Зубожіння політикуму як чинник неконкурентоспроможності країни - Архів - dt.ua

Зубожіння політикуму як чинник неконкурентоспроможності країни

7 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 7 жовтня-14 жовтня

Замість передмови Насправді не все так погано, як здається. Криза оточення і бідності ідей тим і хороша, що ось у такі періоди достукатися з конструктивними ідеями до вищого керівництва країни стало-таки можливим...

Замість передмови

Насправді не все так погано, як здається. Криза оточення і бідності ідей тим і хороша, що ось у такі періоди достукатися з конструктивними ідеями до вищого керівництва країни стало-таки можливим. А саме цього домагалася вже кілька місяців громадська організація «Рада конкурентоспроможності України», яка має на меті вивести ідею конкурентоспроможності країни на передній край національної свідомості.

А сталося ось що. На нараді з питань соціально-економічного становища в країні, що проходила 26 вересня ц.р. у секретаріаті президента України під головуванням І.Васюника нам вдалося озвучити ідею про невідкладну необхідність звернути державну увагу на концепцію конкурентоспроможності як нову модель економічної політики. І можливу національну ідею. Ми також запропонували створити при президенті України Раду національної конкурентоспроможності.

Хоч як дивно, ідею почули (частково). Коли цю статтю вже було написано, стало відомо, що 3 жовтня президент України видав розпорядження, яким доручив Кабінету міністрів України і НБУ проаналізувати стан конкурентоспроможності національної економіки, визначити умови, необхідні для її забезпечення, а також підготувати для громадського обговорення аналітичний звіт «Конкурентоспроможна Україна» і проект Державної програми забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в процесі європейської та євроатлантичної інтеграції.

Хай живе розумна ідея! Щоправда, дуже хотілося б, щоб надзвичайно важливу для країни концепцію і Програму конкурентоспроможності не спіткала доля євроінтеграційного бліцкригу.

А тепер кілька красномовних фактів...

Минулого тижня давоський Всесвітній економічний форум (ВЕФ) опублікував рейтинг конкурентоспроможності по 117 країнах світу. Цікавий як самий список, так і деякі висновки, зроблені експертами. Критерії оцінки грунтуються на об’єктивних статистичних показниках і експертних оцінках понад 11 тис. керівників світового бізнесу. Вага економічних показників у загальному рейтингу становить близько 25%, чинників технологічного розвитку та інноваційності — 50% і чинників, пов’язаних із якістю суспільних і державних інститутів, — решта 25%.

До першої двадцятки найбільш конкурентоспроможних країн — за ранжиром — входять Фінляндія (третій рік поспіль на першому місці!), США, Швеція, Данія, Тайвань, Сінгапур, Ісландія, Швейцарія, Норвегія, Австралія, Нідерланди, Японія, Великобританія, Канада, Німеччина, Нова Зеландія, Південна Корея, ОАЕ, Катар, Естонія. У посткомуністичних країн Європи рейтинги такі: Словенія (32), Чеська Республіка (38), Угорщина (39), Словаччина (41), Литва (43), Латвія (44), Польща (51), Болгарія (58), Казахстан (61), Хорватія (62), Румунія (67), Азербайджан (68), Росія (75), Вірменія (79), Сербія і Чорногорія (80), Молдова (82), Македонія (85), Грузія (86), Боснія і Герцеговина (95), Албанія (100), Таджикистан (104), Киргизстан (116).

Рейтинг України поліпшився: вона перемістилася з 86-го на 84-те місце (проте й кількість аналізованих країн збільшилася з 104 до 117). Таким чином, ми позаду Центральної та Східної Європи (крім Албанії) і більшої частини країн СНД, включаючи Росію, Казахстан і Молдову, і попереду лише Македонії, Грузії, Боснії і Герцеговини, Таджикистану і Киргизстану.

Вперше цього року до глобального рейтингу було включено Молдову та Вірменію. І обидві опинилися попереду України.

…і трохи емоцій

Звісно, засмучує той факт, що країна, як і раніше, пасе задніх у світовому табелі конкурентоспроможності й наразі не усвідомлює цього на державному рівні. Адже методологія оцінки конкурентоспроможності й побудови відповідної стратегії саме й покликана давати політикам об’єктивний інструментарій, аби оцінювати, яким слабким місцям економічного середовища та яким чинникам стабільного зростання необхідно приділяти першорядну увагу в економічній політиці.

Боязко, що непевна макроекономічна ситуація ось-ось переступить межу нестійкого зростання в країні, де, як і раніше, 90% людей живуть бідно.

Прикро, що розтрачено унікальні можливості високого злету людського духу, ефективна мобілізація якого в такі переломні моменти історії могла б стати потужним додатковим чинником руху вперед.

Проте по-справжньому засмучує інше — зубожіння політикуму, відсутність сучасного політичного лідерства, девальвація політичної професії. І ті наслідки, які вони вже сьогодні мають для країни й матимуть, коли відновляться через кілька місяців в іншій конфігурації, але з тією самою суттю.

Лідери не заряджають суспільство новими й прогресивними ідеями. Складається враження, що їм та їхнім радникам ніколи читати й ніколи думати про майбутнє, оскільки їхня увага повністю зосереджена на минулому та на сьогоденні.

Ідеологічне поле, хоча й широке за кількістю партій, але дуже вузьке в частині струнких ідеологічних концепцій. Стрункість в ідеологемах ще спостерігається в лівій частині спектра — через живучість, мабуть, ідей Жовтня. В міру просування вправо стандартний набір гасел, заклинань і закликів зводиться приблизно до такого: «добробут простих громадян», «мир і гармонія», «стабільність», «соціальна справедливість» тощо. У країні загальних політичних поцілунків стирається межа між позиціями як партій, фракцій, так і їхніх численних представників.

Політика стала найприбутковішим бізнесом. Та якщо раніше велика політика була товариством з обмеженою відповідальністю, куди випадково могла ще потрапити свіжа кров, то тепер це ЗАТ, де прохідний квиток набагато дорожчий за найбільший виграш у лотерею. Партії почали щосили заробляти гроші на майбутніх виборах, відкривши передні лави не для інтелектуального й професіонального цвіту нації, а для бізнесменів, пристрасть яких до політичної професії пояснюється багато в чому твердим переконанням, що найкращий бізнес — це політика.

Деякі економічні сигнали нагадують театр абсурду. Наведу приклад. На закупівлю народних музичних інструментів у бюджеті-2006 виділяється 10 млн. гривень, а на програму енергозбереження — 600 тисяч. І це в країні з найбільш енергоємним ВВП у світі (можливо, крім США), де енергозбереження має бути найголовнішим структурним і політичним пріоритетом коротко-, середньо- і довгострокової політики, найголовнішим гаслом насущного моменту й предметом найширшої піар-кампанії, що фінансується владою. Про цей пріоритет мали постійно говорити лідери всіх рівнів і всієї влади, а замість цього Держкомітет з енергозбереження зливають із Міністерством палива й енергетики, а на потреби енергозбереження виділяють у бюджеті 6% від вартості закуповуваних народних інструментів!

Напередодні майбутніх і, якщо вірити політологам, доленосних виборів така картина (звісно ж, я її свідомо гіпертрофував у гірший, ніж воно є насправді, бік) вганяє в депресію, яку сьогодні, напевно, починає відчувати велика кількість майбутніх виборців.

Тепер по суті

Сьогодні, як ніколи, якість влади, лідерства та управління є найважливішим чинником конкурентоспроможності країни.

Прикладом може служити практично вся Скандинавія, яка своїм високим рейтингом конкурентоспроможності кидає виклик усталеному стереотипу, що країни з високими податками і надзвичайно розвиненою системою соціального забезпечення (тобто з високим соціальним навантаженням на бюджет), країни так званого соціального капіталізму, не можуть бути конкурентоспроможними.

Однією з головних конкурентних переваг Скандинавських країн експерти називають високу якість політичного й макроекономічного управління, яка забезпечує «соціальну згуртованість» населення, стабільність і передбачуваність бізнес-середовища, низький рівень інфляції та профіцит держбюджету, низький рівень корупції, сприятливий грунт для динамічного зростання інновацій і малого бізнесу, пріоритетного розвитку науки та освіти, тобто створює таке середовище бізнесу, в якому закон і повага до контракту — понад усе.

Ось приклад Фінляндії. Ще двадцять років тому нікому й на думку не спадало, що ця маленька й чиста країна, відома нам гарними меблями, непоганим взуттям, сухим законом і фільмом «За сірниками», стане предметом загального захоплення у світі. Сьогодні експерти визнають Фінляндію найбільш конкурентоспроможною країною у світі. Коли в активі іншого лідера глобальної конкурентоспроможності — США такі потужні чинники, як першість у глобальних технологіях, неперевершена схильність суспільства до підприємництва і ризику, висококонкурентне економічне середовище, то Фінляндія — безумовний лідер у показниках, які характеризують якість суспільних інститутів, управління та влади. Хоча й за рівнем технологій та інноваційності Фінляндія на почесному третьому місці після США і Тайваню.

Візьмемо за точку порівняння «Лісабонську стратегію», тобто пріоритети Євросоюзу щодо досягнення до 2010 року першості в глобальній конкурентоспроможності. До них належать: 1) створення інформаційного суспільства, 2) розвиненість інновацій і НДДКР, 3) лібералізація і відкритість економіки, 4) пріоритетний розвиток «мережних» секторів (телекомунікації, пошта, Інтернет, ЗМІ й телебачення, транспорт, віртуальні фінансові ринки та біржі тощо), 5) створення єдиного та ефективного ринку фінансових послуг, 6) найсприятливіше середовище для малого бізнесу й підприємництва, 7) висока соціальна «інклюзивність» суспільства (активне залучення в нього таких категорій, як нацменшини, інваліди, літні люди, молодь) і, нарешті, 8) зміцнення екологічно стійкої моделі розвитку. Відповідно до недавнього перегляду Євросоюзом прогресу в реалізації цілей Лісабонського порядку, Фінляндія на першому місці в Європі. Вона також, разом зі Швецією, Данією і Нідерландами, лідирує в розвитку технологічних інновацій і швидкими темпами перетворює свою економіку на економіку Знання.

А в нещодавній (22 червня ц.р.) доповіді прем’єр-міністру Фінляндії Матті Ванханену, зробленій групою експертів з конкурентоспроможності, для уряду окреслено реальні заходи щодо «захисту конкурентоспроможності Фінляндії та зростання добробуту в новій фазі глобалізації». Основні рекомендації — 1) збільшити суспільні асигнування на науку і дослідження на 7% щороку, використовуючи доходи від приватизації держвласності; 2) поліпшити фінансування малого і середнього бізнесу шляхом, наприклад, посилення венчурного компонента, використовуючи для цього капітал державних фінансових установ (щось на кшталт нашого Укрексімбанку), 3) терміново здійснити на практиці заходи урядової програми, що стосуються полегшення оподаткування прямих іноземних інвесторів, 4) підтримати розвиток «мережних» секторів шляхом створення і розширення центрів інноваційності, 5) стимулювати участь у фінській економіці іноземних експертів, учених і викладачів шляхом спрощення імміграційних процедур і видачі дозволів на роботу, 6) продовжити зниження на всіх рівнях «податкового пресу» на фонд зарплати з метою стимулювання зайнятості, 7) забезпечити необхідні фінансові ресурси для сфери освіти, особливо у важливих технологічних секторах. Список можна продовжувати…

Не знаю, як кого, але мене така програма, якби я був фіном, надихнула б.

Стає очевидним, що основним чинником, який робить нашу країну неконкурентоспроможною в сьогоднішньому глобальному світі, є низька якість політикуму, яка відстає в цілому за своїм глобальним баченням від вимог часу, і відповідно — низька якість суспільних інститутів.

Цей факт підтверджують оцінки авторитетних міжнародних експертів. Якщо торік підрейтинги ВЕФ за індексом макроекономічного середовища в Україні (76) та індексом технологій (83) перевищували загальний рейтинг (86), то індекс якості політичних інститутів країни (97) був одним із найгірших у світі.

Мало що змінилося в цьому підрейтингу й нині. За оцінками експертів ВЕФ, до чинників, що тягнуть нас назад, належать неефективність законодавчої бази (у сенсі виконання законів), незахищеність інституту приватної власності, невпевненість суспільства в об’єктивності та ефективності судової влади, «епідемія корупції», особливо в таких життєво важливих сферах, як оподаткування і зовнішньоторговельні операції.

За зарегульованістю бізнес-середовища (тобто втручанням держави в справи бізнесу), прозорістю державної політики та її доступністю для розуміння пересічного громадянина, ефективністю державних зусиль у подоланні бідності, за рівнем забюрократизованості Україна серед «лідерів» рейтингу.

Зрозуміло, чому звідси ВЕФ робить висновок про те, що впродовж 2005 року країна залишалася «проблемною» для власного та іноземного бізнесу. У разі продовження такої тенденції очікувати масштабного приходу якісно нових глобальних інвесторів, які роблять ставку, передусім, не на дешевизну ресурсів, зокрема людських, а на конкурентоспроможність економіки й розвиток у ній інтелектоємних секторів, навряд чи варто.

Потрібні ідеї...

Основним негативом «вересневого перевороту» стала не сама наявність політичної кризи та всі пов’язані з нею невизначеності. Відставки урядів, корупційні скандали, викриття та сенсації — досить звичні явища для демократичних і ринкових економік. Криза — це, у принципі, катарсис і шанс для відновлення.

Головною проблемою став удар по людському духу та довірі простих громадян. На тлі мізерності свіжих ідей і нових облич та високої можливості, що такі не з’являться навесні наступного року, у багатьох людей виникає «дежа вю» — сховати б голову в грядку приміської дачі й повернутися до знайомої філософії життя «якось воно буде». Народ, який майже рік тому взяв долю країни у свої руки, може знову її віддати, практично без бою.

Адже попереду, за логікою, болісні структурні перетворення (якщо ми все ще рухаємося в Євросоюз), зовнішні шоки, пов’язані з подальшою інтернаціоналізацією нашої економіки і дуже непростою кон’юнктурою світових ринків, виклики технологічної революції та глобалізації.

Для успішного здійснення болісних і часто непопулярних реформ у країнах із перехідною економікою потрібний, на думку експертів Світового банку, високий ступінь так званої соціальної згуртованості суспільства (social cohesion). Цим терміном економісти та соціологи називають такий стан, за якого «група людей (що визначається географічними рамками, наприклад, межами країни) демонструє здатність до співробітництва, що, у свою чергу, створює можливість для позитивних змін».

У менеджменті концепція «соціальної згуртованості» використовується для ілюстрації такого факту, що, незалежно від того, де (у місцевій громаді, корпорації чи країні) настає криза або можливість для прориву, ключем до успіху є спроможність всіх учасників конструктивно взаємодіяти. Дослідники вважають, що соціально згуртовані співтовариства набагато ефективніші у визначенні проблем і цілей, у виробленні стратегій та в їхній імплементації.

Яскравим прикладом того, як «працює» соціальна згуртованість, є Південна Корея часів фінансової кризи 1997 року. Незадовго до кризи уряд країни розпочав важкі реформи, які мали ліквідувати основні уразливі місця, які робили Корею неконкурентоспроможною (наприклад, висока частка короткострокового зовнішнього боргу). Коли вибухнула криза зовнішнього боргу, яка уразила передусім банки й міжнародні фінанси країни, то люди юрбами несли, згідно з численними міжнародними даними, здавати державі сімейні коштовності в надії, що це допоможе країні пережити важкі часи.

Допомогло не це. Допомогла згуртованість людей, правильно та ефективно використана політикумом. Результатом стала Корея сьогоднішнього дня — лідер у галузі високих технологій, який посідає 17-те місце в глобальному рейтингу конкурентоспроможності.

Рівень «соціальної згуртованості» суспільства визначає ту свободу політичного маневру, яка має бути в політикуму та політичних інститутів при проведенні часто болісних і непопулярних структурних реформ. Вона також необхідна для подальшої демократизації суспільних інститутів. І тут ані політична стабільність (або по-нашому «злагода та мир»), ані демократична форма правління поодинці не спрацюють.

Ризик нестабільної демократії для інвесторів і бізнесу полягає в тому, що коли до влади приходить лівий популістський уряд, то він може експропріювати (реприватизувати) інвестиції чи розірвати довгострокові контракти. Стабільність авторитаризму також оманлива, бо навіть диктатори-довгожителі колись мають піти, після чого країну, як правило, охоплює політична нестабільність.

Формування більш широкого і довгострокового погляду на суспільство і стратегію його розвитку в глобальному контексті, а також суспільного консенсусу — найважливіша функція політикуму та його лідерів. Тобто якість лідерства і наявність згенерованої ним національної ідеї є важливою умовою формування «соціальної згуртованості». У повітрі витає нагальна потреба в нових об’єднуючих ідеях, у прагматичному баченні стратегічного майбутнього України, у більш чіткому розумінні того, як вписатися в ряди найдинамічніших і конкурентоспроможних країн близького та далекого зарубіжжя.

Вища конкурентоспроможність країни — це гідне й більш якісне життя для всіх її жителів. У лексиконі нашого політикуму — «добробут для кожної родини».

Прикладів, що підтверджують цей факт, дуже багато. Варто лише уважніше почитати Глобальну доповідь про конкурентоспроможність-2005. У ньому країни з найбільш конкурентоспроможною економікою характеризуються найвищими показниками рівня та якості життя.

Ця стаття відображає особисту точку зору автора. Ю.Полунєєв є головою
громадської організації «Рада конкурентоспроможності України».
Детальніше: www.compete.org.ua

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво