Вітер із півдня - Архів - dt.ua

Вітер із півдня

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

Киргизькі події вже називають третьою за останні півтора року зміною влади на пострадянському просторі — «тюльпановою революцією»...

Киргизькі події вже називають третьою за останні півтора року зміною влади на пострадянському просторі — «тюльпановою революцією». Однак проводити прямі паралелі між тим, що діється у Киргизії, і тим, що відбувалося у Грузії й Україні, я б не поспішав: не лише тому, що Закавказзя і Східна Європа — це не Центральна Азія, а й тому, що коріння киргизьких подій — у самій цій країні, у її історичних особливостях. Саме тому центром грузинських подій став Тбілісі, українських — Київ, а от киргизькі розпочалися у південних областях республіки. Більше того, в Киргизії після захоплення урядових будівель опозицією почалося неможливе у Грузії й Україні — розграбування повсталими Бішкека. І не варто списувати це мародерство на рівень політичної культури суспільства — зрештою, в Оші та Джелал-Абаді, які раніше перейшли під владу опозиції, таких ексцесів не спостерігалося.
Суперечності між північчю та півднем Киргизії було закладено ще під час територіального розмежування республік радянської Середньої Азії —аби це зрозуміти, достатньо глянути на карту Киргизії. До того ж багато що стане очевидним, коли врахувати, що на півдні — змішаний узбецько-киргизький склад населення, тоді як на півночі узбеків набагато менше, зате росіяни, які прибували до республіки, традиційно селилися у її столиці Фрунзе.

Звісно, за радянських часів про відмінності воліли не говорити. І все-таки в Киргизії кожен знав, що Турдакун Усубалієв, який очолював республіку 25 років, був наринчанином із півночі. А 1986 року до влади вдалося прийти жителю півдня — Абсамату Масалієву. Та 1990 року сталася подія, немислима у Середній Азії, — Масалієв програв вибори президента Киргизької РСР главі республіканської Академії наук Аскару Акаєву. Зрозуміло, жителю півночі. Однак тоді про це не думали: говорили про тріумф демократії в одній окремо взятій республіці Середньої Азії.
Звісно, до серпня 1991 року в Киргизії існували два центри влади. Киргизькі комуністи, ясна річ, підтримали ДКНС. Акаєв був одним із небагатьох радянських президентів, хто відмовився виконувати розпорядження нової влади в Кремлі — але, якщо поміркувати, в нього й не було іншого вибору. Зате після провалу путчистів Акаєв здобув усю повноту влади в уже незалежному Киргизстані. Та південь залишався ахіллесовою п’ятою його режиму — на відміну від сусідів по регіону, Акаєву так і не вдалося стати арбітром у міжкланових суперечках. Незважаючи на те, що в оточенні президента-академіка з’явилися жителі півдня, а чимало представників півночі перейшли в опозицію через неефективність створеного Акаєвим режиму, головні сили опозиції продовжували базуватися на півдні.
Три роки тому дійшло до сутичок опозиціонерів із силами правопорядку, загинули люди. Водночас тривало голодування депутатів-опозиціонерів у Бішкеку, помер один із його учасників. Акаєву вдалося встояти, але він пожертвував низкою фігур зі свого найближчого оточення. Зокрема відправив у відставку прем’єра Курманбека Бакієва — нині він є одним із лідерів опозиції і главою створеної повсталими Координаційної ради.
Тактичний успіх Акаєва обернувся стратегічною поразкою: опозиція постійно поповнювалася новими колишніми чиновниками, котрі до того ж мали в запасі південний електоральний ресурс. Акаєв, що начебто збирався 2006 року залишити президентське крісло, тим часом, як і будь-який пострадянський президент, задумався над збереженням свого режиму без себе. Це і стало початком кінця: новий режим вимагав зникнення опозиції, а опозиція готувалася до життя без Акаєва. В результаті багатьох провідних опозиціонерів було відсторонено від участі у виборах, самі вибори, як ведеться, відбулися з порушеннями, а опозиція почала готуватися до революції на півдні. Однак те, що опозиціонерам удалося легко дійти до Бішкека і захопити урядові установи, продемонструвало — і на півночі країни до корумпованої влади, яка давно вже віддалилася від населення, ставилися, м’яко кажучи, байдуже. Цю владу просто не було кому захищати. Режим перестав бути навіть «північним», він став «сімейним» і хизувався цим. «Нехай мої діти спробують себе на політичній ниві», — сказав Акаєв у одному з останніх інтерв’ю.
Проте тепер постає найголовніше питання: що далі? Майбутнє Киргизії багато в чому залежить від того, чи вдасться її новій владі перебороти так і не розв’язане режимом Аскара Акаєва протиріччя між північчю і півднем країни.  Дуже симптоматично, що в четвер увечері пройшло повідомлення: виконувачем обов’язків президента республіки та новим спікером парламенту був обраний Ішенбай Кадирбеков — один із найвизначніших опозиціонерів, давній критик режиму Акаєва, член партії комуністів (яка вже давно стала передусім партією півдня) — але водночас наринчанин із півночі, тобто земляк Турдакуна Усубалієва, першого секретаря ЦК Киргизької компартії в 1961—1986 роках. А вже у п’ятницю в.о. президента було названо жителя півдня Бакієва. Тепер у різних регіонах Киргизії особлива увага буде до кожного кадрового призначення. І до появи єдиного опозиційного кандидата, котрий претендуватиме на президентство, — якщо це взагалі станеться. До остан­нього часу про свою готовність балотуватися на посаду президента Киргизії заявляли троє провідних опозиційних лідерів — Фелікс Кулов (вустами своїх прихильників, оскільки сам він до четверга перебував у в’язниці), Курманбек Бакієв та Ішенбай Кадирбеков.
Звісно, нині все переміниться, адже заяви ці робилися до зникнення Акаєва. Утім, варто враховувати, що в опозиції єдиного лідера поки не було. Бакієв навіть після відходу з посади прем’єра намагався не поривати до кінця з сім’єю Акаєва. Подейкували, буцімто він не проти стати офіційним наступником президента, і лише розуміння того, що ні про яку політичну кар’єру мріяти йому не доведеться, штовхнуло відставного чиновника до лав непримиренної опозиції. Причому непримиренної — це ще як сказати: Бакієв виступав за переговори з Акаєвим ледь не до останнього дня і цим відрізнявся від «киргизької Юлії Тимошенко», колишнього міністра закордонних справ Рози Отунбаєвої, яка вимагала відставки Акаєва. Та, зрештою, пані Отунбаєва кілька років пропрацювала у Грузії, була свідком «революції троянд», тож у неї — інший досвід.
Фелікс Кулов через своє ув’язнення, що тривало майже п’ять років, у політичному житті брати участі не міг. Зате до ув’язнення він устиг побувати міністром внутрішніх справ, віце-президентом, главою Міністерства національної безпеки та мером Бішкека. В той час він сприймався як друга за масштабністю політична постать у Киргизії і неформальний лідер силовиків. Кулов опинився за гратами практично одночасно з появою у Кремлі Володимира Путіна, й бага­тьом у Бішкеку здавалося, що це не випадковий збіг: випускник Вищої школи міліції МВС СРСР міг сподобатися президенту-розвіднику більше, ніж президент-академік. Можливо, роки ув’язнення допоможуть Кулову стати явним опозиційним лідером, хоча поки він стверджує, що в президенти не мітить. У будь-якому разі Кулову доведеться враховувати інтереси Бакієва. Та якщо всі ці важковаговики  не зможуть домовитися між собою, тоді доведеться шукати компромісну постать. Можливо, полум’яну Розу Отунбаєву? Після президента-академіка це був би гарний поворот. Неясно лише, як жінка-президент почуватиметься серед центральноазіатських колег.
Адже й Акаєва Нурсултан Назарбаєв та Іслам Каримов протягом тривалого часу не сприймали всерйоз. Навіть коли почали з ним спілкуватися на особистому рівні (а Назарбаєв і Акаєв якийсь час тому були родичами, проте їхні діти розлучилися), президент Киргизії усе одно залишався для казахського й узбецького лідерів молодшим партнером — і республіка дуже маленька, і соціальне походження — не з членів політбюро. Новий партнер Назарбаєва, Каримова й таджицького президента Рахмонова мав бути для них якщо не наступником, то логічним продовженням Акаєва — себто людиною, здатною усвідомити регіональні інтереси як корпоративні й до того ж уміти маневрувати між Астаною і Ташкентом, не зачіпаючи їхніх інтересів. Навіть досвідченому Акаєву це вдавалося не завжди. Та й, звісно ж, ця людина — або ці люди — повинні будуть забезпечити стабільність у республіці. При цьому я навіть не ризикну припустити, що сусіди дуже заінтересовані в цій ста­більності — їм може бути цікава саме слабка Киргизія. І як прохідний двір, куди можна буде, в разі чого, вводити війська для захисту власної території (знову ж таки, варто глянути на карту, щоб зрозуміти, як це легко). І як застереження проти розхитування інших центральноазіатських режимів — і власному населенню, і зовнішнім силам.
Говорити про те, що киргизька опозиція переживе неждану перемогу й подолає всі проблеми, що додаються до неї, поки рано. Неподолання протистояння півночі та півдня — або створення такого протистояння — загрожує будь-якими наслідками — від перманентних бунтів до громадянської війни. І все-таки певна конструкція політичного суспільства — з пар­тіями, парламентом, недержавними ЗМІ й іншими атрибутами — була режимом Аскара Акаєва створена. Якщо очистити цю конструкцію від корумпованості, сімейності, клановості й регіональних протиріч, Киргизія може стати унікальною державою в Центральній Азії — країною, яка мріялася багатьом, коли її президентом 1990 року було обрано академіка Аскара Акаєва...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво