ЖУРНАЛІСТ НЕ ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ? - Архів - dt.ua

ЖУРНАЛІСТ НЕ ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ?

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Не можна сказати, що це явище було масовим. Але тут, мабуть, саме той випадок, коли важливіші не кількісні, а якісні характеристики...

Не можна сказати, що це явище було масовим. Але тут, мабуть, саме той випадок, коли важливіші не кількісні, а якісні характеристики. Тож коли напередодні передвиборної кампанії з’явилася інформація про участь у ній представників мас-медіа, передусім хотілося дізнатися «Хто?», а вже потім «Скільки?». І, певне, саме цим відрізнявся наш інтерес до кандидатів-журналістів від інтересу до представників (нехай вони нам дарують) інших шановних професій. Хоч як крути, а особистісний чинник у журналістській діяльності своєю вагомістю може посперечатися з чинником професіоналізму. Так само, втім, як і в політиці.

Здебільшого з цього походу вони повернулися на щиті, тобто без мандата. Але зовсім не осоромленими. Бо не домігшись перемоги, переможеними себе не вважають. Хоча б тому, що їм було куди повертатися і куди нести здобуті в боях трофеї. Якими без перебільшення можна вважати надбаний досвід, винесені уроки і зроблені висновки. Застосування ними всього цього добра за призначенням, тобто в повсякденній журналістській діяльності, безумовно має позначитися на підвищенні рівня вітчизняного мас-медійного простору. А поки суд та діло, ми вирішили поцікавитися враженнями від спроби змінити свій журналістський шлях на політичну ниву в трьох відомих представників телевізійної журналістики — Миколи Княжицького, В’ячеслава Піховшека й Миколи Вересня. Здається, їхні відповіді на запитання — які головні відкриття вони зробили під час кампанії, чи змінилася їхня думка про народ, про вітчизняні ЗМІ, чому журналістська популярність не є запорукою перемоги на виборах і чи збираються вони повторити свій «подвиг» — цікаві не тільки з професійної точки зору.

Микола Княжицький

Я переконався, що важливо не те, як люди голосують, а те, як підраховують їхні голоси. Я зрозумів, що таке адміністративний і партійний ресурси. Я свідомо вибрав дуже складний округ у Львові, на своїй батьківщині. Свідомо йшов самовисуванцем без підтримки якоїсь партії чи блоку. У мене були сильні конкуренти — Павло Качур, колишній віце-мер міста і помічник Ющенка; Андрій Синишин — керівник профкому залізниці, котрого підтримував керівник «Укрзалізниці» Кирпа та Блок «За єдину Україну!»; депутат Ігор Пилипчук, колишній начальник міського УБОЗ, якого підтримувала Юлія Тимошенко. Качуру не потрібно було говорити про себе, про свою програму — йому досить було асоціювати власні успіхи з успіхами популярного у Львові Ющенка. У Синишина було досить адміністративного ресурсу, щоб відремонтувати будинки в половині округу та привезти тисячі «відкріпників» із різних регіонів України. Ігор Пилипчук мав підтримку силовиків, і приїзд Юлії Тимошенко, блок якої у Львові набрав 22%, додавав йому популярності. Проте все це відіграло другорядну роль. Коли моя мама прийшла голосувати, виявилося, що в її квартирі прописано двоє якихось чужих людей. Її записали в додаткові списки, але мертві душі викреслювати відмовилися. Запрошення на вибори одержали всі дво-трирічні діти моїх знайомих. За них теж хтось проголосував, оскільки на виборчих дільницях у товчії рідко вимагали пред’явити паспорт. Елементарний математичний розрахунок показує, що навряд чи могла проголосувати хоча б половина зареєстрованих у списках виборців. Я намагався позиватися, проте районні суди абсолютно протизаконно відмовилися приймати скарги. Я намагався подати скаргу в окружну комісію наступного дня після виборів, проте комісію було просто закрито, а це був останній термін подачі скарги. В обласному апеляційному суді свідкам абсолютно протизаконно заборонили використовувати записи, суд відмовився проводити експертизу, відмовився переглянути касету, на якій було зафіксовано порушення. У результаті цих виборів я зрозумів, що:

адміністративний ресурс використовувався скрізь, і в західних регіонах, хоч як це парадоксально, саме представниками «Нашої України». Думаю, що десь у Донецьку так само чинили представники блоку «За єдину Україну»;

важливо до виборів домовитися з суддями. Однаково за новим законодавством їхнє рішення оскарженню не підлягає;

рекламна кампанія повинна бути ощадливою, вона потрібна тільки для того, щоб можна було потім виправдатися: «це не наші люди у виборчих комісіях нам допомогли, це реклама в нас була хороша».

Народ розлючений, у Західній Україні він дуже опозиційний. Мене насторожив той факт, що багато людей голосувало за «Нашу Україну» з двох причин: по-перше, тому, що Ющенко заплатив пенсії, тобто роздав гроші, а по-друге, бо він наш, українець, бо він бореться проти сторонніх олігархів. Тобто люди голосували за націоналізм і за соціалізм, за націонал-соціалізм на чолі з улюбленим «месією». І саме тому, що Ющенко не є націонал-соціалістом, розчарування його виборців буде величезним. Водночас народ став розумнішим. Він уже не голосував за партії-проекти. Для нього ще не важливі програми партій і блоків, але вже важлива їхня політична позиція. Цікаво, що багато хто з тих, кого за державні гроші привезли голосувати з відкріпними талонами за владу, насправді голосували за опозицію. Таким чином, влада сама допомагала опозиції. У Західній Україні, проте, з’явилося багато людей середнього й молодого віку, котрі реально хочуть зниження податків, адміністративної реформи. Саме їм, на жаль, не вистачило терпіння вистояти три години в черзі, аби проголосувати. У Західній Україні люди дуже стурбовані відсутністю якісних українських освітніх програм, насильством і порнографією в ефірі й загальною аморальністю українських мас-медіа.

Мас-медіа у Львові досить демократичні. Приміром, Юлія Тимошенко понад годину сиділа в прямому ефірі державного телебачення. Я вже не кажу про комерційні газети й канали. Думаю, що в недержавній пресі, на телебаченні й радіо найбільше «утискали» саме провладні партії. Тому рівень довіри до київських каналів, які говорили абсолютно протилежне сьогоднішнім західноукраїнським уподобанням, надзвичайно низький. Усе це я знав, тож думка моя не змінилася.

Тепер про популярність і результат.

По-перше, я був відомий у «вузьких колах обмеженої інтелігенції», як говорив Жванецький. Більшість населення дивиться розважальні, а не політичні програми. По-друге, люди вважають, що журналіст повинен займатися журналістикою, а політик — політикою. Журналістська популярність не лише не допомагає, а дуже заважає у виборчій кампанії. Я, приміром, тільки до кінця кампанії домігся того, щоб люди мене сприймали не як журналіста, а як політика.

Я використовував соціологію, і не розраховував на перемогу. Вважаю, що друге місце для мене — успіх, оскільки мені вдалося обійти й фінансово забезпеченого представника влади, і діючого депутата-опозиціонера. Щиро кажучи, я розраховував на менший розрив у голосах між першим і другим місцем. І якби вибори були чесними й дали проголосувати молоді, то так би й сталося. Для мене це був дуже важливий життєвий досвід і початок політичної кар’єри. Для мене вибори — старт у нове життя політика, а не журналіста, і хороший заділ на майбутнє.

В’ячеслав Піховшек

Відкриттів і уроків виборча кампанія подарувала кілька. Головний — яка ми все-таки різна країна, Україна. Під час кампанії неможливо було не звернути увагу: те, що важливо, приміром, для Рівного — є другорядним для Черкас і Полтави. Відсутність і на 10-му році незалежності єдиного інформаційного простору стало неприємним відкриттям. Зараз я обмірковую, що повинен і що зможу зробити як телевізійник для інтеграції інформаційного поля країни.

З іншого боку, багатоваріантність моделей нашого майбутнього — галицька, волинська, середньоукраїнська, слобожанська, південна, донбаська — це не проблема для країни, а її реальний шанс пройти в майбутнє. Переплавляючись, вони це майбутнє і створять.

Ще кілька уроків. Виборець став дорослішим, досвідченішим. Технологія «клонів» провалилася саме з цієї причини. Виборець став відчайдушнішим. У нього величезне бажання свіжості — це наслідок і розчарування в політиці й політиках, і відчаю від безпросвітності життя, від того, що до людей ставляться як до бидла. Ці вибори — значною мірою бунт принижених. Чи розуміє виборець, що його обдурюють, маніпулюють ним? Так, і від цього він у ще більшому відчаї. При цьому він не вважає ситуацію неприродною, голосуючи за партії та за мажоритарників. Оскільки за партії він голосує як за мрію — розуміючи, що депутатів-партійців не побачить роками, а від мажоритарників хоче «хоч щось для людей». Це дуже ментально, майже за Руданським: «І Богу свічку, і чорту — хто його знає, з ким вік вікувати, дивись і не помилюся».

Відчай диктує і несамовиту віру, бажання простих рішень. Люди не бачать різниці між президентськими й парламентськими виборами. Мало хто з них переймається питанням, чи готові лідери відповідати за тих, кого приведуть у парламент за списком. Ще менше тих, хто готовий дати лідерам відчути особисту відповідальність за дії їхніх «ведених».

Знання негативу не відвертає від вибору, бо його кількість давно перейшла всі мислимі межі. У принципі люди пам’ятають лише ВЧИНКИ політиків. І вірять тим, хто такі вчинки чинив. Мені здається, у цьому причина невдачі імпортних технологій. За великим рахунком, вони можуть лише посилити сформоване враження, але не спроможні створити нову реальність.

Нині набагато більше, порівняно з 1999 роком, тих, хто розуміє, що таке «чорний піар» (можу підтвердити, що «наїзд» на політика загалом збільшує його рейтинг). Але кількість «чорнухи» в певний момент призводить до «відключення» свідомості. Звідси недовіра до ЗМІ в одних, і реакція на політиків «усі вони там такі» — в інших. Хоча багато й спроможних відрізнити дискредитаційну технологію від правдивого «негативу», наявного в біографії будь-якого політика.

І ще один висновок. Я захоплююся людьми з місцевих організацій Демократичної партії та Демсоюзу. У переважній більшості — це справжні українські інтелігенти, патріоти своєї країни, вдумливі, освічені, реальні «роботяги», чудові організатори.

Моя думка про народ після безпосереднього спілкування з ним не змінилася. Я ніколи не вважав український народ особливо схильним до маніпуляцій, тупуватим, забудькуватим, наївним. Я виходив із того, що мій виборець — спокійна, іронічна людина, схильна не до монологу, а до діалогу, має власну думку, вміє читати між рядками і розуміти натяки. Принаймні прикол «команда озимого покоління — молодіжна структура аграрної партії» очікувано «працював» у всіх регіонах країни.

У виборчій кампанії, якщо ти ведеш її, спілкуючись із виборцем «на рівних» (це був мій модус вівенді, альтернатива іншому засобу — «зверхньо», «підпорядкування через боготворіння»), завжди треба враховувати, що український виборець може прямо й не запитати, але «дулю в кишені» про всяк випадок потримає. Мені здається, спілкування на рівних виходило. Принаймні це завжди відчувається за залом — якщо він через 10—15 хвилин спілкування починає «контачити» — отже, виходить. І через кілька років мені не буде соромно за те, що я говорив у цій кампанії, як і за тих, із ким я був в одному списку.

Стосовно вітчизняних ЗМІ, не змінилася моя думка і про них. У мене давно немає ілюзій. Чим менший (за тиражем, за «ареалом» розповсюдження) ЗМІ, тим він вільніший. І схильний до самопіднесення. Найпростіший спосіб — на кістках тих, хто працює в більш залежних ЗМІ.

Спілкуючись під час виборчої кампанії із регіональними ЗМІ, переконуєшся, що в них — за винятком кількох регіонів країни — загалом ті самі проблеми, що й у центральних ЗМІ. Я переконався, що наші колеги в регіонах у змозі грамотно, професійно й відповідально виконувати свою роботу. За рідкісним винятком, коли тональність публікацій була продиктована або редакційною ситуацією, або (і таке теж було) заздрістю до «столичної вискочки», що «лізе вище».

Статус журналіста не може бути гарантією перемоги. Як не є гарантією перемоги «розкрученість» — адже люди не знають і не сприймають тебе як політика. З іншого боку, я не схильний вважати, що поразка «Демпартії»—«Демсоюзу» лежить у площині невдалого списку чи агітації. Думаю, що можу частину з 225 тисяч тих, котрі проголосували за нас, записати й на свій рахунок. Хоча й відповідальності за поразку з себе не знімаю.

Я не згоден із тим, що, не обравши журналістів, суспільство висловило цим недовіру до їхньої журналістської діяльності. Доказом такої точки зору могло б бути те, що суспільство, відмовивши в довірі одним журналістам, все-таки обрало б інших представників журналістського цеху.

Досвід виборчої кампанії — це дуже корисний досвід із погляду відповідальності перед глядачем. Я переконався, що в «Епіцентрі» потрібно ще більше працювати над виразністю формулювань, зважаючи на те, що твій глядач і в Центрі, і на Заході, й на Сході України. Важливо було відчути, як тебе сприймають люди, послухати жорсткі слова на свою адресу й на адресу своєї політструктури. Сформулювати для себе та для своїх партнерів деякі нові аргументи.

Чи став цей досвід розчаруванням, що виключає повторення таких «подвигів»? Ні, не став. У перші дні після виборів розчарування не було. Був шок. Хоча соціологічні опитування цього й не показували, на перемогу я все-таки сподівався. Була в цих виборах ще одна особисто для мене важлива обставина — людські стосунки з деякими людьми, передусім із Володимиром Горбуліним і Олександром Волковим. Я дав їм слово брати участь у виборах у їхньому списку, відмовившись іти в іншому — з людьми, людськими стосунками з котрими я також дуже дорожу, відмовившись і від привабливих пропозицій у мажоритарці. Поразка у виборах не вплинула на мої взаємини з Волковим і Горбуліним, як, сподіваюся, і на їхнє ставлення до мене. Мені по-людськи шкода Володимира Павловича Горбуліна, котрий за знаннями й досвідом безсумнівно більше від мене гідний бути депутатом і який, незважаючи на вік, надзвичайно багато працював протягом усієї виборчої кампанії. Стосовно мене, то я прагнутиму в політику. Але напевне буду обачнішим у тому, що мені говорять про засоби досягнення перемоги.

Микола ВЕРЕСЕНЬ

Мене все життя дивують одні й ті самі відкриття, пов’язані з людськими рисами — простими та скромними, тобто в сенсі невигадливими: відвагою та боягузливістю, скромністю та зоряністю, заздрістю та доброзичливістю, честю й чесністю, а також схильністю до брехні, що сусідить із ними. Усе це оточувало мене протягом трьох місяців участі в перегонах за головний трофей сезону-2002.

Іноді, розмірковуючи, я навіть думаю написати що-небудь про ці три місяці під модною цього сезону назвою «За склом». Знаю, що бути спостерігачем комфортніше, ніж учасником, але учасником бути цікавіше, хоча, як не глянь, і значно небезпечніше. Я з’ясував, що політика — це така хвороба, якою можна заразитися. І багато хто заражається. Знаю людей, котрі досі впевнені, що вибори попереду і треба щось доводити, переконувати і з кимось сперечатися. Хоча поїзд пішов і навіть зник за історичним поворотом. Я знаю, скільки коштує кампанія і як, м’яко кажучи, переводяться гроші. Як працюють центральний і місцеві штаби, скільки потрібно людей, транспорту, засобів зв’язку, обідів, сніданків і вечерь, готелів і багато чого іншого. Яке реальне місце і роль олігархів і Банкової, що вони можуть і чого не можуть. Крім того, що можуть і чого не можуть політтехнологи місцеві й іноземні. І яка різниця між політтехнологом і політконсультантом. Я навіть дізнався, що в кампанії є місце психологам. Хоча поки що не проаналізував, де межа, що відокремлює психологів від психіатрів, психотерапевтів і психоаналітиків. Також до мене ще не дійшло, у чому різниця між політтехнологами, політологами, політиками, політичними повіями, й іноді не бачу різниці між усіма названими вище й Поліграфом Поліграфовичем.

Хоча не все так сумно під цим весняним сонцем. Я бачив зразки мужності, впевненості й відваги йти до кінця, приймати будь-яку подію зі стоїцизмом і твердістю. Бачив зразки ораторського мистецтва й морального сподвижництва. Я бачив, як змінюються рамки проекту за три місяці, як змінюються обставини й суб’єкти і наскільки складно в кожний момент кампанії знаходити потрібний наголос й інтонацію, щоб, як показала практика, зрештою її не знайти і не померти від розладу життя.

Мене дратувала необхідність тричі на день говорити одне й те саме, що вважається неприйнятним для журналіста і що необхідно в кампанії. І ще багато про що я дізнався, перебуваючи «за склом», оскільки, як говорив класик, «досвід і практика — велика справа».

Я нарешті особисто познайомився з людьми, котрі знали мене, але з якими я знайомий не був. Тобто однобічне знайомство перетворилося на обопільне при найширшій географії. І треба сказати, мені сподобалося те, що я побачив. Я і раніше морщився, коли окремі високолобі й червоношиї політики говорили, що народ у нас не той, ментальність не та й загалом із народом не поталанило. Не знаю, як кому з народом, а мені точно поталанило. Я не чув дурних запитань і бачив зацікавленість і спробу зрозуміти. Загалом феномен виборів-2002, як мені здається, у тому, що емпіричним шляхом було доведено можливість створення громадянського суспільства самими громадянами й самим суспільством. Зазвичай громадянське суспільство формується елітами, тобто політикумом, журналістами й просто публічними знаковими фігурами. В Україні суспільство продемонструвало, що спроможне зробити самостійне щеплення громадянськості. Фактично влада не одержала суспільного мандата, бо 12 і 6 відсотків у провладних партій — це не народний мандат. І навпаки, критики влади в найширшому спектрі одержали реальний мандат, що свідчить про здоров’я нації та неможливість опосередкованих маніпуляцій.

Я особисто невдоволений тим, як йшла передвиборна боротьба та що відбувається після виборів. Але 31 березня 2002 року я задоволений. Попереду багато подій, і багато хто говорить, що вони можуть кепсько позначитися на долі країни та її громадян. Тобто, як говорив ще один класик: «Війни звісно не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться». Вибори довели, що коли не вдаватися до прямих фальсифікацій, у влади немає ресурсу боротьби з народом. Хороший народ. Я пишаюся. Переходячи до журналістів, бачу, що вони мандата не одержали. Довіра до преси дуже впала. І це можна довести цифрами. З-понад 170 журналістів-пошукачів у парламент потрапили тільки троє. Тобто ледь більше 1% довіри до медіа. Це фактично і є результатом роботи. І не треба шукати виправдань, а треба подумати, як повернути хоч якусь повагу.

Окремі видання й журналісти, що гідно повернулися з фронтів, не покращують невеселу картину. Скоріше задаючи або створюючи золочену рамку для цього полотна політичних мистецтв. Я особисто з жалем повідомляю, що в цій картині є і мій чорний колір. Стосовно популярності, яка не перетворилася, або, краще сказати, не конвертувалась у перемогу на виборах, то мені здається, що в принципі я відповів на це запитання в попередніх рядках. Але можу додати, що це тема якісного змісту. Для більшості людей з’явилося двоє різних Вереснів. Вересень-журналіст має відомі змістовні риси. А Вересень як пошукач місця в парламенті — невідомо якими змістовними рисами володіє в очах публіки. Поєднати цих двох Вереснів, певне, дуже складно. Як складно визначити різницю між телевізійним глядачем і людиною, що голосує на виборах. Але різниця ця існує, навіть коли йдеться про одну й ту саму людину. У суспільній свідомості не завжди уживаються дві частини однієї фрази з «Евгения Онегина»: «Быть можно дельным человеком и думать о красе ногтей». Де в конструкції виборів-2002 у виконанні журналістів словосполучення «ділова людина», а де «краса нігтів», я не знаю. Думайте. «Воля ваша, я не має наміру вам допомогти». «Граф Нулін».

І, нарешті, останній пункт. 1 квітня я традиційно вже багато років їду в Одесу. І гуляючи три тижні тому цим теплим містом, займався самокопанням. Я намагався відкопати в собі емоцію розчарування чи трагізму. Але не відкопав ні першої, ні другої. Ще в холодному січні я думав і уявляв, що може бути та як це може бути. Тобто від розуміння до ненависті, від підтримки до наклепів й інтриг. У березні я зрозумів, що краще мені й нам пройти двома-трьома відсотками, ніж із результатом 4,0001%. В останньому випадку ніхто не повірить у чесне подолання бар’єра. І ось що робити тоді, я не знав. Ідеально було б мати 6—7%. Але тільки тепер стало ясно, що це було неможливо. І навіть стало напівзрозуміло — чому. Але це не предмет нашої розмови.

Я ні про що не шкодую, бо добре розумів і розумію, що ідея лібералізму й ідея нового покоління самі по собі несуть винятково позитив. Реалізація ідеї?.. Тут, певне, треба подивитися на підсумкові цифри Центрвиборчкомісії. І ось останнє слово, і ось остання цитата. Я завжди говорив і продовжую говорити, що людина слабка і слова деяких людей «Я ніколи не зроблю або не скажу, або не впаду, або не піднімуся» викликають у мене роздратування. Хто знає, як повернуться обставини, як розташуються зірки, що у своєму житті ми можемо цілком виключити. Тож «ніколи не говори «ніколи».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво