Чи не втопимо ми в жовчі свою державу - Посол України в Австрії - Культура - dt.ua

Чим заспокоїться українська душа

2 квітня, 17:30 Роздрукувати Випуск №1288, 28 березня-3 квітня

Чи не втопимо ми в жовчі свою державу?

© depositphotos.com

Історичне існування України – це існування між світами. На нас часто дивилися як на територію, простір, ґрунт для чогось або когось іншого. Наполеон грався з ідеєю побудови на цих землях країни під назвою "Наполеоніда". Гітлер планував переселяти сюди "расово повноцінний генетичний матеріал". Сталін розминав Україну між пальцями, немов кривавий пластилін. Наша праця збагачувала інших. Наш талант давав гордість іншим. Наш дух був закріпачений. Українство століттями перетворювали на етнічне дивацтво. Мову століттями перетворювали на акцент, суржик, "гекання". Майже перетворили.

Береги і обереги

Нас уже мало не бути. Ми вже мали розчинитися в інших. Але цього чомусь не сталося. Щойно черговий історичний монстр підводив Україну на край асиміляції, себто де-факто зникнення, зникав сам монстр, але не Україна. Так було з царською Росією. Так було з Радянським Союзом. Якась вища сила не дає нам зникнути. Вона регулярно дає нам шанс на успіх, – і ми регулярно цей шанс марнуємо. Кожен потім по-своєму пояснює, чому так сталося. Як правило, винуватимо того, хто мав би бути "даністю небес", – власний народ. Не щастить нам із ним. Ми хороші, – народ поганий.

Нині це особливо помітно. Сьогоднішня Україна — як річка з двома берегами. По один берег (назвемо його, умовно, берегом А) — та частина еліти, яка не мислить себе без України. По інший (назвемо його берегом Б) – антиеліта, теж мислячі люди, для яких Україна — це, як каже Сурков, "етнографія", провінційність, придаток до Росії. Між цими двома берегами, між відданістю і зневагою – мінливий потік життя, народні маси, люди, чиє ставлення до України – це точка між А і Б. Для них власна країна — частина їхнього "я", але не "понад усе". Як, власне, і для більшості інших людей на Землі.

Ці народні маси, цей незрозумілий багатьом "електорат" — це і є вона, наша країна. Прості люди, для яких "понад усе" більш приземлені речі. Як прокормити сім'ю та виростити дітей, як вижити у вирі вірусів, пухлин та інфарктів. Як заробити гроші. Як знайти хоч краплю морального національного комфорту у трясині національного лихослів'я.

Українська антиеліта — тема для окремої статті. Її покликання і сенс — повернути Україну в російську тінь. Хочете зрозуміти, як вона мислить, — ввімкніть російські пропагандистські шоу, де вона вголос говорить те, про що мовчить в Україні. Антиеліта — величина здебільшого статична, немов хвороблива бактерія, яка живе в організмі, але "вмикається" тільки за певних умов. Цікавіші ті, хто має зробити так, аби ці "певні умови" ніколи не настали. Себто — еліта, "берег А". Освічені, натхненні, патріотичні.

Гріхи тілесні і духовні

Українська державність багато років трималася на тих, хто вірив в Україну. Спочатку їх було зовсім мало, потім — більше. Це вони виховали покоління, яке бачить майбутнє України в Європі та з Європою. Це вони зробили так, що українська мова перестала бути "етнографією". Вони — українська закваска, яка підняла хліб.

У наших умовах функцією еліти було, по-перше, створити націю, а по-друге, повести її вперед, надихнути, бути взірцем. Ну що ж, нація створена. Ідея України зачепилася в умах і душах мільйонів активних, молодих, завзятих. А ось із другим завданням трапилося інакше: від добрих побажань справа зрушилася не так уже й далеко.

Своїми прагненнями ми в Європі, а своєю суттю — все ще у пострадянських гріхах. І я не тільки про гріхи тілесні (корупцію, наприклад), а й про гріхи духовні. Насамперед  гріх двоєдумства. Надто часто ми за Європу, але проти толерантності, боротьби за права жінок, поваги до меншин, свободи слова для опонентів. Себто проти всього того, що становить  цю саму Європу.

Надто часто ми одночасно за Європу і проти неї. Та й сама демократія нам не завжди до вподоби — як рядовим українцям, так і деяким нерядовим. Але ж Європа — це більше, ніж декомунізація та прагнення рухатися "геть від Москви". Це політична і суспільна мова, кодекс цінностей, норми поведінки. Все те, чого ми поки що так і не перетравили.

У добрі часи — і в лихі

На початку війни був момент, коли здавалося, що в України почався новий відлік. Тисячі людей пішли на фронт, аби Україна була. З цього страшного моменту наша незалежність уже точно була не подарунком долі, а результатом немислимої жертви, оплаченої тисячами життів. Проте й це не дало спокою нашій національній душі. АТОвці і волонтери захистили Україну у вирішальний момент, але і їхня жертовність не дала відповіді на кляте українське питання: "Що нас, таких різних, об'єднує?".

Чому в найстрашніший, найважчий момент ця країна не посипалася, і народ від неї не відступився? Чому ідея краху українського проєкту, яку так наполегливо просувала і просуває в українські уми Росія, в цих умах не прижилася? Може, не такий цей народ і поганий? Може, замість того, щоб любити його в добрі часи і не любити в лихі, варто прийняти його як даність, зрозуміти, що важливе для нього? Може, варто, де треба, виховувати його, а де треба — хтозна! — може, усмирити свою гординю й самому в нього виховуватися?

У 2014-му Україна встояла. А сьогодні  черговий раз запитує себе: а зараз – що? Один мій друг, світла й весела людина, вже майже рік у жорстокій депресії, бо Україна проголосувала "не за того". Він і надалі не мислить себе без України, але ця Україна почала існувати для нього якось окремо від людей, які її населяють. Він вірить в Україну, але не вірить більше в українців. І він такий не один.

Право на весну

Теодор Герцль казав колись, що велику націю без великого ворога не збудуєш. 18 березня 2014 року в Москві цей ворог був оформлений цілком офіційно, на конституційному рівні. Ним стала країна, яка, скориставшись нашою слабкістю, анексувала нашу землю. Країни, які анексують твою землю, не можуть бути ні друзями, ні братами. Ворогувати з кимось не обов'язково означає з цим кимось безперервно воювати, але анексія робить нормальні відносини неможливими, це клінічний факт.

Кримське віроломство було для одних українців ляпасом і шоком, а для інших – очікуваним і логічним продовженням "одвічного протистояння" між Україною та Росією. Хай там як, 2014 рік частково об'єднав і перших, і других. Тих, хто "завжди знав", і тих, хто "все ж таки вірив". Тих, хто вважав можливим нормальне співіснування, і тих, хто вважав це ілюзією. Ми всі потрапили в один віртуальний (а дехто — і в невіртуальний) окоп, бо на нас напали, нас образили, нас оббрехали.

Ніколи не забуду смішного й надутого Нікіту Міхалкова, який ображено "вопрошал", чому більшість російськомовних українців на Сході та Півдні все ж таки не підтримали "русскую весну". Його пояснення цілком вписувалося в михалковське розуміння того, що рухає людьми: він вирішив, що в усьому винний переляк. Насправді більшість українців Сходу та Півдня не підтримали Путіна з тієї простої причини, що вони – українці. Незалежно від етнічного походження, рівня національної свідомості та мови. Україна для них  хоч і не понад усе, але це їхня держава. Хто нападає на Україну, хто приходить, як злодій вночі, і краде чужу землю, той не має права ні на яку "весну".

Камінь у нирці

Тоді, у 2014-му, на якийсь час виникло воно – чуття великої родини. Пізніше це чуття, як казали у відомому фільмі, ставало все меншим і меншим, аж поки не стало крихітним, немов камінь у нирці. А ще пізніше ми знову пересварилися. Жорстко і брутально, навіть за нашими мірками. Перебанили одне одного в соціальних мережах. Стали одне для одного ворогами, навіть більшими, ніж той, хто вкрав нашу землю. Це важкий і гіркий момент. Врешті, навіщо ворогу війна, якщо ще трошки — і ми зненавидимо одне одного більше, ніж ворога?

Ця грань може бути найнебезпечнішим моментом у нашій новітній історії. Навіть більш небезпечним, ніж 2014 рік. Бо країни вмирають не тоді, коли їх нищать, а коли власні громадяни перестають у них вірити. У 1941-му Гітлер не зміг здолати Радянський Союз, а всього лише 50 років потому Радянський Союз помер без усякого Гітлера. Бо перетворився на втілення всього невдалого, ретроградного, відсталого в очах власних громадян. Бо будь-яка альтернатива видавалася кращою, ніж це нудне, бідне, недолуге царство рутинно вмираючих генсеків. І так, у цей момент вистачило одного поштовху, щоб усе посипалося.

Наші українські "генсеки" не вмирають. Ми їх рутинно викидаємо на смітник – спочатку фігурально, а потім, іноді, і буквально. Рік за роком наша політична система стає дедалі більш токсичною. Після кожних нових виборів нам усе важче проходити детоксикацію й жити в нормальному ритмі. У 2019 році детоксикація не відбулася взагалі. Останні вибори все ще вирують в українських головах.

Після кожних виборів є шанс на єднання. Був шанс і після цих. Сьогодні, здається, його вже немає. Пересварилися ми всерйоз і надовго. Хтось і надалі буде за одного, хтось — за іншого. Хтось кричатиме про перемогу, хтось — про мир. Питання в тому, чи розплатимося ми за цю міжусобицю своєю державністю. Адже ворог, який на нас віроломно напав і залив кров'ю, якось непомітно відійшов на другий план. Тепер головний шквал наших емоцій дістається не йому, а найбридкішій, найгидкішій категорії населення Землі — українцям, які з нами не згодні. Наш дух переповнився безнадією та агресією. Ми не можемо згадати, коли востаннє говорили добре про Україну. Ось це він і є – шлях до ситуації, коли "вистачить одного поштовху".

Якщо демократія перетворюється на потік бруду, яким спочатку перші поливають других, а потім — другі перших, якщо нічого, крім гіркоти, в наших розмовах нема, якщо майдан і знову майдан — це наша відповідь на тупики української політики, то є ймовірність, що врешті ми зробимо роботу ворога. Себто зробимо так, щоб Україна остогидла українцям. Переконаємо самих себе у банкрутстві власного національного проєкту. Втопимо державу в жовчі.

Гірше, ніж зараз...

"Гірше, ніж зараз, ще ніколи не було" — це фраза, яку я чую все життя. Українці у своїй масі живуть усе довше, одягаються все краще, подорожують усе більше, а ця фраза нікуди не зникає. Емоційно ми, як Аліса в Дивокраї, все летимо у свою уявну чорну нору. В нашій уяві ми найбідніші і найнещасніші у світі. З якоїсь незрозумілої причини нам комфортно так говорити й думати.

І все ж таки, чому саме зараз стало так темно? Що змінилося в нашому окремо взятому Дивокраї? Що нині такого принципово нового? Влада робить помилки? То вона їх завжди робить, у нас і не таке бувало. Росія перемагає? Послухайте російські та проросійські голоси — і почуєте, що й вони теж "ропщут". Насправді ні еліта, ні антиеліта, ні Путін, ніхто не може змінити того, хто ми є, нашої суті, нашого вільного вибору між добром і злом, який ми робимо щоденно й щохвилинно. Україна в її нинішньому стані — це продукт принаймні трьох десятиліть незалежності, і жодна влада — ні добра, ні погана — не здатна змінити її докорінним чином за лічені місяці, ба навіть роки.

Принципово новий фактор (те, чого не було ще недавно) – це перманентне підвищення градусу ненависті в суспільстві та втрата елітою, нашими найкращими, віри у власний народ. Світлі потемніли. Закваска втратила силу. Сіль перестала бути солоною. Берег А, на завзятті й вірі якого стільки років трималася Україна, став бачити більшість українців як "корисних ідіотів Путіна". Почав говорити про власний народ із такою ж лютою зневагою, з якою українська антиеліта і Москва роками говорили про Україну в цілому.

Голова і тіло

Зневага – чи до України як явища, чи до українського народу як чинника – починає домінувати в українському політичному дискурсі. Тепер уже з обох берегів. Помножена на хронічну відсутність у суспільстві довіри, вона може спричинити поступовий розпад суспільства зсередини. Чуття єдиної родини вироджується в чуття тотальної зради. Причому зради, яка йде не від "верхів", а від "низів". Якщо сили  тяжіння нема ні зверху, ні знизу, то що триматиме нас разом?

Еліта, яка конфліктує з народом, – це голова, яка конфліктує з тілом. Як не парадоксально, в цьому теж немає нічого принципово нового. Цей вірус уже певний час вирує по світу, в кожній країні по-своєму. "Тіло" бунтує проти "голови". "Забуті" американці, англійці, бразильці (список можна продовжувати) голосують "не за тих", а еліта не знаходить нічого кращого, ніж встидати свій народ за свою ж власну провину — за те, що не достукалася до нього. Це глобальна біда: світлі й розумні не можуть достукатися до не таких світлих і не таких розумних. Або ж слів правильних не знаходять, або ж ці слова просто не доходять до свідомості мас. Або ж не такі вони й світлі. Спочатку було Слово, а що було в кінці?

Гіперболоїд інженера Цукерберга

Можливо, в кінці був Твіттер і Фейсбук. Еліта — ні в Україні, ні деінде — не була готова до ери соціальних мереж. Замість світу друкованих і телевізійних медіа, де право голосу треба було заслужити або можна було купити, прийшов світ, де голос мають усі. Політичний дискурс перетворився на пташиний базар, який часто переростає в ярмарок ненависті. Розумному його важко перекричати. Прості відповіді стали домінувати над здоровим глуздом. А прості відповіді — це завжди небезпечно. Це може бути фашизм.

Колись Гітлер сказав німцям, що в усьому винні євреї, — і німцям ця проста відповідь сподобалася. Нині через соцмережі люди легко знаходять своїх "євреїв" (політичних опонентів, лібералів, американців, етнічні меншини, Сороса, deep state тощо) і направляють на них свою ненависть. Твіттер і Фейсбук перетворилися на гіперболоїд, промінь смерті, яким нищиться голос розуму та випалюється незгода. У руках вправних політиків, знавців алгоритмів, умілих маніпуляторів це неймовірна зброя. Всім подобається збирати лайки і ретвіти. Нікому не подобається збирати прокльони і ненависть.

Як наслідок, ми розбилися на зграї. Першою заповіддю політичного дискурсу стало: або йди зі зграєю (роби й кажи те, чим одержима твоя "інформаційна булька"), або мовчи. Де Україна в цьому морі роздутих еґо? А нема ії там.

Новий початок

Це злі, крикливі часи. Вони закінчаться тоді, коли наш пташиний базар трохи вщухне, коли ми навчимося думати, перш ніж кричати. І коли еліти достукаються до людей. Це таке випробування на здатність суспільства подорослішати. Еліта має подорослішати по-своєму, народні маси — по-своєму. "Голова" має подружитися з "тілом". Можливо, еліта — і наша, і світова — все ж таки навчиться говорити з народом через нові медіа, акумулюючи не найгірше, а найкраще в людині. Соцмережі можуть бути не лише "променем смерті", я в цьому переконаний.

Можливо десь ближче до літа, коли Бог  учергове врятує Україну і світ (цього разу від коронавірусу), еліта і народ перетнуться десь у церкві й згадають тиху стару заповідь: полюби свого ближнього, як себе самого. І, можливо, згадавши цю заповідь, вони поглянуть на самих себе, на свої слова і вчинки останніх років, на весь крик і розбрат, до яких ми (як люди, як країна, як людство) опустилися, — й усоромляться. І, хтозна, може, це відчуття сорому за самих себе і буде для нас усіх справжнім новим початком.

Більше матеріалів Олександра Щерби читайте тут

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво