ЗАХОВАНА ВІЙНА - Архів - dt.ua

ЗАХОВАНА ВІЙНА

6 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 6 грудня-13 грудня

Парламентські слухання, присвячені питанням свободи слова і цензури в Україні, — уже в минулому. Цензура — в теперішньому...

Парламентські слухання, присвячені питанням свободи слова і цензури в Україні, — уже в минулому. Цензура — в теперішньому. Свобода слова — у майбутньому, сподіваємося, досяжному. Що змінилося після заходу, якого боялися одні, з яким пов’язували надії інші і який планували використати у власних інтересах треті? Що мало й що могло змінитися в конкретній країні, у конкретній системі й у конкретних головах після кількох годин цілком конкретної розмови?

Значення слухань наївно переоцінювати й настільки ж наївно недооцінювати. Принципово важливим слід визнати хоча б те, що слухання (ініціаторами яких уперше виступила не політична чи владна структура, а група журналістів) узагалі відбулися. Однак загроза зриву масштабної дискусії про цензуру залишалася майже до останнього дня. Принципово й те, що слухання, на щастя, не перетворилися ні на «колгоспні збори», ні на РR-акцію влади (чи опозиції), ні на банальне з’ясовування стосунків. Елементи всіх трьох зазначених дійств були, проте це не зіпсувало загального цілісного враження. Принципово й те, що слухання підштовхнули журналістів, менеджерів ЗМІ, власників мас-медіа, можновладців, а також глядачів, читачів і слухачів до розмови про проблему, не помічати якої стало просто неможливо. І, нарешті, принципово те, що владу змусили визнати наявність проблеми зі свободою слова й змусили продемонструвати свій страх перед наростанням опору журналістів. Інакше влада просто звернулася б до всіх із «проханням ігнорувати» будь-які ініціативи людей, які все ще вважають себе журналістами. Навіть те, як саме емісари влади намагалися довести відсутність цензури до, під час і після слухань, — є ще одним свідченням дедалі більшого страху. Від проблеми стало неможливо просто відмахнутися — і влада прийняла виклик. Для журналістів, готових відстоювати свої права, це має служити одночасно приводом і для гордості, і для стурбованості. Холоп, який провинився, а потім покаявся, може розраховувати на поблажливість пана. Та раб, який оголосив війну рабовласникові й змусив пихатого римського патриція боятися себе, має бути готовий до всього. У тому числі — до перспективи бути розіп’ятим на хресті десь побіля Аппієвого шляху. (Історична довідка. Аппієвий шлях прокладено 312 року до нашої ери цензором Аппієм Клавдієм. Після поразки Спартака шлях «прикрасили» тілами розп’ятих гладіаторів.)

Втім, навряд чи варто очікувати репресій з боку потривоженої влади в досяжному майбутньому. Нині вона зацікавлена у випусканні пари. І, здається, на Банковій дуже сподівалися, що парламентські слухання стануть свистком. Зі свого боку, ми дуже сподіваємося, що влада помилиться у розрахунках. Ще одним підтвердженням того став учинок наших колег — журналістів
УТ-1, Інтера, УНІАНу, Інтерфаксу, СТБ, «Фактов» і низки інших ЗМІ, — які 5 грудня залишили прес-конференцію столичного прокурора на знак солідарності з інтернет-виданням «Українська правда», представників якого ГПУ позбавила законного права на акредитацію. Чим, до речі, порушила другу частину 171-ї статті Кримінального кодекса.

А ще влада вкотре спробує посварити журналістів. Цьому заняттю вона віддається з завидною сталістю і майже завжди досягає настільки ж завидного ефекту. Повторимося, процес консолідації, що намітився в журналістському середовищі останніми місяцями, налякав усі без винятку центри впливу. Шматована внутрішніми протиріччями влада об’єдналася в боротьбі з журналістикою, що об’єднується.

Повноцінно судити про методи ведення психологічної війни з журналістами поки що не дозволяє дефіцит інформації. Та зробити певні припущення ми можемо. Досить оперативно з’явився десяток міфів, мета яких — з одного боку, нацькувати журналістів одне на одного, з другого — скомпрометувати представників преси, які не побоялися виступити проти цензури, в очах громадськості.

Міф перший. Основна теза: цензури немає у принципі. Всі розмови про обмеження свободи слова загалом і про «темники» зокрема — дезінформація. Сфабрикована західними колами, зацікавленими у зміні влади. Підтримана місцевою опозицією, зацікавленою в тому самому. І поширена тими журналістами, які просто спекулюють на розмовах про цензуру, сподіваючись на різні блага в майбутньому.

Цей міф — не найбільш життєздатний, і тому докладно зупинятися на ньому, напевно, не варто. Обмежимося лише деякими фактами, що спростовують цю теорію.

Для початку пошлемося на дані соціологічних опитувань. Відповідно до досліджень «Українського демократичного кола» (1000 опитаних у жовтні цього року), 43% населення повністю погоджуються з таким твердженням: «В Україні в програмах новин, на телебаченні та в пресі існує політична цензура. Тобто одних людей і події висвітлюють, а інших або не показують і замовчують повністю, або ж висвітлюють виключно негативно». «Скоріше з цим згодні» 25% опитаних, «скоріш не згодні» — 7%, а 11 — не поділяють таку точку зору. Відповідно до опитування Центру Разумкова (проведене у листопаді 2002-го, респондентами виступили 727 представників центральних, обласних, районних і міських ЗМІ з усіх регіонів країни) 64,7% журналістів переконані в існуванні політичної цензури, 21,5% відповіли, що цензура «швидше є» і тільки 3,1% переконані, що цензури немає. 61,6% опитаних із проявами політичної цензури зіштовхувалися особисто.

Складно уявити, що всі опитані — і читачі, і журналісти — особисто заангажовані Ющенком, Бушем, Паскуалем, Томенком або ще кимось. Людина, яка ніколи в житті не бачила «темника», але бодай один раз — випуск теленовин, може самостійно здогадатися про існування гнилі в інформаційній політиці держави.

Настільки ж складно запідозрити в абсолютній і однойменній заангажованості всіх поголовно членів страйкому — структури, що виступила ініціатором слухань, присвячених проблемам свободи слова. Запідозрити в банальному користолюбстві людей, які мають різні політичні переконання, які представляють мас-медіа, різні за формою власності й за формою залежності, — щонайменше, нерозумно.

Міф другий, вишуканіший. Основних тез кілька. Перша: деякі складнощі зі свободою слова є. Та причина їх — не в цензурі, а в редакційній політиці. Специфіка того чи іншого ЗМІ, симпатії того чи іншого власника, його політичні уподобання неминуче позначаються на інформаційній спрямованості каналу, газети чи агентства. Друга теза, яка доповнює першу: абсолютної незалежності ЗМІ, як і абсолютної свободи слова, немає у природі. Журналіст залежить не тільки від волі власника, а й від інтересу читача й глядача. Далі: свобода журналіста не може не бути обмежена інтересами держави — у кожній країні, у кожному ЗМІ є свій перелік умов, офіційних і неофіційних, але однаковою мірою обов’язкових для виконання. Не буде обмежень — буде вседозволеність.

Явна підміна понять авторів міфу не бентежить. Тим паче, що міф живучий. Те, що свобода слова та вседозволеність є тотожними поняттями, — міф. І те, що поняття «регулювання інформаційного ринку» синонім терміна «цензура», — теж міф.

Чи можна вважати редакційну політику серйозним чинником обмеження прав журналіста? Можна було б, якби редакційна політика існувала. А вона (на відміну, до речі, від цензури), насмілюся стверджувати, відсутня і де-факто, і де-юре.

Хочете поговорити про заангажованість західних ЗМІ? Давайте! Думаю, будь-який американський читач сильно здивувався б, якби побачив той самий коментар до однієї і тієї самої політичної новини в газеті, близькій до республіканців, і в газеті, орієнтованій на демократів. А ось український глядач уже перестав дивуватися тому, що на каналах, які належать різним власникам і котрі симпатизують різним політичним силам, ті самі сюжети, ті самі коментарі, ті самі особи, ті самі оцінки. Рідкісний збіг редакційних політик, що дозволяє засумніватися в їхній наявності.

Підемо далі. Будь-який західний читач дуже здивується, якщо йому відмовлять у праві на новину. Повідомити про політично (соціально, культурно) значну новину — обов’язок будь-якого журналіста, незалежно від того, за кого він голосував на виборах — за Клінтона, Буша, Гора, Кучму чи викреслював усіх. Характер і тональність коментарю — питання орієнтації газети й совісті журналіста. І якщо читачу підтекст якоїсь новини не зрозумілий, він може купити обидві газети й скласти власну думку. А в нас можна купити десяток газет і прочитати той самий коментар. Або не зустріти в жодній із газет жодного нагадування про подію, яка в будь-якій іншій країні світу гарантовано «окупувала» би перші шпальти всіх видань, незалежно від орієнтації.

Далі: західний журналіст, який не розділяє редакційної політики свого видання, має право піти в інше. І якщо його кваліфікація не викликає сумніву, то близьке йому за духом і стилем він обов’язково знайде. Тому що право на свободу слова так само святе, як і право загалу на інформацію. Більш того, наймаючись на роботу в мас-медіа, ти твердо знаєш: у цьому ЗМІ є формалізований редакційний статут, у якому викладені принципи редакційної політики, які враховують інтереси власника, читача, журналіста та держави, специфіку законодавства. А крім того, журналіст знає і те, що між ним і роботодавцем укладається договір, де вказані права та обов’язки обох сторін, який захищає право журналіста говорити читачу правду й захищає читача від журналістської брехні. Якщо йдеться про такі обмеження, то особисто я — двома руками за. Тому що подібні обмеження називаються боротьбою за свободу слова, а не цензурою.

Немає ідеальної свободи слова, немає абсолютної свободи слова, немає необмеженої свободи слова. У будь-якій країні специфіка журналістської діяльності спирається на традиції, звички, на ментальність народу, на специфіку ринку. У нашій країні самостійна журналістика ще як слід не склалася, ринок як слід не сформувався і попит як слід не визначився. Ми ще на початку шляху, і, може, наша модель свободи слова згодом стане найдосконалішою. Та хіба не марення, коли нам, посилаючись на зарубіжний досвід, кажуть: «Якщо навіть там журналістам не солодко, то вам узагалі має бути кисло. Якщо там є обмеження, то що надзвичайного в тому, що в нас є цензура?»

Немає ідеального рецепта, якою мірою позиція видавця повинна визначати політику видання. Якщо наші політики раптом зацікавилися особливостями медіа-ринків, то наведу їм відомий приклад. Видавець відомої німецької газети «Цайт» був не згодний із редакційною політикою власного видання. Замість того, щоб розігнати колектив, він, наївний, лише витребував для себе місце на одній зі шпальт, де висловлював власну думку, якщо вона не збігалася з думкою редакції...

Визначити правила формування редакційної політики своїх мас-медіа вітчизняні власники газет і телеканалів ще тільки повинні. Дотепер у цьому не було потреби. Жодний власник не має досить коштів, впливу, незалежності та сміливості, щоб не рахуватися з владою. І дотепер жодному можновладцю не спадало на думку, що мас-медіа мають право на власну точку зору. Багато хто з журналістів (які виступили на захист своїх прав) щиро не переконані, що деякі з сьогоднішніх опозиціонерів, опинившись при владі, залишаться запеклими поборниками свободи слова. Та є надія, що їм буде простіше зрозуміти нас — тому що, як і нас, їх це зачепило особисто.

А поки журналісти змушені виходити з того, що їхні власники — по суті, такі ж залежні персони, як і вони самі. І цей факт дозволяє владі активно експлуатувати ще один міф.

Міф про підступних грантодавців і цинічних грантоїдів. Міф про порочність гранта як явища. Окремі політики й окремі журналісти так сумлінно відпрацьовують цю тему, що з’являється підозра, ніби їм колись відмовили в отриманні гранта.

Погано це чи добре — жити на гранти? Погано — коли є альтернатива. Але зовсім погано жити, коли альтернативи немає. У мене є знайомий, котрий намагався займатися науковою діяльністю на ставку в пару сотень гривень. Останнє дослідження він проводив на грант Фонду Сороса. Коли грант закінчився, він пішов у масажисти. Наука перетворилася для нього на хобі, на нездійсненну мрію. Кому має бути соромно за це? Йому? Соросу? Чи державі, якій байдуже, як у цій країні живеться науковцям?

Цікаво, хто першим назве вголос «грантососом» Леоніда Кучму? Чи не на гранти Україна з помпою закривала Чорнобильську станцію, знищувала ядерну зброю, різала літаки, проводила аграрну реформу та модернізацію державної податкової служби?

Цікаво, що гірше — намагатися за західні копійки зберегти власне обличчя чи продати власну душу за кілька тисяч, утішаючи себе тим, що ти продаєшся вітчизняному наркоділку, контрабандисту або злодію державного масштабу?

Намагатися вибудувати на грантах свою діяльність — безперспективно. А хіба провина багатьох ЗМІ, особливо регіональних, що в них іноді просто немає інших коштів підтримати в собі життя. Тому що спеціалізовані західні медіа-інвестори не квапляться підкоряти наші простори. Тому що вітчизняні багатії не такі багаті. І тому що багатство останніх повністю залежить від взаємин із владою. І тому що винятково задля поліпшення цих взаємин наші багатії спочатку купують ЗМІ, а потім «нагинають» журналістів.

Фінансово неспроможне ЗМІ — залежне. Журналіст, який працює в такому ЗМІ, — залежний подвійно. Оскільки гроші, які він принижено отримує від приниженого роботодавця, — не плата за працю. А компенсація за дотримання редакційної політики.

Грант — це усього лише збіг принципів організатора конкурсу та його учасника. За умови повної відсутності тиску на отримувача коштів. Полум’яні борці з грантами, котрі працювали на українських каналах, що «виросли» свого часу із західних грантів, можуть це підтвердити.

В Україні є безліч видань, які тихо і благополучно живуть за гранти. Ні з ким і ні за що не борючись. Просто акуратно виконують умови численних конкурсів й акуратно звітують за витрату отриманих коштів. Напевно, це нудне життя. Та, на щастя, журналістів, готових так жити — небагато.

І на щастя, дедалі більше тих, хто не хоче отримувати гранти, подачки, гонорари за журналістське «кілерство» чи компенсацію за приниження, а тих, хто хоче заробляти. Заробляти право на свободу і право на працю. Заробляти право на повагу в очах своїх читачів, своїх колег і своїх ворогів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво