Зміна без змін - Архів - dt.ua

Зміна без змін

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Кожні 4 — 5 років, у період чергових виборів, люди з надією чекають змін на краще. Проте оптимістів щоразу стає дедалі менше...

Кожні 4 — 5 років, у період чергових виборів, люди з надією чекають змін на краще. Проте оптимістів щоразу стає дедалі менше. Громадяни інтуїтивно відчувають — щось тут не те. А причина очевидна — змінюється влада, але незмінною залишається владна машина. Система залишається старою. І якщо її не змінити, стара машина владної системи буде перемелювати і нових людей, і добрі рішення. Зараз маємо унікальний шанс це змінити, врахувавши ключові принципи зміни системи влади при формуванні структур новообраної влади.

Борщ подано,
їсти несмачно

За велінням долі, мені довелося добре ознайомитися з кухнею вироблення і прийняття рішень у державі — причому як у законодавчій, так і у виконавчій владі. А за характером теперішньої роботи (з бюджетом), бачу також особливості куховарення й інших гілок влади.

Перед викладом свого бачення маю зробити кілька вступних зауважень. По-перше, у цій статті я свідомо згущую фарби. Хоча в реальному житті не буває лише чорного чи білого. Проте вважаю за необхідне наголосити саме на ключових проблемах, які стали певними «виразками» організації влади. По-друге, зміна системи влади ніколи не відбудеться на веління однієї посадової особи, навіть найвищого рівня. Мусить бути суспільне розуміння, насамперед політичної еліти. По-третє, ми, на жаль, звикаємо до існуючого стану речей, вважаємо його єдино прийнятним, рідко намагаємося критично поглянути на те, що нас оточує.

Отож, повертаючись до початку, наважуся стверджувати, що на українській владній кухні доброго борщу не звариш. Він не може бути смачним, бо кухарі — різні, сповідують різну ідеологію, і кожен з них додає у борщ то дьогтю, то дусту, то ще чогось... І проблема не в кухарях — нема єдиного налагодженого порядку на кухні. І тому пріоритетом сьогодні стає проведення радикальної реформи системи влади в Україні. Спробую викласти основні аргументи щодо необхідності зміни застарілої владної машини прийняття і впровадження рішень. І зараз найбільш слушний час це зробити — готується коаліційна угода майбутньої парламентської більшості. Зміна системи влади може стати основним елементом цього плану дій.

Поділ без поділу,
або Who is who»

Конституція України визначає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. У реальному житті такий чіткий поділ в Україні відсутній. Він тільки задекларований.

Законодавча влада в Україні закріплена нібито за Верховною Радою. Насправді це далеко не так. Більше того, за існуючої системи влади цей орган взагалі може бути не потрібним. Адже і без нього вистачає законодавчих інститутів...

Ми спостерігаємо, що законодавчі функції в країні може повністю взяти на себе (і він це робить) Конституційний суд. Він продукує норми права — через тлумачення Конституції та на відповідність нормативних актів Конституції. Особливо популярна у цьому плані ст. 22 Конституції: «При прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Приймаючи Конституцію, законодавець закладав прагнення відстояти політичні права і свободи громадян. Хотіли добре, вийшло — як завжди. У нас ця норма використовується на всі випадки життя. Під цю статтю можна скасувати будь-який закон або нормативний акт, можна дати своє тлумачення, що має силу закону.

Можна змінити рішення Верховної Ради. А норма рішення Конституційного суду остаточна і перегляду (оскарженню) не підлягає. Прецедентів перегляду таких рішень в Україні немає.

Чинними на сьогодні рішеннями Конституційного суду вже заблоковано медичну, пенсійну реформи. Виявляється, медицина у нас безоплатна. А як тоді назвати оплату утримання медичних установ із бюджету? Чи це не кошти громадян України? Не кращі справи і з пенсійними рішеннями. Як вийти з ситуації, коли декому нараховано і буде нараховуватися 100 чи 200 тис. грн. пенсій, і не тому, що вони більше працювали й заробляли, а тому, що вони «вибрані», особливі? На них чомусь не поширюється ст. 24 Конституції: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед Законом». Виявляється, що є рівні, а є рівніші. Бо Конституційний суд визнав неконституційною норму, яка встановлювала верхню межу пенсій для «вибраних». І тепер виходить — руки геть від пенсіонерів, котрі отримують пенсії у розмірі 90 % заробітку. Іншим (яких, до речі, більшість) вистачить і 1% за рік стажу... Слово «пенсія» втратило свій зміст. Сенсу працювати й заробляти немає, адже пенсія в Україні від цього не залежить...

Функції законодавця беруть на себе також і суди загальної юрисдикції. Недавно я вивчав рішення двох судів Донецької та Запорізької областей. Я не юрист, але завжди думав, що суди оцінюють відповідність дій (чи бездіяльність) нормі права. Виявляється, помилявся. Адже у згаданих випадках ці два суди прийняли рішення на нечинній нормі права (закону). Цікавий український парадокс: норми права немає, а невідповідність їй – є. Хтось може це пояснити? Чи, можливо, в мене щось негаразд із логікою? А може, це вітчизняне правосуддя має унікальну, відмінну від усього світу, логіку?

По суті, суди творять свої, нові норми права, беруть на себе не властиві їм функції законодавчої влади.

Ми були свідками здійснення функцій законодавця і з боку виконавчої влади. Йдеться про надання податкових пільг, звільнень від оподаткування, надання окремим суб’єктам пільгових тарифів на послуги чи продукцію. Справедливості ради зазначу, що не можу пригадати таких рішень за час роботи останніх двох урядів. Але де гарантія від рецидивів таких рішень?

Функцій виконавчої влади у країні прагнуть усі «кому не лінь», причому на всіх рівнях. З великою «приємністю» ознайомився недавно з рішенням одного суду м. Києва, яким міністрові фінансів заборонили проводити службове розслідування стосовно дій працівника фінансової системи. Хочеться на всю країну запитати: яку норму права щодо службового розслідування було порушено? Чому Суд втручається в питання, яке є компетенцією виконавчої влади?

Існує і зворотний вплив виконавчої влади на судову. Правда, він не пов’язаний із прийняттям формалізованих рішень, а існує у відомій формі «телефонного права». Я мав можливість бути свідком подій, коли з бюджету забирали сотні мільйонів гривень. І марно було при цьому посилатися на норми багатьох законів...

Перетягування виконавчих функцій в особливому обсязі здійснює законодавча влада. Масштаб проблеми тут настільки великий, що вона потребує окремого розгляду.

А як би ви поставились до питання виконання владних функцій взагалі не інститутами влади? Такого явища в організації влади немає ніде у світі, проте це є нормою для України. Функції розпоряджання державними (бюджетними) коштами делеговані громадським (самоврядним) організаціям. Вони ж здійснюють функцію управління державною власністю, включно з відчуженням.

Сотні мільйонів гривень платежів, які мають податкову природу, витрачаються не державними інститутами, адже вони ними не управляють, не несуть за них відповідальності. Державні органи, по суті, не мають впливу на політику витрачання таких коштів, а вони чималі. Зрозуміло, коли громадяни добровільно збирають кошти. Тут державі нічого робити, окрім як встановити правила гри, щоб унеможливити ошукування людей. Але ж ідеться про податкові надходження. А держава виявляється до цього непричетною.

Владну функцію приватизації державної власності здійснюють комерційні господарюючі суб’єкти (не має значення форма їхньої власності). Функції регулювання витрат великих коштів на державні закупівлі покладено на громадську організацію — тендерну палату.

Чим залишається доповнити наявний стан речей? Мабуть, повною комерціалізацією влади. Наприклад, суддям платити залежно від кількості засуджених, міліціонерам — від кількості затриманих і так далі...

Перспектива
без перспективи

Найбільші системні проблеми в організації влади проявляються в стосунках законодавчої і виконавчої її гілок. Я вже згадував про втручання виконавчої влади у поле діяльності законодавчої. Але дедалі більшого розмаху набуває зворотне перетягування повноважень. І воно щороку лише посилюється. Із закріпленням змінами до Конституції нового статусу постанов Верховної Ради України Кабінет міністрів може стати взагалі зайвим рудиментом організації влади. Процес, що посилювався останніми роками, отримує своє логічне завершення.

Особливо яскраво видно вкрай небезпечні явища на прикладі бюджетного процесу. У прийнятті бюджету уряд, по суті, виконує консультативні, в основному технічні, функції (складання порівняльних таблиць, перерахунок показників, множення матеріалів тощо).

Розгляд бюджетної резолюції перетворюється в нікому не потрібну театральну виставу. Бюджет і резолюція, перше і друге читання (інколи і третє) — це різні документи. Пригадайте, чим закінчилося намагання уряду втриматися за передбачений резолюцією рівень дефіциту бюджету 2006 р. у 2%? Ця цифра залишилася лише у Бюджетній резолюції.

Мені хочеться хреститися, коли я чую про останню бюджетну ніч. Політика останньої бюджетної ночі (коли весь бюджет переписується) — це дорога у прірву, це відсутність можливостей реалізації будь-якої зрозумілої перспективи країни, бо не можливо реалізувати стратегічні завдання.

Мій син-школяр одного разу запитав: «Тату, чому уряд не може впоратися з цукровими кризами? Треба зробити лише товарну інтервенцію».

Це елементарна задача навіть для школяра, а її неможливо вирішити. Бо немає запасів цукру. А створити їх неможливо, бо закладені в проект бюджету відповідні кошти було просто викинуто з кінцевого документа.

Аналогічна доля спіткала кошти на енергозбереження. Спроби зреагувати на надзвичайно серйозний виклик для країни на найближчі роки (енергозабезпечення) закінчилися тим самим. Від закладених коштів після останньої бюджетної ночі залишилися «ріжки та ніжки». За кілька годин або з голосу в залі не просто змінюються цифри, а вирішуються принципові питання державної політики.

Та прийняття бюджету є тільки початком бюджетних випробувань. Справжні ж починаються після його схвалення і набуття чинності.

Чи хтось із читачів замислювався над тим, які кошти так одностайно ділили народні обранці останнім часом? Бо фахівцям це невідомо. Річ у тому, що єдиним законом, який розподіляє державні кошти, є Закон про Держбюджет. Що стосується 2006-го року, то Закон схвалено ще торік. А тепер ділиться шкура невбитого ведмедя. Особливо комедійним (якби не був таким трагічним) видавався поділ коштів від приватизації «Криворіжсталі». Прийнятим Верховною Радою Законом про бюджет ці кошти розподілені. Після цього приймається нова схема розподілу. А що ж робити зі старими, прийнятими призначеннями? Норми якого закону виконувати? Чи хай просто порадіють собі наші співвітчизники від почутих солодких обіцянок?

Після схвалення бюджету чомусь справою доблесті й честі для багатьох стає пробити у цьому ж бюджеті дірку (наприклад, ударити по доходах через надання податкових пільг або поділити шкуру невбитого ведмедя, передбачивши видатки, не закладені у бюджет).

Щороку законом про бюджет зупиняється дія законів, видатки за якими перевищують доходи бюджету. Нинішнього року поставлено рекорд — не вистачить і трьох бюджетів, щоб профінансувати прийняті популістські закони...

Заряджена рушниця колись вистрелить. Якщо нічого не змінювати і продовжувати таку політику, тягар накопичених проблем колись може прорвати серйозним фінансовим обвалом.

Чинна система законотворчості блокує побудову правової держави.

Не є однозначною в Україні відповідь на просте запитання — чи мають виконуватися прийняті закони? А як бути з тими законами, виконати які неможливо? У цьому закладено серйозну загрозу неповаги до законів, зокрема й до законодавчої системи в цілому. Оскільки існують закони, що не виконуються у зв’язку з неможливістю їх реалізації, то чому так не поводитися і з іншими законами. І поводяться — прикладів чимало.

Здавалося б, Конституція захищає країну від такої політики. Ст. 95 передбачає, що виключно Законом про державний бюджет визначаються розмір та цільове спрямування видатків. За логікою, жоден закон, який торкається видатків, не може бути прийнятим, якщо кошти на нього не закладено в бюджеті. Але в країні діє інша логіка.

Дедалі більше суто виконавчих функцій зосереджуються в законодавчому органі. Депутати складають перелік об’єктів капітальних вкладень. Дійшло до того, що на кожного визначають суму видатків. Про яку логіку пріоритетів може йтися? Про яке вирішення стратегічних завдань?

Дедалі більше порядків витрачання коштів має погоджуватися з бюджетним комітетом. А хіба це функції законодавчої влади? Це ж завдання суто виконавчої влади.

Така система взаємодії починає масштабно поширюватися й на місцях. На низовому рівні виникають додаткові проблеми. Хто готуватиме проекти бюджетів: апарат виконкомів рад чи місцеві держадміністрації?

Очевидно, що потрібні принципові зміни системи стосунків законодавчої та виконавчої гілок влади.

Хто має бути законодавцем мод?

Поставлю просте запитання: хто має готувати закони? Відповідь, здавалося б, очевидна: законодавець. У нас так і відбувається. Понад 90% усіх законопроектів, зареєстрованих з 1 лютого 2005 року, підготовлено народними депутатами. Лише 7% припадає на уряд. Сформували суспільну думку, що так і має бути. Роботу депутата оцінюють за кількістю законопроектів. Машина працює на повні оберти. Але шансів рухатися в чітко заданому напрямі вона не має. І не може рухатися, бо ці напрями часто різновекторні.

З такими перекосами законотворчості в Україні ніколи не буде єдиної цілеспрямованої політики. Бо немає єдиного центру її вироблення. Таких центрів, як мінімум, 450 (за кількістю народних депутатів). Об’єднання у фракції не зменшує кількості центрів, адже працює корпоративна солідарність: голосуємо, бо автор — наш.

У цих умовах розробка і схвалення програми діяльності уряду втрачає будь-який сенс. Схвалена програма і її реалізація — далеко не одне й те саме.

Будь-яка чітка політика потребує наявності єдиного центру її вироблення. Таким центром може і має стати уряд. Інакше кажучи, функції підготовки і прийняття законів мають бути розмежовані. Перша має бути віднесена до виконавчої влади, друга — законодавчої.

Боронь Боже, не подумайте, що зазіхаю на «святая-святих» — право законодавчої ініціативи депутата. Ніхто його цього права не позбавляє. Але будь-яка ініціатива має проходити через уряд. Без подання уряду проект закону розглядатися не може. Тоді стає зрозумілою логіка дій: схвалюється програма дій уряду, уряд відповідальний за її реалізацію, всі законопроекти відповідають логіці й цілям програми.

Такі зміни повноважень інституційно унеможливлюють перетворення виборів у перманентні стихійні лиха для України, вона не наражатиметься на постійні ризики серйозних проблем.

Зазначена логіка має застосовуватися і в бюджетному процесі з урахуванням особливостей відповідного закону. Прийматися він має за стандартною схемою: два читання замість нинішніх трьох. Обидва читання готує виключно уряд (депутати вносять пропозиції до першого читання). І тільки урядовий проект ставиться на голосування. Законодавець має право сказати: «так» — бюджету, або «ні» — уряду. Не подобається бюджет — відправляєте у відставку уряд. Але не робіть заручником країну та її громадян.

Це зрозуміла логічна схема. Особливо в умовах, коли парламентська більшість формує уряд. Не підтримано бюджет — отже, немає більшості. Треба переформатовувати більшість і змінювати уряд. Або (якщо це не вдається) – проводити нові вибори.

Аналогічні зміни мають торкнутися й місцевих бюджетів. Правда, тут постають додаткові проблеми, які потребують законодавчого врегулювання у зв’язку з недосконалою конституційною реформою.

На відміну від інших законів, бюджет не може голосуватися постатейно. Бюджет — це баланс. Провал будь-якої статті означає його порушення. Подальше голосування втрачає сенс. В обох читаннях голосування має відбуватися тільки в цілому.

Втрачає сенс і нинішній статус бюджетної резолюції. Сьогодні — це постанова Верховної Ради. Резолюція має стати документом уряду, орієнтиром намірів його політики, що узгоджується зі схваленою програмою діяльності уряду.

У нових умовах потребує законодавчого врегулювання роль постанов законодавчого органу (різке обмеження сфер їх застосування). Вони не можуть стосуватися податкових, бюджетних питань та функцій виконавчої влади.

У семи няньок
дитя без ока

А тепер спробуємо зрозуміти логіку побудови виконавчої влади. Всі цивілізовані країни мають єдиний центральний орган — уряд. Всі, але не ми. У нас він не один.

По-перше, його функції здійснюють ті гілки влади, які не мають жодного стосунку до виконавчої влади. По-друге, досі чітко не врегульовано повноважень та функцій власне уряду, Секретаріату Кабінету міністрів і секретаріату президента України. Втручання в поле діяльності одне одного очевидні.

У 2000 році було зроблено добрий крок в реорганізації найвищого органу в системі виконавчої влади. З різних причин він виявився незавершеним і був здійснений в урізаному вигляді. Але відтоді, на жаль, не тільки ситуацію не виправили, а впевнено рухалися назад.

Радянська система зникла, а принципи організації влади залишаються радянськими. Король помер, хай живе король.

Система, в якій існувала радянська Україна, не мала перспектив. Але вона мала певну логіку побудови.

Економіка тепер працює за іншими принципами. Принципи ж управління де-факто залишаються старими. При цьому простежується цікавий парадокс. Ті функції, які мали б слабнути й відмерти (щодо економіки), не слабнуть. Там, де мали зміцнюватися, — рік у рік послаблюються (контроль за витрачанням бюджетних коштів, бюджетна дисципліна, сплата податків). Будь-які спроби навести лад в останній сфері сприймаються майже як зазіхання на демократію.

Дійшло до того, що органи виконавчої влади для прийняття управлінських рішень не мають права отримувати необхідні матеріали від Комітету статистики. Це заборонено законом. А як тоді приймати рішення — методом «тику пальцем у небо»? Для чого ж тоді взагалі збирати статистичну інформацію? Виходить, робота — все, кінцевий результат (мета) — ніщо?

А спробуйте припинити, наприклад, намагання вкрасти мільярди гривень через рахунки банківських установ. Інструментів реагування на такі намагання немає. Чомусь на Заході вони є і працюють. Там негайно арештовують рахунки (запобігають дії), а потім з’ясовують ситуацію (з участю судів). У нас такі дії заборонено законом. Нам залишається єдине право: висловлювати обурення — після того, як дерибан відбувся. Дивлячись на все це, чимало кваліфікованих фахівців органів влади вже не хочуть і висловлюватися. Чи, може, поняття «анархія» і «демократія» – в Україні тотожні?

Країна потребує функціональної структури уряду, вона ж у нас галузева. Це відтворюється і в структурі кожного міністерства. Закріплення функцій, а отже – і відповідальності, за відповідними органом немає.

Скільки в Україні: міністерств праці, міністерств охорони здоров’я, міністерств фінансів, міністерств освіти і науки?

Цей список можна продовжити повним переліком центральних органів виконавчої влади уряду.

Міністрів охорони здоров’я як мінімум десять. Свою систему медицини має власне міністерство охорони здоров’я. Свою систему мають армія, СБУ, Академія медичних наук, залізниця. Кожен має своє бачення системи, свою логіку розвитку, свій бюджет. Будується нова лікарня (може, треба, а може – й ні), купується обладнання (для власної системи). У «дуже бідній» Японії деяке обладнання працює по 24 години на добу. У «багатій» Україні кожен прагне мати своє у власній системі. Зате воно працює 3 — 4 години. Але своє. Грошей, звичайно, хронічно не вистачає. А може, проблема не лише у грошах?

Міністрами освіти у нас є майже кожен міністр, у відомстві якого функціонує своя система освіти. Скоро вузів у нас стане більше, ніж у всій Європі. Треба тільки ще одним рішенням усім надати статус національних...

Функцію вироблення і реалізації політики в оплаті праці реалізує не тільки кожен міністр, а й будь-який керівник державної структури, який навіть не є членом уряду. Тому й не дивно, що в деяких керівників зарплата значно вища, ніж у президента, а в деяких заступників керівників, по суті, урядових органів удвічі вища, ніж у міністра (нагадаю, урядові органи підпорядковані міністрам). Деякі зарплати навіть соромно називати, бо порівнювати вже доведеться з зарплатами президентів інших країн. Бо в кожного своя логіка, своя політика. Єдиного центру немає. Оплата праці регулюється і законами, і указами, і постановами уряду. Хоча це суто урядові функції.

Наукою в нас керують понад 40 міністрів, хоча не всі вони мають статус міністрів. Фінансується установа, а не результат. Чекаємо проривів в українській науці? Довго доведеться чекати.

Усі міністри (і не тільки) в нас є міністрами фінансів. Кожен готує проекти рішень із питань податкової, бюджетної політики. Як у такій ситуації втримати ключовий для країни баланс — бюджет?

Деякі органи взагалі випадають із єдиного центру виконавчої влади. Фактично, це міні-уряди. Насамперед це стосується органів виконавчої влади з так званим спеціальним статусом. Їх керівники не є членами уряду і по суті випадають із єдиної системи управління.

Модне в Україні підпорядкування Кабінетові міністрів означає підпорядкування нікому. Бо Кабінет міністрів – колегіальний орган, що збирається раз на тиждень. Члени уряду не причетні до «підпорядкованих» органів. А керівники цих органів не володіють логікою рішень уряду, бо не є його членами. Така «підпорядкованість» на початку року призвела до підписання НАК «Нафтогаз України» відомих газових угод. Вони зачепили бюджет, кишеню кожного громадянина. А Міністерству фінансів та економіки вони стали відомими після їх укладення. Чи це дрібниця? А таких системних «дрібниць» у нас не бракує.

Така суто виконавча структура, як Фонд державного майна, взагалі випала із системи єдиного центрального органу виконавчої влади. І, на жаль, такий статус закріплено законом. У цивілізованих країнах це навіть орган не уряду, а Міністерства фінансів (казна опікується державними коштами і державним майном).

Ось і виходить — нікому віддати дитину для догляду, бо це небезпечно.

Країна потребує функціональної побудови уряду та структури міністерств із чітким закріпленням кожної функції за одним органом.

У функціональному уряді ключовою постаттю має стати міністр, а решта органів, керівники яких не є членами уряду, мають ввійти в структуру відповідних (за функцією) міністерств.

Вивіска є, міністерства немає

Щоранку на восьмому поверсі урядового будинку я бачу вивіску: Міністерство фінансів України. Вона мене дедалі менше тішить. Бо назва є, а міністерства з тими функціями і повноваженнями, які б мали бути, немає.

Хочу одразу зазначити: моєю рукою веде зараз не посада. Тим більше що через місяць країна матиме новий уряд і нових міністрів. Боронь Боже також, аби мій висновок якось зачепив працівників Мінфіну. Лише повагу і пошану відчуваю до компетентних, кваліфікованих людей цього колективу.

Але факт є фактом: інституційно Міністерство фінансів дуже ослаблене.

Адже Міністерство фінансів до певної міри особливе міністерство. Крім того, що Мінфін, як і кожен центральний орган виконавчої влади, є розпорядником коштів, він іще — тримає баланс країни. Втримає — пощастить країні, не втримає — не пощастило. Система і як наслідок — суспільство мало розуміють цю відповідальність, а отже, і недооцінюють роль головного фінансового відомства держави. Зате всі відчувають, коли не вдається втримати баланс, коли виникають загальні проблеми. І головне — не зрозуміло звідки.

Сьогодні Міністерство фінансів не може відповідати за втримання балансу, бо в нього немає інструменту для цього. Без позитивного висновку Мінфіну не повинен схвалюватися жоден проект закону чи іншого нормативного акта, якщо він зачіпає баланс країни (доходи чи видатки бюджету). Не зайве сказати, що для України це — лише добре побажання, тоді як для цивілізованих країн є звичною нормою.

Ідеться не про «перетягування каната», як дехто може сприйняти. Не влаштовує міністр — треба його замінити. Забирають міністра, а не функцію. Не можна забирати (розмивати) функцію. Інакше Міністерство фінансів ніколи не зможе забезпечити фінансову стабільність і виконання бюджету. Інакше завжди виникатимуть суперечки з членами уряду.

Не є функцією Мінфіну визначати політику: куди і в яких розмірах спрямовувати кошти, які приоритетні завдання вирішувати. Їх вироблення — завдання уряду, схвалення — парламенту. А завданням цього органу є виконання бюджету і утримання балансу (читай: стабільності).

Міністерство фінансів покликане забезпечувати складання бюджету, його виконання та контроль за цільовим витрачанням коштів. Єдиний бюджетний процес сьогодні розірваний (я не кажу про деякі менш важливі деталі цього розриву), що демонструє наведена таблиця.

Бюджет як балансовий документ (доходи і видатки) де-факто управляється кількома органами. Найбільш вразлива – доходна частина.

Реагувати на різні схеми уникнення оподаткування Мінфін не може, оскільки не має доступу до відповідних баз даних. Парадокс ситуації полягає в тому, що різними відомствами створені хороші бази даних. А відомство, відповідальне за баланс доходів та витрат держави, доступу до них не має.

Від бази доходів залежить їх планування у бюджеті. Уявіть собі (приклад умовний): діє податок із кожної людини. Що ми повинні знати для обрахунку загальних доходів? Абсолютно правильно — кількість цих людей. Це називається базою оподаткування. І саме до цієї бази МФУ доступу не має.

Країна приречена створити повноцінне Міністерство фінансів. Бо це потрібно не самому міністерству, а країні. Його складовими мають стати всі органи, які нині причетні до єдиного бюджетного процесу. І нехай на цьому міністерстві не буде вивіски. Зате всі знатимуть: саме там тримаються всі нитки, що дозволяють гарантувати баланс країни.

Воля до змін

Понад рік тому ми вибороли право на добрі зміни. Але я хочу жити в країні, де зміна урядів не може щоразу створювати ризики. Щоб цього не було, мають відбутися фундаментальні інституційні зміни у системі влади. І тоді прихід нових людей вноситиме лише незначні відтінки у сформовану систему дій. Але не буде небезпечних сюрпризів.

Сьогодні є унікальний шанс для таких змін — формуються інститути нової влади. Водночас повинні відбутися глибокі системні зміни. Адже коли структури сформовано, посади розподілено — зробити це стає неможливо.

Рішення, необхідні для цього, зрозумілі. Багато які з них я описав докладно, деякі випливають із проведеного аналізу. Певні важливі речі не ввійшли до цієї статті — але всі їх можна викласти на кількох аркушах паперу. І вони могли б стати невід’ємним елементом коаліційної угоди.

Потрібні воля і розуміння необхідності цих змін. Від відлагодженого механізму влади залежить формування нового обличчя України, її доброго майбутнього.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво