Художник Віктор Зарецький: відтінки душі і трагедії - Культура - останні новини театру, кіно, музики і мистецтва - dt.ua

Художник Віктор Зарецький: відтінки душі і трагедії

2 лютого, 17:08 Роздрукувати

За довгі роки життя в мистецтві художник пройшов шлях "від реалізму через імпресію до модерну". 

Актриса Раїса Недашківська розповіла DT.UA про видатного українського художника Віктора Зарецького: 8 лютого в Музеї історії Києва відкривається його виставка.

"50 відтінків Віктора Зарецького" — така назва виставки. Це зібрання робіт видатного художника з однієї з найбільших приватних колекцій. Багато картин виставляється вперше. 

Мистецтвознавці відзначають, що за довгі роки свого життя в мистецтві цей художник пройшов шлях "від реалізму через імпресію до модерну". І, мабуть, немає художніх напрямів, у яких би він не розкрив себе. 

Мистецтвознавці вбачають у його роботах відтінки шедеврів Ван Гога, Клода Моне, Густава Клімта. 

У виставці, відкриття якої очікується, за словами організаторів, буде представлено пейзажний, символічний, жанровий живопис Зарецького. Арт-хол Музею історії Києва перетвориться на творчий простір видатного українця. 

Його картини сьогодні є в різних музеях та приватних зібраннях. Географія і прописка його творчого доробку — Франція, Швейцарія, Велика Британія, Україна. На думку фахівців, окремі його роботи оцінюються в десятки тисяч доларів. 

Віктор Зарецький народився на Сумщині (місто Білопілля). Драматичні події 20-х закинули його родину на Донбас. Після Другої світової війни Віктор вступив до художньої школи при Київському державному художньому інституті. Згодом викладав там. 

Зарецький був одним із митців, які в радянський час потужно втілювали ідеї шістдесятників, ідеї національного відродження.

Творчість Зарецького (1925—1990), на думку мистецтвознавців, визначає "багатовекторність стилістичних підходів, а також постійний пошук нового у традиційному". 

Серед друзів та однодумців видатного художника — народна артистка України Раїса Недашківська. Напередодні відкриття виставки "50 відтінків Віктора Зарецького" вона поділилася з DT.UA спогадами про видатного митця. 

— Раїсо Степанівно, Віктор Зарецький написав три ваших відомих портрети. У чому творча специфіка кожного такого полотна? 

— Перший портрет — "Квіти натхнення". Це 1974-й. Навесні Віктор щодня приносив мені бузок і троянди. Він казав, що Рафаель написав Мадонну на тлі Англії, а я, мовляв, намалюю тебе на тлі троянд і бузку. 

Другий мій портрет художник зробив, коли я вже повернулася з Америки: після того, як фільм Олександра Аскольдова "Комісар" (стрічка пролежала 20 років на полиці) показали у світі, за океаном, зокрема.

Я повернулась із Сан-Франциско. А там художниця Маша Лисенко, яка має українське коріння, подарувала мені одну гарну прикрасу. І ось Віктор, коли побачив мене в тій прикрасі, відразу загорівся ідеєю зробити новий портрет. 

А вже третій мій портрет він малював на порозі відходу в засвіти... 

На цьому портреті він зобразив мене в образі Катерини Білокур, бо тоді я знімалася у кінофільмі "Буйна" — про велику українську художницю. І вже коли цей портрет був завершений, то готувалися до відкриття виставки в одному з українських музеїв. Там була ціла стіна робіт, присвячена Аллі Горській і Віктору Зарецькому. 

І ось, уявіть, відкриття тієї виставки збіглося з днем його смерті — 23 серпня 1990 р. 

Разом із режисером Віктором Василенком ми пішли в музей. Потім довго згадували Віктора… Згодом вийшов хороший фільм про Зарецького — "Портрет" від режисера Василенка. 

Взагалі, у Віктора трагічна доля. Коли вбили його дружину Аллу Горську, а її батька кинули під поїзд, він мало не збожеволів… Він малював удень і вночі — до виснаження, щоб упасти й забутися.

У той самий період він зробив приголомшливий камін у Польському посольстві. Виклав його бісером. Це була просто філігранна робота. 

Віктор був надзвичайний український художник. І я щаслива, що належу до нації, яка народила Зарецького. 

—А, взагалі, пригадуєте свою першу зустріч із ним? 

— У мене саме був творчий вечір у Будинку кіно. Я була у національному костюмі, в хустці, читала улюблені вірші. Тоді я вперше й зустрілася з Віктором. 

Він сказав: "Давайте я напишу ваш портрет". Це був саме той — 1974-й. 

Боже мій… Скільки про нього можна згадати… І величного, і буденно-щемливого. Згадую, як він ходив улітку в бобриковому пальті, лижній шапочці з помпончиком, у спортивних штанях… Цей образ є на його автопортретах. 

Потім він міг переодягтись у ще "краще" й запитати: "Раю, а я можу так піти в гастроном і щось купити?" Я відповідала: "Ні, Вітю, ти в цьому не можеш іти!" 

Але все це — його одяг, його світосприйняття — інколи не мало значення. Коли він малював, то мені здавалося, що я спілкувалася з Богом. Він дивився на мене — і малював. 

Він багато розповідав про мистецтво, був інтелектуалом. Але, бувало, замовкав і дивився якимось "третім" оком, між бровами. Це такий розсіяний погляд. 

Спілкуватися з ним було надзвичайно цікаво. 

Потім він тяжко захворів. Коли ми знімали про нього фільм, то він був уже в Кончі-Заспі, у своєї другої дружини. 

Ми тоді приїхали з кінооператором, щоб зняти його монолог. А він: "Я не знаю, Раю, я що я такого наговорив…" Насправді ж він говорив приголомшливі речі.

Потім — трагедія. Вранці в день відкриття виставки він помер. 

— Чи належно, на вашу думку, сьогодні вшановано пам'ять художника в Україні? 

— Ні, не належно. Немає музею Зарецького. Його роботи, взагалі, зберігаються у приватних колекціях. 

Треба порушувати це питання на національному рівні і вголос про це кричати на всю Україну. 

Так само ображений Іван Марчук, дуже талановита людина. Він сказав, що художники Україні сьогодні не потрібні. Мріє про музей і Людмила Мєшкова, а це грандіозна художниця. 

Нинішня виставка "50 відтінків Віктора Зарецького" зібрана саме з найбільшої приватної колекції. Є прекрасні альбоми з роботами художника, завдяки мистецтвознавцю Лесі Авраменко. 

— Чи є у вас картини Віктора Зарецького? 

— Так, у мене є його картини. А робота "Катерина Білокур" перебуває в музеї Катерини Білокур у Яготині. 

Пам'ятаю, під час зйомок фільму "Буйна" я прийшла в музей. Потім на мені був грим. Але час залишався, і я захотіла ще раз піти подивитися потрясаючі роботи Білокур. 

І ось захожу в музей "в образі Катерини", а працівниця музею, бідна жінка, так перелякалася, побачивши мене, що аж побіліла! А я ж наче жива Білокур туди прийшла, — в хустці, чоботях, грим на мені віковий. Власне, це й була його картина, такою він мене побачив. 

Я маю його малюнки "Поцілунок", "Соняшник", "Літо", "Осінь", "Зима".

Взагалі, цей художник день і ніч не випускав із рук пензля. 

У Ліни Костенко є приголомшливий вірш: "Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. А підмайстри іще не зробились майстрами. А робота не жде. Її треба робить…"

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 17 лютого-23 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво