Володимир Рибак: «Уряд не має наміру скасовувати постанову про підвищення тарифів» - Архів - dt.ua

Володимир Рибак: «Уряд не має наміру скасовувати постанову про підвищення тарифів»

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

Володимир Рибак серйозно випадає з образу авангарду Партії регіонів, що сформувався у сприйнятті широкої громадськості...

Володимир Рибак серйозно випадає з образу авангарду Партії регіонів, що сформувався у сприйнятті широкої громадськості. Рибак представляє стару гвардію Донбасу. Хоча він і не безсеребреник, політик не потягнув за собою шлейф гучних фінансових авантюр і кримінальних історій. За ним до того ж 10-річний досвід роботи без перебільшення популярного мера Донецька. І навіть попри те, що Рибака вважають майстром компромісу та згладжування гострих кутів, здатного точно відповідати партійній кон’юнктурі, він виявився готовий до щирості. Це довела наша бесіда.

Але, можливо, щирість Володимира Рибака лише результат неготовності до такої масштабної роботи, на яку прирік політика прем’єр, бажаючи віддати данину представникам старої гвардії Партії регіонів? Проте господарський досвід екс-мера все ж таки може розвіяти наше припущення, дозволивши йому зробити правильні кроки в рамках адміністративної, житлової та цілої низки інших реформ, що потрапили до сфери діяльності віце-прем’єра. Від нього — носія старої школи — безперечно можна сподіватися відповідального й організованого підходу в прийнятті та реалізації рішень. Інше питання, наскільки ці рішення будуть сучасними, а не консервативними. Серед його перших кроків, на нашу думку, неодмінно має бути і той, що в результаті виключить існуючий нині дисонанс у заявах Рибака і прем’єра стосовно бодай адміністративної реформи: коли перший ще тільки вивчає папери і досвід реформи, то другий вже квапить міністрів її реалізовувати.

Про ці та інші важливі речі ми й говорили з віце-прем’єр-міністром, міністром будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства Володимиром Рибаком.

— Володимире Васильовичу, одні сьогодні запевняють, що «донецькі» змінилися. Інші переконані, що ви просто одягли маски, маючи намір пограти в демократію. Що сталося особисто з вами за ці два роки? Ви змінилися? Коли так, то в чому і чому? Чи змінився Янукович?

— Я не думаю, що ми стали зовсім іншими. Безумовно, ми краще пізнали Київ, до того ж у різних іпостасях — і у владі, і в опозиції. І, напевно, стали не такими запальними, як були. Ще перебуваючи на посаді мера Донецька, приїхавши вперше до столиці, я подумав, що після візиту до президента чи до іншої посадової особи проблеми вирішуватимуться відповідно до наших домовленостей. Потім багато разів я повертався додому, робив обнадійливі заяви в засобах масової інформації з того чи іншого приводу, але все залишалося як і раніше. І цим Київ відрізнявся від Донецька. Та й сьогодні відрізняється тим самим.

Проте тепер ми також уміємо вичікувати, не поспішати, не брати на віру. Ви ж бачите, як створюється коаліція. Ходимо туди-сюди. На жаль, саме цього нас навчив Київ.

А маски на нас одягли ви, журналісти, розкрутивши поняття «донецькі». Даруйте, але звідки ще можуть бути люди, котрі досконало знають систему управління? Давайте згадаємо Радянський Союз. Сьогодні донбаське земляцтво в Москві нараховує понад дві тисячі чоловік. І система управління в СРСР працювала багато в чому завдяки досвіду промислового Донецька. В Києві досі немає такої системи. У 91-му ми ніби почали створювати її з нуля, але хтось помилково вирішив, що якщо колись керував лабораторією з трьох чоловік, то зможе управляти й державою.

— Проте зовсім нещодавно з чиєїсь легкої руки першим заступником Держкомзему став комп’ютерник, а Держархів очолив технолог-арматурник — також, знаєте, таке собі втілення американської мрії: «Кожен рознощик газет може стати президентом»... Але давайте для початку все-таки визначимося з іграми в демократію.

— Ми не граємо, ми сповідуємо демократію на рівні прийняття рішень. Я, як і Віктор Федорович, завжди і з задоволенням вислуховую своїх заступників та помічників, але коли приймаю рішення, демократії кінець: кожен має йти за двері та робити свою роботу. І потім нема чого приходити й розказувати, нібито щось не виходить.

— Володимире Васильовичу, у чому відмінність між Рибаком, Звягільським, Клюєвим і Джарти?

— Відмінність, напевно, у тому, що лише я ніколи не займався бізнесом. При цьому практично весь бізнес Донбасу пройшов через мої руки. У 90-х роках промисловість регіону була повністю розвалена, і в мене було цілком конкретне завдання. Те, що саме через підприємництво можна створювати нові робочі місця, я зрозумів ще тоді, коли був головою райвиконкому. Коли подивився, як у районі реєструють підприємства, побачив 22(!) дозвільних підписи. Залишив чотири і сказав, що 22 буде тоді, коли запрацює промисловість. Буквально через півроку в моєму районі було зареєстровано 10 тисяч підприємств, а в інших восьми — дві тисячі. Механізм запрацював, у районі з’явилися гроші, і багато питань я почав вирішувати за рахунок підприємців. На посаді мера я діяв так само.

— Ось прямо зараз дуже зручно уточнити, що саме ви — Рибак Володимир Васильович — безпосередній свідок того, як донецький бізнес проходив школу первісного нагромадження капіталу. Зачіпають обвинувачення з цього приводу?

— Зачіпають мене чи бізнес?

— Ну, ви ж самі сказали, що сьогодні заведено всіх під один гребінець: зачіпають «донецьких». Ви ж «донецький»?

— Звісно, мене тіпає, коли хтось у Раді візьме та й бовкне — бандити. Чому я, вже літня людина, яка ніколи в житті не мала справ із міліцією, мушу це слухати?! З іншого боку, стверджувати, що все в Донецьку склалося правильно, теж не можу. Можливо, я про це ніколи не казав, але є, звісно, спостереження, виходячи з яких розумієш, що донецькі не завжди чинили й чинять так, як годилося б.

— З розряду як не годилося б: партія, яку ви, до речі, організували, привела в парламент багато людей із вулиці, а вони ж мусять писати закони, виступати з ініціативами. Дискомфорту не відчуваєте?

— Це серйозне питання, про яке нашому політичному бомонду потрібно думати. Справді, різні люди прийшли, і це стосується не лише нашої партії. До 150-го номера ми проводили певну селекцію. Потім уже як вийшло. Я не виключаю, що й гроші були, і зв’язки, і якісь інші не зовсім прийнятні принципи добору, але сьогодні ми інакше дивимося на це питання. Збираємося враховувати подібний негативний досвід.

— А досвід клонування політичних династій збираєтеся враховувати? У світі, звісно, є приклади. Однак усі Буші йшли до своїх вершин через «мажоритарні округи», а не під дахом загальних списків. Сьогодні ж в українському парламенті і Київраді можна зустріти не лише «видатних» політичних діячів із родини президента, а й дітей Януковича, Богатирьової, Рибака... Навіть за часів Леоніда Даниловича еліта собі такого не дозволяла.

— Я не хочу говорити про інших, якщо ви назвали ім’я мого сина. Він дорослий 37-річний чоловік. Якось сказав, що я не маю права забороняти йому займатися політикою. Обирався до міської ради Донецька.

— Київ яким чином потрапив у поле зору вашого чада?

— Він зі мною з першого дня в партії. Займається будівельним бізнесом. Тож бажання балотуватися в Київраду можна вважати ініціативою цілковито сформованої особистості.

— Гаразд, ставимо крапку на особистих винятках. А ось якщо просто подивитися на загальну тенденцію прилаштовування родичів у владу?

— Згоден, така тенденція дратує людей. У тому числі й у самій партії. Обов’язково хтось скаже: а чому їм можна, а мені не можна? Загалом, досить неоднозначне запитання.

— До речі, подібні запитання однопартійців можуть з’являтися і з’являються не лише стосовно обдарованих нащадків партійних бонз, а й щодо примітивного поділу постів. Харків і Луганськ не ревнують до «донецьких»? Там же теж і промисловість, і система управління, і кадри. Але в центральній владі їх майже немає. Як дивитеся на це?

— Погано дивлюся. Коли ми прийшли в парламент, для полегшення управління фракцією розділили її на шість груп. Місце керівника однієї з них запропонували мені. Я відмовився на користь будь-якого представника з іншої області. Я переконаний, що в керівництві мають бути найталановитіші і найздібніші представники всіх областей, а не тільки Донецької.

— То що, вас не чують?

— Гадаю, що все ж таки чують. Сьогодні і у фракції, і в партії видно не лише представників Донецька.

— Пан Кушнарьов, приміром, досить яскраво виділявся на тлі виборчої кампанії. Однак хтось же вирішив тримати нестримного спікера в запасі.

— Помітним був не лише Кушнарьов. Це по-перше. По-друге, Євген Петрович сам виявив бажання працювати в парламенті.

— Ви завжди вміли обходити гострі кути, Володимире Васильовичу. Коаліціада колись закінчиться?

— Я вам уже казав про місцеві довгограючі підходи до вирішення питань. А взагалі мені здається дивним, що міністр юстиції тільки вчора й під тиском депутатів прийняв рішення про складання депутатських повноважень. Виходить, це не я, а він не вірить у коаліцію. Я, більшу частину свого життя проживши без депутатської недоторканності, міркую в цьому випадку досить просто: коли зробив вибір (хоча я, приміром, не збирався йти у виконавчу владу), одразу пиши необхідну заяву на ім’я спікера.

— Не збиралися — й отримали відразу два портфелі. Буває.

— Справді, ось так за одну добу Віктор Федорович круто змінив моє життя.

— І не тільки ваше, але навряд чи Януковичу варто цим пишатися. Хто і яку посаду обійме в уряді, вирішувалося в останній момент. Так, ви ще в п’ятницю вранці були просто міністром, а Джарти, наприклад, міністром МНС, увечері ж вам перепав додатковий портфель, а Василеві Георгійовичу — міністерство екології. Список можна подовжити. Це ви називаєте продуманою кадровою політикою? За що тоді критикували помаранчевих?

— Мені складно тут щось говорити, про це краще спитати у прем’єр-міністра. Ми пропонували кандидатури, але рішення приймав він. А що стосується кадрової політики, то, повірте, у нас вистачить професійних кадрів ще на один уряд.

— Зачекайте-но, кадри на ще один уряд є і в опозиції — тож не треба відбирати чужий хліб! Хоча проект закону про опозицію пані Богатирьової, у принципі, мало чим відрізнявся від недавнього бліцкригу Тимошенко. То з якою опозицією буде комфортно?

— Контроль влади необхідний. Інше питання — яким він має бути. Поки що для мене очевидне одне: якщо в опозиції є більше ста «багнетів» у парламенті, то можна вже не кричати, а говорити. Писати законопроекти, оприлюднювати їх і боротися за ухвалення. Ну, а якщо опозиція сьогодні хоче другий уряд, оклади, машини і при цьому ні за що не відповідати — то даруйте, про таку опозицію я взагалі не чув.

— Як ви гадаєте, ПР пройде випробування владою? Не розвалиться, як помаранчева команда?

— У нас немає для цього передумов. До того ж партія зміцнюється. Недавно відбулися переговори з цілою низкою партійних організацій. Близько сімнадцяти з них мають намір приєднатися до нас.

— Уряд Януковича називають стабілізаційним, він нібито повинен підготувати ґрунт для наступного прориву. Ви з цим згодні? Що плануєте стабілізувати у своєму міністерстві?

— Сьогодні мають бути проведені реформи на всіх напрямах. І я думаю, що саме нашому урядові доведеться робити це наступного року. Нам потрібна прозора і зрозуміла система управління країною. Причому йдеться про створення такої вертикалі виконавчої влади, при якій центральна й регіональна мали б однаковий рівень відповідальності.

— Йдеться про адміністративну реформу?

— Не тільки. Мова і про житлову реформу, яка згорнула б увесь державний сектор і дала розвиватися конкуренції, і про землю, де коїться взагалі незрозуміло що... Це все досить взаємозалежні речі.

— Давайте все ж таки по пунктах.

Про адміністративну реформу

— Якими будуть ваші кроки в ранзі куратора адміністративної реформи? До сьогодні кожна нова команда влади винаходила свій велосипед.

— Ми нічого винаходити не плануємо. Однак ми переконані, що реформи, які до сьогодні пропонувалися і в рамках яких влада хотіла вигнати людей із рідних сіл та міст, нам не потрібні.

— Це камінь у город пана Безсмертного?

— Давайте не будемо переходити на особистості. Просто щоб проводити реформи, а тим більше — такого концептуального масштабу, треба для початку хоча б із ученими порадитись.

— Ой, не треба, Володимире Васильовичу, радяться вже ціле десятиріччя. Але кожна нова влада забирає неоціненний досвід із собою. Спадкоємності немає. І цю проблему теж треба вирішувати в рамках адміністративної реформи. Однак сьогодні ви віце-прем’єр, який курирує дуже важливий напрям. У вас є власне бачення його розвитку?

— Почнемо з того, що на сьогодні у країні немає жодного органу, який займався б регіональною реформою. Сьогодні уряд не лише наполягає на збільшенні частки місцевих бюджетів (бо проблеми мають вирішуватися там, де вони виникають), а й ініціює створення департаменту, що працюватиме над усіма цими проблемами. Тим самим ми й відповімо на запитання, що ж необхідно отримати на виході адміністративної реформи. Будемо створювати свою концепцію.

— Повторюю, концепцій десятки. Ви ознайомлені хоча б із останньою, автором якої є Роман Безсмертний? Якою ви бачите вертикаль центральної виконавчої влади на місцях? Як ставитеся до інституту префектури і громади — вихідної одиниці місцевого самоврядування за Безсмертним?

— Не ознайомлений я з його концепцією. І в мене ще немає готових відповідей на ваші запитання. В усьому потрібно детально розібратися. У кожному разі, досвід, на який спирався Роман Петрович, для нас неприйнятний. Я не хочу просто розкидатися словами і казати, скільки в Україні має бути областей. Необхідно вникнути в економіку кожного регіону. Вона скрізь різна. Головне, що я зараз не хочу пускати в народ якісь чутки й лякати. Але сказати, що нам необхідно зробити країну керованою, я можу. Має бути, щонайбільше, три-чотири рівні управління: центр, регіон, місто і щось ще. І, власне, чому ми повинні йти шляхом Польщі?

— Ваш варіант?

— Є чудовий варіант у Швеції.

— Знову соціалізм будуватимемо?

— А чому ні? Швеція — розвинена капіталістична держава з гарантованим соціальним захистом. Про цей вдалий досвід сьогодні говорить весь світ. Свого часу там відбулася децентралізація в системі управління та фінансів. Функції держави були наближені до людини. Я не кажу, що потрібно сліпо копіювати чужий досвід. Але його слід враховувати у своїй концепції.

— Скільки часу ви створюватимете цю концепцію, а головне — коли плануєте реалізовувати?

— Гадаю, 2007 рік стане стартовим не лише для адміністративної реформи. До того ж у світі є маса наукових інститутів, де можна почерпнути багато корисних речей і впровадити їх у себе. Повірте, ми це зробимо оперативно.

— Про розвиток іноземного туризму багатьма вашими попередниками, котрі «вивчали» зарубіжний досвід за рахунок платників податків, багато знає Рахункова палата. Однак собака гавкає, а караван іде. Втім, одним із ключових моментів адміністративної реформи стало питання запровадження інституту держсекретарів, що дасть змогу відокремити державну службу від політики, забезпечивши і наступність у владі, і неможливість розмахувати кадровою мітлою будь-якій новоприбулій урядовій команді. Яку позицію ви обстоюєте на засіданнях Кабміну, який сьогодні активно обговорює проекти законів про Кабінет міністрів і держслужбу?

— Я проти. За всієї європейськості цього інституту. Ми його зіпсуємо до невпізнанності. Треба визнати, що не доросли ще наші політики до цього рівня. При Кучмі спотворили, і сьогодні ніякий закон не зможе завадити зіштовхнутися лобами державному секретареві і міністру. На жаль, потрібно виходити з реальності.

Про тарифи, реформу ЖКГ і столицю

— Уряд Януковича правомочний скасувати постанову попереднього Кабміну про підвищення тарифів. Чи піде прем’єр на такий крок у контексті можливого зростання соціальної напруги, гучних протестних заяв у парламенті та й особисто ваших публічних висловлювань про неприйнятність для України прийомів шокової терапії?

— Ми нічого не будемо скасовувати. На сьогодні це неможливо, та й не потрібно. Проте ми проводимо ретельний моніторинг областей. Так, приміром, кримчани сплачують за воду 21% собівартості, а жителі Тернополя — 100%. Таким чином зрозуміло, що в Тернополі тарифи на цей вид послуг апріорі зрости не можуть. Однак вони зростуть там, де люди досі ще чекали комунізму. Комунізм не настане. За все треба платити. Проте це не означає, що уряд залишиться осторонь від тих сімей, які будуть не в змозі оплачувати житлово-комунальні послуги.

— Це правда, що через зростання заробітної плати і певну стабільність тарифної політики за останні роки в Україні різко скоротилося число громадян, які використовують субсидії?

— Три роки тому понад чотири мільйони громадян отримували субсидії від держави. Сьогодні ця цифра справді скоротилася до 800 тисяч. Гадаю, що у зв’язку з останніми змінами вона знову значно зросте.

— Експерти переконані, що ситуація з газом і його нестабільною ціною стане причиною ще не однієї такої постанови.

— У бюджет наступного року ми закладаємо позиції щодо газу з розрахунку 135 доларів за 1000 кубометрів. Але яким у результаті буде його ціна, сьогодні не знає ніхто. Якщо залишиться 95 доларів — звільняться гроші на соціальні потреби, якщо ціна зросте, тоді, природно, і тарифи зростуть.

— Як ви прокоментуєте думки ряду експертів про те, що тарифи на житлово-комунальні послуги в Україні набагато перевищують оптимальний рівень? Йдеться про ренту монополій, включення до платіжки практично не виконуваних послуг, великі втрати енергії при її передачі та споживанні.

— Виходів два. Перший — ставити лічильники. Наш уряд уперше в бюджеті на майбутній рік передбачає 300 мільйонів гривень саме на ці цілі. Гроші підуть у регіони.

Другий вихід — залишити гроші в конкретному будинку.

— Здається, найвдалішим моментом запровадження в українську ментальність кондомініумів стало те, що ми все-таки навчилися вимовляти це слово.

— Байдуже, як це називатиметься — кондомініум, домоуправління, головне — провести роздержавлення підприємств ЖКГ і дати людям можливість контролювати фінансові потоки своїх будинків: укладати контракти на вивезення сміття, ремонт водопроводу... Основним принципом житлової реформи має стати те, щоб гроші, сплачені за послуги, йшли на відтворення цих послуг. Сьогодні 80% цих грошей йде на заробітну платню працівникам ЖКГ. Проте для цього потрібна серйозна інформаційна кампанія.

— До речі, концепція житлової реформи була прийнята десь 96-го року... Її теж переглядатимете?

— Я нещодавно попросив принести мені цю концепцію. Прочитав товстелезну папку, а потім попросив того, хто мені цей труд приніс, спробувати втілити в життя бодай один із пунктів цієї концепції. Повірте практикові — із загальних хитромудрих фраз не народжуються реформи. Почнімо хоча б з одного напряму. Запустимо пілотний проект в одній з областей. Головне — знайти спосіб зламати державну машину, щоб гроші залишити в будинку. Потрібні спеціальні закони. І люди, які можуть не лише в пожежному порядку аварію в Алчевську усунути, щось відремонтувати і залатати, а й продумати в довгостроковій перспективі, як цієї аварії не допустити або адекватно на неї відреагувати.

— Алчевськ не повториться?

— Повторитися може все що завгодно. Тим більше зважаючи на зношеність нашого житлового фонду. Річ у реакції на аварію. Якби минулої зими служби і уряд відреагували тієї самої ночі, це шахтарське місто не зажило б такої слави. У Кабміні вже створюється центр оперативного реагування на такі ситуації. Зиму переживемо.

— Володимире Васильовичу, сьогодні влада не приховує своєї пильної уваги до справ столиці, отож у мене в контексті реформи ЖКГ запитання. Таке враження, що Київ уже на півкорпусу випереджає країну. З одного боку, досить показові щотижневі ток-шоу міського голови з участю начальників столичних ЖЕКів, де Леонід Черновецький відкрито й прозоро бере на облік кожну лампочку в кожному столичному під’їзді. З іншого, той-таки мер, але вже під покровом таємності і з допомогою наближених приватних структур розпочинає приватизацію «Водоканалу». Ані тендерів тобі з цього приводу, ані ток-шоу.

— Минулої суботи я проводив нараду, на якій були присутні і столичний мер, і губернатор Київщини. Ми говорили про це. Все-таки столиця повинна культивувати трохи інші підходи. Є в мене така думка, що Леоніду Михайловичу варто подумати про професійних заступників.

— І як ви плануєте впливати на ситуацію в Києві?

— Це складне питання. З особистих розмов із Черновецьким здалося, що і бажання, і деяке розуміння в нього є. Я маю моральне право так казати, бо десять років керував мільйонним містом. Проте йому потрібно допомогти. Сьогодні є ініціатива уряду зайнятися програмою розвитку столиці на найближчих п’ять років. Уряд готовий її фінансувати.

— Це правда, що Партія регіонів хоче ініціювати внесення змін до Закону «Про столицю», аби розмежувати повноваження мера й голови Київради?

— Я не чув про це. Проте переконаний, що і президент, і прем’єр мусять мати вплив на столичну владу. До того ж я не зовсім згоден із аксіомою, що народ, обираючи, ніколи не помиляється. Помиляється.

— Ви саме наявністю помилки пояснюєте підвищену увагу центральної влади до Києва? В часи Омельченка це була лише його вотчина. І взагалі, опоненти можуть звинуватити вас в елементарній спробі переділу сфер впливу та власності у столиці.

— Хіба я можу стверджувати, що людей із такими намірами немає? Можливо, і є. Що стосується мене, то все, що хотів, я міг би переділити ще в Донецьку. Проте моя позиція з цього приводу вам відома.

Про будівельний бум і ціни на житло

— Володимире Васильовичу, ви неодноразово заявляли, що в Україні має бути налагоджений ефективний державний контроль у сфері будівництва. Конкретизуйте, будь ласка, вашу думку.

— В усьому світі практикується архітектурно-будівельний контроль упродовж усіх етапів будівництва. Дотримання термінів, стандартів якості, поверховості та ін. Мережа цього органу має бути організована в усіх регіонах. Вона ж матиме змогу систематизувати й ліцензійну діяльність.

— А місцева влада сьогодні, даруйте, чим займається?

— Найстрашніше, що зовсім не цим. Якщо в мера у кишені забудовник і місцева архітектура, то він почувається як риба у воді. А державний контроль не повинен підпорядковуватися жодному меру.

— Хороша ідея, прямо бальзам на душу потенційним інвесторам, певна страховка від компаній-привидів. Проте є момент. Чи не здається вам, що ця державна надбудова не тільки внесе свою вагому лепту в кількість дозвільної документації, а й потягне на себе таку ж саму частину хабарів. Чи до вашого держконтролю людей із Марса набиратимете? Боюся, приборкати ціни на тому ж таки столичному ринку вам, Володимире Васильовичу, у такому разі не вдасться.

— Я можу погодитися з тим, що корупція впливає на вартість житла. Проте не кардинально. Річ у тому, що сьогодні переважна більшість інвесторів платять гроші не будівельникові житла, а компанії-посереднику, яка цього будівельника наймає як підрядчика. А треба зробити так, аби інвестор платив безпосередньо будівельникові. Посередницьку ланку, яка тягне майже 20% вартості квартири на себе, потрібно ліквідувати.

— Гадаю, тут такий самий глухий кут, як і «РосУкрЕнерго». Замахнулися ви, однак.

— Справді, на сьогодні я не знаю, як цю ланку ліквідувати. Занадто багато інтересів перетинається в цій точці.

— А можливо, варто розпочати з малого? Ну бодай уніфікувати підходи місцевої влади до забудовників. Приклад із практики Київщини. Новий мер одного з міст-супутників обійняв посаду. Бюджет порожній. Забудовникам названо суми. В окремих випадках — не зовсім підйомні. Хіба не можна один раз прийняти рішення сесії міськради й визначити єдиний підхід та вимоги до всіх без винятку?

— Можна й потрібно. Але сьогодні це залежить від позиції тільки місцевої влади. Добре це чи зле — інше питання. Можливо, потрібні аналіз і якісь регулятивні заходи на рівні законодавства. Проте мера також можна зрозуміти. Будинки ростуть як гриби, а інфраструктура районів та міст їх разом із жителями просто не в змозі вмістити. Немає дитячих садків, котелень, магазинів. І це проблема. І ніхто, крім забудовника й мера, її розв’язати не зможе.

— Соціальне житло. Як випливає з ваших публічних виступів, це один із пріоритетів Мінбудівництва. Сильно звучить. Але Юлія Тимошенко одного разу вже переселила народ із хрущовок. Тепер Володимир Рибак побудує всім, хто потребує, безплатне житло. Не боїтеся репутації популіста?

— Я поки що нікому нічого не будую й не обіцяю. Лише намагаюся пояснити, що завжди буде категорія людей, котрі за жодних обставин не зможуть дозволити собі скористатися послугами іпотеки. Тому держава зобов’язана враховувати цей момент і шляхом упровадження різноманітних програм, по можливості, споруджувати соціальне житло. Такі програми можуть упроваджуватися на національному рівні. Так, у бюджет уже закладено кошти на ці потреби для Міноборони, МВС. До того ж я закликаю місцеві адміністрації, також у міру своїх сил, реалізовувати ці програми. Ось, власне, і все, що мав на увазі Рибак, говорячи про соціальне житло.

— Отже, ідеться про довгостроковий проект, який реалізовуватиметься в унісон зі зростанням ВВП, правильно я вас зрозуміла?

— Правильно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво