордитися? Звичайно, російська агресія з цим процесом (створенням української нації) “упоралася” швидше, але така “наука” дуже дорого коштує… Ми з паном Плохієм мали дискусію, як донести кращі твори до тих, кому вони призначені. Наші погляди принципово збіглися: творча людина повинна “творити”, а відповідні/ (без!?)відповідальні органи, установи, чиновники МАЮТЬ виконувати свою роботу, бо вручити кращим авторам НАРОДНІ гроші і медалі - це, навіть, не півділа. згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво