ЗМІ та влада: На війні як на війні, або Кінець «ющенківської відлиги»?

Поділитися
Схоже, що період спроб влади загравати із пресою закінчується. Ні, запевняння про відкритість і зроблені висновки від попереднього спілкування з журналістами, звісно, звучать...

Схоже, що період спроб влади загравати із пресою закінчується. Ні, запевняння про відкритість і зроблені висновки від попереднього спілкування з журналістами, звісно, звучать. Але реальні дії свідчать про те, що влада в країні стає більш закритою, а рівень конфліктності у взаєминах із журналістами зріс у кілька разів. І це дуже сумний рекорд за останній рік і вісім місяців, що дає підстави казати про можливий негативний сценарій розвитку ситуації вже в найближчому майбутньому.

Непроста історія взаємин нової владної команди з пресою відома. Віктор Янукович був прем’єр-міністром у період тотального панування темників у інформаційному середовищі України, ну а ставлення його команди до ЗМІ, які перебувають у їхній власності, узагалі дуже специфічне. Навіть коли в країні почалася постреволюційна «ющенківська відлига», це практично не було помітно на Сході й Півдні країни, де більшість засобів масової інформації належать або самим «регіоналам», або лояльним до них людям, і де місцева влада змінювалася лише умовно.

Тепер Віктор Янукович воістину не перша, але й не друга людина в країні. Увійшовши двічі в ту саму ріку, Янукович обіцяв змінитися і врахувати всі минулі помилки у взаєминах зі ЗМІ. Але факти свідчать про те, що він або не зовсім розуміє, що таке реальна свобода слова й незалежна преса, або просто робить гарні реверанси, як і годиться спочатку.

Уже перша прес-конференція Віктора Януковича була примітною в певному сенсі. З одного боку, прем’єр узайве продемонстрував непогану роботу своїх піарників, запевнивши журналістів у тому, що готовий працювати «по-новому»: відкрито і прозоро. Проте з іншого, навіть ця прес-конференція не обійшлася без скандалу — «5 каналу» відмовили в прямій трансляції, віддавши перевагу виключно Першому національному.

Право ексклюзивної трансляції, звісно, існує. Але в демократичних країнах це правило не поширюється на державні компанії, це занадто вже скидається на роботу за принципом «свій — своєму». Тому претензії «5 каналу» до прес-служби прем’єра абсолютно логічні, адже ніякого конкурсу на право трансляції ніхто не оголошував. За яким же принципом обрали переможця, залишається тільки здогадуватися.

Уже потім були закриті засідання Кабміну й рішення, принципи прийняття яких ніхто й не збирався пояснювати представникам преси, а отже, і суспільству. Певне, члени Кабінету міністрів чи то не дивилися прес-конференцію Януковича, чи то не вважали серйозними його висловлювання про відкритість і прозорість.

Що далі, то більше впевненості в тому, що реальні наміри донецької команди на чолі з Віктором Федоровичем щодо роботи з пресою були окреслені далеко не його заявами, а одним реальним випадком із депутатом із його фракції — Олегом Калашніковим.

Людина, котра на очах у сотень людей до струсу мозку побила телеоператора, образила журналістку, забрала касету із записаним матеріалом, — надалі залишається народним депутатом фракції Партії регіонів. Це після того, як деякі відомі особи з цієї ж фракції обіцяли покласти депутатські мандати у разі, якщо Калашніков не буде покараний, і після того, як в офіційній заяві фракції було оголошено, що Калашнікова виключено з фракції. А також після багатьох вибачень членів фракції за цю подію (вибачення самого Калашнікова не враховуємо, бо адресувалися вони більше Януковичу, аніж журналістам).

Очевидно, усі ці вибачення були потрібні для того, аби хоч якось підправити імідж Януковича і його войовничої фракції в очах західних дипломатів, позаяк саме тоді йшли переговори про прем’єрські перспективи лідера «регіоналів». Але пацанський принцип «своїх не здають» виявився явно вагомішим для фракції Партії регіонів, аніж бажання здаватися демократичною і робити якісь незрозумілі прецеденти покарання своїх людей за чиїсь чужі й далекі для більшості «регіоналів» принципи.

І хоч наявне явне порушення закону як мінімум за кількома статтями — перешкоджання професійній діяльності журналістів і хуліганство з нанесенням тілесних ушкоджень, результатів розслідування цієї події поки що немає. Великим досягненням вважалося хоча б порушення кримінальної справи прокуратурою. Та навіть якщо розслідування доведе факт скоєння злочину, дуже сумнівно, що більшість у парламенті дасть згоду на притягнення Калашнікова до кримінальної відповідальності. Ні про яке складання ним депутатських повноважень, чого вимагали журналісти, мова взагалі не йде.

Усю «неупередженість» слідства в таких питаннях продемонстрував випадок з іншим депутатом із фракції Партії регіонів — Павлом Шенцевим. Інцидент був менш резонансним, але не менш примітним і тривожним.

Павло Шенцев напав на фотокореспондента Андрія Авдошина під час сесії Харківської обласної ради, коли розглядалася важлива для «регіоналів» справа про недовіру губернатору Авакову. Ситуація була нервова, і серед депутатів виникла невеличка бійка, котра стає вже традиційним способом з’ясовування політичних стосунків у народних обранців усіх рівнів. Андрій Авдошин фотографував депутатів за цим захоплюючим заняттям, що не сподобалося депутату ВР Шенцеву. Він накинувся на журналіста й почав його бити. Усе це зняли на відео оператори телеканалів. Проте, маючи всі ці матеріали, Київський райвідділ міліції, куди журналіст подав свою заяву, не знайшов ознак хуліганства в діях депутата Шенцева... Це трапилося 14 липня, коли Віктор Янукович ще й близько не був прем’єр-міністром.

Виявляється, приклад панів Калашнікова і Шенцева заразливий. Минулого тижня журналісти не догодили вже наміснику Києво-Печерської лаври архієпископу Вишгородському Павлу. Архієпископ відмовився давати журналістці «5 каналу» Наталці Тугузовій коментар про останні заяви президента з приводу єдиної помісної церкви — і пішов. Йому не сподобалося, що оператор продовжував знімати його, і священнослужитель накинувся на оператора разом із іншими, щоб забрати камеру та касету.

Цей факт самі священики спокійно визнають в офіційній заяві УПЦ Московського патріархату: «Архієпископ сказав послушникам забрати камеру і касету. Це вони й зробили». Але справжнім шедевром став опис причини такого рішення архієпископа: «На підході до храму несподівано з-за спини вискочила дівчина в штанах і, безпардонно тицяючи в обличчя мікрофон, стала вимагати в оторопілого владики коментар до чергових церковних висловлювань президента. Було очевидно, що дівчина настроєна агресивно, до того ж ще й представляє «5 канал», у якого з владикою склалися дуже натягнуті стосунки (він обвинувачував канал у поширенні недостовірної інформації про Лавру)». У цій заяві також сказано, що журналісти не мали дозволу на зйомку в стінах Лаври, а це порушення. Також тут стверджується, що журналістка Тугузова вже не працює на каналі. Ця заява досі висить на офіційному сайті УПЦ Московського патріархату, хоча вже кілька днів тому генпродюсер «5 каналу» Юрій Стець спростував інформацію про звільнення журналістки.

Пан Стець визнає, що в журналістів справді не було дозволу на зйомку, за що він уже попросив вибачення у священнослужителів, але також зазначає, що суспільство має право знати думку різних сторін щодо актуальної теми.

Можемо назвати ще десятки прикладів, зафіксованих у моніторингу Інституту масової інформації, коли журналісти ставали об’єктом нападу через свою професійну діяльність. Але, на жаль, значно менше випадків, коли напад на журналіста було розслідувано до кінця, а винних покарано.

Немає нічого дивного в тому, що кожен, хто хоче з допомогою сили з’ясувати свої стосунки з журналістами, почуватиметься безкарним. Адже рівень розкриття злочинів проти журналістів у нашій країні ледве сягає 10%. На жаль, ця статистика не змінилася і з приходом нової влади.

Ну, а після парламентських виборів повідомлення про побиття, залякування журналістів, відмови в доступі до інформації, спроби місцевої влади тиснути на регіональні ЗМІ взагалі надходять, наче зведення з поля бою. На це вже неможливо не реагувати. Ситуацією дуже стурбовані навіть у секретаріаті президента, де Олег Рибачук саме з цього приводу скликав нараду. Але механізмів реального впливу на процеси у Банкової не так багато. Навряд чи публічна заява зможе якось уплинути на ситуацію. Про те, як розслідуються справи, котрі брав під особистий контроль президент, навіть згадувати не хочеться.

Усе це спонукає до сумних висновків і тривожних прогнозів. Головний висновок — за час короткої «відлиги» ні владі, ні журналістській спільноті не вдалося застрахувати себе від повернення колишніх порядків. Потрібних законів так і не ухвалили, громадське мовлення як гарант від перекосів у інформаційній політиці комерційних каналів так і не стало реальністю, нових прецедентів розслідування злочинів проти журналістів не було. З іншого боку, самі журналісти не дуже ефективно скористалися тимчасовим перепочинком. Медіапрофспілка лише спинається на ноги, правозахисні організації досі підтримує зовсім не суспільство, а іноземні гранти, рівень професіоналізму журналістів далекий від бажаного.

Саме висновок про відсутність реальних механізмів протидії тискові влади диктує зовсім не райдужні прогнози.

Схоже, нова влада вже досить упевнено почувається у своїх кріслах і поки що розсаджує своїх людей у ті, які залишилися. Та коли ця кадрова чехарда завершиться, можновладці звернуть увагу саме на ЗМІ.

Донецькі бізнесмени, так чи інакше причетні до Партії регіонів, завжди демонстрували інтерес до медіавласності, тому тепер, коли ЗМІ потрібні їм бодай для забезпечення свого позитивного іміджу, можна прогнозувати черговий етап перерозподілу медіавласності.

Схоже, практика темників цілком влаштовувала Віктора Януковича 2004-го, тому ніхто не може виключити спроб прямого втручання у редакційну політику ЗМІ з боку влади, принаймні ЗМІ, залежних від центральних органів влади і фінансованих із бюджету. Те, що ці фінанси – наші з вами податки, нікого особливо не хвилює, адже вплив має не той, хто платить, а той, хто розподіляє державні кошти.

Нелегкі часи чекають і на незалежних власників ЗМІ, а також на опозиційну пресу — багато представників теперішньої влади дуже болісно реагують на публічну критику...

Досить імовірним є й російський сценарій поступового «пожовтіння» всього інформаційного середовища, за поодинокими винятками. У найвпливовіших ЗМІ, на телебаченні домінуватиме переважно попса. Тож кількість «Кривих дзеркал» і «Гарних пісень» тільки зростатиме.

Хтось скаже, що ці сценарії надто вже критичні й негативні і що після помаранчевої революції змінилися як суспільство, так і журналісти. Можливо. Але після всього, що відбувалося в Україні у сфері інформації впродовж останніх десяти років, після багатьох нерозкритих убивств журналістів, після тотального контролю держави над редакційною політикою ЗМІ, нищівної цензури і силової розправи над опозиційними медіа з усім арсеналом контролюючих і силових структур немає нічого дивного в тому, що будь-який конфлікт нової-старої влади з пресою буде дуже тривожним сигналом. А якщо влада й надалі волітиме заминати конфлікти, а не чесно їх вирішувати, якщо знову і знову ігноруватиме всі звернення журналістів із тисячами підписів, якщо влада й надалі затягуватиме ухвалення важливих для інформаційної сфери законів і зволікатиме з реформою державних медіа, гальмуватиме створення громадського мовлення, — тоді рано чи пізно журналісти будуть змушені оголосити мобілізацію. На війні, як на війні...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі