Все змішалося в домі українському - Архів - dt.ua

Все змішалося в домі українському

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

Ні національні інтереси, ні газові проблеми, ні необхідність зберегти обличчя країни, ні втручанн...

Ні національні інтереси, ні газові проблеми, ні необхідність зберегти обличчя країни, ні втручання зовнішніх каталізаторів — не змогли змусити українських депутатів чітко й оперативно завершити коаліційний процес обранням виконавчої влади і керівництва парламенту. Але є, є обставини, які змусять їх закрити питання найближчим часом! Це не необхідність прийняття бюджетної резолюції і не закон про допуск військ для проведення навчань. Це не відкладений візит Буша, це — відпускний сезон. А все те, що відбувається на наші очі в парламенті й поза його стінами, — це акордні роботи перед від’їздом на Японські острови, у Домініканську Республіку і семизірковий турецький «Кремлін».

Політичне дійство розділене строго на дві сцени: парламентську зайняли, перебуваючи в статусі опозиції, «Регіони», кулуарну закріпила за собою коаліційна більшість. На кожному з майданчиків розігрується трагікомедія, коротке лібрето якої, з огляду на втому глядачів, ми пропонуємо вашій увазі.

Два тижні тому Роман Безсмертний поклав на стіл президента два комплекти документів, які передбачають створення «Нашою Україною» коаліції як у рамках двійки з «Регіонами», так і в рамках трійки з БЮТ і СПУ. Президент вибрав друге, що стало цілковитою несподіванкою для «регіоналів», і цей стан душі 22 червня дуже виразно відбився на обличчях депутатів партії Януковича.

Не візьмуся переповідати слова президента Ющенка, які він, за переказом «регіоналів», казав на зустрічах із їхнім лідером. Зводять наклеп, напевно. Але й без цих слів Партія регіонів, яка тісно контактує з Єхануровим, Балогою, Порошенком і Зваричем, мала досить підстав вважати себе неминучою складовою майбутньої влади. Не слова про створення помаранчевої коаліції, а набрані 239 реальних підписів стали для «Регіонів» шоком. Тому не будемо наживатися на непрактичності Євгена Кушнарьова, який одразу після створення коаліції заявив, що ніяких комітетів, ніяких подачок «Регіони» від влади не прийматимуть. Чого не скаже засмучена людина, котра тим паче не ввійшла до вузького кола тих, хто у фракції ухвалює ключові рішення.

Оговтавшись від потрясіння, партія зібрала віче, результатом якого стала поява ультиматуму, який став, із погляду оформлення реакції на дію помаранчевих, іншою крайністю. Цей документ, по суті, плід колективної праці: слово «ультиматум» запропонувала Ганна Герман, пункт про сумісників — Сергій Ларін і т.д. Свої пропозиції туди міг вносити кожен, і при подальшому опрацюванні їх виявилося п’ять. Пройдімося по тих, які викликали найбільшу дискусію.

Насамперед «регіонали» виступають проти пакетного голосування при обранні спікера та прем’єра. При цьому вони стверджують, що відповідний проект постанови подано на розгляд Верховній Раді коаліцією. Коаліція повністю відкидає існування такого проекту. Але той факт, що ідея була, — не заперечує, і всім зрозуміло чому: рівень довіри одне до одного у членів коаліції — нижчий від плінтуса, от і страхуються.

Коли дотримуватися букви закону, а точніше регламенту ВР (бо в Конституції сказано тільки те, що спікера обирає Верховна Рада), то голову Верховної Ради мають обирати таємним голосуванням бюлетенями, а прем’єра — відкритим голосуванням кнопками. Тут «Регіони» мають рацію. Їхню правоту визнають і в коаліції, нервово стверджуючи, що готові дотриматися всіх норм регламенту. Правду кажучи, помаранчеві певною мірою геройствують, заявляючи, що здатні обрати керівництво за чинним регламентом. Шанс для цього є, але далеко не стовідсотковий.

Насправді коаліція, коли б вона мала тверду більшість, могла б: а) і не думати про пакетне голосування, а без будь-якого спонукання дотриматися норми або ж б) прогнозувати ультиматум «Регіонів» і, маючи на те всі підстави (а саме 226 голосів), змінити регламент і, переформулювавши кілька його пунктів, провести голосування в тій формі, яка їм потрібна. Є й третій варіант на той випадок, якщо процедурні моменти не дозволяють скористатися другим — використати статтю регламенту, яка передбачає ad hoc (можливість одноразово повністю відхилитися від процедури). Таку можливість регламент дає, але й вона виявилася незатребуваною.

У п’ятницю ми попросили Петра Порошенка — людину, яка перебуває в епіцентрі різнобарвних пристрастей, пролити світло на ключове питання — його перспективи при обранні спікером.

— Петре Олексійовичу, чи впевнені ви в тому, що ваша кандидатура на посаду спікера отримає необхідну кількість голосів?

— Під коаліційною угодою стоять підписи членів трьох фракцій. Це і є гарантією того, що кандидатура на посаду спікера від коаліції, внесена «Нашою Україною», набере необхідну кількість голосів. Крім того, обов’язковим для виконання всіма депутатами коаліції є рішення її загальних зборів, на яких усі три фракції підтримали кандидатури Порошенка і Тимошенко на посади, відповідно, спікера та прем’єра — згідно з коаліційними домовленостями. Будь-які інші заяви з цього приводу — «танці народів світу».

Якщо ж уявити, що хтось буде нечесним щодо своїх партнерів уже під час першого серйозного голосування, то для чого така коаліція? І чи може в неї бути майбутнє?..

— Чи може бути використано практику, коли бюлетені збирають пофракційно й передають представникові кандидата на посаду спікера?

— Учасники коаліції — досвідчені політичні сили. І їхні лідери знайдуть форму, яка гарантуватиме виконання взятих на себе зобов’язань.

У разі ж погодження процедури голосування всіма п’ятьма фракціями Верховної Ради ми готові пройти іспит поіменним голосуванням.

— Якщо ви відчуєте, що ваша кандидатура буде непрохідною, чи візьмете самовідвід?

— Наша політична сила ще у 2002 році обрала своїм гаслом і зробила принципом своєї діяльності єдність слова і діла.

Якщо слово і діло в учасників коаліції розходяться — то нам із ними не по дорозі. Хочу підкреслити, що висунення на посаду спікера — це колегіальне рішення партії «Народний союз «Наша Україна», блоку і фракції «Наша Україна» і, врешті-решт, — коаліції демократичних сил.

— Чому коаліція, маючи більшість, не скористається можливістю внести зміни у Регламент Верховної Ради або процедурою ad hoс?

— Внесення змін до регламенту має здійснюватися через ухвалення Верховною Радою відповідної постанови, яку має підписати або повний склад тимчасової президії парламенту, або обраний голова Верховної Ради. Будь-який інший спосіб сумнівний із погляду легітимності і, як наслідок, — неприйнятний, про що я одразу заявив на телебаченні. Не можна задля мінімізації особистісних ризиків для Порошенка чи Тимошенко йти на порушення процедури. В такому разі ми нічим не відрізнятимемося від «кучмістської» більшості та «медведчуківської» юриспруденції.

— Вочевидь, у коаліції існує високий рівень недовіри. Чи готові ви на посаді спікера заявити, що в разі провалу голосування по кандидатурі Тимошенко на посаду прем’єра подасте заяву про відставку?

— Зрозуміло, що за десять місяців перед- і післявиборної риторики, яка, на жаль, спрямовувалася не на опонентів, а на потенційних партнерів із майбутньої коаліції, процес побудови довіри буде дуже непростим. Саме тому після виборів ми вважали неприйнятним підписання меморандуму з розподілом посад на одній сторінці, а наполягали на розробці й підписанні коаліційної угоди, в яку заклали гарантії виконання учасниками взятих на себе політичних зобов’язань. Саме там записано, що в разі припинення існування коаліції прем’єр і спікер подають заяви про складання із себе повноважень. Жодних додаткових заяв, у тому числі й попередніх, наша угода не передбачає.

Я вірю, що демократична коаліція має потенціал, який зможе продемонструвати протягом наступних п’яти років каденції парламенту — з персоніфікацією відповідальності за спробу її руйнації. Подальшої брехні або спроб дискредитації партнерів задля здобуття собі політичних балів ми не допустимо — відповідні механізми закладено в коаліційній угоді.

— Чи є у вас підстави вважати, що СПУ веде переговори з Партією регіонів?

— Я з повагою ставлюся до Соціалістичної партії України, яка є нашим партнером, і чітко дотримуватимусь узятих на себе зобов’язань щодо етичних норм, виписаних у коаліційній угоді. Я не хотів би навіть припускати можливість політичних домовленостей соціалістів та «регіоналів». Відповідь на ваше запитання ми дістанемо після кадрових голосувань у Верховній Раді. Ми маємо пройти цей іспит гідно.

— За яких умов можливе повернення до переговорів між «Нашою Україною» та Партією регіонів і формування коаліції в іншому форматі?

— Лише внаслідок дій тієї чи іншої політичної сили, які зруйнують коаліцію трьох. Можу запевнити, що «Наша Україна» цією силою не буде.

Вислухавши думку Петра Порошенка, готового, зважаючи на все, до будь-якого розвитку подій, повернемося до розбору ситуації.

Можливо коаліції варто було або відразу почати переговори з «Регіонами», які блокують трибуну, результатом чого могла б стати реалізація помаранчевої коаліції у виконавчій владі і широкої в парламенті; або розмовляти треба було тією мовою, яка «Регіонам» найбільш зрозуміла, — мовою сили. Не в сенсі фізичного примусу страйкуючих депутатів залишити сесійний зал, а в сенсі жорстких і консолідованих дій у правових рамках: скликання сесії поза сесійним залом, проведення голосування з обрання керівництва Верховної Ради і комітетів, затвердження прем’єр-міністра й уряду. Головне — усе в рамках закону.

Коаліція поки що виявилася неспроможною ні до першого варіанта дій, ні до другого. «Регіони» увійшли в штопор блокування і від безглуздя ситуації, у якій вони опинилися, почали гарячково шукати нові способи тиску на президента і парламентську напіввладу. Способи безвідповідальні, які зводяться до реальної можливості дестабілізації суспільства.

Коаліція ж почала займатися улюбленою справою — порпатися у власних проблемах. Отут, як і в «Регіонах», спостерігається непослідовність у заявах: то соціалісти готові проголосувати на виборах спікера «за чорта, за біса», то вони частково не сприймають Порошенка, то цілком, то готові віддати за нього всі голоси. У результаті всіх цих дій настав повний плюралізм в одній загальнополітичній голові: «Регіони» мають вигляд карикатури на колишню опозицію, Тимошенко відстоює права Порошенка, а права рука Мороза заявляє лідеру про вихід із партії у разі, якщо соціалісти візьмуть участь у коаліції непомаранчевого формату…

Та от яке запитання цілком справедливо постає перед представниками коаліції: «А чого це так турбуються «Регіони» про те, щоб обрання спікера відбувалося таємно?». На чиї «чорні кулі» вони сподіваються: групи Рудьковського-Мендуся, Кінаха-Єханурова чи Фельдмана? Звісно ж, про підкуп депутатів не йдеться. Та Боже збав! Йдеться про право реалізації стійких політичних антипатій під час голосування. Якщо в ході цієї реалізації кандидатура Порошенка не набере 226 голосів, то в стан опозиції буде кинуто камінь, який дасть старт новому раунду боїв без правил. Таємне голосування як засіб розвалу коаліції може стати дуже ефективним. Шляхи уникнення цієї ситуації є, питання в готовності ними скористатися.

Наступний пункт ультиматуму «регіоналів» полягає у вимозі передати їм ключові парламентські комітети, які помаранчева більшість повністю закріпила за собою. І в цій ситуації «регіонали» мають рацію. На їхньому боці, знову-таки, регламент, у якому чітко зазначено, що комітети діляться між фракціями відповідно до кількості депутатів у них. Отже, у «Регіонів» має бути більш як третина комітетських крісел. Світовий досвід у цій сфері не одноманітний. В одних країнах правляча коаліція забирає все у законодавчій і виконавчій владі. В інших — існують посади, закріплені за опозицією forever. В Україні є тільки історичний досвід. Досвід комуніста Крючкова, який очолював при Кучмі комітет з безпеки і оборони. Досвід Юлії Тимошенко, Олександра Турчинова і Петра Порошенка, які очолювали при тому ж таки Кучмі бюджетний комітет, і т.п. Аргументи на кшталт того, що «регіонали» не в змозі, наприклад, відстоювати свободу преси, оскільки не знають, що це таке, і тому не можуть очолювати, наприклад, комітет зі свободи слова, правильні лише частково. Георгій Корнійович Крючков був затятим антинатовцем, але це не зашкодило ні йому, ні очолюваному ним комітетові провести чимало законів, корисних для армії та Збройних сил у цілому. Отже, з погляду справедливості, а також в ім’я створення механізму балансу, такого потрібного країні, віддати «Регіонам» частину комітетів варто було б. Однак у цій ситуації є два але.

Перше полягає в тому, що помаранчева коаліція — це кадровий будиночок, побудований зі стійкістю карткового. І ситуація в кожній із фракцій (більшою чи меншою мірою) така, що якщо витягнути кілька «карт» і віддати їх «Регіонам», то не тільки може зруйнуватися весь будинок, а можуть у фракціях виникнути великі проблеми, аж до розколу. Звісно ж, така ситуація не прикрашає коаліцію і не вперше, та й не востаннє, примушує замислитися над методикою добору членів списку, багато яких ішли в парламент не за ідеєю, а за бізнес-квотою. Розумні зроблять висновки, нерозумні — повторять помилки і вкотре напорються на них. Зараз же лідерам політичних сил потрібно приймати ситуацію такою, якою вона є, і намагатися або аргументовано пояснювати суспільству причини секвестру комітетських прав опозиції, або ділитися комітетами і вкотре експлуатувати авторитет, намагаючись ним придушити нарікання у фракціях.

Друге але полягає в повній відсутності в «регіоналів» морального права порушувати питання про виділення комітетів для опозиції. З цього погляду, в тих місцевих радах, де Партія регіонів узяла тверду більшість, відбувся попросту політичний геноцид. У ряді обласних, міських рад, а також у Верховній Раді АР Крим опозиції не те що не виділили комітетів — членів опозиційних фракцій навіть не записали рядовими членами. І, м’яко кажучи, лукавлять представники «Регіонів», коли кажуть, що на місцевому рівні партії, що опинилися в опозиції, відмовилися від ведення переговорів. Тому цілком має рацію Мороз, який наполягає на розгляді питання поділу комітетів комплексно. Та й сама собою президентська (і підтримана трійкою) ідея круглого столу, на якому бажано раз і назавжди зафіксувати принцип поділу відповідальності та механізмів контролю між владою й опозицією, в даній ситуації правильна. Ну, якщо після цього столу не підуть нові ультиматуми...

Ще один пункт ультиматуму — вимога негайно вирішити питання з сумісниками, яких на сьогодні у лавах коаліції чимало. Ця вимога, наважуся припустити, не принципова, але вона є черговою спробою або урізати чисельний склад коаліції, або ще більше дестабілізувати роботу нинішнього уряду. Якщо ж «регіонали» щиро борються за формальну чистоту депутатських рядів, що за інших обставин робило б їм честь, то вони, по-перше, мають знати, що до обрання керівництва Верховної Ради жодні рішення в цьому сенсі не можуть бути прийняті, а по-друге, повинні розуміти, що питання про сумісників вони мають право порушувати тільки після того, як їхня Ніна Карпачова звільнить посаду уповноваженого з прав людини, їхній Олексій Костусєв залишить посаду глави Антимонопольного комітету, а Дмитро Притика — Вищого господарського суду. Запитання є? Тоді наступний пункт.

Відповідно до ультиматуму, в областях, у яких на виборах до місцевих рад Партія регіонів здобула переконливу перемогу (це не в сенсі 32 відсотків, а понад 50...), губернатори повинні представляти цю партію. Цей пункт можна було б узагалі не обговорювати, оскільки немає жодного закону, який давав би «Регіонам» право висувати таку вимогу. На практиці ж цей принцип почасти вже реалізований — новий губернатор Донецької області має до помаранчевого центру такий самий стосунок, як Петро Симоненко до імперії Сороса, — і не виключено, що навіть за умови функціонування помаранчевої коаліції втілюватиметься надалі. Принаймні до такої спроби вдався був уже Юрій Єхануров, коли виніс на Кабмін як претендента на посаду губернатора Луганської області кандидатуру пана Надраги. Не пройшло. Але це ж ще не факт, що в майбутньому консенсусні, а не ультимативні рішення на цій ниві не прийматимуться. Зараз же просто складається враження, що хаотичні вимоги «регіоналів», де змішалися і праведне, і грішне, нагадують анекдотичного українця, який кидає шапку, аби загребти «земельки на огірки»...

І ще один момент, який потребує певного роз’яснення. Заяви Миколи Азарова про те, що Партія регіонів у будь-який момент готова відмовитися від 150 мандатів, що викличе дострокові перевибори, змусили нас глибше вивчити реальність такого кроку. Відомо, що такий маневр розробляв і БЮТ, у якого, правда, достатньої кількості голосів для розвалу Ради немає. До чого ж привели наші розслідування? Виявляється, не все так просто, як вважає Микола Янович. По-перше, щоб на 150 голосів урізати Верховну Раду, потрібно примусити 150 депутатів написати заяви про відставку, що зробити буде не так легко навіть такій дисциплінованій фракції, як «Регіони». По-друге, необхідно провести з’їзд партії, на якому обнулити хвіст передвиборного списку, бо на місця тих, котрі витечуть, затечуть ті, котрі у хвості. По-третє, потрібно мати 226 голосів у парламенті. Для чого? Для того, аби не повторився феномен депутата Зубанова, який ще в попередньому скликанні під різними приводами хотів відмовитися від свого депутатства, щоб звільнити місце Віктору Януковичу, який залишився без імунітету. Заяву ж пан Зубанов написав і навіть неодноразово з трибуни виступив, а Верховна Рада, розуміючи мотив, не відпустила цінного депутата... У мирний час для «Регіонів» зібрати 226 голосів — не така вже велика проблема, але якщо йтиметься про реальну перспективу дострокових виборів, це зробити буде не дуже просто. А крім того, всі пам’ятають, як по рейтингу Блоку Тимошенко вдарила січнева відставка уряду Єханурова. «Регіони», які дають старт новій виборчій кампанії, такій небажаній для суспільства, мусять серйозно про це подумати.

У цілому ж уся ця боротьба, що точиться на двох сценах, нелогічна й рефлексивна, цинічна й істерична, боротьба за ключ від влади, де гроші лежать, добряче всім набридла. І кінця-краю їй не видно. Адже йдеться не лише про формування влади. У разі подолання цього етапу обов’язково виникнуть суперечності між міністрами та їхніми заступниками, також, відповідно до коаліційної угоди, — політичними постатями. Між міністерствами й комітетами — хай однокоаліційними, та все одно різнобарвними. А про Порошенка й Тимошенко навіть страшно подумати.

Можливо, позиція, зайнята «Регіонами», хоч якоюсь мірою згуртує помаранчеву коаліцію. Утім, такий самий шанс у того, що прагнення «Регіонів» повернутися у владу прискорить фіаско зареєстрованої коаліції. Сьогодні, за великим рахунком, усе в руках трьох політичних лідерів, які або зможуть забезпечити монолітність рядів власних політичних сил, або не зможуть цього зробити. Це їхній шанс довести власну спроможність і договороздатність. Доведуть — чудово, не доведуть — нехай поступляться місцем іншим. Експериментальний полігон під назвою «Україна» чекає.

Але спочатку — відпустка.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво