Заможновладці - Архів - dt.ua

Заможновладці

11 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 11 листопада-18 листопада

Ось уже другий місяць поспіль українські народні обранці повертаються з парламентської бухгалтерії зі значно грубшими гаманцями, ніж було раніше...

Ось уже другий місяць поспіль українські народні обранці повертаються з парламентської бухгалтерії зі значно грубшими гаманцями, ніж було раніше. І це могло б залишатися таємницею для їхніх виборців ще досить довго, якби деякі з них не доручали забирати належні виплати своїм помічникам. Стараннями особливо вразливих консультантів, які не зуміли стримати подиву, інформація про різке збільшення грошових виплат парламентаріям, власне кажучи, і вийшла за межі депутатського корпусу. А цифри справді вражають.

Точну величину грошових виплат народному депутатові назвати важко. Оскільки вона залежить від того, пересічний це парламентарій чи глава комітету. А є ще перші заступники комітетських начальників, просто заступники, голови підкомітетів. Крім того, існує система всіляких надбавок, скажімо, за науковий ступінь чи почесне звання. З урахуванням цього, попередня зарплата народного депутата становила суму від чотирьох до п’яти тисяч гривень. Тепер же, після збільшення, вона коливається від 18 до 25 тис. гривень. Депутатська платня зросла не удвічі і навіть не втричі, а в чотири-п’ять разів.

Справедливості ради, слід визнати, що зростання доходів парламентаріїв відбулося не після відповідного рішення Верховної Ради. Воно стало наслідком липневої постанови уряду Юлії Тимошенко, якою було значно підвищено оклади членам Кабінету міністрів. Законом же про статус народного депутата України в питаннях матеріального та соціально-побутового забезпечення парламентарій прирівнюється до члена Кабінету міністрів. А отже, дійшли висновку ті, хто відає фінансовим забезпеченням парламентаріїв, рішення про підвищення міністерських зарплат автоматично викликає підвищення зарплат депутатських. «Ми ж і так відреагували на урядову постанову не відразу, а через місяців два», — зауважив у розмові з «ДТ» представник парламентського комітету з питань регламенту, депутатської етики й організації роботи Верховної Ради України.

Хоча, здається, справжні причини повільності народних обранців зовсім не в їхній скромності. Все ж таки чисельність депутатського корпусу країни разів у 20 перевищує кількість українських міністрів та віце-прем’єр-міністрів. А якщо в Закон про статус народного депутата вчитатися уважніше, то стане ясно: щоб уявити суму, необхідну для видачі місячної платні всьому складу Верховної Ради, самого тільки множення міністерського окладу на 450 замало. «Народному депутату протягом усього терміну виконання депутатських повноважень щомісяця компенсуються витрати, пов’язані з виконанням цих повноважень», — ідеться в тому ж таки законі про депутатський статус. Сума цих компенсованих витрат дорівнює місячній зарплатні нардепа й не оподатковується. Витрачаються ці гроші, за словами самих депутатів, на канцтовари, оренду офісів, поїздки та інші «дрібниці». Крім того, до величини депутатського окладу прив’язаний ще один рядок витрат — сума, яку народний обранець одержує для оплати праці своїх помічників-консультантів. Вона становить два місячні утримання парламентарія. Щоправда, в повному обсязі цей рядок депутатського бюджету, як повідомив «ДТ» перший заступник голови регламентного комітету Сергій Сас, як правило, не фінансувався. До підвищення депутатських зарплат на помічників парламентарію видавалося «всього» сім тисяч гривень. А після підвищення ця сума також підлягає збільшенню.

Швидше за все, заминка із підвищенням депутатських окладів була пов’язана з тим, щоб підрахувати весь обсяг різко побільшених витрат на забезпечення діяльності парламентаріїв, а головне — прикинути, чи витримає таке навантаження державний бюджет. Судячи з того, що зарплату депутатам підвищили, було вирішено, що витримає. Спроби «ДТ» з’ясувати походження тих чималих додаткових коштів, які необхідні для проведення операції «Депутатське благоденство», були не дуже успішними. В апараті Верховної Ради на наше запитання відповіли досить ухильно: «Готуючи грунт для підвищення депутатських зарплат, уряд спеціально для таких потреб закумулював кошти». Можна було б на цьому й заспокоїтися, якби не хробак сумніву: а хіба не в суворій відповідності до затвердженого Верховною Радою бюджету чи прийнятих нею ж поправок до закону про бюджет повинні здійснюватися виплати з держскарбниці? У регламентному комітеті ВР нам повідомили, що поправки, які передбачають збільшення витрат на потреби депутатського корпусу, начебто вносилися. Але уточнити, коли і в яких обсягах, не змогли. Довелося нам самим порівнювати цифри в початковому варіанті закону про держбюджет, ухваленому в грудні минулого року, і в теперішній його редакції.

У законі про державний бюджет України на 2005 рік передбачено кілька статей видатків, пов’язаних із життєдіяльністю Верховної Ради. Серед них і організація офіційних прийомів парламенту, і візити українських депутатів за кордон, і організаційне (з інформаційно-аналітичним та матеріально-технічним) забезпечення законодавчого органу, і деякі інші. Найбільша сума витрат у цьому ряду, понад 455 млн. грн., припадає на утримання апарату ВР. Друге місце посідає здійснення законодавчої діяльності. На це відведено трохи більш як 280 млн. грн. Із них 93,5 млн. грн. значаться в графі «оплата праці». Саме вони, судячи з усього, і становлять той фонд, із якого черпаються кошти на щомісячне депутатське забезпечення. Отож, суми, закладені в бюджет на утримання наших дорогих законодавців та пов’язані з їхньою працею заходи, практично не змінювалися. Єдина цифра, піддана істотному коригуванню, стосується висвітлення діяльності ВР на телебаченні та радіо. З 12 мільйонів 700 тисяч її було зменшено майже до семи мільйонів гривень. Сума ж, яка призначається на оплату праці в рамках здійснення законотворчої діяльності, не змінилася ні на копійку.

Втім, збільшення коштів на депутатську зарплату, навіть затвердженого парламентом у вигляді поправок до закону про бюджет, просто не могло бути. Хоча б тому, що тим-таки законом про бюджет заборонено підвищувати видатки, пов’язані з функціонуванням органів державної влади, за рахунок зменшення видатків на інші державні потреби. А крім іншого, саме з парламентських грошей здійснювалися виплати компенсацій депутатам «для створення належних житлових умов». Окремого рядка на цю добру справу держбюджетом не передбачено. А отже, квартирні гроші враховано або в тій-таки статті «Здійснення законодавчої діяльності ВР», або у витратах на «обслуговування діяльності ВР», обсяг яких, відповідно до бюджету, становить майже 56,5 млн. грн. Однак навіть ця, на перший погляд чимала, сума навряд чи сумірна з витратами, яких зазнала держава, щоб вирішити житлове питання народних обранців. Щоправда, квартири та гроші на поліпшення житлових умов законодавців видавалися протягом усіх років діяльності цього скликання ВР. А тому цьогорічний бюджет задіяний у загальній сумі виплат лише частково. Але в списку отримувачів грошової компенсації чимало й таких народних обранців, які одержали мандат лише нинішнього року, після масового переходу депутатів із законодавчої влади у виконавчу. І вкупі з мандатом — усі привілеї, що належать їм відповідно до закону.

Минули ті часи, коли народні обранці, котрі приїжджали до столиці з інших міст та сіл, роками жили в готелях. І річ не тільки в переможному потягу парламентаріїв до домашнього затишку. За словами першого заступника глави регламентного комітету Сергія Саса, у 1996 році проживання депутата в готелі протягом двох років для державного бюджету коштувало стільки, скільки й двокімнатна квартира (за цінами 10-річної давності, звісно). Нині ж чотири роки готельного життя парламентарія може вилитися в суму 250 тис. грн. Купити за ці гроші пристойну квартиру за ринковими цінами, звісно, важко. Але у нашого парламенту, як з’ясувалося, є свій домобудівний комбінат, який споруджує житло вартістю 2950 грн. за квадратний метр. За чверть мільйона гривень, при таких розцінках, цілком можна розжитися квартирою у 80 квадратних метрів. 86 народних обранців не стали відмовляти собі в такому задоволенні. Втім, ні — один із них, як зазначено в списку оквартирених законодавців, таки відмовився від отримання житла. Колишній гендиректор Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча Володимир Бойко не побажав селитися в будинок, розташований не в центрі Києва. А ось такі «невибагливі в побуті» його колеги з парламенту, як Сергій Бичков, Ернест Галієв, Анатолій Гершфельд, Валентин Дзонь, Олег Каратуманов, Олександр Лещинський, Ігор Плохой, Равіль Сафіуллін, Георгій Скудар, Віктор Тимошенко, Анатолій Франчук, Олег Царьов, Петро Ющенко та деякі інші, отримали хто одно-, хто дво-, хто три-, а хто й чотирикімнатні квартири в новобудовах по вулиці Тичини та Срібнокільській.

Список парламентаріїв, котрі належні їм квадратні метри вирішили конвертувати в національну валюту, складається із 138 чоловік, і в ньому також чимало прізвищ, які асоціюються з банками, заводами, пароплавами та іншими атрибутами хорошого життя. Серед них Василь Салигін і Сергій Ратушняк, Геннадій Астров-Шумілов і Петро Димінський, Михайло Добкін і Сергій Касьянов, Віктор Тополов і Микола Злочевський, Енвер Цкітішвілі та брати Ярославські. Ніхто не ставить під сумнів законність отримання цими (як і всіма іншими) депутатами компенсаційних сум. Їх величина коливається від 91 до 400 тис. грн. А рішення про виділення, за словами керівництва регламентного комітету, приймалося колегіально і тільки після надання всіх довідок та документів, які свідчать про невеселий стан житлових умов здобувача. Пройти комітетський фільтр пощастило не всім: 35 претендентам на квартиру та субсидію було відмовлено. А десятьом народним обранцям довелося через суд доводити, що вони перебувають у родинних зв’язках із особами, яких представляли як членів своїх родин. Адже кожна людина, яка ділить житло з депутатом, — це додаткових 20 метрів або їх грошовий еквівалент. Одне слово, щоб отримати квартири та компенсації, необхідно було докласти певних зусиль. Нікому силоміць, у доважок до депутатського мандата, їх не вручали. Тому розмови про те, що в окремих випадках житло або компенсацію пробивали, розраховуючи на них, депутатські помічники, чиї шефи не стали б напружуватися заради таких дрібниць, не зовсім відповідають дійсності.

Усе законно. Хоча слід визнати: дехто з тих, хто отримав депутатське житло, справді може використовувати його для, скажімо, розвішування в ньому всіх наявних у нього краваток. А є серед них і такі, на чиєму фінансовому становищі не позначилася б купівля ними всієї депутатської багатоповерхівки. Суми ж компенсацій, зазначені навпроти прізвищ деяких законодавців, цілком сумірні із сумами на кишенькові витрати, які вони беруть із собою в тижневу відпустку. Слід також зазначити, що чимало людей із квартирних списків прийшли у Верховну Раду по депутатську недоторканність, а їм тут ще й доплачують.

За час підготовки цього матеріалу нам неодноразово доводилося чути про те, що в масштабах країни обсяг коштів, необхідних на виплату збільшеного місячного депутатського утримання та інші призначені законодавцям блага, — не такі вже й великі гроші. Втім окрім всеукраїнського масштабу існують ще й інші. Масштаб окремо узятого дитячого садочка, у якому через відсутність коштів дітей не можуть годувати м’ясом. Масштаб колективу львівської міської лікарні, лікарі якої змушені оголошувати голодовку, вимагаючи підвищення злидарських зарплат. Масштаб позбавлених слуху людей, у яких, знову ж через нестачу грошей у бюджеті, віднімають можливість дивитися телевізійні новини із сурдоперекладом. Масштаб інтернату для дітей із важкими патологіями, що в Новограді-Волинському Житомирської області, де нянечки змушені вручну прати по три тонни білизни, оскільки ніде взяти 150 тисяч гривень на купівлю пральні. Перераховувати можна до нескінченності. Але досі не зафіксовано жодного випадку відмови від одержання депутатом збільшеної зарплати чи переказу належної йому грошової компенсації на рахунок, скажімо, інтернату для дітей-інвалідів чи будинку престарілих. Утім, про що це ми, якщо практично всі значні статки в цій країні збиті, м’яко кажучи, на незаконних запозиченнях із державного бюджету? Взяти звідти те, що належить йому вже за законом, схоже, просто святий обов’язок будь-якого українського капіталіста.

Але що примітно, навіть парламентері, котрі традиційно виступають в амплуа захисників пригноблених і знедолених, не бачать ніякої несправедливості в двадцятиразовій різниці між зарплатою кваліфікованого лікаря і законодавця. За деякими даними, у фракції Компартії обговорювалося питання щодо різкого збільшення депутатського добробуту. Підтвердити цю інформацію не вдалося, але дехто запевняє, нібито депутати-комуністи прийняли рішення третину своєї зарплати перераховувати ...у партійну касу.

Напевно, праві ті, хто заявляє, що дешева влада занадто дорого обходиться суспільству. І підвищення депутатських зарплат можна розглядати як засіб боротьби з корупцією, незаконним лобізмом та іншими негативними явищами, пов’язаними з використанням парламентаріями свого статусу, прав і можливостей у корисливих цілях. Парламентські старожили розповідають, що перші справді великі гроші в Раду заніс Павло Лазаренко, а першим, хто поставив лобізм на фахову основу, був Сергій Терьохін, про що неодноразово писалося. Проте, як це часто буває, послідовники перевершили піонерів упровадження ринкових відносин у законодавчий орган країни. Історія знає випадки, коли за один голос пропонували два мільйони доларів. А за позитивне голосування однієї невеличкої, але дуже гордої фракції — контракти на постачання газу із свердловини, яка належить одному з представників цієї фракції, великим донецьким підприємствам. За підрахунками знавців депутатських душ, лише 7—8 відсотків народних обранців живуть винятково на кошти, одержувані в парламентській касі. Інші діють у суворій відповідності з правилом: прожити чотирирічний термін їхніх депутатських повноважень потрібно так, щоб потім не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки. Благо попит на послуги законодавців сталий. Притчею во язицех стало стимулювання переходу парламентерів з однієї фракції або групи в іншу. За дуже поширеними чутками, представники деяких депутатських об’єднань, окрім офіційної депутатської зарплати, отримують суттєву щомісячну допомогу від спонсорів групи чи фракції. Часто, за деякими даними, винагороди народні обранці одержують за лобістські послуги індивідуального чи групового характеру.

У цьому стосунку український парламент не унікальний. Спокуса і люди, котрі не можуть їй опиратися, є в законодавчих органах і інших країнах. Але арсенал засобів боротьби з подібними явищами там далеко не обмежується високими депутатськими зарплатами. Про це можна дізнатися з матеріалу Юрія Якименка «Держслужба за правилами...», який публікується на п’ятій шпальті цього номера «ДТ». До нього можна додати лише те, що в Україні робилися спроби вивести лобістів із тіні, обмеживши лобіювання жорстким, регламентованими законом рамками. Ще 1999 року народний депутат Ігор Шаров розробив і подав до парламенту законопроект про лобіювання в Україні. За його словами, у своїх напрацюваннях він спирався на американську модель регулювання цього процесу і досвід інших розвинених країн. «Роль об’єктів лобіювання передбачалося законодавчо закріпити за Верховною Радою в цілому і кожним народним депутатом окремо, президентом, Кабінетом міністрів, Національним банком, місцевими органами державної влади і їх посадовими особами, — розповів «ДТ» пан Шаров. — Але, головне, лобіювання в ньому визнавалося видом фахової діяльності, а також передбачалася дисциплінарна, цивільна, адміністративна і кримінальна відповідальність лобістських об’єднань і спілок за протиправні дії». Святенницьке ставлення до питання перешкодило українським парламентаріям прийняти закон. І в нас і досі, як у тому відомому анекдоті: частина тіла є, а слова немає.

Повертаючись до рівня оплати праці законодавців, хотілося б зауважити: із широковідомих прикладів зарплата парламентарія прирівняна до платні міністра хіба що в Росії. У Словаччині, наприклад, член уряду в доларовому еквіваленті одержує близько 2400, тоді як депутатська зарплата становить близько 1500 дол. США. У Чехії міністерський оклад дорівнює приблизно 3600 дол., а депутатський — близько 2000 популярних умовних одиниць. При цьому середня зарплата в цій країні становить вісімсот доларів. В Італії, як підтверджують достовірні джерела, міністри одержують приблизно на 20% більше, ніж парламентарій. І, за великим рахунком, це справедливо. Адже обсяг роботи і ступінь відповідальності навіть найбільш працездатного законодавця, будемо відверті, навряд чи порівнянні з міністерськими. Взяти хоча б формальні показники ефективності роботи народних обранців: кількість розроблених законопроектів і депутатських запитів, відвідування засідань, число виступів на них. Здається, виборцю і платнику податків цікаво буде дізнатися, зазирнувши на сайт deputat.org.ua, де подібна інформація подана щодо кожного з депутатів, про те, що серед них чимало «передовиків законотворчої праці», котрі за весь термін своїх повноважень не подали жодного законопроекту, жодного разу не виступили з трибуни або обмежилися одним-двома «передаю слово такому-то».

Проте промовистіше виглядає порівняння депутатських зарплат у різних країнах з рівнем життя їхніх виборців. У Великобританії, приміром, річний доход члена парламенту становить близько 45 тисяч фунтів стерлінгів. Не намагайтеся порівнювати цю цифру із зарплатою нашого народного обранця. Порівняєте її краще з річною оплатою праці директора початкової англійської школи, яка дорівнює 31 тисячі фунтів, або лікаря, котрий одержує понад 46 тисяч фунтів. Мудрі англійці, напевно, вважають, що дешева медицина або освіта обходяться суспільству так само дорого, як дешева влада.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво