Вступ до референдуму. Короткий курс

Поділитися
23 січня сталося чергове телевізійне явлення Ющенка народу. Звернення, приурочене до річниці інавгурації, як і очікувалося, складалося з двох частин — звіту про проведену роботу і розповіді про плани на майбутнє...

23 січня сталося чергове телевізійне явлення Ющенка народу. Звернення, приурочене до річниці інавгурації, як і очікувалося, складалося з двох частин — звіту про проведену роботу і розповіді про плани на майбутнє. Бадьоро відрапортувавши про успіхи (реальні і міфічні), закликавши політиків до зваженості, народ — до єдності, а виборців — до пильності, Віктор Андрійович перейшов до головного: «Я визнаю, що з 1 січня 2006 року в країні діє оновлена Конституція. Але я не вважаю її ідеальною». Способу чергової ідеалізації «правової Біблії» президент не вказав. Проте в його словах містився прямий натяк на нього. «Реформа Основного Закону відбулася без участі громадян... Вважаю, суспільство повинно сказати своє слово щодо конституційних змін...»

Був і ще один ключ до розгадки. Глава держави озвучив список нормативних актів, необхідність прийняття яких (на його думку) безпосередньо пов’язана з упровадженням політичної реформи. Серед інших у переліку значився і закон про всеукраїнський референдум.

Сумнівів не залишається: гарант як і раніше твердий у своєму намірі анулювати результати політреформи. Настільки ж очевидним є механізм реалізації президентського задуму — референдум.

Для чого потрібні референдуми?

Словники роз’яснюють значення цього слова цілком доступно: одна з форм безпосередньої демократії, яка передбачає прийняття законів або вирішення найважливіших питань державного життя шляхом загального голосування.

Багато політичних режимів (у тому числі й ті, які не прийнято вважати цілком демократичними) визнають у народі джерело влади. Або як мінімум проголошують це. Безпосередньою формою народовладдя саме і вважається референдум. Правовою базою практично будь-якої держави передбачені питання, вирішення яких вимагає неодмінного виявлення усенародної волі.

Ситуації, які передбачають проведення референдуму, найчастіше обумовлені в законах. Випадки, коли референдум обов’язковий, як правило, описані в конституціях.

Предметом загального обговорення і наступного волевиявлення може стати в принципі все що завгодно — це залежить від правових традицій тієї чи іншої країни і від примхи тамтешнього законодавця.

Перший (у звичному для нас розумінні) референдум відбувся 1439 року в Берні. Символічно, що саме Швейцарія впевнено тримає пальму першості щодо проведення всенародних опитувань з юридичними наслідками. За останню чверть століття в конфедерації їх було проведено кілька сотень. Причому питання на суд народу виносились найдивовижніші — від визначення кольору муніципальних автобусів до встановлення розмірів собачих повідків. Нещодавно швейцарцям було запропоновано обговорити ідею відмови від збройних сил, проте це нововведення не зустріло розуміння основної маси громадян.

Та усе ж таки чемпіоном у галузі екзотичних референдумів можна, напевно, вважати США, де кожен штат має можливість проведення таких заходів і право зміни відповідних законів. Півстоліття тому порадував Мічиган, де лише після застосування механізму прямого народовладдя було дозволено продавати маргарин. У середині 70-х вашингтонці відмовилися на референдумі визнавати кримінально караними діями додавання в питну воду фтору. У Колорадо наприкінці 90-х обговорювали, чи можна встановлювати гральні автомати без проведення місцевого плебісциту. Жителі одного з каліфорнійських округів за допомогою інструмента безпосередньої демократії узаконили вирощування марихуани. А от на суворій Алясці таким способом поклали край процесу легалізації того самого зілля.

Історія знає, без перебільшення, і драматичні референдуми. Приміром, у 1940 році керівництво Греції звернулося по допомогу до населення для того, щоб порадитися — чи приймати країні ультиматум фашистської Італії, яка оголосила еллінам війну. А через шість років незвичайний референдум пройшов уже на самих Апеннінах, після якого за рішенням народу з країни було вислано членів королівської родини, що заплямувала себе зв’язком з режимом Муссоліні.

У долі Франції свята волевиявлення ключову роль відігравали неодноразово. Напевно, тому там дуже ретельно підійшли до переліку питань, які можна виносити на референдум. Предметом обговорення народу можуть бути тільки коригування Конституції, уточнення організації державної влади, зміна територіального поділу країни або приєднання до найважливіших міжнародних угод.

У консервативній Великобританії до проведення всенародних референдумів ставляться ще обережніше. Якщо не помиляємося, цей захід там проводився лише раз, понад три десятки років тому, коли обговорювалося питання про подовження членства держави в Європейському Союзі.

У Німеччині загальнонаціональні референдуми не проводяться зовсім. Чому — пояснимо трохи нижче. Референдуми земельні необхідні тільки в одному випадку — якщо йдеться про можливість уточнення адміністративних меж.

Про особливості національного народовладдя поговоримо нижче. А поки що помізкуємо над таким запитанням.

Навіщо референдуми політикам?

Не намагатимемося оспорити точність наведеного вище визначення референдуму. Проте дозволимо собі дещо розширити тлумачення цього поняття. Історія (причому не лише вітчизняна) переконливо довела, що референдум є ще й найбільш дійовим і найбезпечнішим способом експлуатації населення можновладцями.

Референдум — майже безвідмовний інструмент політичної волі конкретного діяча. Але необхідний ефект досягається, як правило, за дотримання двох умов. По-перше, якщо на цьому інструменті грає перша особа держави. По-друге, якщо ця особа має високий ступінь довіри і (або) цілком контролює ситуацію в країні.

Популярний лідер може підкинути народонаселенню практично будь-яку ідею, близьку його серцю. А потім (прикриваючись його волею) — безболісно втілити її в життя.

Авторитарний лідер найчастіше не схильний довіряти народу таку цінну річ, як народовладдя. Тому, при потребі, може підкоректувати волевиявлення. Деколи дуже суттєво. Наявність армії сумлінних і відданих придворних істотно полегшує таке заняття.

Безумовно, керманичу нації набагато простіше втілити задумане в життя, коли він і авторитарний, і популярний. Подібних прикладів в історії, у тому числі й у новітній, — безліч.

Відомий Наполеон Бонапарт завдяки референдуму 1800 року удостоївся статусу Першого Консула, що відчутно розширило його владні повноваження. Через два роки інший референдум закріпив за ним це звання довічно, заодно наділивши його правом призначити спадкоємця. Отримавши у свої руки практично необмежену владу, Наполеон I, по суті, відновив у Франції монархію, здавалося б, поховану під стінами Бастилії. За безпосередньої участі майбутнього імператора було розроблено (як сказали б тепер) нову редакцію конституції, яка уміло камуфлювала встановлення диктатури. При цьому прийняли найголовніший закон цілком демократичним способом — шляхом усенародного схвалення. Щоправда, законотворчі новації Наполеона підтримала лише десята частина населення, але цього виявилося цілком достатньо.

Племінник великого корсиканця Наполеон III помітно поступався своєму родичу у величі, хоча так само любив абсолютну владу. Але, здається, мав перевагу у дотепності. Колишній артилерійський капітан (котрий прийшов до влади внаслідок змови) теж виніс писану під нього Конституцію на плебісцит і теж заробив необхідний вотум довіри. Внаслідок чого здобув усю повноту виконавчої влади в країні, а понад те — виключне право законодавчої ініціативи. Якби цей історичний персонаж жив у наші дні, то напевно потрапив би до списку найлютіших ворогів преси. А стосовно нелюбові до громадських організацій він дав би сто очок фори Путіну і Лукашенку разом узятим. Але у всесвітній історії всенародних обговорень він славиться не цим — на референдумі, який відбувся у листопаді 1852 року, 7,8 мільйона французів проголосували за відновлення імперської форми правління. Через кілька днів Шарль Луї Наполеон Бонапарт був проголошений імператором Наполеоном III.

За допомогою інституту прямої демократії прокладав собі шлях до влади (а державі — шлях до авторитаризму) ще один відомий диктатор. 19 серпня 1934 року на референдумі 89,9% німецьких виборців схвалили передачу президентських обов’язків канцлеру Адольфу Гітлеру, наділивши останнього колосальною владою. До речі, глава Третього рейху неодноразово звертався до населення по підтримку і незмінно нею заручався. Успіх п’яти всенародних плебісцитів дозволив фюреру наплювати на міжнародні домовленості і приєднати до Німеччини Рейнську область, Сілезію, Рур, Судети, а заодно й Австрію. Воля переважної більшості виборців (від 92% до 95% ) перетворилася в руках кровожерливого завойовника на грізну зброю. Аналогічним способом приймалися і рішення про вихід з Ліги Націй.

Гідний згадування і ще один хрестоматійний референдум. У вересні 1958 року Шарль де Голль виніс на суд французів проект нової Конституції. Народна підтримка виявилася більш ніж вагомою. Близько 80% тих, хто сказав «так» ідеї генерала, поставили хрест на історії парламентської Четвертої республіки і відкрили шлях республіці П’ятій. Де головною дійовою особою виявлявся президент. 1962 року, завдяки ще одному референдуму, де Голль домігся прямих загальних виборів президента.

Ми зовсім не збираємося проводити чіткі історичні і політичні паралелі між зазначеними подіями. Але, придивившись уважніше, ми знайдемо очевидні подібності в усіх зазначених епізодах.

Усі фігуранти наших розповідей свого часу серед своїх народів були людьми дуже популярними. В усіх випадках населення практично беззастережно підтримувало починання своїх керманичів, які дозволили їм у результаті істотно зміцнити владу. І щоразу народ, який давав лідерам серйозний вотум довіри, просто не міг передбачати наслідків.

Було б смішно зіставляти правління реформатора Наполеона I і консерватора Наполеона III. Хоча історія обох імперій закінчилася дуже швидко і досить безславно, а імператори залишили цей світ у засланні й у вигнанні відповідно. Але диктаторство ріднить їх безумовно.

Ще більш безглуздо було б порівнювати Гітлера і де Голля. Людиноненависницький авторитаризм єфрейтора увергнув світ у найжахливішу війну, перетворивши Німеччину на руїни. Розумний (як писали історики) авторитаризм генерала допоміг повоєнній Франції звестися на ноги і водночас оговтатися після невдалої спроби прищепити парламентаризм. Проте не вберіг ні країну від потрясінь 68-го, ні його самого — від вотуму недовіри 1969-го і (як наслідок) від відставки.

Настільки глибокий історичний екскурс знадобився для того, щоб дати читачам (у тому числі і читачам-політикам) можливість усвідомити одну нескладну істину. Референдум — не тільки «звучний», але і вельми делікатний інструмент. Він не терпить брутальних лап.

Недаремно навчені гірким досвідом нацистських часів німці відмовилися від безпосередньої форми здійснення народовладдя...

Референдум як механізм набуття додаткових повноважень (або як інструмент збереження влади) активно використовувався і на пострадянському просторі. Зачинателем (як і годиться старшому за званням) виступив Борис Єльцин у 1993-му. Пізніше його підтримали колеги з Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Вірменії…

Україна у цьому ряду стоїть осібно.

Чим цікавий літопис референдумів в Україні?

Новітня історія вітчизняних всенародних опитувань бере свій початок з 17 березня 1991 року. Щоправда, той референдум мав статус всесоюзного. А метою його організаторів було саме збереження СРСР, який розпадався, щоправда, у дещо іншій формі — «оновленої федерації рівноправних суверенних республік». 22,1 млн. жителів України (70,16% від загальної кількості тих, хто з’явився на дільниці) висловилися за збереження «підретушованої» імперії. Ще більше — 25,2 млн. (80,17%) — підтримали вступ своєї республіки в новий Союз. Ці результати (до речі, несподівані для самого Горбачова) дали привід серйозно засумніватися у прагненні УРСР до реального суверенітету.

Проте минуло трохи більше ніж півроку, і ті самі громадяни ще більш дружно сказали «так» незалежності. 31,9 млн. (понад 90%) українців 1 грудня 1991-го остаточно поховали Радянський Союз.

Пригадуються коментарі двох політиків з цього приводу. Перший зауважив: якщо в один день провести два референдуми з взаємовиключними запитаннями, одностайна народна підтримка, швидше за все, буде забезпечена в обох випадках. Другий розвів руками: «Ступінь здивування порівнянний зі ступенем захоплення. Пояснити можу, зрозуміти — ні...»

Не будемо ні сперечатися, ні погоджуватися. Просто нагадаємо описане вище золоте правило: референдум служить убивчою зброєю в розважливих руках політика, який має підтримку населення. А постпутчовий Кравчук за популярністю перевершував допутчового Горбачова. Це не є ні єдиною, ні (напевно) навіть головною причиною оглушливого успіху того референдуму. Але забувати про це не варто.

Подальші пригоди всенародного опитування в Україні дозволяють нам вивести ще одну закономірність: у нашій країні референдум є одним із найбільш ефективних методів політичного шантажу.

Потрібні приклади? Будь ласка.

У червні 1993-го після серії страйків, які прокотилися країною, вітчизняний парламент розглянув політичну ситуацію в Україні. Наслідком обговорення стало рішення про проведення 26 вересня того ж року референдуму. Предмет обговорення — довіра президенту і вищому законодавчому органу. Конституції, яка не дозволяла такого, тоді ще не було. Конституційного суду, спроможного скасувати таке рішення, — теж.

Як альтернативу антипрезидентська опозиція пропонувала Кравчукові дострокові вибори глави держави і Ради. Термін повноважень Леоніда Макаровича минав набагато пізніше, ніж каденція його парламентських опонентів. Але він погодився. На той час його популярність була, м’яко кажучи, не на піку. І виграти вибори йому здавалося більш здійсненним завданням, ніж заручитися вотумом довіри населення. Шантаж спрацював.

Ще приклад? 31 травня
1995-го, стомившись сперечатися з парламентом (який чомусь не бажав йти на серйозне посилення повноважень глави держави), Кучма видав указ «Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президенту України і Верховній Раді України». Знову спрацювало. Леонід Данилович тоді ще мав дуже непоганий особистий рейтинг і вже мав навички застосування адмінресурсу. А от вищий законодавчий орган був не дуже впевнений ні у своїй популярності, ні в прозорості наміченого плебісциту. Через лічені тижні 240 депутатів, потупивши погляди, проголосували за сумнозвісний Конституційний договір. Глава держави, який перебирав на себе максимальну повноту влади в країні, указ про опитування вдячно скасував.

Через рік історія повторилася. Суперечки між президентом і народними обранцями з приводу того, який вигляд повинна мати Конституція, набули глибинного характеру. Наслідком конфлікту став указ «Про проведення всеукраїнського референдуму з питань схвалення нової Конституції України». Цей самий нормативний акт став однією з причин спішного згуртування депутатського корпусу, який через добу на-гора видав Основний Закон.

Довгожданий документ вийшов не зовсім таким, як хотілося б Леоніду Даниловичу. Але якби Верховна Рада мала трохи більше часу і свободи, то результати її законотворчої діяльності могли б обернутися для глави держави набагато більшими неприємностями. Вранці 28 червня 1996 року указ про референдум перетворився на звичайний аркуш паперу.

А от на третій спробі у екс-гаранта трапився конфуз. Події 2000 року дозволяють нам висловити припущення, що в Україні орудувати конституційним референдумом як інструментом психологічного тиску набагато простіше, ніж використовувати його як механізм реальної політики. Опитування населення, яке відбулося майже шість років тому, планувалося паном Кучмою як засіб розширення повноважень. Але не склалося.

Перший збій виник ще на стадії підготовки. Для референдуму було підготовлено шість запитань. Проте два з них у березні 2000-го досить несподівано відкинув Конституційний суд.

Але далі усе просувалося за планом. 90% громадян, які прийшли на дільниці, проголосували за скорочення чисельності членів вищого законотворчого органу, 89% — за позбавлення парламентаріїв депутатської недоторканності, 85% — за те, щоб наділити президента додатковими правами з розпуску ВР, 82% — за введення ще однієї законодавчої палати.

Що дала Кучмі ця грандіозна вікторія? А нічого. Ну, трохи попсував нерви депутатському корпусу, не більше. Мабуть, немає потреби описувати довгу й повчальну історію про так звану імплементацію. Президент наполегливо намагався втілити рішення референдуму в життя, він просив, вимагав, погрожував і зацікавлював. Але парламентарії не були схильні до політичного суїциду й узаконювати рішення відмовилися.

Історичної червневої ночі 1996-го Раді вистачило витримки і кмітливості передбачити спосіб боротьби з непогамованими владними апетитами глави держави. Основний Закон встановлював, що будь-які спроби внести зміни в Конституцію може робити лише Верховна Рада. Леонід Данилович чи то підступу не помітив, чи то протиотрути не знайшов. Але 2000-го ця конституційна норма серйозно порушила його плани.

У принципі, тодішній президент (це з його чуттям!) міг би запідозрити, що його задум не вигорить. Щойно рішення про референдум побачило світ, Рада відразу наклала на його проведення мораторій, причому відповідне рішення схвалили 309 депутатів. Серед них виявилося чимало тих, кого заведено було вважати пропрезидентськими політиками. Кучма, який встановив жорсткий контроль над усією країною, втратив абсолютний контроль над парламентом. Він не врахував цього, затіваючи свою гру.

Володимир Литвин, який обіймав у ті часи посаду глави президентської адміністрації, прокоментував депутатську постанову про заборону референдуму оптимістичним: «Референдум відбудеться за будь-якої погоди». І, як з’ясувалося, мав рацію. Інший близький соратник гаранта, Олександр Волков, оголосив, що «народ підтримає президента. Двісті відсотків». І теж угадав.

Однак із реалізацією задуманого не зрослося. Чому? Адже народ — джерело влади. Його воля — священна. Референдум — інструмент безпосереднього вираження цієї волі.

Безперечно. Але, з іншого боку, такою ж обов’язковою для виконання є і буква Конституції. А там чорним по білому записано, що при внесенні правок в Основний Закон аж ніяк не обійтися без участі депутатів. І хоч скільки вносили в Раду результати всенародного опитування, конституційними нормами вони так і не стали.

Уже тоді багато хто висловлював думку, що референдум (особливо конституційний) перестав бути безпрограшною лотереєю. А отже, наважуватися на всенародне опитування повинні тільки ті політики, які абсолютно впевнені у своїх силах і прораховують комбінацію до кінця.

Був і ще один нюанс. Його ім’я — Закон «Про всеукраїнський і місцевий референдуми». Ухвалений далекого 1991-го. Морально застарів ще в минулому столітті, а тепер і взагалі видається древнім. Після затвердження Конституції потребував термінового доопрацювання, але так його й не дочекався. Розмови про необхідність нагальної модернізації цього нормативного акта депутатський корпус заводив щоразу, коли президент висловлював намір «поспілкуватися з народом». Щойно небезпека минала, розмови змовкали. Через старість профільного закону повновагого правового визначення референдуму досі немає. Повноцінного механізму реалізації його рішень — теж.

Що ж таке всеукраїнський референдум і які правові наслідки його результатів?

Закон про референдум не скасований. Відповідно до існуючої правової практики, він має силу в тій частині, яка не суперечить чинній Конституції. Але сьогодні не кожен юрист візьметься судити, які його норми комутуються з Основним Законом, а які — ні.

Що відомо про референдум достеменно?

В Україні, відповідно до Конституції, референдум обов’язковий у тих випадках, коли:

— порушується питання про зміну території держави (призначається Верховною Радою);

— Основний Закон країни піддається коригуванню, причому виправлення торкаються наріжних принципів, описаних у розділах «Загальні положення», «Вибори. Референдум» і «Внесення змін до Конституції України» (призначається президентом).

Визначено, що на референдум не можуть виноситися законопроекти, які стосуються питань бюджету, оподаткування та амністії.

Конституція також передбачає можливість проведення референдуму з народної ініціативи. Пояснимо, що мається на увазі. Припустимо, ви — громадянин України і хочете домогтися прийняття на вищому державному рівні рішення, вкрай важливого, на ваш погляд. У вас знаходяться три мільйони соратників (які мають право голосу), їхні автографи зібрано у 2/3 областей, і при цьому в кожному з регіонів ви здобули не менше ніж по сто тисяч «віз». Радійте — цього досить, щоб референдум відбувся. Оголосити про його проведення має глава держави. Саме цей механізм використав Леонід Кучма, коли «організовував» референдум-2000.

Не можемо не згадати про два рішення Конституційного суду, які дуже збагатили наші знання про референдум.

Перше побачило світ 27 березня 2000 року. Про нього ми вже згадували — саме воно примусило Леоніда Даниловича свого часу поставити громадянам не шість запитань, а лише чотири. Які два було знято й чому?

Відповіді на ці питання Конституційного суду дають чіткіше уявлення про те, як треба читати закон про референдум і як слід розуміти Конституцію.

По-перше, шановний орган «зарубав» перший пункт президентського опитувальника, ухваливши: Конституція не дозволяє шляхом референдуму виражати парламенту, а також будь-яким іншим органам державної влади недовіру, що веде до дострокового припинення їхніх повноважень.

По-друге, роз’яснив, чи має народ право прямо затверджувати Основний Закон. Суд процитував шосте запитання тексту, винесеного на всенародне обговорення: «Чи згодні ви з тим, що Конституція України повинна прийматися на всеукраїнському референдумі?» Дійшов висновку: «Викладене запитання виноситься на всеукраїнський референдум без вияснення волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України, а отже, ставить під сумнів правомочність Основного Закону України, що може призвести до ослаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина». Після чого виніс вердикт: пункт 6 «визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним)». З цього можна було зробити лише один висновок: приймати Основний Закон на референдумі не можна.

Здавалося б, ясніше не скажеш. Але, відповідно до того ж таки рішення Конституційного суду, «предметом всеукраїнського референдуму з народної ініціативи може бути будь-яке питання, за винятком тих, що передбачені статтею 74 Конституції України». І ще, там само, — «воля народу, висловлена на всеукраїнському референдумі з народної ініціативи, не може мати дорадчого характеру».

Тепер розшифруємо сказане. У 74-й статті Конституції йдеться про заборону на проведення референдумів, які стосуються обговорення питань бюджету, оподаткування та амністії. Про Основний Закон там жодного слова. Далі: якщо воля народу «не може мати дорадчого характеру», то вона обов’язкова для виконання. Що виходить? Питання про прийняття Конституції можна виносити на референдум, і прийняте рішення мусить виконуватися. Так, за бажання, можна було прочитати один із пасажів історичного рішення КС. Але інший пасаж (виписаний у резолютивній, тобто обов’язковій частині) того ж самого рішення категорично забороняв це робити.

На цьому дивовижі не скінчилися. Через п’ять років з’явилося ще одне, не менш резонансне рішення того ж таки органу. Документ, датований 5 жовтня 2005 року, стверджував: «Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізовувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі». У резолютивній частині стверджувалося, по суті, те ж саме, хоча й не так однозначно: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України».

Восени минулого року це рішення зчинило багато галасу. Одні розуміли сказане як дозвіл на прийняття Конституції на всеукраїнському референдумі. Але тоді виходило, що КС суперечить сам собі, адже 2000-го він це забороняв. І поставало запитання, якому рішенню вірити.

Інші стверджували, що суперечності немає, оскільки «прийняття Конституції» і «визначення конституційного ладу» — суть різні юридичні терміни. Але в такому разі потрібно було пояснити, що мається на увазі під терміном «конституційний лад».

А суд цього не зробив. Він ще більше заплутав ситуацію, у тому ж таки жовтневому рішенні зробивши застереження: «У відповідях учених-правознавців по-різному визначається поняття конституційного ладу... Конституція України, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття».

Повна дурниця. КС оперує терміном, зміст якого не визначено. Народ має право, але незрозуміло на що.

Підсумовуємо. Попри появу двох спеціальних роз’яснень уповноваженого органу, досі не зрозуміло:

— чи можливий конституційний референдум;

— якщо можливий, то який;

— які його правові наслідки, і який механізм його втілення в життя.

Насамкінець поставимо ще одне каверзне запитання.

На що розраховує президент, пропонуючи обговорити реформування Конституції на референдумі?

«Еволюція» поглядів Ющенка на політреформу взагалі і на метод її скасування зокрема заслуговує на окрему увагу. Певний час Віктор Андрійович демонстративно уникав цієї теми, постійно заявляючи щось на кшталт «Рішення прийнято і підписано... Крапку поставлено». Сам факт наділення парламенту й уряду додатковими функціями глава держави спочатку публічно підтримував, відверто критикуючи лише впровадження інституту імперативного мандата і повернення прокуратурі функції загального нагляду — «Це атавізм. Сталінський, тридцятих років. Буде час — ми оптимізуємо ці позиції...»

Ситуація змінилася досить швидко. Навесні минулого року впливові члени тоді ще єдиної «помаранчевої дружини», як за командою, розпочали пресинг політреформи. У квітні прем’єр Тимошенко, перший віце-прем’єр Кінах і керівник президентського секретаріату Зінченко висловилися на користь ревізії конституційних змін.

Анатолій Кирилович ніби забув, що у квітні 2004-го він називав «зрив голосування щодо прийняття змін до Конституції загрозою для суспільства, для майбутніх поколінь, для держави в цілому…» Рівно через рік перший заступник глави Кабінету вже був упевнений у протилежному, заявляючи, що «реалізація політреформи потребує додаткового громадського обговорення… Реалізація конституційної реформи в цьому році може призвести до формування аморфної влади, перейнятої відчуттям колективної безвідповідальності».

Олександр Зінченко висловився ще ясніше. У тому ж таки квітні він оголосив про необхідність проведення всеукраїнського референдуму з політреформи: «З деяких речей Президент радитиметься безпосередньо з волевиявленням народу». І додав: «У Президента мають бути чинники, які є в старому варіанті Конституції».

Під «старими чинниками», слід гадати, малися на увазі колишні президентські повноваження. Про скасування імперативного мандата і депутатського мандата вже не йшлося.

Через кілька днів заговорив сам Віктор Андрійович. У інтерв’ю «Україні молодій» він назвав розмови про референдум «самодіяльністю, яку я розумію». Проте пообіцяв: «Я вам даю слово: перегляду політреформи, референдуму або ще там чого я ініціювати не буду. Але я чудово розумію, що будуть сили, які цим питанням спокою не дадуть…»

У травні в інтерв’ю УТ-1 Ющенко підтвердив свою позицію: «Мене не здивує, якщо ці ініціативи з’являться на рівні політичних сил... Сам я цього ініціювати не буду. Заради громадянського спокою». Однак глава держави висловив припущення: юристи можуть дійти висновку, що процедура внесення поправок в Основний Закон була не зовсім коректною.

Приблизно тоді ж в ефірі «1+1» гарант уже не тільки виключив можливість проведення референдуму з політичної реформи, а й підтримав можливе опитування населення: «Це — алібі, яке могло б використовуватися політичними силами як ключовий аргумент… Політреформа заслуговує публічного перегляду — від ініціативи до ухвалення рішення в парламенті».

Що могло відбуватися в ті дні? Чи було зростання наступу на реформу випадковим? За деякими даними, Ющенко очікував, що Конституційний суд найближчим часом винесе два рішення, які мали б розв’язати йому руки. Йшлося про можливе скасування політреформи у зв’язку з порушенням процедури. А також про право народу приймати Конституцію.

Чи була ця версія достовірною, сьогодні відповісти важко. У кожному разі, перше рішення так і не з’явилося. Друге (як відомо) побачило світ лише в жовтні. І вийшло не зовсім таким, як, можливо, мріяв Віктор Андрійович. Хоча відразу після його появи Микола Катеринчук поспішив оголосити, що Конституцію буде допрацьовано «з використанням механізму референдуму».

А потім президентові стало не до Основного Закону. Потім сплинув термін повноважень КС. А незабаром президент і парламент увійшли в урядовий клінч. І в лексику глави держави повернулася референдумна риторика.

Але першим озвучив давню ідею все той-таки Кінах. 11 січня він оголосив, що

питання внесення змін до Конституції можуть вирішуватися тільки українським народом, тому зміни до Конституції, які впливають на конституційний лад, мають бути прийняті на всеукраїнському референдумі. Секретар РНБО додав, що провести такий референдум до виборів не вдасться, але «є надія, що це (всеукраїнський референдум. — Ред.) відбудеться в другій половині 2006 року», — сказав Кінах.

Через два дні вже Ющенко в інтерв’ю чотирьом телеканалам заявив, що пропонуватиме референдум із внесення змін до Конституції. «З цією ідеєю я вийду, безумовно, щоб у кожного не було жодних сумнівів», — сказав він. Нагадаємо, що та ж сама особа менше двох років тому клятвено обіцяла: «Ми проти референдумів, зокрема референдумів прямої дії, коли «звертаючись до народу», хтось збирається вносити прямі зміни до Конституції!»

Крім того, глава держави оголосив, що було порушено вимогу Основного Закону, яка передбачає обов’язкове закріплення конституційних поправок референдумом.

Заяви президента та його підлеглого з РНБОУ не витримують критики.

По-перше, президент не може «вийти з ідеєю» референдуму, тим більше конституційного. Відповідно до Основного Закону, ініціатором референдуму може бути лише народ. Президент же повинен призначати референдум, проголошений з народної ініціативи, а також обов’язковий референдум, на якому закріплюються зміни, внесені до Конституції. Але йдеться, ще раз нагадаємо, лише про зміни, що стосуються I, III і XIII розділів головного державного документа.

Жодного з них у ході політреформи не торкалися. Отож, глава держави не має рації й тоді, коли стверджує, що депутати припустилися порушення, не порадившись із народом. І це по-друге.

Третє. Судячи з усього, серйозно помиляється і Кінах. Його ключове твердження, процитоване агентством «Інтерфакс-Україна», містить дві дуже сумнівні тези.

Неправда, що «питання внесення змін до Конституції можуть вирішуватися лише українським народом». Зміни вносяться або президентом, або третиною депутатського корпусу. Їх приймає Верховна Рада відповідно до спеціальної процедури. А народ їх тільки затверджує, якщо йдеться про зміни, що впливають на конституційний лад. Усе це врегульовано XIII розділом Основного Закону.

Здається, не зовсім точне і припущення Анатолія Кириловича, що «зміни до Конституції, які впливають на конституційний лад, мають бути прийняті на всеукраїнському референдумі». Частина рішення Конституційного суду, яка нас цікавить, звучить трохи інакше. За твердженням КС, народ має право «змінювати конституційний лад внесенням змін в Основний Закон у порядку, встановленому його XIII розділом». А що таке XIII розділ? Дивіться попередній абзац — зміни вносяться президентом або третиною депутатського корпусу.

Викликає подив і припущення секретаря Радбезу щодо термінів проведення референдуму. Ініціювати його може тільки народ. Але народ із цього приводу нічого не сказав. Говорили Ющенко і Кінах. Теж представники народу, але їх усього двоє, а не три мільйони, як вимагає в даному разі Конституція. Жодних повідомлень про створення ініціативних груп ще не надходило, про збирання підписів — також. А офіційний представник влади вже терміни називає...

На що може розраховувати президент, який вирішив «пограти в референдум», при тому, що він (судячи з усього):

— не дуже добре знайомий із правилами гри;

— не має підтримки необхідної більшості населення;

— не контролює ситуацію в країні, і в парламенті зокрема;

— не надто упевнений у власних силах;

— не до кінця прораховує комбінацію;

— не хоче (чи не може) бути цілком авторитарним?

Можливо, він хоче використати референдум як спосіб шантажу. Але для чого?

Або для того, щоб зробити частину еліти більш згідливою, забезпечивши для своєї політичної сили можливість створення парламентської коаліції навесні нинішнього року. Зберігши таким чином владу в умовах політреформи.

Або для того, щоб домогтися від парламенту обрання Конституційного суду. Потай сподіваючись, що новий КС скасує політреформу.

Можливо, він справді розраховує з допомогою референдуму повернути втрачені повноваження. Але тоді йому необхідно всерйоз подумати і про поліпшення власного іміджу, і про підвищення рейтингу команди. Крім того, йому знову ж таки ніяк не обійтися без Конституційного суду, до якого напевно будуть запитання, хоч би хто і що виніс на референдум.

А ще, можливо, розмови про референдум — це просто захисна реакція. Або синдром Майдану. Або піар-хід, політтехнологічний прийом, який першим спав на думку його наперсникам.

Лави яких, цілком можливо, незабаром зрідіють. Багато хто з його соратників легко знайде собі місце в новому, постреформеному, політичному світі. Про що вже сьогодні дехто з них не соромиться казати вголос.

Симптоматично, що дехто з лідерів «Нашої України» точкою відліку для початку переговорів про створення коаліції називає розподіл посад у новому парламенті і майбутньому уряді. Що ж, принаймні чесно. Який сенс у пустих словах про народ, його сподівання і його волю?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі