ЗИМА БУДЕ ДОВГА? - Архів - dt.ua

ЗИМА БУДЕ ДОВГА?

29 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 29 листопада-6 грудня

Події в політичному житті України відбуваються так швидко, що підбивати підсумки доводиться не раз на рік, а посезонно...

Події в політичному житті України відбуваються так швидко, що підбивати підсумки доводиться не раз на рік, а посезонно. Не те щоб ця осінь щось змінила в нашому житті: ми нікуди не просунулися, ми просто стрибали на місці — хто вище підскочить, хто глибше зануриться. А проте привід для розмови є, бо до зими Україна заморозила черговий шанс змінитися.

У середині літа «Дзеркало тижня» опублікувало статтю «Смерть мертвого сезону», в якій аналізувалися можливості опозиції та влади, а також два варіанти наслідків акцій: на той випадок, якщо вони досягнуть успіху, та якщо виявляться неефективними. Хай дарує нам читач наведену нижче цитату, однак без неї не обійтися, оскільки на санях, сконструйованих улітку, ми в’їжджаємо в зиму: «У разі програшу опозиція, звісно, збагатить свій досвід проведення масових акцій, ще раз нагадає про своє існування. Можливо, навчиться ефективніше будувати партнерські стосунки. Проте найбільший ризик полягає навіть не в можливій дискредитації організаторів акції в очах населення. Найбільший ризик у разі програшу полягає у високій можливості безсоромного й безповоротного переходу влади до глобального тоталітаризму. Якщо нічого не змінювати зараз, то ми прийдемо до цього стану максимум за рік до президентських виборів. Якщо акція провалиться, усе станеться вже цієї осені, і в час, що залишився до виборів, купка людей, зацікавлена в збереженні статус-кво та його переході у спадок, витягне з країни останні соки. Не варто навіть говорити про те, що в майбутніх виборах за таких умов практичне значення показників популярності кандидатів не відіграватиме жодної ролі. Адмінресурс з екстенсивного перетвориться на інтенсивний. Різницю в рейтингах замінять рішення Центрвиборчкому й судів. Ефективність такої технології довели останні довибори в парламент. Хто сказав, що на президентській війні цю «пісню» треба кинути? Такий стан справ не влаштовує не лише опозицію реальну, а й опозицію потенційну. А точніше, тих в українській еліті, у кого в ім’я перемоги експропріюватимуть власність, щоб потім за талонами видавати перспективи».

Вісті з фронтів

По завершенні чергового етапу української історії можна поставити запитання: а чи був шанс у країни провести швидкі кадрові зміни на вищому рівні й, по змозі, змінити правила гри? У принципі, відповідь на нього може бути ствердною, позаяк у вересні-жовтні в країні склалася низка важливих передумов і векторів, консолідація яких цілком могла привести до швидких змін. Згадаємо про три головні.

По-перше, акції протесту, якими опозиція відкрила власний антипрезидентський фронт. Попри злагоджені й цинічні дії влади, комуністи, соціалісти і бютівці продемонстрували єднання та досить високий рівень організованості й масовості. Останнього було домогтися вельми непросто, оскільки опозиція і близько не змогла зібрати потрібних коштів, і, як наслідок, нічим було оплатити дорогу демонстрантам у Київ та елементарні умови життєзабезпечення мас, що виступили у столиці. Про заслони на шляхах, залякування на місцях й інші дії влади ми не говоримо. Немає сумнівів у тому, що якби «Наша Україна» брала участь у підготовці акції протесту, а капітали, що підтримують Ющенка, зробили внески в касу «Повстань, Україно!», то представницький, якісний і організаційний рівень заходу був би набагато вищим, і відтак — ефективнішим. Але Віктор Андрійович не визнав за правильне серйозно поставитися до акції, бо не вірив в активність населення, не бачив явної спонуки для цієї активності й не схотів вести витратну й ризиковану гру на полі Юлії Тимошенко, яка своїм радикалізмом невигідно увиразнює «поміркованість» лідера «Нашої України».

Водночас перші проведені акції не тільки викликали обережний соціальний оптимізм, а й створили умови, за яких Леонід Кучма згодом міг зіштовхнутися з іншим, не публічним, а партизанським фронтом. Йдеться про те, що методика й ефективність локалізації акції опозиції вивищила в очах гаранта Віктора Медведчука. І з цієї, і з низки інших причин Віктор Володимирович на певний період, про тривалість якого тоді ніхто не підозрював, став практично монопольним чинником впливу на Президента. Люди з найближчого оточення Леоніда Даниловича цілком серйозно говорили мені: «Якщо ви надумаєте малювати чергові орбіти, то було б правильно у центрі їх помістити сонячне затемнення, бо планета Медведчука закрила зірку Президента». Кадрові призначення в регіонах від СДПУ(о), справа Григоришина, виступ Президента на шестиріччі податкової адміністрації змусили сильних світу цього кучкуватися за антимедведчуківською ознакою. Утім, відлучені й позбавлені своєї звичної частини впливу представники влади й еліти усвідомлювали, що Медведчук — це наслідок, причина — у Президенті. Навіщо боярам цар, на якого вони не можуть впливати? Еліта і її адміністративні лідери почали обережно намацувати варіанти, при яких ситуацію в країні можна було б якісно змінити, зберігши при цьому свої позиції та капітали. Для цього їм був потрібен носій, криголам. Погляди традиційно поверталися у той самий бік — у бік Віктора Ющенка. Віктор Андрійович із невдоволеними небожителями зустрічався, спілкувався, але реального плану дій не запропонував і не скористався ситуацією, створеною елітою, що страждала від втрати президентської уваги.

Нині елітний чинник розсмоктався, оскільки призначенням Януковича Президент перетворив монополярний світ Медведчука на бі-, а, можливо, на триполярний, оскільки в нинішньому Кабінеті міністрів Микола Азаров одержав карт-бланш на створення держави в державі виконавчої влади. Напруження знято, кожній Галі дали по лялі, й не з рук опозиції чи Ющенка, а з рук того ж таки Президента.

І, нарешті, третій момент, який міг відіграти свою роль, але не відіграв. Йдеться про зовнішньополітичний фронт Леоніда Кучми. «Кольчужний» скандал із наступною ізоляцією глави держави й чіткими сигналами Заходу про диференційоване ставлення до України й до її Президента міг би відіграти свою не ключову, але все-таки роль у справі оздоровлення риби Української держави. Бо якщо вона, риба, гниє з голови, то й лікувати її треба, починаючи з того самого місця. Населення обирає Президента не в останню чергу заради гідного представництва інтересів держави на міжнародній арені. Цілком очевидно, що після скандалу Леоніду Даниловичу буде складно вести ефективні переговори в інтересах України з низкою провідних країн світу. Водночас українське суспільство не в змозі адекватно реагувати на такі порушення соціально-президентського контракту. Народ намагається триматися подалі й активно не визначатися зі своїм ставленням навіть до внутрішньополітичних кульбітів. Ставлення ж до зовнішнього світу, в широконародному розумінні, за роки незалежності недалеко відійшло від захоплення десятикарбованцевими кульочками з апетитною філеєчкою в джинсах Rifle і засудження «яструбів американського імперіалізму» чи «ізраїльської вояччини». А тут ще лихий жарт і з Президентом, і з опозицією зіграла манія величності. Перший вирішив, що скандал із «Кольчугою» американці організували з єдиною метою — прибрати його з посади глави держави. А опозиція, принаймні її частина, все ще плекала ілюзії стосовно того, що Україна, як і раніше, має важливе й реальне геополітичне значення для Заходу, тож американці допоможуть Україні викараскатися з азійської зони шляхом створення реальних умов для дострокових президентських виборів. Але ні в американців, ні в британців, ні тим паче в усіх інших натовців (чиї літаки, як уже зараз можна зрозуміти, не борознитимуть іракські простори, отже й не мають гіпотетичного шансу стати жертвами всевидючої «Кольчуги») не було й немає продуманої політики щодо України та багатоходової комбінації проти Л.Д.Кучми, частиною якої міг би стати «кольчужний» скандал. Немає в Заходу серйозного інтересу до України. Принаймні такого, який змусив би замислитися в західних столицях над тим, що в результаті іракгейту постраждав не Кучма і не його держава, а країна, яку нереально відмежувати від Президента з монаршими повноваженнями. А також нечисельна прогресивна частина еліти, яку Президент і глава його адміністрації почали сприймати не тільки як особистих і політичних ворогів, а й як агентів розтлінного впливу Заходу.

Таким чином, усі три фронти: вуличний, елітний і зовнішній — сьогодні не є для Президента небезпечними, з огляду на арсенальні й інтендантські проблеми першого, переходу на бік колишнього противника другого та незначних затяжних боїв на лінії третього. Віктор Медведчук, хоч і серйозна людина, але насмішив людей, сказавши, що українська влада як ніколи міцна на міжнародній арені. Але він не покривив душею, сказавши, що українська влада як ніколи міцна у внутрішній політиці. Безумовно, Віктор Володимирович мав на увазі азійські стандарти сильної влади, влади, якій усередині країни ніщо в даний момент серйозно не загрожує і яка здатна покласти край будь-яким замірам. Про європейські критерії такої оцінки ми не говоритимемо, оскільки в цивілізованих країнах сильна влада — це та, яку підтримує населення, яка має високі рейтинги, ефективно обстоює національні інтереси та має шанси в будь-який момент на демократичних виборах бути переобраною. А позаяк ми в Європі перебуваємо географічно й повільно відповзаємо від неї з погляду державного контенту, то саме вчасно пометикувати над тим, чого нам варто чекати від сильної української влади.

Мета зрозуміла? Завдання визначені?

На момент написання цієї статті указ Президента з повним кадровим складом Кабінету міністрів ще не став надбанням гласності. Проте вже наявні призначення дозволяють вважати чинний Кабінет одним із найсильніших. Звісно, обзивати діючий уряд «найбільш реформаторським», як це зробив Президент, підстав немає. Але на віце-прем’єрському поверсі зібралися люди знаючі, котрі здатні приймати рішення й у своїй більшості вміють їх реалізовувати.

Ключовим питанням на сьогодні є точка докладання можливостей нового уряду. Варіант перший: енергія, досвід і знання можуть бути витрачені в мирних цілях, як-от — на ухвалення рішень, що якісно змінюють економічну ситуацію в країні. Іншими словами, уряд працює на національний ресурс. Варіант другий: уряд працює на ресурс адміністративний, мета концентрації якого — розв’язання проблеми приведення до влади наступника Леоніда Кучми. Як бачимо, обидва варіанти не є можливими в паралельному виконанні. Більше того, ці завдання, скоріш, перпендикулярні. І проте Кабінет і його глава мають визначитися з пріоритетами. Насправді основних завдань може бути чотири: виплата зовнішнього боргу; задоволення особистих інтересів і інтересів команд, котрі делегували своїх представників до споживчої коаліції за назвою «Кабінет міністрів України»; дії з реформування, оздоровлення економіки держави та підвищення в переддень президентських виборів життєвого рівня громадян і нарешті наповнення передвиборного фонду наступника, що дозволяє задовго до самих виборів бути переконаним у необхідній для перемоги кількості коштів.

Кожне з цих завдань окремо нинішній уряд може якісно виконати. А вирішити їх одночасно неможливо через мізерність бюджету. Але все-таки коротко пробіжимося перспективами кожного із них. Кінець березня для прем’єра Януковича — перший, і не можна виключати, останній контрольний пункт. Останнім він виявиться в тому разі, якщо Віктор Федорович не зможе розв’язати проблему виплати міжнародним структурам левової частини від 2 млрд. 200 млн. зовнішнього боргу. Теоретично чинний прем’єр може викрутитися за рахунок надання Україні нових позик. Що для цього потрібно зробити? Ухвалити реальний бюджет, який чисто випадково в четвер чи то міль трахнула, чи то вірус комп’ютерний з’їв. А також навести порядок із проблемою ПДВ та й узагалі змінити податкове законодавство. Поряд із прийнятим законом про відмивання брудних грошей, виконання цих умов може стати достатнім для поновлення кредитних ліній Україні. А далі все просто: з однієї труби витікає, в іншу затікає. Якщо ж прем’єру та його уряду не вдасться через внутрішні чи зовнішні політичні причини налагодити надходження кредитів, то доведеться платити з бюджету. А це обвал, дефолт і зміна уряду. Саме тому здається не позбавленою сенсу версія, відповідно до якої кандидат у прем’єри Віктор Янукович обіцяв Президентові знайти необхідну для погашення актуального зовнішнього боргу суму в позабюджетних засіках. Залишається лише здогадуватися, де Віктор Федорович може взяти такі гроші, а також як він зможе завести їх у бюджет для проведення офіційних розрахунків із донорами. Утім, останнє, стверджують джерела, його проблема та справа техніки. У кожному разі зрозуміло: від розв’язання проблеми зовнішнього боргу залежить майбутнє прем’єра Януковича. Ну й держави в цілому.

Тепер про «святе», про інтереси особисті. Вони існують і не можуть не їсти. Інше питання — хто та скільки. В одного СНДівського прем’єра із замолоду прізвисько «Міша — два відсотки». Хороше прізвисько, реформаторське, оскільки на інші 98% можна проводити в країні реформи, після яких 75 відсотків українців вважають, що рівень життя в тій країні, де він, власне, і керує, кращий, ніж в Україні. То чому б Україні, котра традиційно запозичає всі інтелектуальні напрацювання й технології суміжної держави, не запозичити ще й цю. Тим паче, що прем’єр пообіцяв повести тотальну боротьбу з корупцією. Але навіть попри цю грізну заяву, зберігається мізерна можливість того, що все залишиться, як і колись. Більше того, представники еліти, відповідаючи на вимоги часу й дістаючи з власних кишень і «общаків» значні кошти, повинні будуть якимось чином їх відбити. Чи стане це нездоланним випробуванням для бюджету країни, чи особисте збагачення великих відбуватиметься за рахунок поїдання одне одного й менших братів за бізнесовим розумом. Другий варіант для країни тактично кращий, але стратегічно обов’язково спричинить домінанту популяції суперхижаків. Утім, всевидюче око Миколи Яновича Азарова навряд чи це дозволить. Особливо, якщо жертвою буде намічено бюджет. Адже в кожному лісі має бути свій санітар.

Робота чинного уряду на державу теоретично уявляється можливою. По-перше, тому що в Кабміні для цього існує необхідний концентрат політичної волі. Інше питання, що концентрація політичної кон’юнктури може направити волю уряду, як ми вже казали, в інше русло. Але навіть при цьому кандидатові в президенти від влади необхідне позитивне тло. У зв’язку з чим уряд просто-таки зобов’язаний частину зусиль спрямовувати на реалізацію інтересів суспільства (читай — електорату). Кроки, можливі в цьому напрямі, практично всі відомі. Мозкові центри, котрі вціліли у владі та за її межами, уже давно провели інвентаризацію проблем, існуючих у різних сферах: економіці, армії, охороні здоров’я, освіті, енергетиці, оподаткуванні, промисловості тощо. Більше того, напрацьовано реальні варіанти розв’язання існуючих проблем. І сила даного Кабінету може полягати в здатності системно впровадити в життя вже давно напрацьовані рішення. Стане це завдання пріоритетним, чи, в’язнучи в міжусобицях і виконанні інших завдань, Кабмін Януковича так і ввійде в історію як найавтократичніший і найкон’юнктурніший?

Тепер про передвиборний фонд. Насправді ще не зрозуміло, хто саме буде відповідальним за забезпечення матеріально-технічних тилів кандидата в президенти від влади. Буде це Янукович, буде це Медведчук, буде це Азаров чи скарбником Президент призначить сторонню людину, а вже там далі, хто чим може. Бійка за казначейство ще попереду. З більшою чи меншою мірою ймовірності можна лише говорити про заплановані витрати. За різними даними, ця сума коливається від чотирьох до шести мільярдів надійних грошей. Величезні гроші. За них президентом України можна обрати п’ять-шість Волкових і два-три Суркіси. Адже мусить бути якась компенсація для тих, хто трудитиметься над збиранням коштів, а також для тих, хто в поті чола їх витрачатиме! Утім, не можна виключати, що до кошторису проекту «Наступник» входить двомісячне підвищення зарплат в Україні до європейського рівня. Тоді жодних претензій. Оскільки в наявності комплексне вирішення завдань.

Війни не буде. Але буде така боротьба за мир...

Вервечка «джипів» із донецькими номерами, нарізаючи кола біля Бессарабського ринку й оглушуючи киян виттям сирен, напевно, мала символізувати переможну радість земляків із нагоди затвердження парламентом прем’єр-міністра. Причини для радощів у Віктора Федоровича та його сподвижників, безумовно, є. Але, щоб емоції не захлеснули представників Донецького регіону, Президент вирішив вжити низку заходів, спрямованих на прискорення зістикування планів та реальності. Першим і головним кроком до цього стало призначення Миколи Азарова на посаду першого віце-прем’єра. Насправді про об’єднання зусиль Янукович і Азаров предметно говорили до винесення прізвища нинішнього прем’єра в парламентський зал. У кожного для цього були свої резони. Ряд спостерігачів припускають, що прохолодні стосунки між Януковичем і Азаровим не зашкодять створенню антимедведчуківського альянсу. Проте більшість переконана в тому, що Микола Янович, безперечно, гратиме соло, намагаючись перебувати на відстані простягнутої руки як від прем’єра, так і від глави адміністрації. Ставши за сумісництвом міністром фінансів, Азаров контролюватиме на законних підставах і податкову, і митницю, сконцентрувавши у своїх руках потужний фінансово-репресивний апарат. Дехто уже встиг назвати Януковича прем’єром, який працює в уряді Азарова. Одне сьогодні зрозуміло: нікому, крім Президента, Азаров підпорядковуватися не стане і ні на кого не працюватиме. Його роль, роль фінансового цензора Кабміну й усієї системи бізнес-відносин у країні, складно переоцінити. І головне — щоб її правильно оцінили в оточенні Президента усі, включно з прем’єром, оскільки ніяких моральних зобов’язань у Миколи Яновича ні перед ким немає і бути не може. Для ілюстрації достатньо лише одного моменту: Сергій Медведчук не вперше претендує на посаду глави податкової адміністрації України. Перший бій за це крісло він повів ще наприкінці 90-х років. Плівки Мельниченка виразно свідчать про те, як Микола Янович у розмові з Президентом підривав фінансову стабільність структур, пов’язаних із людиною, котра врятувала тоді Азарова від відставки. Втім, Миколу Яновича не зупиняли ні власні зобов’язання перед друзями, ні прихильність Президента до Волкова, ні родинні стосунки Леоніда Кучми з Віктором Пінчуком — інформація доставлялася справно. Не слід радіти і Віктору Федоровичу. Якщо когось в оточенні Президента зараз можна назвати «людиною Кучми», то Азаров найбільше наблизився до еталона.

Людиною Президента легко і впевнено можна назвати й держсекретаря Кабінету міністрів Володимира Яцубу. Паркетна недосвідченість нового прем’єра дала перші негативні результати. Протягом двох тижнів не криючись він намагався поставити на місце Яцуби свою людину. Не вийшло. А тепер і багато що не вийде, оскільки Володимир Григорович не вважається в політичних колах найбільш м’якосердою людиною. І, до речі, будь-який папірець, що виходить із Кабміну, набуває сили лише в тому разі, коли на ньому стоять два підписи — прем’єра і держсекретаря.

Не так усе просто у Віктора Януковича і з новопризначеними віце-прем’єрами. Кожен із них — і вищезгаданий Микола Азаров, і Віталій Гайдук, і Дмитро Табачник, і Іван Кириленко — більшою чи меншою мірою пов’язаний з Донецьком. Хто походженням, хто деякими зобов’язаннями, хто бізнесом, хто матеріальною підтримкою його партії. Проте не всім їм буде просто працювати з чинним прем’єром. Не всіх він хотів. Більше того, не всі хотіли його.

Безумовно, Гайдуку більше був би до душі на посаді прем’єра Микола Янович. З Віктором Федоровичем у них давній конфлікт, обумовлений відмінними культурним, інтелектуальним та ієрархічним рівнями. Останнє пов’язано з тим, що свого часу у донецькій ієрархії Гайдук перебував вище за Януковича. Водночас на сьогодні підстав для відкритого конфлікту між земляками немає і ширмове проходження через квоту СДПУ(о) не може свідчити ні про що, окрім можливої адресної передачі держпакетів ряду обленерго й облгазів.

Іван Кириленко, якому замість соціал-демократично відданого Козаченка дісталося кермо від аграрного сектора, являє приклади живучості. І це пов’язано не лише з тим, що Іван Григорович міцний професіонал. Слід гадати, він залишиться в обоймі української влади навіть тоді, коли до влади прийде приблизно восьмий президент незалежної України. Однак у цій ситуації отримати високу посаду в уряді йому допомогли впливові не донецькі, але великі партнери Ріната Ахметова, які давно приглядаються до Аграрної партії.

Про Дмитра Табачника Президент висловився трохи поблажливо, згадавши проведену роботу над помилками. Ефективність Табачника на посаді віце-прем’єра може бути досить високою, оскільки його знання й інтелектуальний рівень можуть давати підстави сподіватися на зміни в гуманітарній сфері. Проте якщо Табачник захоче грати в політику, то це, на думку спостерігачів, може стати свідченням помилки вже не Табачника, а Президента, який вважав, що його колишній глава адміністрації зробив висновки з минулого. Крім того, архітектори системи, спрямованої на вирішення проблеми наступника, вважають Табачника не достатньо сильним менеджером для того, щоб налагодити в передвиборний період «правильну» роботу підзвітних міністерств освіти, охорони здоров’я, культури та праці. Тим більше що на цих посадах ті ж таки архітектори з жалем констатують відсутність технологів, здатних принести велику користь спільній справі одностайної підтримки ставленика Кучми. З нинішнім прем’єром у віце-прем’єра з гуманітарних питань стосунки давні й хороші. Але в тому, що Табачник претендуватиме на живопліт навколо своєї території, можна не сумніватися.

І, нарешті, останній момент: основною темою розмов у кулуарах сьогодні є час початку війни між прем’єром та главою адміністрації, між прем’єром і Азаровим, між Азаровим і Медведчуком. Більшість не сумніваються в тому, що рано чи пізно це станеться. Політичні інтереси, амбіції та традиції здаються ефективними каталізаторами для початку вибухонебезпечної реакції в посудині влади. Про політичну кориду говорять як про неминучий факт багато представників більшості. Водночас наважимося припустити, що Президент постарається тримати цей процес під контролем, оскільки сьогодні як ніколи зацікавлений у тому, щоб весь наявний у нього кадровий, а отже й політико-фінансовий інструментарій був підпорядкований одній меті і створював ефективний механізм для її досягнення — приведення до влади наступника, або, якщо буде потрібно, переформатування системи влади в країні. Завдання, яке він ставить зараз, ніби зрозуміле: спочатку приберіть із дороги Ющенка, створіть механізм перемоги, і потім я назву, кому з вас довірю країну. Президент постарається бути миротворцем, який дозволяє кровопускання, але не кровотечу, оскільки знає, що всидіти на троні, ніжки якого духопелять одна одну, вкрай складно. Хоча, з другого боку, кажуть же: звичка — друга натура. І якщо те, що кажуть, правда, то нової революційної ситуації чекати залишилося недовго.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво