Гарячі естонські жінки - Культура - dt.ua

Гарячі естонські жінки

7 вересня, 16:57 Роздрукувати Випуск №33, 8 вересня-14 вересня

Замок і ключ у сценічній історії Гладія — клітка.

© Валентин Ландар

Перша прем'єра 99-го сезону в Національному театрі імені Івана Франка — "Очищення": п'єса Софі Оксанен (Фінляндія), режисура — Григорія Гладія (Канада), художник-сценограф — Володимир Ковальчук. 

Замок і ключ у сценічній історії Гладія — клітка. Будинок-клітка, оселя-тюрма, країна-в'язниця. І ще — клітка для людини-птаха, яка (який) може в будь-яку мить випурхнути зі свого ув'язнення, адже простір між металевими ребрами дозволяє це зробити. Однак людину (як інколи й птаха) часто утримує клітка. Необов'язково — золота, не завжди — простора. А вже така, яким і є наше приховане чи свідоме тяжіння до власної неволі, до рідної території. Того, що й визначає твій світ, твій сенс, твоє буття. Твоє життя. 

Визначивши саме клітку центральним сценографічним (і багатовимірним) образом, видатний художник Володимир Ковальчук — можливо, свідомо, а можливо, і грайливо — заганяє різних мешканців цього прем'єрного проекту на першій драматичній сцені у "свою клітку". Бо вона, металева, як той стовп посеред дороги, котрого не об'їдеш і не оминеш. І з ним треба рахуватися, моделюючи подальші кроки, подальший сценічний рух. 

Певним чином ось такий заданий образ ніби свідомо обмежує певні режисерські маневри, мізансценічні комбінації. Здається, режисер і актори наче лобами б'ються об цей фатальний образ. Актори ж, на загал, і існують у сценічному просторі — наче навколо клітки-домівки-в'язниці, подекуди нагадуючи серйозних дітлахів у хороводі біля клітки-ялинки, що невпинно спалахує неоновими ребрами-гірляндами, навіює якесь тривожне свято. 

очищение_3
Театр імені Івана Франка / Facebook

Таке "свято" — на випаленому кавалку землі — художник теж передбачає. І підкреслює: оцей ребристий саркофаг, що його продувають злі вітри історії, ніби накриває кавалок землі, людську сутність і долю. Тікай же, чого мучишся?! Але "ні", бо територія "під" кліткою — магічна, сакральна, хай і невеличка, але рідна. Бо то земля. 

З усіх можливих підтем, які пропонує текст Софі Оксанен (а це і ціна зради, і спокута гріха, і т.д.) у виставі Гладія найбільше проступає й найбільше торкає глядача тема поневолення. Як рідної землі, над якою нависла чужа, холодна клітка-в'язниця, так і душі жіночої, яка завжди перебуває у лещатах власних внутрішніх сумнівів та історичних катаклізмів. 

Декларуючи напередодні прем'єри цей сценічний сюжет як "жіночий", постановник і приділяє максимум уваги — жіночому роду. Феміні, землі, батьківщині (власне, це те, що й передбачає ідеологія тексту Софі Оксанен). Кожна з трьох гарячих естонських жінок — Айліде Труу (Поліна Лазова), Айліде Труу в молодості (Олена Івасіва-Фесуненко), Зара (Ксенія Баша-Довженко) — три жінки-пташки з різною траєкторією польотів, — заручниця саме свого полону і свого гріха. Спокута якого й передбачає — очищення. 

очищение_2
Театр імені Івана Франка / Facebook

Очевидно, режисер свідомо витворює образ літньої Айліде Труу (яку з максимальною віддачею грає Поліна Лазова) як психотип далебі не естонської, а суто української жіночки з Полтавщини чи Київщини: знайома говірка, впізнавана сутулість, підкреслені старечі манери, притаманні нашим бабам. 

У розумінні режисера, це, вочевидь, образ-сигнал, який натякає на "міжнародний" перегук жіночих доль. Адже і естонська жінка, і українська — в одну тоталітарну епоху — були бранками в різних клітках, але з одної "сталі". 

Подекуди така відверта українськість Айліде Труу ніби вибивається з естонського сюжету, але згодом доволі органічно вростає в структуру вистави Гладія. І — знову повторюся — вистави-клітки, адже повсякчас і виникає відчуття, що ця тема і саме така сценічна структура тримають режисера в полоні його ж дражливої емоційної пам'яті — ще у 80-х ХХ століття. А це час його особистої клітки, його особистої драми. І це накладається на авторський нерв постановки, на її художню специфіку (ніби запозичену з 1980-х). 

Тема поневолення (душі, людини, країни) на цій же великій франківській сцені, як на мене, була максимально і тотально реалізована у виставі Андрія Жолдака "Три сестри" (1999), коли режисер із беззастережною відвертістю та майстерним художнім "нахабством" перетворював давній чеховський світ на глобальну метафору-в'язницю, на сталінський ГУЛАГ, те, що поневолило і Україну, і інші землі. У тій сталінській клітці (з вистави Жолдака) в людях виявлялося — людяне, в нелюдах — звірине. Світ трансформувався в суцільні тюремні нари, втеча з яких є синонімом смерті. 

Тема історичного і фізичного поневолення вже в "Очищенні" Г.Гладія — через стримані, рефлексивні, літературні спроби творити виставу-медитацію й виставу-політінформацію. 

Причому зі щирими намірами і помітною любов'ю — до акторів, до заданої теми. 

Така любов, вочевидь, є взаємною, адже кожен актор-франківець упродовж тривалої медитативної й політінформативної вистави існує на вищій межі сценічної відповідальності. Байдужих до теми нема. 

І там, де виставу інколи пускають на мілину не до кінця вибудувані мізансцени або не до кінця оздоблені образи, тут-таки й приходить на порятунок — тема. 

Саме тема поневолення. І зал миттєво й емоційно зчитує режисерську риму, накладаючи жіночий естонський сюжет на всім нам відомий український сюжет поневолення. У котрому кліток, пташок, жінок, гріхів і жертв — не менше, а подекуди і більше. 

очищение_1
Театр імені Івана Франка / Facebook

Ще 5 вересня театр презентував передпрем'єрний показ "Очищення", який, на мій погляд, передбачав моменти ескізності, тобто підготовчого сценічного нарису, що лише накреслює майбутній довершений художній витвір. Але зрозуміло, що свою виставу режисер бачить як повільне переливання однієї реальності в іншу, одного часу в інший час, так само і доль жіночих, котрі переливаються й іноді здаються викинутими на берег. Бо "розташовані" в цій же виставі частіше на авансцені або в клітці. Тобто — нема виходу. 

Є усвідомлення, що режисер хоче плідно "схрестити" український театр із театром а-ля східним чи а-ля азійським — саме через медитативні ритми та своєрідні рефлексії. І в такому разі, вочевидь, потрібно більше часу, аби актори відчули "це" й дали результативність "схрещення", коли не треба напружувати голос, коли не варто використовувати м'язи обличчя. Коли навіть на економних жестах можна брати зал у полон — внутрішньою "буддистською" магією, місіонерською одержимістю і своєю чітко артикульованою свободою від своїх же звичних (акторських) сценічних форм. 

Кожен передпрем'єрний показ — не крапка, а три крапки. Напружений зал — свідчення немарної роботи. Це "Очищення" знайде як опонентів (котрі не сприймуть щиру режисерську релігію 1980-х), так і віруючих, котрі розуміють, що таке "клітка", з якої не втечеш. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво