ВИБОРИ: НЕ ВСЕ ВИРІШУЮТЬ ПРОЦЕНТИ - Архів - dt.ua

ВИБОРИ: НЕ ВСЕ ВИРІШУЮТЬ ПРОЦЕНТИ

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

«Значить так: прибуваєш на місце й відразу першому стрічному зацідиш у торець. Зрозумів? — А навіщо?..

«Значить так: прибуваєш на місце й відразу першому стрічному зацідиш у торець. Зрозумів?

— А навіщо?

— Щоб круто себе на районі поставити!»

Цю слушну пораду мій знайомий одержав від своїх друзів у день від’їзду на навчання в Оксфорд. Віддамо належне іронічності форми, але при цьому, мабуть, не варто нехтувати універсальною практичністю самої суті поради.

Жаль, але, здається, ніхто з друзів і сподвижників не дав аналогічної рекомендації лідерові УСПП Анатолію Кінаху, коли той переступав поріг прем’єрського кабінету. Він не став героєм ЗМІ — боявся викликати ревнощі Президента. Він не створив у Кабінеті своєї команди, не зміг примусити зважати на себе основних політичних гравців. Він не став ефективним лобістом ні своїх, ні чужих інтересів. Він не відстояв право на власне рішення у виборі шляху в парламент. Анатолій Кирилович Кінах не зумів «поставити себе круто на районі». Саме тому сьогодні в цілому порядну й відповідальну, недурну людину від перетворення на політичного статиста оберігає лише статус прем’єр-міністра, що зберігається за ним.

Не зовсім затишно прем’єр почувається і у блоці «За єдину Україну!». І річ навіть не в почесному другому місці, яке робить главу виконавчої влади на голову нижчим, ніж глава адміністрації Президента. Хоча й цей момент можна вважати досить промовистим. У «серпентарії друзів» прем’єра мають, швидше, за адмінресурсний важіль, ніж за союзника за кастою. А як інакше до нього може ставитися міністр транспорту, глава НДП Валерій Пустовойтенко, який сприймає на прем’єрській посаді лише одну людину — себе? А лідер «Трудової України» Сергій Тигипко, якому Кінах перейшов прем’єрську червону доріжку? А глава «Партії регіонів» Володимир Семиноженко... точніше не так; а хазяї партії, які небезпідставно підозрюють прем’єра в лояльності до конкурентної донеччанам олігархічної групи?

Проте всі ці косі погляди та криві посмішки могли б і не адресуватися Анатолію Кириловичу, якби не два моменти. Про один ми сказали напочатку. На другому варто зупинитися докладніше. Річ у тому, що з самого початку, з дня висування на посаду прем’єра Президент розглядав Кінаха як перехідну фігуру. Главі держави було важливо заповнити вакуум, утворений відставкою Ющенка. Напередодні виборів Кучмі було важливо, щоб прем’єром стала нічийна або майже нічийна людина. Старанний Кінах, зокрема і з цієї причини, Президента влаштовував. Проте з першого дня обіймання посади він не влаштовував голову адміністрації Президента Володимира Литвина. На той момент антагонізм між Литвином і Медведчуком ще не цвів махровим цвітом, як тепер, але вже минув зародкову фазу. У Володимира Михайловича були серйозні причини вважати, що, крім Олександра Волкова, до затвердження Кінаха парламентом доклала руку й СДПУ(о). Адже есдеки надали соціалістам Мороза вагомі аргументи, які дозволили в момент голосування одержати 16 потрібних голосів.

Перебуваючи в ейфорії в день затвердження, Анатолій Кінах завізував указ Президента, яким запроваджувався інститут державних секретарів. Увесь час прем’єріади, що стартувала після відставки Ющенка, Володимир Литвин, Володимир Яцуба та ряд інших працівників апарату Кабміну трудилися над цим документом. На той час, із погляду Президента і його адміністрації, запровадження інституту держсекретарів було цілком виправданим, оскільки дуже серйозно стояла загроза формування коаліційного уряду олігархічними фракціями парламенту. Допускалася ймовірність того, що Кабінет Кінаха буде сформовано таким, яким штучно створена парламентська більшість хотіла його бачити й за Ющенка. Передбачалося, що в разі приходу в міністерські крісла партійних висуванців, покликаних відпрацьовувати своє призначення під час передвиборної кампанії, їм противагою послужать президентські люди, наділені серйозними бюрократичними повноваженнями, — держсекретарі. Але в чистому вигляді експеримент не вдався. Численні партії влади в окремих випадках продавили і своїх міністрів, і своїх же держсекретарів. Відтак у Кабміні опинилися дві збірні, які не мають чіткого вододілу, тож неспроможні виконати відведену схемою функцію.

Інститут держсекретарів не спрацював як противага, не особливо він був потрібен і як усевидюще око. Не можна сказати, що він відмер остаточно. Можна лише стверджувати, що актуальна потреба в ньому відпала, про що свідчить указ Президента про урізання держсекретарських повноважень. Тим часом наявність цього інституту не додала стійкості прем’єр-міністру. Не дозволило сформуватися його стійкому й адекватному повноваженням впливу ще одне явище — президентський фаворитизм. На посаду прем’єр-міністра Анатолій Кінах прийшов уже при чинному віце-прем’єрі Олегу Дубині. Симпатія Президента до Олега Вікторовича простежується з часів перебування Дубини директором Алчевського металургійного комбінату. Президент особисто затверджував його переведення на «Криворіжсталь». І згодом підтримував усі починання Дубини. До речі, незважаючи те, що молодий директор дозволяв собі інколи виявляти непослух навіть у принципових питаннях. Приміром, попри чітке телефонне розпорядження, він перераховував наперед гроші на рахунок енергоринку. Що було вигідно підприємству й водночас дозволяло Юлії Тимошенко, яка обіймала посаду віце-прем’єра з питань ПЕК, говорити про підвищення відсотка грошових платежів.

Нам уже доводилося писати, що в Олегу Дубині Леонід Кучма бачив себе — молодого директора: жорсткого, вимогливого, але водночас політично незграбного. Кінах був не в змозі вплинути на зв’язку Кучма—Дубина. У міру того як Президент втрачав і так слабкий інтерес до особистості прем’єр-міністра і дратувався з того, що рейтинг довіри до прем’єра вдвічі перевищував президентський, зростала прихильність Л.Кучми до першого віце. Дубина практично ніколи не був об’єктом публічної критики Президентом. Водночас Кінаху довелося переживати безліч неприємних моментів, пов’язаних із публічними висловлюваннями невдоволення на його адресу.

Олег Вікторович бере участь у багатьох поїздках по країні в компанії з Леонідом Даниловичем. Саме він при живому прем’єрі указом Президента очолює групу з розробки економічної стратегії України. Саме він із перших вуст одержує карт-бланш на формування команди. З його особистою участю посаду міністра енергетики одержує Віталій Гайдук, у крісло міністра фінансів сідає Ігор Юшко. Досить симптоматичний процес звільнення голови НАК «Нафтогаз» Вадима Копилова. Відомо, що енергетичного господаря країни свого часу на цю посаду пролобіював Микола Азаров. З перших днів Копилов намагався відгородити себе від будь-якого впливу Олега Дубини. Проте в господарстві першого віце-прем’єра, відповідального за ПЕК, НАК є одним із найсерйозніших інструментів. Пан Копилов, за чутками, кожне розпорядження першого віце-прем’єра намагався погоджувати з главою податкової адміністрації. Відтак — за два тижні до відставки на пропозицію Олега Дубини Президент провів співбесіду з директором Кременчуцького НПЗ Юрієм Бойком. Заступництво Миколи Яновича Копилова не врятувало. Указом Президента ще одну кадрову кандидатуру першого віце-прем’єра було затверджено. Юрій Бойко очолив НАК «Нафтогаз».

Чому ж, власне, Президент, попри існуючі сантименти, так явно підтримує Олега Дубину? Треба гадати, відповідь полягає в тому, що Дубина не є ставлеником жодної з груп, які мають далекоглядні політичні амбіції. У першого віце можуть бути свої маленькі симпатії, але майбутній прем’єр не повинен бути залежним від тих, хто прагне одержати контрольний пакет впливу в країні. Не на словах, а справами перший віце-прем’єр доводить Президенту свою політичну незаангажованість. Ось лише стислий перелік свідчень цього: свого часу саме він відіграв вирішальну роль у тому, що Президент наклав вето на альтернативний, ухвалений у часи Тимошенко та Ющенка, Закон про енергоринок. Нагадаємо, що президентського вето вдостоїлося дітище лобістських зусиль СДПУ(о). Очевидно, Дубина був однією з серйозних перешкод на шляху кадрів СДПУ(о) до посад в секторі управління енергетикою, що цікавили партію. Не отримав згоди першого віце-прем’єра і Віктор Пінчук, який намагався домогтися пільгових тарифів на електроенергію для Запорізького алюмінієвого. Не можуть пробити опору Дубини в боротьбі за «Укрнафту» тримачі консолідованого блокуючого пакета, серед яких є впливова структура — Приватбанк. Серйозних збитків фінансовим ресурсам Донецька Дубина заподіяв, припинивши експорт газу, що давав клану, за плітками, до десяти мільйонів доларів доходу на місяць. На першу вимогу Президента й без зайвих питань перший віце не зважив на прохання Андрія Деркача та позбувся у своему апараті кадрів, які асоціювалися з діяльністю колишнього глави СБУ та його сина.

Одне слово, інколи обстоюючи власні погляди, інколи прагнучи зміцнити довіру Президента, Олег Вікторович наживає собі чимало недругів. Але впливових прибічників він також заводить. Швидше, навіть не так, оскільки знаходять його вони, а не він, зосереджений на главі держави й залежний від нього у кар’єрному зростанні.

Чіткий президентський орієнтир на прем’єрство Олега Дубини не міг не помітити Володимир Литвин. Тріщина між ним та Кінахом ставала дедалі ширшою, чому, безумовно, сприяли невпинні реляції СДПУ(о) на адресу чинного прем’єра. Зустрічі Литвина і Дубини стали регулярними. Одним із результатів тривалих теплих розмов стала заява Президента про відпустку членів Кабміну, які беруть участь у виборах. У цій ситуації частину ресурсу втратила б СДПУ(о), Дубина очолив би Кабмін і адміністрація Президента, яка завжди була тіньовим урядом, отримала б прямі, як рейки, важелі впливу на ресурси виконавчої влади (на користь одного блоку, ясна річ). Чи буде реалізовано цей план, сьогодні з упевненістю сказати не можна. Міністри, які йдуть на вибори у партійних списках «За єдину Україну», «зелених» та СДПУ(о), у принципі чекають останньої відмашки з валізами в руках.

З прем’єром — складніше. Легка паніка, відчутна в лавах блоку влади, передусім пов’язана з відсутністю запланованого зростання рейтингу. Позбавити прем’єра, якого безумовно підтримує 13% населення, ефіру, відмовитися від передвиборного висвітлення його діяльності — означає вирвати без особливої на те потреби кусок м’яса зі слабкого піару п’ятитілого блоку. Та й не завжди посвячені в тонкощі київських альянсів регіони, вони можуть із належною увагою ставитися до розпоряджень виконуючого обов’язки. Вже після свого «відпусткового» виступу Президент, радячись із лідерами «Єди», висловився за збереження прем’єра на посаді, перенісши локомотивно-організаційні функції щодо проведення кампанії блоку на Володимира Литвина.

Остаточні крапки над «і» розставлено під час п’ятничної зустрічі Кінаха й Кучми. У зв’язку з пообіднім часом її проведення, ми не змогли повідомити вам про її результати. Хоча насправді не дуже принципово: піде Кінах у відпустку чи ні. На стосунки у трикутнику Кучма—Дубина—Кінах вплинути це вже не зможе. Схоже, що Анатолій Кирилович не вписується в план робіт, намічений Леонідом Кучмою до 2004 року. Чи стане, хай навіть на певний період, важливою фігурою в реалізації президентських планів Олег Дубина, сьогодні достеменно невідомо. Але на користь такого рішення Президента говорить багато що.

Приміром, Президенту треба буде вирішити питання з проведенням кандидатури Олега Дубини через парламент. І, намагаючись зрозуміти, як це робитиме Президент, якщо дійде остаточного рішення, варто спробувати зазирнути в майбутнє й уявити можливий розвиток подій. Цілком очевидно, що формування парламентської більшості, незалежно від кількості місць, узятих тими чи тими суб’єктами виборів, відбуватиметься навколо фракції «За єдину Україну!». Якби вибори проходили 2003 року, то можна було б сміливо говорити про створення більшості навколо найімовірніших кандидатів на посаду Президента. Приміром, навколо Симоненка або Ющенка, або Медведчука. Але за два з половиною роки до виборів ніхто такого нахабства собі не дозволить. «За ЄдУ!» — плацдарм Президента в парламенті. Дехто з тих, хто пройде під чужими прапорами чи брендами, вже перетнувши межу парламенту, опиниться у цій фракції. Потраплять туди й випадкові депутати, які пройдуть у парламент без адміністративних чи опозиційних «милиць». Далеко за прикладом ходити не треба. Пригадаймо 5,6%, видушених з електорату 1998 року Народно-демократичною партією Пустовойтенка. У фракції ж НДП виявилося 95 осіб. Ось і зараз усі охочі взяти участь у поділі портфелів постараються приєднатися до фракції «За ЄдУ!» Адже занадто багато стоятиме на кону: усі парламентські портфелі, включно з президією, весь Кабінет, включно з прем’єром. Швидше за все, серед виставлених «лотів» буде крісло глави податкової адміністрації, генерального прокурора, голови фонду Держмайна. Цілком можливо, що в пакеті розігруватиметься Нацрада з телебачення й радіомовлення, а також спостережна рада Нацбанку.

Настільки грандіозне за своїми масштабами владне переселення нікого з серйозних політичних гравців не залишить байдужим. Та ось чи всі зможуть стати учасниками поділу? Відомо, що за мету блокові «За єдину Україну!» Президент визначив формування більшості у Верховній Раді за рахунок альянсу з «зеленими» та «Жінками за майбутнє». У разі реалізації цього плану все перераховане вище було б розділене між цими силами. Певна річ, із урахуванням пропозицій Президента і його беззастережного права на вето. Для Леоніда Кучми за два з половиною роки до президентських виборів важливо забезпечити умови особистого контролю над ситуацією. Розсадити у керівні крісла представників пропрезидентських партій, які здатні домовитися між собою тільки за його особистої участі, — вірний засіб досягнення цілі. Є очевидним перевірений принцип, що використовується протягом майже восьми років — розлучай і владарюй.

Але вже сьогодні ясно, що мрії збутися не судилося. Початкова рознарядка губернаторам була недосяжною — 40%. Нині планка опустилася до 25%. Сьогодні Валерій Пустовойтенко заявляє, що соціологи занижують рейтинг блоку «За єдину Україну!». «Я знаю, що рейтинг блоку насправді набагато вищий. Я можу з упевненістю сказати, що він набере більше відсотків, ніж інші блоки та партії. Це буде зроблено обов’язково, і буде обов’язково створено більшість у парламенті».

Проте ні про які 25% мови немає. Навіть найбільш глибоко інтегровані в штабні процеси «заєдисти» були б щасливі побачити на табло Центрвиборчкому навпроти свого блока цифру «12». Скептики, які знають ситуацію в регіонах і старанність губернаторів, котрі знаходять час витерти піт із чола, вважають, що коли партія влади візьме 7—8%, це буде для неї дуже добре. Російські спостерігачі, близькі до Кремля, але далекі від Павловського, порівнюють блок «За єдину Україну!» не з «единством», на яке «заєда» хотіла б бути схожою, а з черномирдінським НДР. Та сама поспішність при створенні, та сама бездарність в агітації, майже такий самий прем’єр біля керма.

І все-таки повторимося. Скільки не набере блок влади у березні, у квітні він стане ниткою, на яку почне нанизуватися більшість. Приміром, блок одержить 12% (сьогодні їхній рейтинг коливається від 4 до 5 відсотків). Це, за сприятливого бонусу, — близько 50 мандатів. За прогнозами тверезомислячої частини штабу, під прапорами блоку пройде до 60 мажоритарників. У сумі — 110 депутатів. Нехай по 6% візьмуть «зелені» й «жінки». Це ще плюс 50 (за умови, що обидві партії кількох людей проведуть по мажоритарних округах). Разом — 160. Складно підрахувати кількість рекрутованих «випадкових» народних обранців, які збігатимуться на поділ портфелів або просто скуповуватимуться на цей період. Плюс перебіжчики з «Нашої України». У кожному разі, число легіона не дотягне до 226. Проте зупиниться не дуже далеко від заповітної позначки. З ким Президент дозволить створити альянс? З «Демократичним союзом»? З «Нашою Україною»? З соціал-демократами? Кого з них буде допущено до поділу влади у країні? Кожне з цих політичних об’єднань упевнене у своїй затребуваності. Але ж Президент може вчинити значно хитріше. Він може домовитися з комуністами. Саме так і сталося в російській Думі, коли «Единство» із Зюгановим поділили між собою практично всі думські портфелі. Чому б укотре не повторити російський досвід? Чи багато комуністам треба: посада першого віце-спікера і шість-сім комітетів Верховної Ради. Та й потім — хіба мало не ключових посад у Кабміні, які й віддати не жаль? Одне слово, якщо Леонід Кучма спробує створити системну й керовану більшість, то в деяких партій, блоків (навіть не антипрезидентського спрямування) є шанс після всіх перипетій передвиборної боротьби одержати статус статиста з мандатом. Хто потрапить у немилість? Кому поталанить? Сьогодні важко судити. Занадто багато складових у президентського рішення, занадто важливий емоційний чинник, прорахувати який дуже складно. І все-таки тим, хто розпочав боротьбу не тільки за парламентські крісла, а й за право, сидячи в цих кріслах, розставляти фігури в інших владних площинах, варто міцно подумати про варіанти поведінки у разі реалізації президентського плану і прямої загрози випадання з обойми. Багато залежатиме й від того, з якого кінця Президент підійде до переговорного процесу, що зробить точкою відліку, починаючи численні консультації щодо заповнення згаданих нами вакансій. Не виключено, що такою точкою відліку стане постать майбутнього прем’єр-міністра. Це, до речі, може вплинути на благословенний Президентом перелік фракцій, що створюватимуть більшість.

До речі, ще торік у травні комуністи заявляли про свою готовність підтримати кандидатуру Олега Дубини на посаду прем’єра. Зазначу, що Олегу Вікторовичу вдалося й донині зберегти добрі відносини з КПУ. Правда, непогані вони в нього і з «Нашою Україною». Вже їхніх голосів із верхом вистачило б для того, аби створити більшість на час поділу влади. Правда, і кадрових амбіцій у них побільше, ніж у комуністів. Щоб свої голоси за Дубину віддали есдеки, знадобиться величезна кількість портфельних поступок з боку засновників-батьків — фундаторів майбутньої більшості.

Утім, так чи інакше, але розстановку сил у парламенті, яка вже сьогодні набирає контурів, не варто вважати остаточною. На цей орган чекає як мінімум чотири переформатування. Ризикнемо припустити, що перший етап структуризації пройде за вищеописаною схемою. Проте вже наступної осені після поділу всіх портфелів і одержання посадових дивідендів на головну пропрезидентську фракцію чекають серйозні випробування. Пустовойтенка, Тигипка і людей Ахметова в одній упряжці втримати зможе лише прагнення не допустити ще більш чужих їм політиків до поділу владного пирога. Фракція «За єдину Україну!» приречена на розкол. Непрості дні чекають і на різношерсту конструкцію Віктора Ющенка. Не все так гладко в «зелених». Одне слово, до зими парламент цілком може ввійти у смугу роздрібнення й усобиць. Час масової роздробленості й ситуативної більшості плавно перейде в процес інтеграції навколо ймовірних кандидатів у Президенти. І, нарешті, після виборів нового глави держави парламент переживе ще один внутрішній переділ сфер впливу. Але цей розклад уже залежатиме від того, кому вдасться «круто поставити себе на районі».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво