ЗА КАДРОМ ВИРІШУЮТЬ ВСЕ - Архів - dt.ua

ЗА КАДРОМ ВИРІШУЮТЬ ВСЕ

1 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 1 серпня-8 серпня

Під час відпустки Президент України Леонід Кучма займається не тільки поїздками по Криму, через що місцеві жителі звіріють від постійного перекривання доріг...

Під час відпустки Президент України Леонід Кучма займається не тільки поїздками по Криму, через що місцеві жителі звіріють від постійного перекривання доріг. Глава держави патріотично змушує оздоровлюватися на українській землі тих, хто не хоче змарнувати жодної можливості вплинути на важливі процеси, із яких процес кадрових призначень є одним із пріоритетних. На дорогах завмирає рух, коли ними їде не тільки Президент, а й спікер, голова адміністрації, прем’єр і низка інших персонажів, охочих бути причетними до цього процесу. Всі поспішають бути причетними: комусь це вдається більшою мірою, комусь меншою. Проте ключову роль у питанні кадрів як і раніше відіграє Президент. Як правило, щоліта з Криму в вигляді указів надходить доказ того, що держапарат змінює шкуру. Але вже стільки років цей процес заміни одних чиновників іншими є політичною реінкарнацією — коли змінюється тілесна форма, а одна й та сама суть у переважній більшості випадків не залишає власників крісел. Вірних замінюють іще вірнішими, ще вірніших — відданими. У Президента стає дедалі менше тих, кому він довіряє, і на цьому тлі ключові з уже зроблених призначень зрозумілі. А стратегічне значення для країни й передвиборної кампанії може мати те, наскільки серйозно буде кадрово переформатовано сектор силовиків і хто на посаді секретаря Ради національної безпеки та оборони координуватиме їхню діяльність. Але про все по порядку.

Свої люди — домовимося

Єдине, що виграв прем’єр, це свободу від невсипущого контролю з боку Володимира Яцуби. Довірчі стосунки у них якось не склалися відразу. І всі вісім місяців прем’єр і міністр Кабінету міністрів провели в стані не гарячої, не партизанської, але холодної війни, що, все ж, одній зі сторін коштувало суттєвих економічних утрат. Тепер «наглядача» Президент замінив і на місце Яцуби прийшов координатор більшості, член НДП Анатолій Толстоухов, який давно особисто переріс сукупну вагу всієї своєї партії. У Віктора Федоровича стосунки з Анатолієм Володимировичем надзвичайно теплі. Толстоухов, що називається, конкретно зійшовся з донеччанами в момент своєї небезуспішної роботи щодо зміцнення та розширення парламентської більшості. Тому багатьох здивувало таке призначення: адже крісло міністра Кабінету міністрів розташоване на «спостережній вишці» і той, хто сидить у ньому, — це очі і вуха Президента в морі каламутної кабмінівської бюрократії, де ловити рибу і браконьєрствувати без найвищого дозволу заборонено. «Як лояльна до Януковича людина може виконувати ці функції?» — цікавить експертів.

Щоб дати відповідь на це запитання, потрібно трохи ближче знати Анатолія Володимировича. А постать він дуже примітна. По-перше, усе розуміє, у сенсі — що відбувається в країні. Але при цьому він ніколи не дозволяв собі чинити дії, які Президент може кваліфікувати як зраду. Саме це, вочевидь, і дало підставу Леоніду Кучмі зробити Толстоухову пропозицію, від якої той не став відмовлятися. Та й справді, навіщо? Толстоухов креативний, причому як у комерційному плані (один Фонд підтримки культури чого вартий), так і в політичному (тут, щоправда, радянськості хоч відбавляй, але згенерувати інтригу, як, наприклад, із Шовкуном і Омельченком торік, — легко). Толстоухов хороший організатор. Він має досвід роботи в очолюваному ним нині міністерстві і пройшов хорошу школу у Валерія Пустовойтенка, коли той виконував функції «наглядача» в уряді Павла Лазаренка. Толстоухов неметушливий, досить обов’язковий: його «так» — означає так, його «ні» — означає ні. Позитивну оцінку йому дає також низка опозиційних політиків, які не мають ілюзій із приводу демократичності Анатолія Володимировича, проте характеризують Толстоухова як передбачуваного супротивника, тобто, якщо шкодити візьметься, то доладно і відкрито, а не нишком. Толстоухов один із небагатьох політиків, здатних приймати самостійні рішення. Але якщо говорити про те, чия це людина, то сьогодні можна досить упевнено стверджувати: він — людина Президента, і якщо й перестане нею бути, то не тому, що цього заманеться котромусь із олігархів, а тому, що цього захоче він сам. Що ж стосується Януковича, то якщо Віктор Федорович чинитиме мудро, йому вдасться разом із паном Толстоуховим відкрити вдома майстерню з індивідуального пошиву кепочок. Але для міністра Кабінету міністрів це буде роботою за сумісництвом, від якої він кожної миті зможе відмовитися на користь основної.

Не варто забувати, що Анатолій Толстоухов був скарбничим (не плутати з фінансистом) блоку «За єдину Україну!» під час виборів. Чому б Анатолію Володимировичу не зіграти цю роль у майбутньому виборному марафоні під патронатом Президента.

Якщо призначення Толстоухова дозволило прем’єру написати вісти передусім на главу адміністрації, то в питанні вирішення долі глави НАК «Нафтогаз» Юрія Бойка, він не зміг навіть «піти за своїм». Цього тижня Бойка було перепризначено першим заступником тепер уже не держсекретаря, а міністра енергетики. Віктор Федорович на початку своєї діяльності вже робив спробу взяти контроль над НАКом. Не вдалося. Бо Президент волів зберегти на цьому посту того, хто керуватиметься виключно його рекомендаціями (ну ще рекомендаціями Олега Дубини, але в даному разі — це одне й те ж). За останні місяці багато людей змінили політичну орієнтацію і «дахи». Юрій Бойко залишився вірний Президенту, і це главу держави абсолютно влаштовує. Саме тому він не підтримав пропозицію прем’єра про призначення Бойка на місце міністра палива й енергетики. Це було ніби й підвищення, але, по суті, означало обрізання крил. Свій пост Юрій Бойко зберіг, у міністерстві Єрмілова перезакріпився, і це при тому, що його взаємини з віце-прем’єром із ПЕК Віталієм Гайдуком, м’яко кажучи, антагоністичні, а з прем’єром — прохолодні. Чи добре це для країни — запитання. Проросійська орієнтація Бойка очевидна. І в стратегічних проблемах, таких як реверс на нафтопроводі Одеса—Броди, вона просто одіозна. Але така воля Президента, а Президент цінує тих, хто його волю реалізовує.

Тут доречно згадати про Олега Дубину. Його, як і Пустовойтенка, куди вже тільки не призначали: і туди не призначали, і сюди не призначали. Раднику Президента пророкували посади і прем’єра, і секретаря РНБОУ, і донецького губернатора, і дніпропетровського. Однак Олег Вікторович усе ще в резерві. З одного боку, це відбувається тому, що Дубину лобіювати нікому. Колишній перший віце-прем’єр щось на кшталт раннього Кірпи. Він усім обіцяв усе і нікому нічого не давав. А точніше, давав лише те, на що була воля Президента. У разі її відсутності жодні моральні та інші зобов’язання Дубини перед конкретними людьми не мали для нього анінайменшого значення. Саме тому у нього мало симпатиків, зате серед них досі залишається Президент України. Президент має потребу час від часу когось вважати своїм сином. Дубина був серед тих, до кого Кучма ставився з батьківською ніжністю. Згодом почуття зникли, але довіра залишилася. І тільки тому можна з певною увагою поставитися до такої інформації: відповідно до джерел із Банкової, указ про призначення Олега Дубини губернатором Запорізької області був підписаний, але йому не дали втілитися у життя. І причина нібито полягає в тому, що різні, точніше навіть — ворогуючі сторони, в особі глави адміністрації з однієї і Миколи Азарова та Святослава Піскуна — з другої, розпочали з Президентом розмови на предмет призначення Олега Дубини на пост глави Податкової адміністрації України. Чим міг завинити перед Леонідом Кучмою Юрій Кравченко, нам поки невідомо. Може, Президенту здалося, що він не досить ревно веде боротьбу з фінансовими джерелами опозиції, може, йому не сподобалася 40-відсоткова ставка за повернення ПДВ, може, його дратує тотальна заміна в керівних органах ДПАУ податківців міліціонерами. Та все ж, як стверджує легенда, Дубина не став губернатором Запорізької області тільки тому, що відкрилася реальна можливість зайняти інший, масштабніший пост. Якщо таке призначення відбудеться, це означатиме, що Президент міняє генералів на солдатів. Солдати накази не обговорюють і власні ігри не ведуть.

Призначення Бакая на посаду глави комітету з водних ресурсів — теж у своєму роді витягування останніх відданих козирів. Своїм фінансовим злетом і свободою в буквальному значенні цього слова Ігор Михайлович зобов’язаний Президенту особисто. Можна не сумніватися, що це призначення те саме, що відома казка про лисичку, і є лише початком здійснення планів Бакая щодо централізації контролю над усіма природними ресурсами в країні. Такий досвід в Ігоря Михайловича є. При всій його удаваній простоті, незібраності й авантюрності Бакай — ефективний менеджер стратегічних процесів. Створення НАКу «Нафтогаз України» як важкоатлета державної гри на ринку енергетики відбулося під керівництвом Бакая шляхом злиття багатьох державних і напівдержавних карликових організацій, що відповідали за питання, пов’язані з нафтою та газом. Роздрібнення Міністерства екології та природних ресурсів на Міністерство, що займається тільки екологією, і на Комітет із природних ресурсів, було задумано не Бакаєм, але буде дивно, якщо він не скористається результатами цього процесу й не затягне під себе Комітет. Чим, ясна річ, до краю засмутить пана Гошовського. Але що вдієш? Бакай звик до великих проектів, а Президент — до використання їх результатів.

Бої місцевого призначення

Нинішня тенденція свідчить про те, що Президент на період вирішальних подій воліє на ключових постах бачити людей, яких контролюватиме він сам, а не його оточення. Насправді, таких вірних бійців у Президента зовсім небагато. І Кучма намагається розпорядитися ними максимально раціонально, закриваючи лише ті опції, які вважає стратегічно важливими. Останні кадрові призначення свідчать, що Президент цей процес розпочав: Богу — Богове, а кесарю — губернаторів.

Цього тижня в областях було представлено чотирьох нових губернаторів, троє з яких прийшли на зміну полеглим під час цінової каральної акції. Як і передбачало «ДТ», Томіна, Швеця й Бауера, чиї області цілком вписуються в середній рівень підвищення цін у країні, прем’єр назвав як винних за розпорядженням Банкової.

Відставку Теофіла Бауера, глави Чернівецької облдержадміністрації святкували не тільки соціал-демократи, а й «нашоукраїнці» та «бютівці». Населення області також не в траурі, оскільки засвідчило свого часу до губернатора не вельми високий рівень довіри — 8,5%. Посаду обійняла людина, що планувала ще до Бауера очолити область, а саме: Михайло Романів. Про нього постійно нагадувала місцева соціал-демократична преса, хоча сам новопризначений губернатор, працюючи на київській ниві на посту глави контрольно-ревізійного управління, намагався не привертати до себе публічної уваги. Місцеві експерти відзначають, що за весь час боротьби СДПУ(о) із Теофілом Бауером Романів не робив жодних заяв, виступів у пресі, не проводив піар-кампаній чи благодійних акцій. Багато хто на Буковині вважає Романіва своїм. Так само його сприймають і в Києві. Соціал-демократ із саме цим прізвищем став губернатором Чернівецької області ще й з тієї причини, що його партайгеноссе Папієв одержав посаду в уряді й міняти її на губернаторську, очевидно, у партії визнали недоцільним.

Михайло Васильович Романів — фінансист, досвідчений, але поки що не давав підстав вважати себе видатним. Він не оратор і не харизмат. До ігрищ не схильний. У своєму зверненні до активу області відразу розставив усі крапки над «і», заявивши, що метою своєї роботи бачить виконання розпоряджень і указів Президента, прем’єр-міністра й реалізацію програми уряду. Губернатор пообіцяв співробітничати з усіма «здоровими силами». Список «хворих сил» не додавався, проте конфронтаційних відносин, принаймні досі, у нього з опозицією не було.

Багато хто вважає і нового полтавського губернатора ставлеником СДПУ(о). Олександр Удовиченко до призначення обіймав посаду директора Полтавського регіонального управління Приватбанку. Останнім часом керівництва Привату й СДПУ(о) підтримують тісний взаємовигідний контакт. А зв’язка Суркіс—Коломойський з багатьох причин неабияк непокоїть таких китів, як Ахметов і Пінчук. І з цього погляду Удовиченко цілком міг скористатися протегуванням Віктора Медведчука. Але Приват — контора непокірлива, гонориста й у зв’язках меркантильна. Керівництвом компанії рухають виключно бізнес-інтереси. І саме вони диктують вибір союзників або ворогів. Приват не раз доводив, що вміє за потреби сваритися з першими й укладати союзи з другими. Це по-перше, а по-друге, Президент, очевидно, відчуває певну ніяковість за те, як пройшла приватизація одного з найбільших феросплавних комбінатів України. У зв’язку з чим, здається, не дуже заперечував проти призначення на пост полтавського губернатора людини від Приватбанку. Феросплавний і губернаторська посада — речі непорівнянні, але все-таки...

Призначення на смачну Запорізьку область Володимира Березовського відбулося не через губернаторське офірування, а з нагоди обрання колишнього губернатора Євгена Карташова мером Запоріжжя. Вже сьогодні Березовського називають уповноваженим мера з питань області. Робота для новопризначеного не нова, оскільки за плечима досвід керівництва обласною радою. У зв’язку з призначенням в області не очікується ні політичних, ні економічних пертурбацій. Ключова бізнес-група Запоріжжя, представлена Василем Хмельницьким, призначення підтримала, решта не заперечували. Новий губернатор відомий своєю неамбітністю, що виключало конфлікти між облрадою і адміністрацією Карташова. Він не носить партійного квитка, хоча в душі залишився, як стверджують, вірним комуністичним ідеалам. Ганебних зв’язків у бізнесі за Березовським не помічено. Багато хто віддає належне його вмінню зберігати рівні стосунки практично з усіма представниками місцевої еліти. Ключовою людиною в регіоні від влади як був, так і залишиться Євген Карташов.

Інша річ Володимир Григорович Яцуба. Губернатором Дніпропетровської області при цьому Президенті й у цей час могла стати тільки людина радянської школи й радянської субординації. Так воно й сталося. Дніпро для Президента — стратегічно важливий регіон, він не повинен потрапити під вплив небажаних сил — ні донецьких, ні ющенківських. Швецем у цьому плані Леонід Кучма був невдоволений. Проте екс-губернатор Дніпропетровщини являв дива політичної живучості. І ось Микола Швець у відставці, яку зумовила аж ніяк не зернова й цінова криза. Є думка, що серед інших факторів прибрати комерційно активного губернатора з поста допоміг і колишній міністр Кабінету міністрів, котрий має досить міцні стосунки з мером Дніпропетровська, який, у свою чергу, перебував у стані протистояння з Миколою Швецем. Тепер, треба думати, в Івана Куличенка й Володимира Яцуби приводів для конфлікту не буде. А що залишиться результатами перевірки, яку адміністрація Президента в Дніпропетровській обладміністрації проводила навесні, сказати складно. Говорять багато змістовних валіз привезли ревізори в Київ. Щось може бути списано, з огляду на звільнення Кравцем посади, а щось — ні.

Великий бізнес Дніпропетровської області Володимира Григоровича зустрів тепло. Причому це стосується як Інтерпайпу, так і Приватбанку. Немає сумнівів у тому, що вірна Президенту людина зробить усе, щоб установити свої порядки в рідній області, очолити яку Президент їй пропонував уже кілька разів. Володимир Григорович буде адекватний поставленим вимогам, але може виявитися не готовим до тих змін, які за багато років відбулися в Дніпропетровську. А либонь йому доведеться ще й поглядати на сусідній Донецьк. Одне можна сказати достеменно: в альтернативні ігри, типу розкласти яйця в різні кошики, Яцуба навряд чи гратиме. Школа не дозволяє. Підкреслене чинопошанування в характері Володимира Григоровича відзначав багато хто. Зокрема й ті, хто спостерігав, як Яцуба послужливо виконував кожне розпорядження Дмитра Табачника, коли той перебував на посаді голови адміністрації Президента, як називав підкреслено на ім’я й по батькові людину набагато молодшу від себе і як холоднокровно відібрав у Табачника ключі від сейфа, коли на указі про відставку Табачника ще не висохло президентське чорнило.

Старики-розбійники

Із наближенням дня народження дорогого Леоніда Даниловича активніше шукаються відповіді на запитання про відставку глави Київської міськадміністрації і міністра закордонних справ. Для всіх є пам’ятною прес-конференція Президента, який заявив про необхідність звільнення постів чиновниками, що досягли 65-річного віку. Примітно, що в день проведення зустрічі з журналістами, Анатолій Зленко був на бесіді у Президента і йому сказали спокійно продовжувати працювати. І раптом — така публічна заява... Можна не сумніватися в тому, що міністр закордонних справ не лише став жертвою закону про дипслужбу, пролобійованого Дмитром Табачником, який давно відчуває антипатії до Анатолія Максимовича і симпатії — до крісла міністра, а й був використаний як додаткова ілюстрація, нібито для справедливості, у прагненні вивести Київ з-під контролю Омельченка. Іншими словами, Зленко пішов у пакеті з Омельченком.

На сьогодні Анатолій Максимович уже виніс із кабінету особисті речі. А Олександр Олександрович виніс із Київської адміністрації цілу низку повноважень, закріпивши їх за Київрадою, чиєю головою він є. Мабуть, у мера більше шансів, аніж у міністра, зберегти за собою пост.

Олександр Омельченко і Леонід Кучма з’явилися на світ одного дня й одного року. Їм обом 9 серпня виповниться 65. За всієї хитромудрості взаємин вони добряче схожі один на одного: в обох енергії — хоч на експорт, печінка — хоч на виставку, амбіцій — Кіркоров відпочиває. За великим рахунком, Омельченко для Києва є настільки ж повноцінно авторитарним лідером, як Кучма для країни. Але збиток і позитивний ККД цих двох авторитарників не варт і порівнювати, так само як не слід зіставляти рейтинги Леоніда Кучми і Олександра Омельченка. Адже першого повністю підтримують шість відсотків українців, а другого — більш як 40% киян. Оточення двох лідерів теж схожі. Обидва складаються в основному з непорядних чиновників, які перебувають у стані міжусобних війн. Мабуть, саме тому ні в одного, ні в другого немає наступника. Якби Омельченко мав людину, на яку міг би покластися, то, можливо, в один із моментів просвітління у взаєминах йому вдалося б із Президентом вирішити це питання. Але Сан Саничу запропонувати нікого.

Зате є безліч кандидатів у представників найближчого президентського оточення. Адже Київ — це не просто політична столиця. Це мільярди квадратних метрів доларів, які можна підняти майже в такому ж обсязі, як на енергоринку.

Відомо, що на місце глави Київської адміністрації довгий час пророкували Валерія Хорошковського. Проте серйозний опір цьому проекту вчинили соціал-демократи, які очевидно визначили для себе, що Омельченко з обмеженим терміном дії — краще, аніж кандидат Віктора Пінчука з тривалою віковою кар’єрною перспективою. Зокрема і з цієї причини питання із призначенням міністра економіки на посаду керівника КМДА загальмувалося.

Та поки точилася підкилимова битва важковаговиків за посаду голови адміністрації, виникла третя група претендентів: нинішній міністр Кабінету міністрів Анатолій Толстоухов разом із губернатором Київщини вирішили: а чом би не провести на місце Омельченка Валерія Пустовойтенка? Аргументи зрозумілі: досвід роботи мером Дніпропетровська, будівельник і вірна Президенту людина. Не виключено, що, одержавши нову посаду, Анатолій Толстоухов активізує свої зусилля в цьому напрямі. Правда, певні тертя, що виникли між Засухою та Януковичем, можуть ослабити ефективність тандема, хоча, з другого боку, це рішення перебуває виключно у площині повноважень Президента. І йому оцінювати — наскільки ефективним зможе бути новий голова адміністрації за надзвичайно впливових Київради та мера. З ким більше політичних дивідендів він заробить через рік: із смертельно ображеним Омельченком чи з Омельченком, що перебуває в підвішеному стані з моменту, відколи йому виповнилося 65 років? З другого боку, Клондайк є Клондайк. Та й закон є закон. На сьогодні, схоже, остаточного рішення Президент не має. Ось зустрінуться іменинники в Криму, поговорять щиросердно, там і видно буде. Чи встоять у Києві стіни від готової розпочатися війни за мир?

Хто обійме посаду Анатолія Зленка, знов-таки, вирішувати Президенту. За це місце розгорнулась неабияка боротьба, й деякі сили мають навіть по кілька кандидатів. Проте для країни, мабуть, як ніколи важливо, хто саме стане господарем будинку на Михайлівській площі. Адже на сьогодні МЗС і Мінекономіки є, не побоюся цього слова, єдиними державними установами, що тримають греблю, яка не дозволяє злити всі ресурси країни в російському напрямку. Тож боротьба за нового міністра ведеться вітчизняними політичними силами не без участі зовнішніх. Тут вам і «Трудова Україна», і СДПУ(о), і прем’єр, і квота ГРУ в адміністрації Президента. Обговорення кандидатур ведеться в Криму, тож сказати, у кого більше шансів — у Костянтина Грищенка, у Дмитра Табачника, в Олександра Чалого чи у Володимира Єльченка — складно. Табачник і Єльченко, безумовно, вважають Росію більшим ніж США та ЄС стратегічним партнером. Грищенко й Чалий більше орієнтуються на Захід. «Трудовики» розриваються між Грищенком і Табачником. Другий наче свій, перший — чимало зробив для формального й неформального керівництва «Трудової України» у США, а також серйозно попрацював над пом’якшенням відношення Білого дому до Леоніда Кучми.

Соціал-демократи разом з Орлом бачать, як вони зможуть ефективно використовувати Єльченка. Але Віктора Медведчука також зв’язує безліч контактів і проектів із Грищенком. Водночас, категорично проти Костянтина Грищенка виступають Анатолій Орел і кілька високих чинів СБУ — група безальтернативно зорієнтована на Москву. Ця сама група виступає проти кандидатури Чалого, якого серйозно ніхто не лобіює, але чиє прізвище є у списку кандидатів значною мірою завдяки народному поголосу, який віддає належне професіоналізму Олександра Олександровича.

Подив у цьому процесі особисто в мене викликає бажання відомих і досвідчених дипломатів обійняти посаду міністра закордонних справ на рік і при цьому Президенті. Але, очевидно, у дипломатів власна гордість: про міністерське крісло вони мріють із моменту вступу у відповідний вуз. Найімовірніше, ця мрія затуляє собою очевидну необхідність виконання відповідальних асенізаторських функцій. Не викликає сумнівів, що і Костянтин Іванович, і Олександр Олександрович, завдяки їхній професійній репутації, за будь-якого президента (хоч із опозиціонерів він буде, хоч із представників нинішньої влади) опинилися б у перших рядках списку кандидатів на пост міністра закордонних справ. Тож абсолютно незрозуміло, навіщо їм у послужному списку запис на кшталт: «служив у Колчака в контррозвідці».

Хоча, з другого боку, саме цього року прийматимуться стратегічні для розвитку України рішення й у напрямі Росії (газовий консорціум, ЄЕП), і західного вектора (НАТО, Ірак, Штати). З цього погляду надзвичайно важливо, хто саме керуватиме українською дипломатією, якою мірою ця людина перебуватиме під впливом адміністрації Президента і наскільки відповідально стосовно національних інтересів зможе діяти.

Силовики — вдягайте ордени

Затримку з призначенням секретаря Ради національної безпеки та оборони можна пояснити як пошуком людини, так і пошуком нової стратегії РНБОУ, під реалізацію якої Президент і призначить персонажа. Якщо секретарем Ради стане випадкова людина, то це означатиме, що РНБОУ, як і раніше, залишається лобним місцем для згорілих кадрів. Однак може статися й інакше. На пост Євгена Марчука може потрапити людина, основним завданням якої буде керівництво силовим блоком як найефективнішим ресурсом під час передвиборної кампанії.

Олігархи роблять ставки на кількох кандидатів. Місцева влада ще більшою мірою не цурається цього процесу. Контрольовані ЗМІ, як показали минулі вибори, не можуть бути досить ефективними. Силові структури також почасти приватизовані різноманітними кланами, але при проведенні певної чистки в Президента з’явиться шанс відновити над ними дієвіший контроль і як наслідок — результативніше їх використовувати.

Долю Смирнова практично вирішено. І у випадку потрапляння на цю посаду Миколи Білоконя, Віктор Медведчук не відчує втрати бійця.

Тертя, яке виникло між Медведчуком і Радченком, не виключено, здатне вплинути на долю глави Служби безпеки. Вже сьогодні Радченко рясно обсаджений людьми СДПУ(о).

Незавидне становище й у генерального прокурора. Президент навряд чи зважиться знімати його самостійно, та й відповідно до букви закону це зробити буде дуже складно. Інша річ — парламент, де та сама СДПУ(о) перебуває в авангарді боротьби з Генеральним прокурором. Влітку есдекам просто не вистачило часу, щоб поставити крапку в кар’єрі Святослава Михайловича. Та й сам Піскун зміг продуктивно поспілкуватися з Президентом і довести йому, що ряд документів, поданих на нього главою адміністрації, не відповідає дійсності. Та восени атака, безсумнівно, повториться. Її підтримають Тимошенко, Мороз і значна частина скривджених депутатів із більшості, які мають із прокурором власні рахунки. Щоправда, у Піскуна є ефективний спосіб захисту: зробити публічними реальні результати слідства в справі Гонгадзе. У цій ситуації, по ідеї, Президент змушений буде з нього просто здмухувати порошинки. Проте в парламенті немає політичних сил, яким відкриття напрацювань слідства може принести шкоду. Зате є болючі мозолі, на які Генеральний прокурор устиг наступити. Отже, доля Піскуна, попри затишшя, усе ще продовжує залишатися невизначеною.

Стратегічним є запитання: хто може виявитися ідеологом ревізії силового блоку і чиї кризисно-менеджерські напрацювання цей блок виконуватиме? Які завдання спускатимуться силовим відомствам і реалізацію яких технологій під час вирішального періоду боротьби за владу від них вимагатимуть? І це не прості запитання, оскільки зорієнтованість багатьох, у тому числі й нинішніх силовиків, на Росію, глави адміністрації — на російські технології може мати наслідки в ході майбутньої передвиборної кампанії. Адже не мною було помічено, що Україна з різницею в два-три роки повторює російський досвід. Позаштатні ситуації можуть виникати самі по собі, можуть створюватися, а можуть експортуватися. В їхньому розрулюванні, як правило, силовики відіграють ключову роль. І за умов, у яких перебуває Україна, надзвичайно важливо, хто зможе скористатися цими потенційними позаштатними ситуаціями і хто в Україні вирішуватиме за кадром усе.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво