Квартирне питання - Культура - dt.ua

Квартирне питання

21 червня, 15:48 Роздрукувати Випуск №24, 22 червня-25 червня

Репертуар Київського академічного драматичного театру на Подолі поповнився інсценізацією п'єси Михайла Булгакова "Зойчина квартира".

Режисером постановки виступив один з найпродуктивніших нині (як за кількістю, так і якістю вистав) українських режисерів театру і кіно Максим Голенко. 

Чи не найвідомішою візитівкою київського Подолу є будинок на Андріївському узвозі з містичним номером 13, у стінах якого на початку ХХ століття мешкала родина видатного драматурга Михайла Булгакова. Майже навпроти цієї туристично-літературної Мекки розташований інший символ Подолу, вже сучасної доби, — Київський академічний драматичний театр на Подолі. Таке сусідство дозволяє театру без зайвих пояснень включати до репертуару постановки за творами Михайла Булгакова і тим самим створювати нові візитівки Києва. 

Відомо, що п'єса "Зойчина квартира" написана майже 100 років тому на замовлення театру імені Вахтангова (м. Москва) і що від часу своєї появи неодноразово піддавалася цензурі. Твір перекладено німецькою, французькою та англійською мовами. 

На сцені Театру на Подолі вистава йде українською. Цей переклад здійснила Ольга Байбак ще для Донецького українського музично-драматичного театру, але "заговорив" Булгаков українською на сцені іншого театру — Харківського академічного українського драматичного ім. Тараса Шевченка (режисер Олександр Аркадін-Школьник).

Нинішня інсценізація п'єси теж пройшла своєрідну цензуру, назва якої — декомунізація. Хоча театри іноді й намагаються підлаштуватися під політичні настрої публіки, бути актуальними й підтримувати хвилю засудження якогось режиму чи заборону пропаганди "шкідливої" символіки, "Зойчина квартира" Театру на Подолі не є даниною політичній моді в чистому вигляді. У виставі можна чітко впізнати елементи радянської доби, проте акценти сфокусовані на іншому — на людській природі, а точніше — на її слабкостях. 

Можна сказати, що за іменем режисера Максима Голенка міцно закріпилися поняття "епатаж", "треш", "пафос", "резонанс", а іноді й "шок"! І недарма, бо знаємо його як головного режисера "Дикого театру" на театральних сценах (майданчиках, просторах тощо).

Але цього разу Максим Голенко запропонував глядачеві наближений до класичного трагіфарс, і, здається, жанр обрано настільки влучно, що режисерові вдалося зрозуміти Михайла Булгакова краще, ніж він сам це робив, визначаючи "Зойчину квартиру" як трагічну буфонаду.

Та повернімося до власне квартирного питання. Перш ніж потрапити до помешкання Зої Денисівни Пельц (Катерина Рубашкіна), глядач бачить на авансцені господиню квартири. Вона не помічає сусідів-глядачів, які заповнюють залу, і методично й чітко будує картковий будинок. Її карти — це той символічний грошовий капітал, з якого вона, не зважаючи ні на кого, складає свій план. І коли цю конструкцію карткового будинку-піраміди довершує остання карта, різко відкривається завіса, руйнуючи карткову композицію, а глядач потрапляє до просторого, але по-радянському недозволенно великого помешкання Зої Денисівни. 

Поступово, один за одним, до квартири починають навідуватися персонажі, і кожен з них — якщо не з претензією на місце у цій квартирі, то з якимсь нагальним питанням. Перший такий відвідувач — голова будкому Онисим Зотикович Алілуя (Максим Максимюк). Для Михайла Булгакова вибір імен його персонажів ніколи не був випадковим, і щоразу — це загадка-ключ до розкриття образу.

Наприклад, персонаж Онисим Зотикович зустрічається й на прізвище Портупея. А відомо ж, що портупея — це частина військового спорядження для носіння зброї. І тому не випадково, що він одягнений у форму, наближену до військової, проте без жодних розпізнавальних знаків. Цей "герой" війни за понаднормові квадратні метри Зої Денисівни має також "кутузовську" пов'язку на оці, бо одним оком він спить, а другим пильнує радянські порядки. 

Актор Максим Максимюк — колоритний голова будкому, його манери й стиль спілкування переконують, що цей персонаж вивертливий пристосуванець до будь-якого режиму. Натомість Зоя Денисівна Катерини Рубашкіної дуже стримано й невиправдано холодно-виважено поводиться з тим, хто є одним з головних спричинників її проблем. 

Але, на жаль, сама Зоя Денисівна у виконанні Катерини Рубашкіної з появою кожного нового персонажа на сцені дедалі більше перестає бути центральною фігурою і відходить на другий план. 

Зоя Денисівна не погоджується просто так відмовитися від зайвої житлової площі, а тому, щоб її зберегти, розширює коло своїх "родичів", яких єдине, що споріднює, — це авантюра. Серед членів нової родини — покоївка Манюшка, яку Зоя Денисівна видає за племінницю. Зі створенням цього образу блискуче впоралася Лариса Трояновська. Її Манюшка яскрава, харизматична, абсолютно універсальна й наївно-довірлива в ситуації, в якій її успішно використовує господиня квартири. 

Ще одним мешканцем квартири є Павло Федорович Обольянінов (Артем Мяус) — наркозалежний слабкодухий чоловік, до якого Зоя Денисівна звертається просто: "Павлік". Він її радість та біль одночасно, адже, бажаючи влаштувати спільне безбідне життя, Зоя Денисівна в результаті втратить себе. Артемові Мяусу в Театрі на Подолі не вперше дістається роль "великої дитини". Та якщо знаменитий Льовочка (в однойменній виставі Театру на Подолі) Артема Мяуса є переконливим, то про присутність Обольянінова глядачі можуть забути з появою адміністратора Зої Денисівни — Олександра Тарасовича Аметистова у виконанні Романа Халаімова. 

Образ Аметистова завдяки філігранній грі Романа Халаімова — один з найяскравіших у виставі. Умовно кажучи, сприяє цьому й етимологія прізвища Аметистов, яке також містить у собі певне пояснення. Аметист — це камінь для якого характерна незначна мінливість забарвлення залежно від освітлення. Здається, що Максим Голенко і Роман Халаімов взяли на озброєння пояснення специфіки природних властивостей мінералу. 

Отже, Аметистов Романа Халаїмова — авантюрист-пристосуванець (і, звісно ж, черговий "родич"), який ніколи не проґавить свого. Він бере гроші в усіх політиків незалежно від їхнього "кольору", і тут уже ніяка декомунізація не виправить того, що є вічним. На якийсь час можна навіть забути, що це Зойчина, а не Аметистова квартира. Роман Халаімов — різкий Аметистов, в його грі іноді вчувається ніби якась небезпека. Він водночас і злий демон, і талановитий інтриган. Здається навіть, що образ Аметистова — це компіляція якихось рис Азазелло з його "розбійницькою прямотою" та інших персонажів, породжених М.Булгаковим.

Проте реакція глядачів доводить, що не всі поєднання є успішними, цікавими, а в більшості й виправданими. Для тих, хто не знайомий із текстом п'єси, слова: "Взагалі у Москві немає жодної порядної людини… Ну, а коли людина все втратила, їй одна дорога — у Москву…" — викликають сміх та здогадки: "Дописано, щоб осучаснити". 

Насправді, це не так. Аметистов в оригіналі та українському перекладі п'єси відрекомендовується: "Путінковський, безпартійний, колишній дворянин". Роман Халаімов, називаючи це прізвище, робить довгу паузу після перших п'яти букв. Звісно ж, сприйняття прізвища змінюється аж до напруженої зловісної тиші в залі. Тому така художня інтонаційна гра створює вже інший демонічний образ. Окрім цього, безглуздим видається незрозуміло навіщо застосоване звертання "Олегу Валерійовичу", та ще більше — поява вил на сцені. Пряма аналогія зрозуміла, проте, швидше, більше пасує політичному цирку, а не театру. 

Загалом, сценічне відтворення класики Максимом Голенком дуже чітко вписується у формат Театру на Подолі. Режисер відчуває рамки дозволеного, а що втішає найбільше — то це відчуття режисером глядацького середовища театру, а воно, як відомо, у кожного театру своє.

У виставі задіяно велику кількість акторів Театру на Подолі. І хоча деяких персонажів немає, а деякі актори фактично виконують кілька ролей, режисер запросив до участи у виставі Олександра Ярему, відомого українського актора з іншого театру. Для Максима Голенка співпраця із цим талановитим виконавцем є перевіреним і безпрограшним варіянтом. Олександрові Яремі дісталася роль комерційного директора тресту тугоплавких металів Бориса Семеновича Гусь-Ремонтного. Гусь, вбраний "по-багатому" — у пальті з каракулевим комірцем і такій самій шапці, — видає звуки, що скидаються на кректання загодованого птаха, ґелґоче, як справжній гусак, від задоволення. До квартири, що за задумом заповзятливої Зої Денисівни стає будинком розваг під прикриттям ательє, Гусь приходить, щоб вирішити проблему — здобути прихильність своєї коханки Алли Вадимівни. 

Отут краще, мабуть, було б розповісти, як кульмінаційно яскраво виписано цю сцену в Булгакова, бо сценічно, через нівелювання актрисою Юлією Шевченко образу Алли Вадимівни, вистава не просто втрачає яскраві мізансцени, а й не дає глядачеві зрозуміти, що це було взагалі. Немає ані краплі віри в якісь почуття й узагалі в знайомство між Аллою Вадимівною і Гусем. Не ймеш віри й у те, що це колишня гонорова інтелігентна дама. Це, швидше, один з "живих" манекенів, які є на сцені. 

Що ж до сценографії, то, якщо звернути увагу на реальних манекенів, підвішених за ноги вниз головою, стає зрозумілим, що в цій квартирі цей реквізит за призначенням не використовується, а вся обстановка так званого ательє перевернута з ніг на голову. У квартирі Зої Денисівни багато килимів, що є, звісно ж, не забороненою, але однозначно атавістичною радянською символікою. 

Михайло Булгаков детально прописав у п'єсі звучання музики та настрої героїв через цитати з переважно відомих на час написання пісень. Режисер Максим Голенко, схоже, свідомо, а тому дуже вдало поєднав музичні таланти акторів з фішкою Театру на Подолі — авторськими піснями власного музичного бенду. Назва BRUKIDAST BAND звучить як спонтанна завуальована пародія і, ймовірно, виникає після появи схожого на безхатька Аметистова, який приходить до Зої Денисівни голий-босий, фактично без штанів, і, звісно ж, вірить, що колишня добра знайома "брюкидаст". 

Музиканти виконанням пісень, а іноді й просто звуків, наживо довершують не лише кожен свій образ — Мертве тіло Івана Васильовича (Іван Завгородній), Поет (Юрій Феліпенко), Курильщик (Валентин Бойко), — а й образи інших акторів і виставу загалом.

Продуманими і вдалими для кожного образу є костюми (художник-костюмер Юлія Заулична), виконані переважно в стилі 20-х років ХХ століття. Єдиними, хто живописно-костюмовано й темпераментно-гаряче вирізняється із загальної картини, є герої Газолідзе (Андрій Пархоменко) і Херувим (Ігор Ніколаєв). В оригіналі п'єси, а також українському варіянті ці два персонажі мають іншу національність: вони — китайці Ган-Дза-Лін і Херувим відповідно. У баченні Максима Голенка — вони горці. 

Кавказький характер дозволяє обом акторам набагато яскравіше проявити почуття до Манюшки, влаштувавши розбірки за її руку і серце з мечами й грузинськими танцями.

Попри таку кількість персонажів — мешканців квартири, просто випадкових відвідувачів, — а також, здавалося б, налагоджену прибуткову справу "бордель під прикриттям ательє", режисер у фіналі постановки вирішує залишити героїню Зої Денисівни не просто з невирішеним життєво важливим квартирним питанням і страхами перед майбутнім... Ба більше, він покидає її на сцені у безпорадному стані-намаганні здолати власну Голгофу, вкриту тими ж таки радянськими килимами і густо встелену картами-грошима, які вже нічого не вирішують...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво