Злочин і відкуп - Архів - dt.ua

Злочин і відкуп

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

Розмови затяглися, приватизація зупинилася, власники жахнулися, інвестори стурбувалися... Негативного результату досягнуто, якщо, звісно, саме цього і домагалися...

Розмови затяглися, приватизація зупинилася, власники жахнулися, інвестори стурбувалися... Негативного результату досягнуто, якщо, звісно, саме цього і домагалися. Аби не бути голослівними, ми відводимо в сьогоднішньому випуску «ДТ» цілу шпальту думкам представників міжнародної спільноти про те, що в Україні прийнято називати реприватизацією. Реакція неоднозначна. Більшість наших партнерів не розуміють терміна «реприватизація» і всерйоз побоюються, аби вона на практиці не перетворювалася на широкомасштабну націоналізацію. Та все ж п’ятий місяць поспіль продовжують сподіватися, що рішення української влади буде оперативним, а реприватизаційний список — коротким і вичерпним.

Неоднозначна реакція й усередині країни. Багатьох ліберально налаштованих громадян влада не просто злякала, продемонструвавши свою не зовсім ринкову сутність, а дуже злякала — своєю рішучістю втілити небеззаперечну ідею реприватизації в життя. Чи не час «відкрутити» назад, не втративши при цьому обличчя, але й не розчарувавши суспільство, котре на три чверті живе надією на соціальну справедливість і закликає кару на голови знахабнілих олігархів?

Схоже, час настав...

За останній тиждень у Києві відбулася низка нарад. Урядові чиновники й широка експертна громадськість обговорювали можливу методологію проведення реприватизації. За наявними у «ДТ» даними, єдиної думки так і не сформували, й остаточне рішення урядом не прийняте. Прем’єр вирішила, що арбітром у цій непростій ситуації має стати Президент.

З одного боку, трохи дивно все перекладати на нього, адже Віктор Андрійович, не займаючись глибинними економіко-правовими аспектами функціонування власності, може прийняти, швидше за все, тільки політичне рішення. А країні необхідне рішення, чітко вивірене з усіх точок зору: фінансової, економічної, правової.

З іншого — перенесення питання на рівень арбітра нації цілком виправдане. Адже йдеться тільки про економіку. Йдеться про покарання нахабства, корупції і того цинізму, з якими на очах у всієї країни та всього світу проводили в кучмівській Україні приватизаційні конкурси. Тут важливо не скотитися до примітивного зведення рахунків, не перетворити все на забирання власності у «нечесних» (тих, хто дав хабар при купівлі, скористався телефонним правом чи зв’язками) і передачу «чесним». Важливо змусити заплатити за об’єкти нормальну суму до бюджету.

Як це краще зробити?

На сьогодні є щонайменше чотири концепції. І головна серед них — урядова, всередині якої також існують окремі варіації.

Визнання колишніх угод недійсними і примусова дооцінка об’єкта на експертних аукціонах (концепція уряду)

Спочатку в проекті про дооцінку об’єктів планується прописати, на якій юридичній підставі дано «задній хід» у приватизації.

Виробити прийнятну формулу виявилося дуже складно. Дискусія з юридичних та моральних аспектів не припиняється і на момент виходу цього номера газети. Як нам повідомив телефоном із Тбілісі міністр економіки Сергій Терьохін, розглядають два підходи. Перший — визнання угоди недійсною на тій підставі, що при її укладанні не було дотримано передбачені законом вимоги. Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України, «зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства». Придбання державної власності без належної компенсації моральним засадам суперечить. Звідси робиться висновок, що такі угоди незаконні.

Другий підхід спирається на концепцію ст. 41 Конституції, відповідно до якої примусове відчуження майна може бути застосоване як виняток із мотивів суспільної необхідності. (Один із відомих юристів посилання на ст. 41 прокоментував так: «Жах! Мова ж іде не про повінь, коли треба хапати перший-ліпший човен і рятувати людей».)

Утім, залишмо правознавцям суперечку про формули й рушаймо далі. Як визначити справжню ціну того чи іншого об’єкта приватизації, а отже, і суму дооцінки? В уряді дійшли висновку, що найкращий шлях — проведення експертного аукціону. Принцип простий. Усі бажаючі подають заявки і вносять заставу (щоб відсікти несерйозних покупців, чималу — 20% ціни попереднього продажу). На аукціоні визначають найкращу ціну. Звісно, не факт, що її запропонує нинішній власник, а не хтось інший. Однак власник має право «першої ночі». Тобто право протягом 30 днів внести доплату до визначеної на аукціоні суми. Розробники вважають, що на цьому в суперечці про власність буде поставлено жирну крапку.

Якщо не платить нинішній власник, то після закінчення 30 днів платить той, хто запропонував найкращу ціну. У такому випадку об’єкт переходить до нового власника.

Як «вираховуватимуть» об’єкти, що підлягають аукціонній дооцінці? Сергій Терьохін каже, що критеріїв чотири. Перший — порушення (або обмеження) принципів конкурентності (продаж без конкурсу або на конкурсі, в якому брали участь дві пов’язані компанії, або на конкурсі, від якого із сумнівних причин відсікали «зайвих» учасників). Другий — об’єкт було продано за ціною нижчою за вартість чистих валових активів. Третій — покупець (один із покупців) перебував у процесі банкрутства, що, втім, не завадило йому внести гроші за приватизований об’єкт. Четвертий — купівля відбулася за неприватизаційною схемою (наприклад, в обхід мораторію на відчуження корпоративних прав для держпідприємств, що перебувають у процесі банкрутства).

Аби не опускатися до «гастрономів» та «кінотеатрів», уряд готовий визначити і певний фінансовий критерій. Як повідомив пан Терьохін, його відомство вважає, що аукціонним доплатам не повинні підлягати підприємства з менш ніж мільярдним (у гривнях) загальним обсягом реалізації товарів, робіт та послуг за останні 12 місяців. У секретаріаті Кабміну кажуть про нижчий «поріг відсікання» — 500 млн. грн. Якщо переможе точка зору економічного міністерства, то, за словами Сергія Анатолійовича, дооцінці підлягатимуть «менше чотирьох десятків компаній».

Міністр не виключив, що сам список підприємств, по яких проводитимуть доплату, буде внесено в тіло закону.

Мінуси урядової концепції очевидні. Це, по-перше, неможливість — із посиланням чи то на Цивільний кодекс, чи то на статтю Конституції — скасувати приватизаційні договори. Напевно, пославшись на ст. 203 Кодексу, розробники забули зазирнути в ст. 204. А там прямо сказано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або він не визнаний судом недійсним. Зі ст. 41 Конституції (за іронією долі, вона гарантує володіння, користування та розпорядження власністю) теж не все просто. У пасажі про примусове відчуження об’єктів права приватної власності з мотивів суспільної необхідності через кому йде продовження: «На підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості». І далі: «Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану».

По-друге, йдеться фактично про примус — нинішнього власника змушують до до участі в аукціоні. По-третє, недостатньо чіткими й навряд чи вичерпними є критерії відбору підприємств. По-четверте, надмірний упор зроблено на «покарання» найбільшого бізнесу, тоді як власники середніх і тим більше малих об’єктів, які також скористалися особистими зв’язками й іншими аргументами, отримують відпущення гріхів абсолютно безплатно. По-п’яте, незрозуміло, що буде з об’єктами, уже перепроданими (і не раз) сумлінним покупцям.

По-шосте, після помаранчевої революції ніхто не може бути впевнений, що по закінченні процесу реприватизації приватна власність в Україні назавжди стане священною. І що після наступних виборів олігархам, які вже одного разу доплатили, не виставлять новий рахунок… Втім, останній ризик завжди з ними. І з усіма нами.

Наріжний камінь — судові рішення (концепція
Петра Порошенка)

Позиція секретаря РНБОУ дуже контрастує з поглядами уряду. Петро Олексійович вважає, що «у нинішньому економічному стані держава взагалі не може й не повинна займатися проблемою реприватизації. Це питання взагалі не повинно стояти перед владою. Теоретично, воно може бути поставлено лише в двох випадках. По-перше, коли втрачено контроль над стратегічними галузями, і держава хотіла б повернути його шляхом викупу підприємств у інвесторів. Однак ця теза сумнівна, оскільки держава ніколи не була ефективним власником. Ми не можемо піти цим шляхом, і я не бачу серед представників влади прибічників цієї ідеології.

По-друге, мову про реприватизацію теоретично можна вести тоді, коли ставиться мета отримати більше грошей у бюджет. Тобто забрати і перепродати. Звісно, це може призвести до одномоментних тактичних плюсів для бюджету. Але стратегічно, у середньому та довгостроковому вимірі, така бюджетна логіка принесе серйозні проблеми. Цей підхід призведе до втрати інвестиційної привабливості української економіки, породить страх, який спричинить скорочення притоку інвестицій.

Отже, ми маємо лише один варіант вирішення проблеми. В країні існує короткий перелік об’єктів, на яких під час приватизації було допущено порушення закону (один, два, три десятки об’єктів, я не знаю, скільки їх, — до сфери моєї компетенції не входить контроль за оцінкою дотримання законності під час приватизації). Хто може визначити, сталося в ході приватизації порушення закону чи ні? Цього не може зробити ні РНБОУ, ні Кабмін, ні Верховна Рада, ні навіть Фонд держмайна і Генпрокуратура. Відповідно до Конституції, визначити, було чи не було порушення закону, може тільки один орган — суд».

Щоб механізм вирішення питання був зрозумілий для інвестора, влада, на думку пана Порошенка, мусить зробити дві речі: обмежити в часі процес пред’явлення претензій до власників, законність приватизації якими окремих об’єктів ставиться під сумнів, а також обмежити перелік самих об’єктів. «Коли навіть узяти за основу горезвісний список об’єктів, який є не чим іншим, як думкою Фонду держмайна чи уряду, або думкою інших органів влади, котрі його складали, то протягом місяця слід провести його експертизу працівниками КРУ, прокуратури, Фонду держмайна і низки юридичних управлінь. По закінченні місяця перевірок робиться висновок, що з 50—60 підприємств стосовно 20, наприклад, підозра держави щодо порушень у процесі приватизації була слабко обгрунтованою, і ми їх зі списку виключаємо. Стосовно ж решти претензії Фонду держмайна чи інших органів справедливі. І тоді держава зобов’язує ці органи негайно звернутися до суду і в рамках судової процедури вирішувати питання.

Це означатиме, що до всіх інших підприємств у держави немає запитань із приводу законності приватизації. Крапка».

Секретар РНБОУ переконаний, що приймати рішення, в який спосіб буде відновлюватися справедливість у процесі приватизації, слід невідкладно: «Зволікання смерті подібне».

А от щодо критеріїв складання списку він не настільки категоричний, вважаючи, що єдиного критерію бути не може. Погоджується, що переглядати слід продаж лише великих підприємств, однак проти того, аби брати за основу такий показник, як обсяг обороту: «Тоді влада нагадуватиме просто бандитів із великої дороги. Ключовими для держави є такі критерії: недотримання процедури конкурсності; штучне обмеження конкурентності під час проведення конкурсу; занижена оцінка підприємства; невиконані інвестиційні зобов’язання; недотримання принципів антимонопольного законодавства». Глибина ревізії приватизації великих підприємств — два-три, максимум чотири роки.

Мінуси запропонованого П.Порошенком варіанта очевидні. По-перше, всі знають, якими є наші суди, і держава, навіть коли припустити використання адмінресурсу при обстоюванні бюджетних інтересів, не завжди зможе перебити комерційний плюралізм суддівського клану. Країні необхідна глибинна судова реформа, стверджує П.Порошенко. Та чи можна відкладати процес реприватизації до її закінчення? По-друге, стан нашого законодавства такий, що навіть за очевидних із погляду нормальної людини, та й формальної логіки порушень у приватизації довести їхній факт іноді практично неможливо. А як бути з тими, хто є вже п’ятим за рахунком власником підприємства? До кого претензії? Чи готова держава, не зумівши в трьох судових інстанціях відстояти свою позицію, зняти питання про незаконність продажу того чи іншого підприємства з порядку денного? Порошенко вважає, що так. Та чи погодиться з цим суспільство? Чи не спокусять котрогось із мешканців українського Олімпу, здатних впливати на рішення судів, ті розміри «гонорарів», що їх можуть виплатити опальні власники чи їхні конкуренти?

По-третє, судова схема не обіцяє нам швидких рішень. Навіть якщо список буде затверджено протягом лічених місяців, відновлення справедливості може затягтися на довгі роки…

Мирова угода і неприпустимість
будь-яких форм примусу (концепція
Олександра Пасхавера)

Інтерв’ю з відомим економістом «ДТ» публікує в сьогоднішньому номері. Тож наші читачі можуть дізнатися і про принципи укладання мирової угоди між державою та власниками, і про такий неоднозначний, але швидкий шлях розв’язання проблеми, як однаковий відсоток доплат за стратегічні підприємства.

Мінуси підходу випливають із його ж плюсів. По-перше, не буде належного «виховного» і повчального ефекту, якого влада, вочевидь, усе ж прагне. По-друге, добровільні процедури розраховані на тих, хто «усвідомив». А як бути із «несвідомими»? По-третє, послуги авторитетних міжнародних оціночних фірм не просто дорогі, а дуже дорогі: не виключено, що вони «з’їдять» увесь бюджетний виграш від доплат...

Механізм майнової гарантії для власників приватизованих підприємств
(концепція Олександра Морозова)

Наскільки нам відомо, цей варіант на урядових реприватизаційних «читаннях» не розглядали. Однак народний депутат і віднедавна — голова правління Ощадбанку України О.Морозов уже подав до Верховної Ради законопроект «Про гарантії власникам приватизованого майна».

Законопроект передбачає створення переліку приватизованого майна для першочергового отримання власниками гарантій від держави. Перелік складає і затверджує «тимчасова комісія з 30 чоловік». Якщо підприємство потрапило до списку, власник має право вибирати — претендувати на гарантію чи взагалі відмовитися від об’єкта. Для отримання гарантії потрібно внести гарантійний платіж, сума якого залежить від часу приватизації (починаючи з 1992-го) і прив’язана до сукупного індексу інфляції за період, що відділяє нас від моменту продажу.

«Статус претендента на гарантію надається протягом не більш як двох років», — зазначає в пояснювальній записці автор законопроекту.

Претендувати на гарантію можуть і власники об’єктів, законність приватизації яких нині оспорюють у суді. Після набуття статусу претендента суд має призупинити провадження справи, а після сплати гарантійного платежу й отримання гарантії — і зовсім її припинити.

Законопроект також досить докладно описує процедуру добровільного повернення майна до державної власності. Колишній власник може вимагати проведення повторного приватизаційного конкурсу щодо об’єкта в тримісячний строк. Оскільки «протягом двох місяців» після такого конкурсу йому повинні виплатити за об’єкт належне за законом відшкодування. Порядок, у якому визначається сума відшкодування, у документі теж прописаний.

Мінусів у цього законопроекту вельми багато. По-перше, немає жодних критеріїв для формування списку об’єктів, чиї власники можуть претендувати на державну гарантію (читай — повинні внести до казни гарантійний платіж). А без цього діяльність «тимчасової комісії з 30 чоловік» зведеться, по суті, до збирання хабарів від власників українських підприємств.

По-друге, серйозні експерти в галузі приватизації категорично, у жодному разі не радять навіть і думати про перегляд результатів сертифікатної приватизації. Бо це може потягти за собою справжню лавину проблем. По-третє, у проекті явно «кульгає» класифікація приватизованих об’єктів за періодами. Вододілом могло б стати 1 липня 1999 року, коли в країні закінчилася сертифікатна приватизація і стартувала приватизація грошова, та аж ніяк не по 1 серпня 1996-го і 1 липня 2001-го. Ці дати надумані, а остання має до того ж чіткий політичний присмак: початок «періоду штучного обмеження конкуренції» занадто вже явно пов’язується з відставкою уряду Ющенка і приходом уряду Кінаха.

По-четверте, не витримує жодної критики ідея прив’язати розмір гарантійного платежу тільки до сукупного індексу інфляції. По-п’яте, реприватизація в нинішньому варіанті затягнеться мінімум на два з половиною роки, а за цей час інвестиційний імідж країни впаде і зовсім нижче плінтуса.

* * *

Як бачимо, ідеального рішення, що влаштовує всі сторони, немає. Нічогеньку задачку підкинули урядові чиновники Президентові!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво