Оруэлл 1984 - Культура - dt.ua

Допит із тортурами

30 серпня, 15:34 Роздрукувати Випуск №32, 31 серпня-6 вересня

Театр на Подолі відкрив свій 33-й театральний сезон прем'єрою вистави "1984" від режисера Сергія Павлюка.

Роман-антиутопія Джорджа Орвелла про жахіття тоталітаризму, написаний у 1946 році, досі не втрачає своєї популярності. Але лякає не так те, що ми й сьогодні маємо з чим проводити паралелі, як відсутність гарантій, що така абсурдна історія колись не стане й нашою реальністю.

Тому роман "1984" — не тільки (як його називають) "посібник із тяжких часів", а й навігатор, що вказує, від яких симптомів людству краще триматися якнайдалі.

Матеріалом для вистави Театр на Подолі взяв доволі специфічну п'єсу Майкла Джина Саллівана, що була написана на основі роману Орвелла. Як зізнається режисер Сергій Павлюк, саме п'єса трохи ускладнила роботу над постановкою, адже відомий зарубіжний автор доволі категоричний у своїх творчих розпорядженнях . На початку тексту він чітко зазначив усі обмеження не тільки для перекладача, режисера, а навіть для художника.

Відомо, що оновлений Театр на Подолі славиться надсучасною технікою, якої немає в жодному театрі країни, проте використати її з розмахом у цій постановці режисерові так і не вдалося, і це теж через суворі умови автора інсценівки. Адже Майкл Джин Салліван заборонив використання відео, камер та проекції, зазначивши що мета цієї адаптації — в жодному разі не технологія, а те, як люди перетворюються на автомати.

І все ж таки ці обмеження для фантазії Сергія Павлюка й акторів театру стали, радше, викликом, ніж завадою вдалій постановці. Команді довелося докласти чимало зусиль, аби глядач не нудьгував упродовж трьох годин від доволі плакатної і багатослівної п'єси без лінійного сюжету. З цим викликом вони, безперечно, впоралися. З перших хвилин ми поринаємо у тривожну реальність і перебуваємо під напругою до самого фіналу.

Сергій Павлюк — режисер із чималим досвідом, "1984" — його ювілейна, 95-та вистава. Він має багато постановок в Україні та за її межами (у Білорусі, Румунії, Польщі, Росії, Франції та Португалії). З акторами Театру на Подолі цей режисер працював особливо радо, адже майстри психологічного театру завжди копають у саму суть, тому все, що не було прописане в тексті, вони домислювали самі та надихали режисера на ще цікавіші знахідки.

 

Саме завдяки цьому їм удалося так майстерно впоратися з дуже складним матеріалом.

За сюжетом роману Джорджа Орвелла, головний герой Вінстон працює цензором у Міністерстві правди, яке займається оновленням історії. Країною тим часом керує партія на чолі з лідером на ймення Старший брат. Гасло партії — "Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — це сила". Вінстон сумнівається в ідеології партії і заводить щоденник, у якому викладає всі свої потаємні думки. Невдовзі в нього зав'язується роман із Джулією, що також працює в міністерстві. Вони розуміють: їхнє кохання приречене, адже вільні відносини між чоловіком та жінкою, що є членами партії, суворо забороняються.

Закохані вирішують повстати проти режиму і вступити до підпільної організації. Однак та виявляється лише пасткою для інакодумців… У фіналі роману, вийшовши на волю після жорстоких катувань, Вінстон раптом розуміє, що справді любить партію і Старшого брата.

У п'єсі ж, як і у виставі, події розвиваються не хронологічно. На сцені ми одразу бачимо Вінстона вже спійманим та підвішеним на машині для катувань у Міністерстві любові. Четверо солдатів-партійців, використовуючи особистий щоденник героя, розігрують перед ним його ж спогади, аби витягти з Вінстона більше зізнань та пригнітити морально.

Художник-постановник і художник костюмів Марія Погребняк побудувала на сцені холодні металеві конструкції й розвісила дерев'яні ляльки-манекени, що асоціюються з мертвими тілами або зі зламаними ляльками.

Від початку вистави Вінстон висить, підв'язаний мотузками, він пручається, наче лялька, що прагне втекти від свого лялькаря, проте нитки вже підв'язані, тому наш "П'єро" приречений назавжди залишитися персонажем у цьому моторошному театрі тоталітаризму.

Ігорю Ніколаєву, акторові, який грає Вінстона, — не позаздриш, адже саме в такому підвішеному стані йому доведеться відіграти всю виставу. Його піднімають, опускають, розтягують, смикають за нитки, б'ють струмом і навіть опускають у капсулу з водою. Як почувається в таких умовах актор, нам залишається лише здогадуватись, але, певно, саме ці "незручності" допомагають краще зануритись у стан катованого героя, адже, зрештою, Ніколаєву вдається передати його напрочуд органічно.

Але що ж найстрашніше в диктатурі? Люди, котрі її виправдовують. Ця вистава не так про Вінстона, як про солдатів-партійців, які його катують. Це четверо молодих, завзятих і вірних партії людей. Що ними керує? Звідки ця жорстокість? Для кожного з них відповідь індивідуальна. У когось — страх опинитися на місці того ж таки Вінстона, у когось — свята віра в ідеали партії, а в когось — власні нереалізовані амбіції й травми дитинства. Саме таким виглядає перший член партії, якого грає Роман Щербак. Безперечно, він отримує неабияке задоволення, знущаючись над беззахисним, а надмірну жорстокість виправдовує особливостями роботи. Двоє інших партійців, ролі яких виконують Юлія Шевченко та Дмитро Грицай, переважно керовані страхом і звичками, прищепленими з дитинства, але, заглиблюючись в історію кохання Вінстона й Джулії, вони проводять паралель між ним та своїми почуттями, які під час допиту пробиваються назовні й видають їх перед однопартійцем.

Однак найцікавіше спостерігати за розвитком історії четвертого партійця, котрого грає талановитий Станіслав Мельник. Спочатку його персонаж видається тупуватим юнаком, якому легко запудрити мізки і для якого все, що відбувається, — наче комп'ютерна гра, де він може безкарно бути крутим жорстоким хлопцем. Поступово проживаючи щоденник Вінстона і спостерігаючи за його незламністю, герой Станіслава починає трансформуватися, співчувати і, врешті, розчаровується в системі. Проте куди ж із неї вийти? Та він знайшов цей вихід…

У другій частині вистави з'являється і сам О'Браєн, якого грає Максим Грубер, жорстокий і психологічно нестабільний, таке собі втілення зла у чистому вигляді. Це психопат, що дорвався до влади. Для нього єдині мотиви — влада заради влади і тортури заради тортур. У нього, на відміну від партійців, мізки не напхані пропагандою, він добре усвідомлює, яке зло чинить, і це — найстрашніше. Актор працює так філігранно, що не виникає жодних питань до вчинків його героя, тому від початку розумієш: коли такі типажі дориваються до влади — починаються світові війни.

Глядачі, спостерігаючи за допитом, ніби стають його пасивними жертвами, адже жива й здорова людина не може спокійно стежити за тим, як комусь завдають болю, і при цьому нічого не відчувати. …Навіть коли це все "не по-справжньому", адже емпатія — одна з основних ознак людяності.

Навіщо нам здався весь цей дискомфорт під час перегляду? Можливо, саме для того, аби одного дня не відчути його в реальному житті й аби завжди пам'ятати: "Свобода — це можливість сказати, що два плюс два буде чотири. Якщо це можливо, то з цього випливає все інше".

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво