Володимир Литвин: «Я переконаний, що в газовій угоді не обійшлося без корупції» - Архів - dt.ua

Володимир Литвин: «Я переконаний, що в газовій угоді не обійшлося без корупції»

2 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 2 червня-9 червня

Помітно, що він важко звикає до свого нового становища. І річ навіть не в тому, що «віце-президент Національної академії наук» звучить не так гордо, як «голова Верховної Ради»...

Помітно, що він важко звикає до свого нового становища. І річ навіть не в тому, що «віце-президент Національної академії наук» звучить не так гордо, як «голова Верховної Ради». Просто політика схожа на наркотик. І людині, яка майже десять років провела на найвищих її поверхах (отже, вживала «найважчі препарати»), нелегко відразу позбутися залежності. І хоча в жестах відчувається втома, а в словах (попри спроби переконати у протилежному) — досада, зі списків активних майстрів мистецтва можливого він ще не вибув. Він сподівається на швидке повернення. Але шукати в його словах натяки на конкретні адреси, напевно, не варто.

Сьогодні він намагається знайти себе в незнайомому середовищі. Він уже не при владі, але ще не в опозиції. Литвин уже незвично різкий для себе, але ще не досить різкий для людини, у котрої, судячи з усього, окремий рахунок до влади.

«Я розмовляв сьогодні з вами досить відверто...Настільки відверто, наскільки міг. І це лише початок», — сказав Володимир Литвин по завершенні розмови з кореспондентом «ДТ». Для того, щоб було продовження, людині в його ситуації треба багато про що подумати. Багато чого спробувати пояснити. І собі самому, і оточенню. Як нам здається, саме до такої спроби вдався екс-спікер в інтерв’ю нашому тижневику.

— Володимире Михайловичу, тему майбутньої коаліції нині не обговорює тільки лінивий. Який формат майбутньої парламентської більшості вам здається найефективнішим?

— Хоч хто б у підсумку опинився в коаліції, її роздиратимуть протиріччя. Сили, які пройшли до Верховної Ради, є заручниками обіцянок, даних виборцям. Ідеологічні розбіжності надто глибокі, щоб народ їх не помічав, а політики ігнорували. Практично неможливо відшукати в парламенті 226 депутатів, у яких спільні геополітичні орієнтири, єдиний погляд на розв’язання мовної проблеми, уніфікований підхід до приватизаційного процесу.

— Ви не розділяєте думки про те, що насправді всі рішення прийматимуться вузьким колом керівників фракцій?

— Партійні вожді, на мій погляд, проводитимуть політику напівдиктату.

— Тобто?

— Зміни Конституції не дозволяють вихід із фракції, але неможливо заборонити депутатам інколи голосувати всупереч волі свого партійного осередку. Лідери розуміють це.

А ще вони розуміють: союз із супротивниками, вчорашніми та сьогоднішніми, прихованими й явними, вбиватиме їхній рейтинг. Отже, будь-який альянс виявиться неефективним.

Боюся, що найближчим часом ми не побачимо чіткої, цільної, послідовної державної політики. Влада стане жити за своїми законами, суспільство (усередині якого наростають протестні настрої) — за своїми. Колись вони, можливо, знову зустрінуться на барикадах.

— Та ймовірний і інший сценарій: ніхто ні з ким так і не домовиться і президент розпустить парламент.

— Це його право, але не обов’язок. Хоча, на мій погляд, в Конституції слід було б зробити запис імперативного характеру — «президент розпускає». Така умова, безсумнівно, дисциплінувала б парламент, а главу держави спонукала б до більш послідовних дій.

— Як, на вашу думку, чи Віктор Ющенко скористається правом розпуску, якщо йому випаде така можливість?

— Думаю, що ні. Вважаю, він не захоче брати на себе відповідальність за наслідки.

— Проте в оточенні Віктора Андрійовича, зважаючи на все, є люди, які підштовхують його до такого кроку. Вони розраховують, що можна переформатувати передвиборний президентський блок. Можна поставити на чолі модернізованого об’єднання нових, більш привабливих лідерів. Можна зробити роботу над помилками і домогтися прийнятнішого результату...

— Я припускаю, що такі люди є. Переконаний, вони дбають не про країну і навіть не про посилення позицій президента. Вони бояться втратити статус сірих кардиналів тіньової політики. Сподіваюся, їм не вистачить впливу, щоб підштовхнути президента до необдуманого кроку.

— А якщо розпуск усе-таки станеться й оголосять нові парламентські вибори, чи братиме в ньому участь політична сила на чолі з Володимиром Литвином?

— Відповім так: я маю намір і надалі залишатися в активному політичному житті. Що ж до майбутньої Ради, то я припускаю такий сценарій: якщо парламент не вкладеться в термін, відведений для формування коаліції, розпуску, найшвидше, не буде. А буде новий, складний переговорний процес.

Хочеться вірити, що нескінченні консультації колись закінчаться і Верховна Рада нарешті візьметься до реальної роботи. До речі, ви помітили — ніхто не говорить про парламент, тільки про коаліцію. Начебто найвищий законодавчий і представницький орган скасували. Якщо це так, давайте обирати не парламент, а коаліцію. Процес створення більшості має бути природним, а не штучним. Коаліція — механізм підвищення ефективності Ради, а не інструмент підміни цілого державного органу.

— А хіба вже є підстави так вважати?

— На мою думку, нинішня перерва в роботі сесії — безпрецедентне явище. Раду на два тижні виключили з роботи, по суті, для того, щоб продовжити переговори з приводу того, хто які посади одержить. Створення коаліції — не єдина мета, яка стоїть перед парламентом. А розподіл посад не єдина мета формування коаліції.

— Чи не виникає сьогодні відчуття, що з реформою дещо поквапилися? Або, навпаки, серйозно спізнилися?

— Історія не терпить умовного способу. Сталося те, що мало статися. Якби не грудневе рішення Ради про внесення змін до Основного Закону, сьогодні Україною займався б Гаазький трибунал — переконаний у цьому.

Деякі політики нині звинувачують мене в тому, що я майже одноособово позбавив їх 2004 року можливості прийти до влади. Насправді не я, а Верховна Рада. І не погубила, а врятувала їх. Якби не позиція парламенту, їх політичне майбутнє сьогодні мало б вигляд дуже туманний. Чи навпаки — надто однозначний і надто сумний.

— В оновленій Конституції ніде не записано, що розвал коаліції тягне за собою відставку уряду. Це недогляд авторів чи свідомий хід?

— Це норма, до якої ми, здається, наразі не доросли. Положення Конституції написані для розумних людей...

Якщо коаліція існує, вона беззастережно підтримує уряд. Якщо вона розпадеться — Кабінет втрачає опору. В інтересах Верховної Ради такий Кабмін поміняти.

— Проте якщо до того моменту парламент ухвалить програму Кабінету, він не зможе застосувати до уряду жодних санкцій.

— Практика засвідчує, що рішення про підтримку програми Кабінету можна й скасувати.

— Нещодавно ви заявляли: після того як процес роздачі портфелів у парламенті та уряді завершиться, всі провідні політики дружно почнуть працювати на вибори-2009. Ви вважаєте, що президентська посада, багато в чому знецінена політреформою, все ще зберігає свою привабливість?

— Завдяки інерції — так. На Банкову за звичкою ходять дотепер. Багато хто й дуже часто. І сама Банкова живе за законами інерції. Президент Ющенко підписує укази, видавати які вже не має права. До речі, точно так само свого часу діяв і президент Кучма...

З’являється, приміром, документ, в якому глава держави зобов’язує вжити заходів з оздоровлення дітей. Однак це не його прерогатива і, пробачте, не його рівень.

З’являється інший документ — президент виступає ініціатором створення Інституту національної пам’яті. Проте ті завдання, які стоять перед даною структурою, уже вирішуються відповідними академічними інститутами. Погано вирішуються? Необхідно знайти механізм підвищення ефективності їхньої роботи. Та піклуватися про це має не гарант Конституції та голова Ради національної безпеки.

А формулювання, що фігурують у цьому документі, підписаному президентом, викликають здивування в представників наукової громадськості. Яку, до речі, із проектом цього рішення ніхто навіть не ознайомив.

Президент не може і не повинен розмінюватися на дрібниці, його завдання — визначити планку завдань, що стоять перед країною, сформулювати концепцію її розвитку.

— Віктор Андрійович спробував зробити щось подібне у своєму виступі перед новим депутатським корпусом.

— Спробував. Та, на мій погляд, у нього це не вийшло. По-перше, його виступ носив конфронтаційний характер. По-друге, він говорив не стільки про самі цілі, скільки про механізми їхнього досягнення. Чітко сформулювати стратегічні завдання, які стоять перед країною, глава держави, як мені здається, не зміг.

Президент мав чинити як гарант Конституції та арбітр нації. Якщо він справді усвідомить себе таким, для нього не повинно бути визначальним, які кольори будуть у коаліції. Головне, щоб вона була ефективним інструментом реалізації завдань, які стоять перед державою.

Така позиція дозволяє апелювати до народу. Вона надає право, не втручаючись у процес, контролювати його. І якщо необхідно — критикувати його учасників.

А Віктор Андрійович намагається перебувати поза процесом формування коаліції та уряду, але водночас впливати на нього. Забуваючи при цьому, що він позбавлений багатьох важелів цього впливу. Зокрема він уже не має права серйозно впливати на кадрову політику.

Проте в очах населення глава держави все ще залишається особою, яка несе відповідальність за події в країні. Але ж може статися, що можливості серйозно втручатися в ситуацію в нього не буде. Коли між собою домовляться прем’єр і спікер, він виявиться зайвим. Незалежно від того, яким буде формат коаліції.

— І що ж необхідно президенту, щоб залишитися активним політичним гравцем?

— Главі держави доведеться докласти колосальних зусиль для того, щоб не залишитися осторонь від активного процесу. Для цього йому буде потрібна добре організована Рада національної безпеки та сильний секретар РНБОУ, а також президентський секретаріат, ретельно укомплектований кваліфікованими кадрами. Не виключено, що він буде змушений відтворити повноцінну президентську адміністрацію.

У нових політичних умовах у нього залишиться тільки одна реальна опора — місцеві адміністрації. Проте для того, щоб ефективно використовувати цей інструмент, йому знадобиться потужний інтелектуальний центр. А з цією функцією сьогоднішній президентський апарат, цілком очевидно, не справляється. За рідкісним винятком я не бачу там носіїв інтелекту, спроможних запропонувати президенту доладні тактичні ідеї, не говорячи вже про стратегічні. Потрібні нові люди, нові підходи до розв’язання проблем, що стоять перед країною.

— Інакше кажучи, якщо президент не перетворить свої патронатні служби на інститут продукування ідей, він ні на що реально не зможе впливати?

— Чимало залежатиме від суб’єктивного чинника — від того, хто саме стане спікером. І з ким новий голова Верховної Ради працюватиме в одній запряжці — із прем’єром чи з президентом.

— Однак наразі президент не почувається другорядною політичною фігурою і не соромиться ставити парламенту умови. Як, на вашу думку, він має право ігнорувати кандидатуру прем’єра, запропоновану більшістю?

— У Конституції записано, що президент зобов’язаний внести кандидатуру, визначену коаліцією. Та не записано, що робити, коли президент цього не зробить. За умов тотальної взаємної недовіри серед політиків, напевно, варто формулювати все гранично точно й чітко. Тобто передбачити: якщо після закінчення 15 днів на розгляд сесії не внесено кандидатуру прем’єра, Верховна Рада призначає главу Кабінету самостійно. Або президент розпускає парламент.

А нині існує правова недомовка, що може дозволити президенту (якщо події розвиватимуться за несприятливим для нього сценарієм) заблокувати роботу й Верховної Ради, і Кабінету міністрів.

— Як за цієї ситуації може повести себе парламент?

— Не виключаю, що він спробує розв’язати цю проблему минаючи президента — призначить главу Кабінету своїм рішенням. Той, у свою чергу, сформує уряд. На посади міністрів закордонних справ і оборони поставлять в.о., які фактично керуватимуть роботою цих відомств.

— Ви вважаєте, така схема правомірна?

— Я вважаю, що в Конституції закладено досить приводів для конфлікту. У кожної зі сторін є привід додумати те, що не дописано. Виникає маса питань, які можна вирішити шляхом політичних домовленостей, але не шляхом ультиматумів.

Президент у жорсткій формі вимагає від парламенту привести до присяги суддів Конституційного суду. Та законодавство передбачає присутність під час цієї процедури голови Верховної Ради й прем’єр-міністра. А хто в нас замість них? В.о. прем’єра і тимчасова парламентська президія. Отже, формально депутатський корпус наразі не в змозі виконати цю вимогу.

— У вас є пояснення, чому президент такий наполегливий у питанні про Конституційний суд?

— Я можу лише припустити, що станеться після приведення суддів КС до присяги. Суд майже напевно прийме рішення про неконституційність рішення Верховної Ради від 8 грудня 2004 року, яким вносилися зміни в Основний Закон. Тим паче що формальні зачіпки для цього є.

Мене можуть критикувати за такий прогноз, але я переконаний: члени Конституційного суду, обрані з’їздом суддів і призначені президентом, найшвидше, приймуть саме таке рішення. Отже, президентська посада може знову стати привабливою. Проте чимало залежатиме від позиції самого глави держави.

— Ви думаєте, що саме Ющенко виступить ініціатором такого звернення в Конституційний суд?

— Чи група народних депутатів, чи сам президент.

— Однак він заявляв, що особисто ніколи не буде ініціатором перегляду політреформи.

— Я не пам’ятаю такої заяви президента. Зате пам’ятаю, що він обіцяв не апелювати до Конституційного суду до формування нової Верховної Ради. Тепер він вільний від цієї обіцянки.

— Припустимо, що Конституційний суд винесе рішення про фактичне скасування політреформи. Припустимо також, що до цього моменту вже створено коаліцію та визначений склад Кабміну. Що буде?

— Буде глухий кут. Вихід із нього може підказати тільки сам Конституційний суд, у рішенні якого має міститися чіткий алгоритм виходу з колізії.

При цьому дуже ймовірно, що депутатський корпус у масі своїй заперечуватиме такому рішенню. Від непередбачених наслідків у цьому разі може врятувати лише складний переговорний процес.

— Ваші прогнози та оцінки останнім часом мають досить похмурий характер. Нещодавно ви, приміром, заявили, що в країни є два найреальніші сценарії розвитку — розкол чи диктатура.

— Мої оцінки реалістичні. Про наслідки непродуманої політики виконавчої влади (насамперед в економічній сфері) я попереджав не раз, зокрема на засіданнях Кабміну. Як з’ясовується сьогодні, я був надмірним оптимістом.

І я кажу не лише про економіку, де зростання очікується в межах похибки. Нещодавно ознайомився з матеріалами дослідження, яке проводилося на території Росії, України, Казахстану і Білорусі. Отож, жителі саме нашої країни, відповідно до набутих даних, найбільше побоюються конфліктів у країні. Люди живуть інтуїтивним тривожним очікуванням конфліктів. Це означає, що для таких побоювань є об’єктивні передумови. Суспільство дуже чутливий барометр.

— Ви не згущаєте барви? Ви справді вірите в прихід диктатури? І хто ж може виявитися диктатором?

— Він наразі не проглядається. Отже, імовірніший другий сценарій.

— Гадаєте, федералізм є реальною небезпекою?

— Федералізм, про який кажуть, — значною мірою міф. Я, швидше, побоювався б економічного егоїзму. Три-чотири багатих регіони можуть не просто обуритися тим, що вони годують решту. Вони можуть прийняти відповідні рішення і, наприклад, установити власні ставки відрахувань у бюджет. Таку схемку вже перевірено на постановах про надання нового статусу російській мові. Нормотворчий сепаратизм набагато небезпечніший за мітинговий.

Особливо за умов, коли центральна влада фактично не контролює території. У країні відсутня регіональна політика. Влада недооцінює події, які відбуваються сьогодні в Криму та на сході. Не помічати наявні мовні, міжнаціональні, міжконфесійні проблеми — боягузтво. Намагатися боротися з проблемами шляхом заборон або з допомогою правоохоронних органів — дурість.

— Можете запропонувати свій рецепт?

— По-перше, визнати існування проблем. По-друге, поки не пізно, сісти за круглий стіл і знайти рішення. А поки триває пошук компромісу, домогтися введення мораторію на всі неоднозначні рішення, прийняті місцевими органами самоврядування.

— Ви вважаєте, що компроміс у питанні про російську мову можливий?

— У нашій країні під компромісом розуміють перемогу однієї частини політиків над іншою. Після якої переможений певний час змушений виконувати умови, нав’язані переможцем...

Що ж до мовного протистояння, то зняти його можна, на мій погляд, з допомогою одного-єдиного способу — зробити українську престижною, конкурентоспроможною. Це ще не пізно зробити й нині, хоча часу втрачено дуже багато. Потрібні політична воля та чіткий план дій.

— І все ж таки у ваших словах відчувається намірний скепсис, що може бути продиктований не надто вдалим результатом виборів для блоку Литвина. Багато політиків розцінили вашу відмову виступати перед депутатами 25 травня як демонстрацію образи.

— Повірте, це не скепсис і не образа, це — тверезий погляд на те, що відбувається. З моменту завершення кампанії минуло вже досить багато часу, щоб отямитися. Слідом за Солженіциним, можу сказати, що забронював себе від злості...

Справді, я звернувся до робочої групи з проханням обмежитися письмовою доповіддю, і вони мене підтримали. Депутатів сьогодні не турбує стан законодавства в країні, вони зайняті консультаціями в широких і звужених форматах. А говорити в порожнечу я не хотів. Більш того, мені здається, я цього не заслужив.

Що ж стосується виборчого процесу... Я можу прийняти ваш термін «не надто вдалий результат виборчої кампанії», але тільки стосовно кампанії парламентської. Якщо проаналізувати результати виборів-2006 до місцевих органів самоврядування, то я вправі говорити про успіх очолюваної мною політичної сили. На підтвердження наведу деякі цифри. У багатомандатних виборчих округах блок Литвина посів підсумкове п’яте місце і набрав більше шести відсотків голосів, випередивши при цьому комуністів і «Нашу Україну». В одномандатних округах ми — перші, у нашому активі 21 тисяча депутатів. Партія регіонів, яка отримала 14 400 мандатів, — лише друга. Ще одна ілюстрація: наше політичне об’єднання сьогодні представляють 1248 голів міських, сільських і селищних рад. За цим показником ми також є лідерами й істотно випереджаємо Блок Юлії Тимошенко, у якого менш ніж 900 керівників.

Для чого я навів ці дані? По-перше, щоб ті, хто надто заповзято твердить про наш провал, чіткіше уявляли собі реальну картину нашої «поразки».

По-друге, для наочності. Вам не здається дивним, що політична сила, яка досягла більш ніж переконливих результатів на місцевому рівні, на рівні загальнонаціональному не зуміла заручитися підтримкою навіть 3%? Уявімо, що людина голосує за висуванців конкретної політичної сили на виборах мера і депутата місцевої ради. Хіба не логічно припустити, що вона прагне підтримати представника цієї самої сили і на виборах у парламент?

— На практиці це відбувається далеко не завжди.

— Згодний. Проте розрив між показниками нашого блоку на місцевих виборах і виборах у Раду неадекватно великий. Ви можете зі мною не погоджуватися, але для мене така диспропорція — зайвий доказ того, що результати кампанії були сфальсифіковані.

— Ви ставите під сумнів оцінку багатьох закордонних спостерігачів, які заявили про демократичність виборів?

— Не ставлю. Справжнє шахрайство почалося після того, як вони виступили на прес-конференціях і роз’їхалися по домівках. Коли всі відзвітували про перемогу демократії, почалася крадіжка голосів.

— Відразу після виборів ви не робили настільки різких заяв.

— Тому що тоді це сприймалося б як демонстрація образи.

— Однак замість вас говорили ваші соратники по блоку, їхні заяви саме й сприймали як озвучення образ Литвина. Якщо ви побоювалися за свою репутацію, ви могли цілком уплинути на їхню позицію.

— Я не мав права впливати на їхню позицію. Необхідно було дати людям можливість випустити емоції — їх можна було зрозуміти. І тоді були докази нечесної гри, а сьогодні їх стало набагато більше.

Я спілкувався з багатьма керівниками місцевих органів самоврядування і можу твердити, що в деяких специфічних регіонах бюлетені складали усього лише у дві акуратні купки, анітрохи не турбуючись про те, що в них.

Якщо хочете, я наступив на горло власній образі заради збереження рівноваги в країні. Сьогодні я можу говорити про це вголос, оскільки мої заяви вже ні на що не впливають і дестабілізувати ситуацію не можуть.

Підстави для перерахунку голосів були. У розмові зі мною це визнав і президент, котрий пообіцяв, що фракція «Нашої України» підтримає проект відповідного рішення Верховної Ради. Перед тим, як ставити його на голосування в парламенті, я заручився підтримкою і соціалістів. Але в середовищі наших політиків не заведено дотримуватися даних раніше обіцянок.

Парламентське рішення було необхідне, без нього вищий адміністративний суд ніколи б не дозволив перерахунку голосів, давайте називати речі своїми іменами. Після того як сесія не підтримала проект, надалі усе було грою — демонстрацією того, що в країні є судова влада, і вона незалежна.

Пригадайте, 2004 року не було відчутних доказів масових фальсифікацій. Але Рада пішла на те, щоб зняти напругу в суспільстві. Не було б відповідної парламентської постанови — повірте мені, не було б історичного рішення Верховного суду. А без нього, у свою чергу, не було б і третього туру.

Ризикну твердити, що 2006-го реальних свідчень фальсифікацій було набагато більше. І час спокійно перерахувати голоси був — із моменту голосування до відкриття сесії минуло два місяці. Однак влада і лідери великих політичних сил пішли на змову і не дозволили це зробити.

— Чому?

— По-моєму, відповідь очевидна. Тому що після скрупульозного перерахунку комусь довелося б пояснювати, звідки у них стільки зайвих голосів. І куди поділися бюлетені, які, за законом, повинні зберігатися кілька років. І хто віддавав наказ їх знищити.

— Володимире Михайловичу, тобто ви знімаєте із себе відповідальність за невдачу політичного проекту «Ми»?

— В жодному разі. Я відверто визнаю численні помилки — починаючи від формування передвиборного списку і закінчуючи недолугою рекламою.

Але були й промахи, за які не соромно. Та й чи можна їх називати промахами? Фракція Народної партії часто усупереч власним інтересам підтримувала законопроекти, ініційовані президентом і урядом. Причому робила це більш сумлінно, відповідально і послідовно, ніж ті депутатські об’єднання, які мали «родинні» зв’язки на Банковій, а також своїх представників у центральному виконавчому органі. На цьому ми втрачали передвиборні очки, оскільки рішення пропонувалися непопулярні. Однак я вважав, що підтримати главу держави і Кабінет міністрів — наш обов’язок.

Напевно відгукнулись блоку і мої виступи на сході і півдні, наприклад у Керчі, коли, торкаючись мовного питання, я говорив зовсім не те, що хотілося почути аудиторії.

Упевнений: погіршила становище нашого передвиборного об’єднання і жорстка оцінка, дана нами газовим угодам. Вона була об’єктивною. Проте влада, і насамперед уряд, переграла нас на інформаційному полі. У результаті Литвина і його соратників, які критикували московські угоди, подали мало не зрадниками національних інтересів. Насправді знехтували національні інтереси ті, хто ці угоди укладав і благословляв. Невміння здійснювати ефективну політику влада цинічно переклала на плечі населення. Що ж міністри не згадують про те, як клялися: ні ціна на газ, ні тарифи для населення не зростатимуть?

Коли переговори ще тільки почалися, мені зателефонував один із високопоставлених російських керівників і передав позицію президента РФ. Вона зводилася до такого: Москва готова протягом першого кварталу продавати нам газ за ціною в 50 доларів за тисячу кубометрів, але має намір одержати гарантії того, що після цього Україна купуватиме паливо за ринковими цінами, визначеними під час переговорів. Зауважте: цифра в 230 доларів не фігурувала.

Я передзвонив керівництву країни і передав суть розмови. Однак за реакцією зрозумів, що там перебувають у полоні особливих підходів і особливих формул.

— Ви поділяєте версію про те, що в основі газової угоди лежав і корупційний мотив?

— Я переконаний, що без цього не обійшлося.

— Проте імен називати не будете?

— Не буду. Можу лише повторити: незважаючи ні на що, вважаю правильними і виправданими кроками і нашу критику на адресу газових угод, і парламентське рішення про заборону на підвищення тарифів.

Що сьогодні робить виконавча влада? Вона підвищує ціни для споживачів, ігноруючи постанову Верховної Ради. Якої ніхто не скасовував і яка після набрання чинності змінами до Конституції має силу закону. Це називається реформа в дії?

Порушення Конституції, старої й оновленої, були і залишаються нормою. Таке враження, що деякі політики просто поставили мету — встановити межу терпіння країни. При цьому публічно вони вимагають неухильного дотримання Основного Закону. Насправді ж — практика застосування подвійних стандартів. В усьому.

Ось вам приклад. Усі пам’ятають, як гнівно обурювалися члени Кабінету рішенням про дострокове припинення повноважень уряду. Як публічно вони категорично відмовлялися вважати себе виконувачами обов’язків. Проте мало хто знає: коли вони писали заяви про складання повноважень, то всі зазначали посаду «в.о. міністра». Чому? Тому що інакше не змогли б одержати мандати, Конституція забороняла. Тобто коли їм було вигідно, вони пригадали про ту постанову і заднім числом визнали її законність. Тому що на той момент їм це було вигідно.

Зблизька політика не така, як здається виборцям. Під час виборів-2004 на одній із нарад (коли намагалися знайти спільну мову представники ворожих таборів) пролунала сакраментальна фраза. Один із депутатів заявив своєму опонентові: «Ви займалися фальсифікаціями, і ми займалися фальсифікаціями, але в нас це виходило краще».

— Що ж, давайте поговоримо про подвійні стандарти. Сьогодні екс-депутат Володимир Литвин говорить про обов’язкове дотримання конституційної вимоги про індивідуальне голосування парламентарія. А вчора, коли Литвин був спікером, пачками приймалися закони, під час схвалення яких три десятки нардепів голосували за дві сотні колег.

— Звісно, таке бувало, і, звичайно, це не прикрашало Верховну Раду. Не хочу виправдовуватися, але тоді були інші політичні умови — не було всемогутньої коаліції і практично безправної опозиції. Якщо не дотримуватися описаної вами норми, опозиція виявиться зовсім безправною. Ціна голосування і ціна голосу сьогодні зростає, тому я й кажу про це...

Що ж стосується досвіду попередніх років, то, повірте мені на слово, у Раді читають закон, як правило, лише тоді, коли він особисто тебе цікавить. Із багатьма документами реально ознайомлюються 10—20 осіб. Скажу відверто, коли йшлося про життєво необхідний для країни нормативний акт, мені не важливо було, як голосують. Головне – щоб на табло з’явилися заповітні 226.

— Проте порушення процедури можуть вилізти боком. Життєво важливе для країни рішення про впровадження політреформи сьогодні може бути анульоване якраз із тієї причини, що за нього голосували не так. Якщо це станеться, можна вважати, що найближчим часом Конституцію не змінюватимуть.

— Звичайно, не змінюватимуть. Якщо реформу скасують, наступної годі чекати, як мінімум, до 2014-го. Так само легко прогнозувати, яким виявиться результат президентських виборів, коли всі важелі влади будуть зосереджені там, де вони раніше були.

— А вас не бентежить, що суспільство змінилося і президент, хоч трохи, але інший?

— Звичаї політичної еліти залишилися незмінними і засоби маніпулювання громадською свідомістю залишилися колишніми... Я згадував про можливі барикади, про зростання протестних настроїв, але не слід забувати, що суспільство втомилося від боротьби.

Тож будемо сподіватися, що у влади відкриється друге дихання. І прокинеться відчуття відповідальності...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво