Юлія Самбірська: вистава Сірі бджоли та Metallica - Культура - dt.ua

Бджоли і... nothing else matters

13 грудня, 2019, 16:21 Роздрукувати Випуск №48, 14 грудня-20 грудня

Театр на Подолі сьогодні не лишається осторонь свідомо громадянських і водночас театральних тенденцій: тут відбулася прем'єра вистави за романом Андрія Куркова "Сірі бджоли", який увійшов до шорт-листа "Книги року BBC-2018" (режисер Віталій Малахов). 

Репертуар кожного театру формується за його ж власними принципами, логікою й переконаннями. До українського мистецтва в різних виявах останнім часом ладять суперечливе формулювання "культура поза політикою", але театрального мистецтва це не стосується, саме тому в репертуарах багатьох театрів почали з'являтися вистави, які прямо чи опосередковано розкривають найрізноманітніші теми, пов'язані з Революцією Гідності, війною на Сході України та наслідками цих подій. 

Після відкриття оновленої, проте досі архітектурно-спірної будівлі, Театр на Подолі отримав умови для повноцінної реалізації творчих задумів. Тож за кількістю та жанровим розмаїттям прем'єр поточного сезону цей театр упевнено виривається в лідери, поки що наполегливо обганяючи навіть київські театри з престижним статусом "національний".

Очільник Театру на Подолі Віталій Малахов, встигаючи упорядковувати свій театральний "вулик", поточного року ще й випустив три різнопланові вистави: в лютому 2019-го — багатомовний рок-мюзикл "Got to be free, або Маєш бути вільним" (у оригінальному музичному форматі пропонує глядачеві 12 історій, заснованих на реальних подіях, що відбувалися під час Революції Гідності), в листопаді 2019-го — комедію "ОБЕЖ" і ось на початку грудня 2019-го — драму "Сірі бджоли", яка розповідає глядачеві на мирній київській території про життя "забутих і непотрібних" людей Донбасу на нейтральній смузі між миром та війною — у так званій сірій зоні.

Взагалі, спостерігаючи за сторінкою автора роману Андрія Куркова у Facebook, за його насиченими подорожами по всьому світу, появою безлічі перекладів творів іноземними мовами та активною участю в найрізноманітніших заходах, мимоволі запитуєш себе: чим зацікавила автора сіра зона в Україні? Тим більше що й сам роман ніби вибивається з літературного доробку письменника стилем викладу та докладним описом побуту героїв. При цьому книжка вийшла дуже потрібною не лише українському читачеві. Театралізована ж версія роману й увага до теми покинутих людей заслуговує слів вдячності на адресу як автора сценічної версії твору, так і режисера і всієї творчої групи.

"Сірі бджоли" — історія про двох колишніх однокласників Сергія Сергійовича (Богдан Бенюк) та Пашку (Сергій Бойко). Влучну характеристику їхнім стосункам дає в романі сам автор, зазначаючи, що Пашка для Сергія Сергійовича "ворог дитинства з першого класу їх сільської школи", і далі уточнюючи, що "…в українській мові гарне слово є — "враженятко". Воно краще підходить. Це такий собі "ворог", якого ніхто не боїться"!". У сірій зоні ці двоє живуть уже не один рік, без інших сусідів, лише в оточенні тих, хто воює за їхню землю. Насправді життям назвати це важко, швидше — виживанням-існуванням.

Сценографія вистави, на перший погляд, проста, — сцену розділено на три окремих простори, центральним із яких є житло Сергія Сергійовича. Надалі, розглядаючи всі атрибути побуту, розумієш, що час зупинився тут не просто на годиннику, а й загалом. Немає світла (дроти обірвало під час обстрілів), тому кімнату освітлюють свічки, забрані зі зруйнованої вже тепер снарядами "ленінської" церкви; замість опалення — буржуйка; меблі (старе ліжко, сервант і стіл), швидше за все, дісталися ще у спадок; на стіні грамоти й подяки, хоч і виписані Сергею Сергеевичу (російською мовою), який проти розбіжності з ім'ям у паспорті. Усі ці скромні пожитки разом із вішалкою, закиданою одягом, видають холостяцьке помешкання. Але головний скарб Сергія Сергійовича — скриня з баночками меду, яку він для надійності розмістив під ліжком. Проте пізніше в помешканні з'явиться головна цінність Сергія Сергійовича — вулики з бджолами.

Праворуч від Сергія Сергійовича, який, до речі, живе на вулиці Леніна, періодично з'являється внутрішнє мінімалістичне устаткування будинку вже на вулиці Шевченка, в якому, звісно ж, мешкає Пашка. У селі всього дві ці вулиці, але, за іронією долі, ідеологічно їх мешканці — прямі протилежності тих, на чию честь названо вулиці, на яких вони мешкають. Уже згодом Сергійович проведе самовільну декомунізацію, помінявши таблички з назвами вулиць.

Ліва частина сцени теж поступово трансформується й використовується і як квартира знайомої Сергійовича Світлани зі Світлого, і як майбутня дорога Сергія Сергійовича з бджолами до Криму.

У виставі задіяно й технічні можливості, які створюють ілюзію снігу, відеоряд залежно від подій вистави. Дуже похвально, що немає зловживання цими засобами театралізації, а головний акцент режисер робить усе-таки на розкритті характерів персонажів, їхніх стосунках і реаліях, у яких вони живуть. 

Упродовж вистави, крім звуків пострілів та вибухів, лунає мелодія хіта американського гурту Metallica Nothing Else Matters. Коли згадати повний текст пісні, то стає зрозуміло, що мелодія лунає не випадково. Насправді в цій сірій зоні у кожного є щось своє важливе, а решта — nothing else matters. 

Народний артист України Богдан Бенюк — один із найяскравіших акторів сучасної української театральної сцени. Широкий творчий діапазон і талант перевтілення у сценічному проживанні характерів різних героїв давно й заслужено зробили його улюбленцем театральної публіки. Тож Сергій Сергійович (чи просто Сергійович) у його виконанні — людина з міцними, хоч і прихованими через страх, переконаннями в тому, його територія належить Україні. Як і його бджоли, Сергійович Богдана Бенюка — високоорганізована людина-комаха, яка, в межах своїх можливостей, наводить лад у помешканні, постійно застеляючи ліжко, розкладаючи на свої місця речі. Моральні якості Сергійовича, навіть попри жорстокі умови існування в цій зоні, не деградовані, він переймається убитою на полі людиною, яку ніхто — ні сепаратисти, ні українські військові — не визнає за свою. 

Богдан Бенюк розкриває свого героя без використання жодного відтінку сірого кольору. Навпаки, його Сергійович — харизматичний. За його життя переживаєш від початку вистави і до її завершення (навіть знаючи, що фінал вистави інший, ніж фінал роману), розмірковуючи, доїхав він таки зі своїми бджолами до Криму чи ні.

А вже Пашка Сергія Бойка викликає симпатії лише талантом актора, який його грає. Фактично, він той, кого нині заведено називати ватником, хоч і одягнений у дублянку, яку постійно хоче виміняти в Сергійовича на зручнішу курточку. Пашка веселої вдачі, з манерами донощика, який почувається у безпеці й захищено, бо поруч "наші", а отже скоро настане й інший "мір". 

Про переконливість його персонажа свідчать навіть емоції однієї з глядачок, які ненавмисне долетіли до вух під час вистави (цитується дослівно мовою оригіналу): "Интересно, откуда этот актер? Наверное, с Донбасса, поэтому не отличить от тех местных". Віра глядача в образ — найкращий комплімент акторові.

Самотність "ворогів дитинства" порушують Петро (Юрій Філіпенко) — український військовий, який, побачивши Сергійовича зі своїх позицій у бінокль, приходить із ним познайомитися, та Владлєн (Артем Мяус) — російський найманець, що навідується в гості до Пашки. Пізніше до Сергійовича завітають непрохані гості (Максим Грубер у ролі чеченця та Владислав Гончаров у ролі деенерівця) — чергові найманці-сепаратисти, які з'ясовуватимуть, хто видав "украм" позицію їхнього снайпера. Усі ці типажі — дуже чіткі й зрозумілі для глядацького сприйняття. 

Інакша ситуація з жіночими образами у виставі. Для читачів роману дружина Сергійовича — героїня уявна, його спогади-марення… На театральній сцені Віталіна продовжує бути уявленням-реальністю Сергійовича, фізичним втілення якого є актриса Ганна Саліванчук. Проте від першої появи Віталіни складається враження, що ця жінка молода й занадто розкішна для простакуватого Сергійовича. Інша жінка в житті Сергійовича — його колишня любов Свєтка (Лариса Трояновська). Вона самотня й радо ініціює відновлення давно забутих емоцій і почуттів між нею та Сергійовичем. Проте Ларисі Трояновській перестаєш вірити, коли її Свєтка (а вона живе на "чорній" — окупованій, території) починає розмовляти українською. Чим ближче до ворога, тим більше в людини спрацьовуватиме інстинкт самозбереження, і вона буде асимілюватись у всьому — від мови до звичаїв.

Ще один персонаж, прототип якого хотілося б забути, але він вартий того, аби згадати про нього в контексті виставі, — господар Донбасу у виконанні Федора Ольховського. У виставі — він теж уявлення-спогад Сергійовича. Характерна інтонація голосу, певно крадена шапка на голові та бажання заспівати улюблену пісню про "степь Донецкую" викликають у глядачів неоднозначну реакцію. Тож і задумуєшся — а чи не варто було залишити його в романі, не випускаючи на театральну сцену? Ні, він не зайвий. Адже, щоб не повторювати помилок, про них треба хоча б нагадувати. 

До сучасної сторінки історії, насправді чорної від горя та червоної від крові загиблих захисників України, періодично прикута увага всього світу. Незважаючи на зустрічі в різних форматах і нереальні до виконання угоди, сіра зона не змінює свого кольору, й так само незмінною залишається доля людей, котрі там живуть донині. Проте, хоча політика й може формувати волю до дії, — театр може формувати лише мирну свідомість, виховувати глядача і давати привід до переосмислення подій, які знищують не лише окрему людину, а країну загалом. Це і є сьогодні головне, а решта — nothing else matters…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво