Влада-невидимка - Архів - dt.ua

Влада-невидимка

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

Чергове соціологічне дослідження Центру Разумкова показало, що за останні місяці тільки Соціаліс...

Чергове соціологічне дослідження Центру Разумкова показало, що за останні місяці тільки Соціалістична партія погіршила свої показники настільки, що відбудься-но парламентські вибори завтра, подолання нею тривідсоткового бар’єра було б проблематичним (2,4%). Решта ж політичних сил зберегли за собою практично те ж коло прибічників. За Партію регіонів готові голосувати майже 30%, за БЮТ — майже 18, за «Нашу Україну» — майже 8, за КПУ — 4,2%.

Здавалося б, ситуація з показниками мала вже серйозно змінитися. Опозиція за неефективної роботи влади, якби працювала системно, могла б свої показники коли не подвоїти, то примножити істотно. Рейтинг партії влади, котра пробула біля стерна три місяці, мав би просісти (і не в межах соціологічної похибки). А рейтинг «Нашої України», яка зробила 234 харакірі, взагалі обвалитися. Але цього не відбувається.

Основними ж причинами збереження електоральних груп за першою п’ятіркою партій є: по-перше, відсутність альтернативи, а точніше, нового проекту, до якого серйозно поставилося б суспільство; а по-друге, рейтингова стагнація є наслідком конфронтаційної схеми політичного самовизначення, закладеної під час кампанії 2004 року паном Павловським і Ко. Сигнальна система «свій—чужий», яка розколола країну, досі експлуатується більшістю політичних лідерів виключно з метою утримання завойованого електорату.

І поки це працює. Але тільки на рефлекторному рівні виборця. Реально ж стовпчики рейтингів точить шашіль електоральних сумнівів, оскільки, окрім рефлексів, існує ще й розум, який дещо інакше оцінює дії влади. На прохання «ДТ» Київський міжнародний інститут соціології включив у своє опитування три наші запитання. Перше з них звучало так: «Задовольняє вас чи ні те, як виконують свої обіцянки щодо поліпшення життя людей органи центральної влади?» Виявилося, що діями центральної влади на цій ниві задоволені: на Заході — 3,5%, у Центрі — 1,7, на Півдні — 3,6, на Сході — 5,4%. Усього задоволених у країні 3,4%! Не задоволені — 66,6%: серед них 72,2% проживають на Заході, 76 — у Центрі, 65,2 — на Півдні і 49,8 — на Сході. «Частково задоволені, частково ні» — 22%: 15% — на Заході, 15,8 — у Центрі, 24 — на Півдні і 34,4% — на Сході. Решта зі своєю оцінкою не визначилися.

Три місяці прем’єр України докладає неабияких зусиль для того, щоб усередині і поза країною всім пояснити, хто в хаті хазяїн. Дивлячись на вищенаведені цифри, Януковичу, котрий круто поставив себе на районі, вочевидь, слід розуміти, що в пакеті зі сприйняттям його домінуючої ролі в державі йде і закріплення за ним відповідальності за все, що відбувається. А те, що відбувається, оцінюється ми бачимо як. Адже переважна більшість в Україні центральну владу асоціює з прем’єр-міністром і його командою. В ефірі було чимало інформації, що ілюструє донецьку кадрову експансію: міністри, заступники, начальники департаментів, служб, глави та члени наглядових рад тощо. Зауважте — не Партії регіонів, а саме донецьку. За даними КМІС, 41% українців довіряє інформації, відповідно до якої 80% призначень у центральні органи виконавчої влади дістали вихідці з однієї області — Донецької. Цій інформації довіряють 43% на Заході країни і стільки ж у Центрі, 32% — на Півдні і найбільше — 47% — на Сході. Не довіряють такій інформації в Україні вдвічі менше — 21%. Найбільше недовірливих на Півдні — 28%. Найменше в Центрі — 15%. Не знають, можна цьому довіряти чи ні, — 23%. А п’ятнадцяти відсоткам — узагалі байдуже, призначається центральна виконавча влада переважно за рахунок кадрового резерву Хоружівки чи Єнакієвого.

Так от, із тих, хто довіряє інформації про засилля донецьких кадрів на Печерських пагорбах, позитивно такий підхід оцінюють 10% населення Заходу і Центру, 26% південців і 47% владноматеринського регіону. У цілому по Україні — 23%. Негативно до такої практики ставляться 43%. 63% із них живуть на Заході, 60 — у Центрі, 35 — на Півдні й усього 11% — звісно, на Сході. 30% вагалися з визначенням свого ставлення до такого явища, як донецька кадрова експансія.

Таким чином, ми бачимо, що населення не лише на Заході, а й на Сході, м’яко кажучи, невдоволене тим, як виконуються обіцянки, дані центральною владою. Крім того, ми бачимо, що вагома частина населення асоціює цю центральну владу з донецькою групою. Однак на рейтингових показниках це поки істотно не позначається. Звідси запитання: чи здатне й як швидко погіршення економічного самовідчуття громадян (а йому «на допомогу» і зростання цін, і зростання комунальних платежів) відкоригувати шкалу, яка визначає їхній політичний вибір? Що стане рейтингоутворюючою причиною? Умовно: квитанція про квартплату чи ненависть до «агресивного військового блоку»?

Водночас необхідно зазначити, що населення дуже низько оцінює дії не лише центральної влади, а й місцевої. А це вже алярм для всіх «діючих» політичних сил, оскільки тут мова про сигнальну систему «свій-чужий» не йде — скрізь свої: і в Донецьку, й у Львові, і в Полтаві, і в Сімферополі. При цьому ствердно на запитання «Задовольняє вас чи ні те, як виконують свої обіцянки щодо поліпшення життя людей органи місцевої влади?» у країні відповіли 8%. Роботою помаранчевих місцевих рад і глав адміністрацій на Заході задоволені 10%; роботою біло-блакитних рад і губернаторів (за винятком харківського Авакова) — 7,3%; у Центрі роботою місцевої влади задоволені 6,6, на Півдні — 9%.

Можна сказати, що показники місцевої влади як мінімум удвічі вищі, ніж показники центральної. І, водночас, вони надзвичайно низькі, оскільки люди не задоволені тим, як місцева влада виконує обіцянки про поліпшення життя 58,5% українців. На Заході таких 60%, у Центрі — 64,4, на Півдні — 58,8, на Сході — 48,4%. «Частково задоволені, частково ні» по країні 25,8%. При цьому зауважимо, що місцева влада працює не три місяці, як антикризова коаліція і породжений нею уряд, а сім місяців — більш ніж досить для того, щоб скласти уявлення про її потенціал і результативність. Крім того, ще раз підкреслю: місцева влада сформована тими політичними силами, які у конкретних регіонах підтримуються виборцями. Така низька оцінка демонструє розчарування в усіх провідних політичних силах. У більшості регіонів населення перебуває в стані усвідомлення того факту, що перемога на місцевих виборах улюбленої політичної сили не означає поліпшення життя. Бої місцевого значення в Запоріжжі та Херсоні, Миколаєві та Києві повільно, але неухильно доводять виборцям одне: хоч би що казали політики про пріоритетність російської мови чи тюрем для бандитів, головне їхнє завдання — це влада й ресурси, ресурси і влада.

Влада, яка з приходом помаранчевих втратила магнетизм страху і компетентності, викликала розчарування і неповагу до себе. Ще новіша влада агресією, ретроградством і бундючно-наплювацьким ставленням до моралі та закону дедалі більше викликає почуття бридливості, тому що пародія на Кучму — це смішно.

На тлі гори нерозв’язаних, але актуальних для економіки і суспільства проблем влада досі пріоритетно займається війною всередині себе. Сьогодні Ющенко і Янукович повторюють шлях «Нашої України» і БЮТ, які зайнялися самознищенням напередодні парламентської кампанії. Питання контрасигнації, відставки—не відставки міністрів, війна з Луценком, яка виходить за рамки здорового глузду, спроба поставити під контроль міністрів президентської квоти не мають нічого спільного з вирішенням актуальних для країни проблем. Але скільки зусиль! У безглуздих, із погляду здорового розуму й актуальних завдань, інтригах загрузли і прем’єр, і президент. При цьому кожен примудряється вкусити себе за хребет.

Міркуйте самі: агресія виходить від Віктора Януковича стосовно президента і йде урозріз із домовленостями, яких досягли між собою Ющенко й Ахметов, розжарює обстановку дедалі дужче. «Ви — цар, Вікторе Федоровичу, то допоки?!» Приблизно з таким посилом, який лягає на підготовлений грунт, до Януковича щодня звертаються і Сергій Льовочкін, і Микола Азаров, та й Андрій Клюєв. Оточення кує інструмент всевладності. У результаті інструмент до білого розжарюється в позиційних суперечках, але набуває вигляду дедалі менш переконливого із погляду застосування під час лагодження країни. Більше того, активізація безглуздого протистояння робить усе менш реальною і без того примарну ілюзію досягнення міжполітичного консенсусу в ухваленні стратегічних для країни рішень. Передусім ідеться про формування єдиного фронту в питанні гарантування енергетичної безпеки.

Тепер про президента. Із приходом нової команди на Банкову почастішала кількість адекватних реакцій глави держави на те, що відбувається. Це стосується коментарів Віктора Ющенка з того ж газового питання, Чорноморського флоту. Виразною була реакція президента на виступ Володимира Путіна. А внесення до сесійного залу частини СОТівських законопроектів можна лише вітати, коли, звісно, забути про те, що зробити це можна було значно раніше. Але це — тільки один бік діяльності. Другий же полягає в тому, що Віктор Андрійович власними руками відкрив перспективу створення конституційної більшості в парламенті, причому ним не контрольованої. Саме так слід розглядати непродуманий крок із виступом на з’їзді «Нашої України». Привселюдно відмовивши в довірі, а отже, й у впливі «любим друзям», Ющенко фактично зняв із парламентської фракції «Нашої України» обручі, що утримують це різношерсте об’єднання. Саме «любі друзі», хоч би який негатив у громадській думці був із ними заслужено пов’язаний, були єдиним засобом відносно надійного утримання фракції. Відправивши їх «у відставку», почесний лідер «НУ» не запропонував альтернативного ефективного механізму. Непродумана ідея з уведенням у партію Арсенія Яценюка не стала альтернативою, і від неї на Банковій відмовилися. Ким замінити «любих друзів»? Авторитетним для малої частини партії Катеринчуком? Чи авторитетним для Ющенка Єхануровим? Перспективним варягом Кириленком? Чи одним із помаранчевих губернаторів? Президент, зруйнувавши механізм партійного і фракційного контролю, не знає, що запропонувати натомість. (Взагалі-то, відкинувши ширму у вигляді визначення «почесний», міг і повинен би запропонувати себе. Але ця справа заморочлива.) У результаті деморалізована фракція вже почала розповзатися: голосування кінахівців за бюджет у першому читанні — це той «блакитний струмочок», із якого може початися ріка неконтрольованого помаранчевого виходу президентської фракції. А розкол у НУ, своєю чергою, може спровокувати дезертирські рішення непевних елементів БЮТу: «Гуртом і батька, й матір легше бити».

Віктор Ющенко прямо як Федір Бондарчук у відомій рекламі — одним ударом може забити три кулі. У лузу «регіоналів», які навіть не чекали такої радості, загнати забраклих для конституційної більшості депутатів; у лузу Тимошенко — залишки власної фракції, а у власну лузу — позбавлення самого себе де-факто права ветувати закони. І нехай би Віктор Андрійович сам себе позбавив залишків впливу, але річ у тім, що в умовах прирученої «регіоналами» прокуратури, президент із його контрольними функціями — це єдине гальмо на шляху розкочегареного бульдозера.

І от поки головні герої грузнуть у дріб’язкових розбірках і зведенні рахунків, Україна просто втрачає суверенітет. Вона втрачає його у сфері зовнішньої політики й у сфері енергозабезпечення. Вона втрачає його в питаннях СОТ і в питаннях незалежності вітчизняного великого бізнесу. Україна як член світової спільноти дедалі більше перетворюється із суб’єкта на об’єкт. Поки пани б’ються — у холопів тріщать чуби, у серів — кумекалки, а от у товаришів кишені…

«Павичі, кажеш?..» От і ми про рейтинги…

Репрезентативне опитування КМІСом проведено із 13 по 24 жовтня. Методом інтерв’ю опитано 2 тис. респондентів, які проживають у 110 населених пунктах всіх областей України, Криму та Києві.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво