ВІДКРИТІ УРОКИ ШТИЛЮ У БУДИНКУ ВЧИТЕЛЯ

У Києві завершив роботу VIII Світовий конгрес українців. Уперше організатори цього високого зібрання, що досі раз у п’ять років відбувалося у Нью-Йорку чи Торонто, зважилися провести його на материнській землі майже 18 мільйонів українців, яких доля розкидала по всіх кутках планети. Конгрес проходив у столичному Будинку вчителя. 246 делегатів і 77 гостей із 28 країн чотири дні вели дискусії із проблем українства, узгоджували дії на майбутнє. Багато хто із них покидав Київ із роздвоєними почуттями. Події, що відбувалися на конгресі і навколо нього, одним додали оптимізму, іншим розвіяли ілюзії. Вони ніби віддзеркалили нинішню ситуацію в Україні.

«З душі у душу найкоротша відстань, чому так часто транспорту нема?»

Батьківщина гідно оцінила внесок світового українства у здобуття Україною омріяної незалежності. А зробила це вона вустами віце-прем’єра Дмитра Табачника, який на урочистому відкритті конгресу озвучив привітання Президента і прем’єр-міністра. У посланні глави держави до учасників форуму підкреслюється, що «за межами етнічної вітчизни саме ви плекаєте рідну мову, культуру, національні та духовні традиції… Сьогодні Світовий конгрес українців усебічно підтримує молоду державу, зміцнює її авторитет та значимість на світовій політичній арені.

Не менш щедро оцінено діяльність конгресу й у привітанні глави уряду. Зокрема наголошується, що закордонне українство є важливим інтелектуальним та соціально-культурним ресурсом України, який за умови тісної співпраці, взаємної підтримки та поваги здатний стати вагомим фактором реалізації зовнішньої політики нашої держави, розвитку економічних, культурних та політичних зв’язків із зарубіжними країнами. «Проведення Світового конгресу українців у столиці України є найяскравішим прикладом єднання зусиль у великій та почесній справі — збереження історичної спадщини, національних традицій і культури, духовності українського народу…»

Ну що ще можна додати до цих справедливих слів? Хіба що державні відзнаки України керівникам і активістам конгресу.

Однак і привітання, і прийом членів президії СКУ в урядових кабінетах справили не однозначне враження на учасників форуму. Вони сподівалися побачити на урочистому вечорі перших осіб держави, почути теплі слова визнання саме із їхніх вуст. Не діждалися. В АП, мабуть, вирішили, що такі церемонії ні до чого. До того ж за дві години до початку офіційних урочистостей керівництво СКУ на прес-конференції пояснювало журналістам, чому з’їзд відбувається не у палаці мистецтв «Українській дім», як це планувалося. Президент СКУ Аскольд Лозинський зауважив, що у квітні між Українським домом і оргкомітетом конгресу було укладено договір і внесено задаток за оренду приміщення у сумі 37 тис. грн. Проте за два тижні до проведення форуму надійшло повідомлення, що у приміщенні дому тривають ремонтні роботи і що рішення про їх пришвидшення може прийняти лише адміністрація Президента (Українській дім нині є структурною одиницею національного комплексу «Експоцентр України» і підпорядкований державному управлінню справами адміністрації Президента). Представники оргкомітету звернулися до глави адміністрації Віктора Медведчука із проханням посприяти у позитивному вирішенні питання і дати письмову гарантію відповідного рішення. Адміністрація з невідомих причин дещо забарилася і згоду надати такий документ висловила лише за тиждень до з’їзду — вже після того, як оргкомітет, зважаючи на час, змушений був укласти нову угоду із Будинком учителя. Між іншим, з Українського дому заявили, що не повернуть завдатку. Проте як тільки оргкомітет пригрозив подати позов до суду, гроші відразу повернули на його рахунок.

Президент СКУ попросив журналістів поставити на цьому крапку, щоб позакулісні ігри навколо приміщення не відволікали увагу від роботи конгресу. Однак його учасники думали дещо інакше. Вони постійно відчували дискомфорт — і моральний, і фізичний. Будинок учителя затісний для такої кількості людей (прийшло чимало незапрошених) і як на літню пору — занадто паркий. Та й технічні можливості, зокрема акустика, тут далекі від світового рівня.

Уявімо подібний конгрес росіян у Москві чи поляків у Варшаві. Та їм би надали найкращі палаци, можливо, й за рахунок держави. Ця подія стала б чи не найважливішою для засобів масової інформації. Для акредитації наших представників ЗМІ місця у Будинку вчителя довелося обмежувати. Тож чи варто дивуватися, що навіть УТ-1, орієнтуючись на можновладців, коротеньку інформацію про конгрес подавав перед спортивними новинами чи прогнозом погоди — як про фольклорний фестиваль районного масштабу.

От вам і «найяскравіший приклад єднання зусиль у великій і почесній справі». Тому-то у багатьох гостей Києва з усього світу й виникло почуття роздвоєності, сумніви у щирості слів української влади щодо оцінки діяльності СКУ. Можливо, дещо додав їм оптимізму у виступ на конгресі лідера «Нашої України». Віктор Ющенко зазначив, що за останні два роки світ нічого нового не довідався про Україну, окрім нових скандалів. «Трагізм нинішньої ситуації у тому, що влада не українізувалася, вона стала ще більш ніякою, — сказав він. — Бідність і безробіття у багатьох убили віру в Українську державу. Саме влада вбила українську ідею, аби потім заявити, що вона не спрацювала».

Про прорахунки патріотів у перші роки незалежності (поки вони приміряли вишиванки і раділи національному прапору, псевдоеліта прихопила чоботи й гаманці), про нинішню політичну ситуацію в Україні діаспора знає не гірше від нас. Саме про це набагато гостріше і конкретніше йшлося в Будинку вчителя на сесіях рад СКУ, на пленарних засіданнях конгресу, у кулуарах. Влада не могла не передбачити цього і чи не тому виник конфуз з Українським домом, що аж ніяк не поліпшить іміджу України?

Здавалося б, що всі ми — і хто при владі, і хто в опозиції до неї, і хто на заході чи сході — прагнемо одного: збудувати демократичну державу. На жаль, політична еліта, яка є ніби локомотивом суспільства, ніяк не зрушить з місця цей процес. І дуже влучно прозвучали на конгресі рядки з поезії Ліни Костенко: «З душі у душу найкоротша відстань, чому так часто транспорту нема?» Чому?

Четверта хвиля чи дев’ятий вал?

В Україні ще на початку дев’яностих років переоцінили можливості діаспори. І досі багато хто, судячи із виступів та запитів на форумі, сприймає її як всесильну і щедру тітоньку, котра налякає наших чиновників і корупціонерів, відкриє у Донбасі та в Криму україномовні школи, обдарує нужденних, наведе лад у нашому домі. СКУ й справді уважно стежить за подіями в Україні. У рамках VIII Конгресу особливе місце зайняв «круглий стіл» на тему «Час говорити правду». Його організували Український конгресовий комітет Америки та науково-дослідний Інститут українознавства Міносвіти і науки. СКУ добиватиметься, щоб голодомор 33-го було визнано міжнародними організаціями геноцидом проти українського народу з відповідними правовими наслідками. От тільки чи вдасться визнати винною у цьому Росію як правонаступницю СРСР, чи злякається ядерна держава потрясіння булави? Здається, Росія скоріше визнає себе правонаступницею незалежної України.

За останні чотири роки діаспора надала благодійної допомоги на 25 млн. канадських доларів (на жаль, серед українців за кордоном грошовитих людей на пальцях перерахуєш). До 1991 року діаспору об’єднувала політична ідея незалежності України. Нині СКУ політичних мотивів воліє не помічати і найпершим обов’язком організації вважає згуртування українців на різних континентах, аби сприяти їм у збереженні традицій та мови, відстоювати їхні права перед урядами тих країн, де вони живуть. Благородно, але чи не замало?

За межами своєї вітчизни нині перебуває кожен четвертий українець. Міграційні процеси нікого у світі не минають. Відповідно змінюється і поняття еміграції. Якщо для нащадків наших перших поселенців за океаном, емігрантів другої і третьої повоєнних хвиль найгострішою проблемою є асиміляція, то для четвертої (фактично першої у незалежній Україні) так званої економічної — заробітки. Тисячі наших співвітчизників стали нелегалами, які позбавлені елементарних людських прав і не знають, як їх добиватися. Четверту хвилю еміграції дехто із старшого покоління діаспори сприймає за дев’ятий вал, який шкодить іміджу України.

За даними СКУ, в Італії, наприклад, живе понад 500 тисяч українців, у Португалії — 300 тисяч, в Іспанії — 200 тисяч, а в цілому по світах — мільйони новоприбульців. Вони залишаються громадянами України, але на поліпшення політичної та економічної ситуації у своїй державі можуть впливати хіба що передаючи рідним скромні заробітки. Ці вимушені емігранти почали активно об’єднуватися у громади. І не тільки заради збереження національних ознак. Вони ставлять також за мету добитися максимальної участі у майбутніх виборах, щоб їхніми голосами в Україні ніхто не маніпулював. На конгресі висловлювалось сподівання, що Верховна Рада зважить і на цей аргумент і прискорить остаточне прийняття довгоочікуваного закону про статус закордонного українця.

Мабуть, у найгостріших дискусіях проходила сесія комісії людських та громадянських прав СКУ. Вона зібрала дуже багато інформації про стан українських громад у різних регіонах світу. Ставлення до них урядів і населення навіть країн західної демократії часто байдуже, а то й спрямоване на їхню асиміляцію. Що вже казати про країни, де паростки демократії тільки сходять? За словами голови комісії, доктора із Торонто Юрка Деревича, особливо тривожна ситуація там, де українці проживають споконвіку і є автохтонним населенням, а не емігрантами — у Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Росії. Вирішення цих болісних проблем насамперед повинна взяти на себе Україна. Як же відстоює нинішня влада інтереси своїх громадян поза межами батьківщини? Надто несміливо, а то й ніяк.

VIII Світовий конгрес українців показав, що справді незалежну демократичну державу можуть збудувати тільки самі українці. Від того, яким буде магнітне поле України, залежить, чи покотяться хвилі еміграції у зворотньому напрямку, чи не накриє дев’ятий вал саму Україну.