Канатоходка

Поділитися
Канатоходка © Ірина Сомова / Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки
Гра з часом, у якому "істина - лише форма гриму", так писав саме про Сару Бернар великий критик Олександр Кугель.

"Актрисі завжди 18" - прем'єрна вистава у Київському Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки (на основі п'єси Джона Маррелла "Сміх лангусти"). Режисер - Давид Бабаєв, у ролі Сари Бернар - Лариса Кадочникова.

"Були особистості, індивідуальності - веселі, мислячі. Різні. Віктор Гюго, Наполеон, Байрон, Гарібальді. Всі померли. Їх більше немає. Ми - останні, Оскаре. Останні романтики на цій землі", - так каже Сара Бернар (Лариса Кадочникова) Оскару Уайльду (Юрій Кухаренко).

Каже вже у фіналі вистави, коли він, бідний, втиснувся в інвалідний візок, нахилив приречено голову нижче-нижче до землі, наче вирішив відкрити для великої актриси трохи більше панорами на незримий горизонт.

І вона дивиться - кудись туди, власне, за обрій, у глядацький зал - не те щоб приречено чи безнадійно, але таємно намагаючись укотре обдурити і себе, і їх, і його.

Можна придумати з десяток тем, вирізняючи з них головну на основі цієї вистави, але передусім, на мій погляд, тут очевидна потуга й оголеність теми такої - гра з часом, у якому "істина - лише форма гриму", до речі, так писав саме про Сару Бернар великий критик Олександр Кугель.

Популярну п'єсу Джона Маррелла використовують різні театри як чудовий матеріал для бенефісу великих актрис, а вони, відповідно до своєї професійної орієнтації, якраз і грають всередині сюжету у свої невгамовні хованки з часом.

І навіть озираючись назад, навіть проливаючи літри сліз за своїм прекрасним минулим, вони, ці чудові актриси, все ж завжди пильно дивляться тільки вперед - трохи вище обрію, трохи поверх голів притихлого залу. Оскільки розгублена публіка, що часом нишком утирає сльози, і є їхнє майбутнє. Іншого - немає.

Доти вони тягнутимуться до свого горизонту, доки в залі залишиться зі скромною трояндочкою хоча б один їхній випадковий шанувальник.

Сара Бернар у прем'єрній виставі на схилі літ на морському узбережжі саме й чіпляється за лацкани піджака вже єдиного свого глядача, коли норовить диктувати йому плутану історію свого авантюрного життя.

У цьому випадку драматург Маррелл ні на йоту не збрехав: авантюризму і блефу в долі Сари було стільки ж, скільки і її артистичного блиску. Від зміни пристрасних чоловіків (Жана Рішпена чи посереднього актора Дамала) до видатних трагічних місць у виставах "Тоска" чи "Дама з камеліями", що нервово сковували зали на різних континентах.

Сара Бернар написала книжку мемуарів "Моє подвійне життя". Але, як з'ясувалося, правди в тих її нотатках було рівно стільки, скільки й гриму, тобто артистичного й жіночого блефу. І в п'єсі Маррелла якраз і пропонується трепетна спроба доторкнутися до тієї грані особистості Сари, коли вона вже не просто "зникома натура" (не просто стара актриса на роль Гамлета), але все ще жінка-ілюзіон, що адаптує власну біографію так, як хочеться і бачиться тільки їй.

Жоржа Піту, секретаря, вона використовує у хвіст і в гриву не як хронікера-стенографіста, а як останнього свого глядача, котрий либонь та й розповість якимось нащадкам про головну виставу Сари Бернар, якою й виявилося її подвійне життя.

На початку такої вистави на Новій сцені театру ім. Лесі Українки ця актриса виникає не під фанфари й салюти, а являється вона замкненою всередині зачарованої клітки з тонкого світлого серпанку. І починає вона не цвірінькати про свої любовні пригоди, а приречено й сумно співати уривки партій із головних своїх постановок.

Ірина Сомова / Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки

Причому це вистави не з загашника Бернар, а з реального репертуару виконавиці - Лариси Кадочникової: "Отелло", "Насмішкувате моє щастя", "Як важливо бути серйозним", "Безприданниця".

Інтуїція трагічної актриси раз у раз просвічує в цих миттєвих слайдах-епізодах. "Закономірність являється через випадковості" (формула Майї Туровської), коли, здавалося б, випадкові фрагменти давніх постановок вибудовують перспективу вистави нової.

Відразу всі сумніви й відмітаються. Для української актриси роль актриси французької - своєрідна можливість представити камео. Пройтися краєчком долі Бернар, але залишитися на цій сцені собою, такою, яка є, тут і зараз, у цьому світі, в цьому місті. У звичному брючному костюмі, без жодних перук і пелерин.

Манера гри Кадочникової передбачає сценічний метод таких собі напливів: від себе - до неї, від неї - до себе. У певні моменти сценічної партитури актриса ніби виринає з товщі міфів Бернар і ненав'язливо хоче повідомити світові важливе послання про себе, смисл якого, втім, не такий уже далекий від одкровень Сари. Оскільки, знову-таки, акторські теми постійно відбиваються й перетинаються - ігри з часом, спроби його вримати або обдурити.

(Хоча час обдурити неможливо, його можна - лише на час - забалакати і приспати пильність.)

У цьому сенсі, образ Кадочникової у виставі аж ніяк не тяжіє над образом Бернар, вони все-таки мирно вживаються на одній території і в одному просторі.

Наша актриса, до її честі, не педалює демонстративність подачі себе, не випрошує полегкості або розчулення в глядача, озираючись на банковий депозит своїх колишніх сценічних і кінематографічних досягнень.

Швидше, навпаки: актриса не тільки безстрашно йде по канату театральної дистанції (довжина цього "канату" 1 година 20 хвилин), не тільки відчайдушно втримує баланс, не тільки максимально обживає сцену в ризиковому взутті на височенній платформі (не кожна юна дівчина в такому вистоїть), а й наповнює кожен епізод свого сценічного існування духовним трепетом, душевним світлом, напруженим внутрішнім життям.

Здається, режисер абсолютно свідомо (навіть із якимось викликом) усе частіше садить молодого героя-секретаря в інвалідний візок, а її, одержиму, цей-таки режисер ніби підштовхує в спину - вперед, танцюй на канаті!

І певна образна голограма сценічного існування цієї Сари - як танок канатоходки. Внизу - натовп, над головою - небо. Один незграбний крок - і прірва. У перших епізодах вистави Кадочникова, повзає по сцені, як канатоходка, що не втримала рівновагу. Потім вона підводиться, випрямляє спину. І знову на канат.

Мені доводилося бачити багатьох прекрасних актрис у їхню вечірню театральну пору (на різних важливих сценах), але випадок тперішньої артистичної безстрашності по-своєму унікальний, навіть ірраціональний.

Ірина Сомова / Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки

І, як мені здається, режисер Давид Бабаєв, а він і сам чудовий актор, усвідомлено вибудовував свій театральний сюжет як історію трохи ірраціональну, малоймовірну саме сьогодні (в інтер'єрі цинічного театру ХХІ ст.). Оскільки його історія все-таки про акторський театр століття минулого, з усіма його сердечними нюансами, піднесеними обманами, повітряними шторами, відповідними мізансценами.

І в режисурі, і в способі акторського існування прозирає те, що В.Немирович-Данченко колись визначив дуже ємно - "мужня простота". Тільки це "простота", яка не передбачає сценічного простацтва. Оскільки деякі внутрішні рими вистави розумно приховані, переважно для втаємничених, для театралів із досвідом.

Глядачеві не тільки пропонується побачити в портреті однієї актриси відображення актриси іншої, тут мимоволі виникає низка різноманітних артистичних відображень в уламках дзеркала сцени. Потроху прориваються чеховські інтонації - вони йдуть від образу Ольги Кніппер-Чехової, а це одна з найкращих ролей Кадочникової у виставі "Насмішкувате моє щастя". Виникає натяк і на образ артистки Кручиніної (з п'єси "Без вини винуваті"), яку Кадочникова колись чудово зіграла в рідному театрі, гірко й суворо проживаючи тему невтоленого материнства.

Всередині тандему Сара Бернар - Жорж Піту теж часом мерехтить світло материнської туги. Для актриси Бернар цей хлопчик, цей Жорж (вдала робота молодого актора Юрія Кухаренка) - не toy-boy, а істота рідна й близька, якій без жодної бравади можна зізнатися: "Всі померли. Їх більше немає. Ми - останні".

Зрозуміло, цей спіч ніби двох актрис в одній лицедійській подобі не про ХІХ, а тільки про ХХ ст. Коли героїня карбує імена тих, хто пішов і без кого їй порожньо (Гюго, Байрон, Гарібальді), - то, безперечно, вже актриса під цим розуміє лише своїх: Параджанова, Іллєнка, Войтецького. Пішли - і нічого не зміниш, нічого не виправиш. Частина колишнього світу відкололася, як айсберг від льодовика. Минуле тане.

І, поки воно не розтало остаточно, ось що у вас попрошу. Вириньте бодай на час із медійного мороку і обману, з цього інтернетного болота, утрамбованого високобюджетними ботами, і знайдіть вечір, щоб провести його в компанії наших чудових актрис, які, на щастя, і в цьому часі - є. Ідіть же і на цю, і на деякі інші акторські вистави, вірте в обман прекрасних актрис, бо в їхній правді набагато більше істини, ніж будь-де сьогодні.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі