Вибір президента

Поділитися
Докрадаючи, ховаючи кінці у воду, виводячи фінанси на закордонні рахунки, заднім числом узаконююч...

Докрадаючи, ховаючи кінці у воду, виводячи фінанси на закордонні рахунки, заднім числом узаконюючи приватизаційні угоди, проводячи багатомільйонні взаємозаліки у ПЕК, штампуючи кадрові укази, знищуючи інформацію у комп’ютерах держустанов і спалюючи компрометуючі фоліанти, стара влада відходить. Такий відступ із кулуарними боями принаймні ставить перед новою владою перше конкретне завдання: провести ревізію всіх рішень, прийнятих державними органами після 1 листопада 2004 року.

Водночас зрозуміло, що новій владі, й насамперед уряду, доведеться вирішувати завдання складніші та масштабніші. Нестор Шуфрич завдяки своїй невтомності не лише дав можливість старій команді спробувати замести сліди, новій команді — кілька днів постояти на лижах, а й відвернув увагу суспільства від очевидного факту: Віктор Ющенко збився з темпу. За великим рахунком, ще до першого туру виборів виборці мали б почути від кандидата його чіткі уявлення про склад майбутнього уряду, від імені прем’єр-міністра і до прізвищ керівників головних міністерств та відомств. Проте Україна — ще не настільки демократично-технологічна країна, а крім того, досить строкатий склад коаліції «Сила народу», швидше за все, не пережив би на тлі виборчої кампанії випробування битвою амбіцій. Тому кадрове мовчання Ющенка на тому етапі може бути виправданим. Тепер же, коли ведмедя вбито і з цією перемогою Ющенка офіційно не привітали тільки Путін та Буш; коли в кожній квартирі, зібравшись після роботи, люди обговорюють імена кандидатів на посаду прем’єра; коли Захід і Схід з інтонацією Кіси Вороб’янінова звертаються до нового президента: «Ну!?» — Віктор Андрійович явно не поспішає внести ясність щодо кадрового складу нової влади.

Теоретично, у глави коаліції «Сила народу» було вдосталь часу для прийняття рішення про те, хто саме втілюватиме в життя його план дій «10 кроків назустріч людям». З огляду на існуючі домовленості про квоту в майбутньому Кабінеті соціалістів і бютівців, Віктор Андрійович знав, які посади залишаються за його політичною силою. І вже тим більше саме він мав визначитися з кандидатом на посаду прем’єра. Оскільки найсерйозніший проміжний фініш оцінки його роботи на президентській посаді — це парламентські вибори 2006 року, Ющенко не може не розуміти, що в такій ситуації дорогий не те що кожен місяць, а кожен день. Адже втрата темпу тепер за певних обставин може перетворитися на втрату реальної влади 2006 року. Більше того, відомо, що Ющенко схильний до тривалого, філософського процесу прийняття рішень: він довго вирішував, іти йому в президенти чи ні, він досить довго визначався з тим, чи бути і якою бути «Нашій Україні», він прірву часу витратив на питання, чи переходити йому в опозицію і до якої міри в неї переходити. Кадрові рішення Ющенко також приймає нешвидко. Чого вартий лише процес звільнення Романа Безсмертного з посади керівника кампанії! Це стиль, який у нинішній іпостасі Ющенко за будь-яких обставин собі дозволити не може. Пауза, яку він узяв для оголошення імені прем’єра, з одного боку, звісно, дала йому можливість подивитися, наскільки неперебірливі у виборі засобів ті чи інші претенденти. І, до речі, під час політичної боротьби, спостерігати за якою у ЗМІ, і насамперед на «5 каналі», змогли багато громадян, деякі кандидати, котрі мали пріоритетний номер у списку Ющенка, втратили чимало очок, у зв’язку з чим їх здобули кандидати інші. Але це так, до речі. З іншого ж боку, пауза, взята Ющенком, дала підстави декому вирішити, що на Президента можна чинити кадровий тиск. І ось уже очолювані Кінахом Партія підприємців та Союз роботодавців вимагають від Ющенка призначити свого лідера прем’єром, УНП Юрія Костенка публічно переконує Ющенка в тому, що прем’єрської посади достойний саме їхній лідер, СПУ розсилає прес-релізи про Мороза як єдиного можливого прем’єра. Дніпропетровська обласна рада пропонує на посаду губернатора Швеця, луганські депутати — Єфремова тощо, тощо. Самі ж кандидати на посаду прем’єра отримали вдосталь часу, не лише щоб представити свої програми, а й щоб публічно охаяти «кабінетного вченого», «представника великого бізнесу», «нев’їзного до Росії кандидата» тощо.

На сьогодні існує, як мінімум, три списки майбутнього Кабміну, що їх укладають начебто від імені Ющенка уповноважені й не дуже політики, а також самі кандидати. Щонайменше, дві сотні депутатів, контактуючи з тими чи іншими центрами боротьби, мають запевнення в отриманні посад у майбутньому Кабінеті. Амбіції всіх, певна річ, задоволені не будуть, що, безперечно, залишить осад у душах народних обранців, із якими, до речі, майбутньому Президентові доведеться тісно співпрацювати, аби законодавчо забезпечити реалізацію передвиборної програми. Примітно, що в цих списках фігурують претенденти і на посади, які є виключно номенклатурою Президента: підбираються кандидати на МЗС, Міністерство оборони, податкову адміністрацію, СБУ, прокуратуру, Фонд держмайна.

Олександр Зінченко, глава виборчої кампанії Віктора Ющенка, а також Анатолій Кінах заявляють, що досі обговорюються принципи роботи майбутнього Кабінету та завдання, які він має вирішувати. Дивно. Насправді завдання мали б бути чітко визначені 4 липня, коли розпочиналася кампанія і кандидат у президенти реєстрував у ЦВК свою передвиборну програму, а обговорення принципів мало б бути завершене, щонайпізніше, у день оголошення про створення коаліції «Сила народу». Втім, ці принципи відомі, і Ющенко їх уже оголосив: нові обличчя, розмежування влади та бізнесу, залучення представників різних політичних сил, соціальна спрямованість, відкритість і прозорість, пріоритет національних інтересів і т.ін.

Така заява — це, швидше за все, спроба приховати нездатність членів команди домовитися між собою. До речі, деякі спостерігачі пояснюють узяту Віктором Андрійовичем паузу тим, що він вирішив дати можливість членам команди самим домовитися між собою, а водночас — і можливість переконатися, що це неможливо без утручання вищої сили, тобто його особисто. Може, це й так. Однак не зрозуміло, чому Ющенко, заявивши 5 січня, що ім’я нового прем’єра буде відоме через кілька днів, ще й 14 січня це ім’я не назвав. Адже, теоретично, відразу після третього туру Віктор Андрійович, відбуваючи на відпочинок, міг зробити заяву такого змісту: «Я доручаю майбутньому прем’єр-міністру Василю Пупкіну вести переговори з союзниками, згідно з раніше обговореними квотами, про склад майбутнього уряду, включно з вакансіями губернаторів». Але такої заяви не було зроблено. Натомість було створено робочу групу на чолі з Олександром Зінченком, а потенційним кандидатам — запропоновано дійти згоди. Проте, наскільки можна судити, кандидати остаточної згоди не дійшли, як, утім, і робоча група не привела принципів формування уряду у відповідність до принципів Ющенка, задекларованих під час президентської кампанії.

Олександр Зінченко та Петро Порошенко висувають тезу про те, що нова влада не ставить за мету «разрушить все до основания, а затем…» Такою тезою м’яко пояснюється необхідність присутності в уряді, приміром, Миколи Азарова або збереження на невизначений термін біля керма генпрокуратури Святослава Піскуна. Однак цілком очевидно, і ця очевидність випливає з багатьох заяв самого Ющенка, що перші особи на міністерських і губернаторських посадах не можуть представляти стару владу. Може йтися про збереження місць за низкою заступників міністрів та віце-губернаторів, якщо їхню роботу визнають професійною і порядною. Стосовно ж перших осіб неминуче постане запитання: чому ці люди, усвідомлюючи участь виконавчої влади у фальсифікації виборів, не відмежувалися від усього, що коїлося, не подали заяв про відставку, а під завісу вирішили «списати гірку», вийшовши на сцену Майдану або передаючи інформацію про те, що діялося у стані Януковича?

Є підстави вважати, що Ющенко розуміє цю проблему. Але, з іншого боку, він також усвідомлює, що серед людей, котрі нерозривно асоціюються зі старою владою, є чимало професіоналів, досвід і знання яких можуть бути по-різному використані владою новою. І форму для цього він, безперечно, шукає. Проте, швидше за все, автоматичне перепризначення на посаді виключає.

Водночас перед Віктором Андрійовичем стоїть іще одне досить серйозне завдання: забезпечення кадрового балансу між урядом та парламентом. Річ у тому, що основні претенденти на посади в Кабінеті, включно з губернаторськими вакансіями, — народні депутати. І не просто народні депутати, а найяскравіші представники «Нашої України», БЮТу та соціалістів, а також тих нечисленних політичних сил, які на завершальному етапі підтримали «Силу народу». І якщо уявити, що від соціалістів у виконавчу владу підуть Луценко, Вінський, Шибко, Ніколаєнко, Семенюк, із БЮТу — Тимошенко й Турчинов, із НДП — Шевчук, із «Нашої України» — Порошенко, Пинзеник, Рибачук, Тарасюк, Костенко, Мартиненко, Третьяков, Безсмертний, Філенко, Стецьків, Морозов, Білозір, Єхануров, Качур, Червоненко, Олійник тощо, — хто в лавці залишиться? Хто забезпечуватиме законодавчо стратегію Президента й інтереси коаліції у Верховній Раді? Крім того, слід усвідомлювати, що на звільнені місця за списками прийдуть нові люди, а ці партії та блоки не надто вимогливо ставилися до непрохідної частини списку, і самі депутати образно кажуть, що далі у списках ледве чи не їхні водії. Тому «депутатський призов» у виконавчу владу та президентську вертикаль може серйозно ослабити парламент, і насамперед — сили коаліції. Про це також слід думати.

Крім того, вихід яскравих депутатів створить у перспективі ще одну проблему: хто від імені «Нашої України» (незалежно від того, буде вона партією чи блоком) вестиме передвиборну агітацію на виборах-2006 — Червоній, Кармазін, Танюк, Манчуленко? А від БЮТу або партії «Батьківщина» — Білорус, Шкіль? А кампанію Мороза без Луценка уявляєте? Отож-бо й воно. І за цих обставин, якщо в агітації візьме участь депутатський цвіт, який піде в уряд, опозиція скористається кожним, навіть наймікроскопічнішим, приводом для того, щоб звинуватити нову владу у використанні адмінресурсу на парламентських виборах. Полетів державним літаком — адмінресурс, поїхав на зустріч у державтомобілі — адмінресурс, провів зустріч із виборцями, не взявши відпустки, — адмінресурс і далі за текстом.

Отже, Ющенко, моделюючи кадровий склад майбутнього Кабміну, напружено міркує над тим, який відсоток в уряді має складатися з абсолютно нових осіб, котрі не були б причетними до депутатської роботи. Який відсоток осіб у Кабінеті може бути з нових-старих персонажів, як, скажімо, тих, котрі в різний час були при владі, а останнім часом опинилися в опозиції, і який відсоток ключових народних депутатів може піти в Кабмін. При цьому задачку слід розв’язати так, щоб уряд міг працювати ефективно, але не менш ефективно змогла б працювати парламентська більшість, яка муситиме протистояти загартованим у парламентських інтригах комуністам, регіоналам та соціал-демократам об’єднаним.

У загальних рисах окресливши проблеми з кадровим складом уряду, перейдемо до майбутнього керівництва Кабміну. У вирішенні цього питання Ющенко міг піти двома шляхами, кожен із яких має свої плюси, як суб’єктивні, так і об’єктивні, і такі самі мінуси. Шлях перший — призначення сильного прем’єра. Шлях другий — призначення технічного прем’єра. З наявних кандидатур до першої категорії, безперечно, належать Петро Порошенко та Юлія Тимошенко. До цієї категорії хтось, можливо, міг би зарахувати Кінаха та Мороза. Але Кінах прем’єром уже був, а Мороз ним не буде. Тому коротко зосередимося на двох основних претендентах у цій номінації.

Отже, Петро Порошенко. Особисто для мене він став відкриттям. Масштабна особистість. Порошенко, безперечно, має безліч рис, здатних зробити претендента ефективним і сильним прем’єром. Якщо порівнювати його з попередніми главами уряду, то можна сказати, що він: на відміну від прем’єра Кучми, знає, що таке НАТО й англійська мова; на відміну від Марчука, добре розуміється на економіці; на відміну від Кінаха, самостійний; на відміну від Ющенка, надзвичайно енергійний і заповзятливий. Кажуть, що весь цей час він лягав спати не раніше третьої години ночі й на роботі з’являвся о восьмій ранку. На відміну від Пустовойтенка, він уміє говорити «ні» керівництву і домагатися перегляду узгоджених без його згоди рішень. На відміну від Януковича, Порошенко розумний.

У принципі, він має уявлення про те, яка роль відводиться Кабінету й на вирішенні яких першочергових завдань, з урахуванням 2006 року, слід зосередитися. Порошенко не менш енергійний і наполегливий, ніж Тимошенко, але, на відміну від Юлії Володимирівни, арм-рестлінг — не його вид спорту. Він не любить відкритих конфліктів і для досягнення своєї мети використовує набагато ширший набір політичних інструментів, ніж натиск і чарівливість. На відміну від своєї прямої конкурентки, Порошенко міцно стоїть ногами на землі, не схильний переносити в життя уявлення про нього, нав’язані американськими бойовиками про глобальні змови й інтриги спецслужб.

Порошенко чимало зробив для ведення виборчої кампанії Віктора Ющенка. Були, безумовно, й проколи, що стосувалися його безпосередньо, як, наприклад, збір протоколів дільничних комісій при альтернативному підрахунку голосів, юридичне забезпечення, яке він курирував, та й до виклику Ющенка в ЦВК у ніч горезвісної бійки був причетний не лише Зінченко... І, попри це, ККД його діяльності був одним із найвищих. І саме тут починаються проблеми Петра Олексійовича як кандидата на посаду прем’єра. У Ющенка є підстави вважати, що всі бізнесмени, котрі брали участь у його виборчій кампанії і входили до коаліції «Сила народу», за великим рахунком, не повинні мати якихось зобов’язань перед Віктором Андрійовичем. Занадто багато вони вклали в його перемогу, занадто багато коштів, нервів, бізнесових збитків, упущених вигод, посаджених владою співробітників. Бізнесмени, які пройшли під його прапором у парламент, у команді Ющенка «оплатили» рахунки, витримавши безпрецедентний тиск влади за час президентської кампанії. Якби не 2006 рік, можна було б узагалі припустити, що ніхто нікому нічого не винен і ніхто ні з ким не пов’язаний. Порошенко з тих, хто передусім претендує на самостійну гру. Ющенко, безперечно, це відзначає. Крім того, відомо, що Порошенко має досить тісні стосунки з Литвином. І якщо сьогодні майбутній президент має мільйони гектарів політичного поля, то тандем Порошенко — прем’єр, Литвин — спікер може обмежити можливості президентської гри до наділу площею у п’ять радянських соток. Оскільки Литвин серед тих, хто залишився на політичному олімпі після відходу Кучми та Медведчука, безперечно, є головним гравцем у бісер. Його вчителями гри на паркеті були Гуренко, Курас і сам Кучма. Порошенко — учень не менш здібний, до того ж із міцним потенціалом. Цей альянс, безперечно, непокоїть Ющенка.

Заслуговує на увагу і принцип, за яким Петро Олексійович підходить до добору кадрів. Вочевидь, він — один із тих сильних політиків, які воліють мати слабке, слухняне й старанне оточення. Звідси і розмови про залучення Азарова, який, поза сумнівом, буде щасливий покірно виконати будь-яке доручення прем’єра Порошенка. Звідси лобіювання на РНБОУ Зінченка, якого, до речі, Порошенко привів на посаду глави виборчої кампанії. Звідси готовність тримати на посаді генпрокурора прозрілого та слухняного Піскуна. Звідси прагнення залучити до складу Кабміну максимальну кількість депутатів-бізнесменів, із якими можна буде проводити взаємозалік інтересів.

Призначення Порошенка на посаду прем’єра з нетерпінням очікує опозиція. По-перше, тому що це стане порушенням принципів, задекларованих Ющенком, — про поділ бізнесу та влади. По-друге, в опозиції впевнені, що Порошенко буде занадто хорошою мішенню, оскільки не втримається від певних спокус, які відкриваються у зв’язку з набуттям серйозних повноважень прем’єра. В опозиції впевнені, що Порошенко, та й узагалі бізнесмени, причетні до Ющенка, потрапивши в уряд, невдовзі кинуться заліковувати практично смертельні фінансові рани, заподіяні владою Кучми за час минулих парламентської і президентської кампаній. По-людськи цих осіб можна зрозуміти. Влада поводилася з ними не те що несправедливо, а злочинно. Але є й інший момент. Мільйони голосували не за це, і в разі можливих публічних скандалів, які з першого ж приводу, хай ти навіть будеш тричі благонадійним, опозиція забезпечить, — рейтинг політичної сили Ющенка може бути різко підломлений, оскільки не за те боролися.

Безперечно, не все так чорно-біло. Приміром, бізнесмени з «НУ», які належать до оточення Порошенка як претендента на прем’єрську посаду, налаштовані відновити справедливість із тих питань, за перелік яких Ахметов, Пінчук, Ярославський та Медведчук віддали б багато. Корекція приватизаційних рішень, безперечно, в разі підведення під неї юридичної основи, може стати однією з фішок майбутнього уряду. Частково вона необхідна сама по собі. Водночас, якщо економічна політика не буде ефективною, що загрожуватиме втратою голосів на парламентських виборах, розкуркулювання одіозних постатей, а такі є не лише на загальноукраїнському, а й на обласних і навіть районних рівнях, стане основою боротьби за залучення голосів. І тоді в Петра Порошенка-прем’єра виникнуть серйозні проблеми з Володимиром Литвином, чия фракція, як острів, уже сьогодні розростається «загиблими кораблями» депутатів із прокучмівської більшості. Саме ці депутати шукатимуть захисту у спікера, тоді як у ряду прихильників Ющенка будуть прямо протилежні цілі. Одне слово, будь-які сьогоднішні альянси, включно з альянсом Порошенка та Литвина, мають бути перевірені спільною роботою. А відомо — ніщо так не роз’єднує, як вона.

З іншого боку, Петро Олексійович і Володимир Михайлович потрібні один одному. Вони обидва зацікавлені у збереженні за собою посад після парламентських виборів і втілення в життя реформи Конституції. Для цього їм необхідно зберігати баланс у відносинах. Ющенко повинен буде знайти в цій ситуації своє місце. Чи виявиться воно чільним, покаже черга у трьох приймальнях. Де вона буде більшою і презентабельнішою, там і приймаються головні рішення.

Майбутньому президенту взагалі варто замислитися над тим, що до сьогодні ніхто не може дати відповідь на запитання, чи є він центральною і головною політичною силою у країні. Українська політична еліта ніби завмерла в очікуванні. Фракція Литвина росте як з води. Але мені невідомо, щоб черга депутатів, які рятуються і прагнуть звільнитися з-під гніту Медведчука та Кучми, стояла у фракції «Наша Україна», Соцпартії або БЮТу. Щодня спікер розпочинає засідання з того, що з фракцій екс-більшості виходять люди. Але вони чомусь не поспішають приєднатися до переможців. Вони або ховаються в рукавичку Литвина, або поповнюють вичікувальне болото, яке, боючись помилитися, уважно спостерігає за тим, хто в цій країні виявиться силою: Ющенко? Литвин? Прем’єр? Відповідь на це запитання має дати особисто Ющенко своїми особистими рішеннями та діями. Якщо рішення й надалі прийматимуться у тому ж темпі, що й стосовно уряду, народ потягнеться до інших приймалень та фракцій. Це жорстока гра, і помилки в ній не прощаються. Гавела в Україні може оцінити народ, але не еліта, що звикла до виразної жорсткості епохи Кучми. Саме тому Ющенкові потрібен енергійний прем’єр, здатний забезпечити баланс популярних та непопулярних кроків і ефективність виконавчої влади. Порошенко із зашитими кишенями може впоратися з цим завданням. Питання в тому, чи вважатиме Ющенко за можливе, з огляду на всі нюанси, довірити йому його виконання.

У принципі все сказане в останньому абзаці стосується і Юлії Тимошенко. Але у Юлії Володимирівни своя специфіка. Підписуючи під час передвиборної кампанії союзницький договір між БЮТ і «Нашою Україною», обидва лідери окрім публічно оголошеного скріпили підписами і якийсь таємний протокол. Він існує й у цьому немає жодних сумнівів. У ньому чітко записано, що Ющенко зобов’язується внести кандидатуру Тимошенко в парламент і забезпечити 100-відсоткове голосування фракції «Наша Україна» на підтримку її прем’єрства. За ідеєю, не зробивши цього, Ющенко порушить свої обіцянки. Задля справедливості можна сказати, що і Тимошенко не зовсім стримала свої обіцянки перед Ющенком. Під час кампанії, особливо перед першим туром, вона працювала на знос, проводила по шість мітингів на день. Тижнями моталася по регіонах і в результаті просто сповзала по стінці від утоми. Але водночас забезпечити пристойний результат у регіонах, за які вона відповідала, а це серед інших Дніпропетровськ, Донецьк і Луганськ, їй не вдалося. Але це до слова. Насправді є думка, що Віктор Андрійович під час підписання протоколу філософськи ставився до перспектив прем’єрства Тимошенко. Юлія Володимирівна — політик розумний, вона це розуміла і розуміє зараз. Тому вона, по-перше, у публічному плані від кампанії Ющенка взяла максимум. Дзвінкою високою нотою в її роботі на себе став Майдан. По-друге, вона знає про проблему Кремля, котрий дуже специфічно ставиться до Ющенка, у зв’язку з чим надзвичайно важливо, щоб майбутній прем’єр міг ефективно працювати з Москвою, оскільки цього вимагає передусім економіка країни. Тимошенко явно не відноситься до переліку тих людей, котрі могли б це робити. І не тому що з Москвою не може працювати вона (у неї в цьому питанні багатий досвід), а тому що з нею не хоче працювати та сторона. Категорично. Чим Юлія Володимирівна розлютила Путіна, мені достеменно невідомо. Вже точно не потішними, надуманими кримінальними справами, які їхня прокуратура порушила проти нашого народного депутата. Але факт залишається фактом. За непідтвердженими даними, під час півторагодинної розмови Литвина з Путіним, президент РФ висловився в тому сенсі, що ми, звісно, не збираємося впливати на ваші кадрові призначення, але якщо на чолі українського уряду стане людина, до якої є претензії російських правоохоронних органів, то, по-перше, ми повинні будемо відкликати посла для консультацій на невизначений час, а по-друге, надалі нам доведеться погоджувати графіки роботи таким чином, щоб ваш прем’єр і представники наших правоохоронних органів ніколи й ніде не перетнулися...

Одне слово, Москва — це проблема Юлії Володимирівни №1. Проблема №2 — це її самостійність. У жодної людини в цій країні не виникне ілюзії з приводу того, що Тимошенко завжди працюватиме на свій результат. Хіба що в контексті виборів-2006, у разі відмови Ющенка від партійного будівництва, вона знову зможе піти єдиним блоком із «Нашою Україною». Тоді їй доведеться враховувати, що справа, яку вона вершить на посту прем’єра, є спільною. І немає сумнівів, що Тимошенко може розподілити сили на дистанції. Проблема №3 полягає в тому, що Юлія Володимирівна — це атомна енергія. Вона може обігрівати будинки, а може стати бомбою. Причому передбачити, в якій іпостасі вона виступить завтра, а в якій післязавтра — надзвичайно складно. Тимошенко здатна працювати надзвичайно ефективно на благо країни в тому разі, якщо навколо неї вибудовано щільні рамки правил, котрі задають закон і вищестоячі гравці. Якщо ж Юлія Володимирівна отримає можливість задавати тон і створювати правила самостійно, перебуваючи на вищому щаблі виконавчої влади, то можуть виникнути проблеми. Іноді її ідеї та пропозиції бувають надзвичайно здоровими й ефективними, а іноді, м’яко кажучи, авантюристичними.

Попри всі ці проблеми, Тимошенко як союзник потрібна президенту Ющенку. Вона сильний і сміливий публічний політик, усебічно грамотний спеціаліст, котрий має досвід як комерційної, так і державної роботи. Вона може бути дуже гарним організатором і не розуміє слова «неможливо». Немає завдання, яке змусило б Тимошенко здатися. Саме її, й передусім її бояться ті, кого Ющенко називав «бандитська влада». Щоправда, саме Тимошенко перша вступила з ними в переговори, дещо вгамувавши панічні настрої в стані опонентів Ющенка, а Юлії Тимошенко це дало можливість серед іншого провести кілька годин героїчного ефіру на ТРК «Україна».

Юлія Володимирівна сподівається на прем’єрство. Але, знаючи свою працездатність і вірячи у свою яскраву зірку, вона швидше за все зможе прийняти й іншу пропозицію, наприклад, секретаря РНБОУ. На великому килимі в її кабінеті знайдеться місце багатьом, включаючи прем’єра. До речі, у цьому разі РНБОУ може повернути собі значимість часів Володимира Горбуліна. А Юлія Володимирівна отримає гідну посаду, важелі впливу на ситуацію в країні, можливість оперативного контролю за виконавчою владою і прямий доступ до президентського вуха.

Такі плюси і мінуси сильних прем’єрів. Але не можна виключати, а судячи з усього, цього не робить і Віктор Ющенко, що Кабінет міністрів очолить так званий технічний прем’єр, постать другого ешелону, яка буде государевим оком у виконавчій владі. Така людина стане, образно кажучи, представником президента в Кабінеті міністрів. Серед потенційних претендентів називають, наприклад, Віктора Пинзеника. Його не можна назвати сильним менеджером і управлінцем. Його економічні позиції для багатьох не є незаперечними, але за загальним зізнанням міцними. Але до нього у Віктора Ющенка може бути ряд запитань. По-перше, запозичення бренду «Наша Україна» партією «Реформи та порядок». По-друге, активна підтримка Пинзеником конституційної реформи, якої Ющенко не хотів. (Задля справедливості зауважимо, що Віктор Андрійович сам поставив підпис у Маріїнському палаці під пунктом про пакетне голосування. Але навіщо звинувачувати себе, коли можна за те ж саме сердитися на інших?) І, по-третє, Ющенко має змінити до себе ставлення Півдня і Сходу України. Він здатний це зробити в гуманітарному плані, а у разі ефективної роботи уряду, і в економічному. Але річ у тім, що Віктору Михайловичу свій імідж у народі не змінити, як Чубайсу в Росії. Він може зробити масу добрих справ, але синонімом своїх економічних проблем початку 90-х народ вважає прізвище Пинзеник. Це ускладнить становище Ющенка і він не може з цим не рахуватися.

Говорячи про президентські резони висування технічного прем’єра, слід згадати про одне: це має бути людина Ющенка, людина, якій Ющенко довіряє. Таких у Віктора Андрійовича дуже мало. А серед помітних постатей... Саме тому мова і йде про політика, котрий не накачав публічні м’язи, не обіймав у владі високі пости, не має власного серйозного капіталу і до цієї хвилини не проявив особливого бажання його мати. Серед одиниць, які відповідають даним вимогам, Олег Рибачук, керівник міжнародного управління Нацбанку за часів Ющенка, керівник служби прем’єр-міністра Ющенка, віце-президент Чорноморського банку торгівлі та розвитку в Салоніках, народний депутат, а під час передвиборної кампанії особа наближена до імператора — керівник офісу кандидата в президенти Віктора Ющенка. За деякою інформацією, за Олегом Борисовичем уже закріплено пост віце-прем’єра з євроінтеграції. Поряд із Тарасюком і Порошенком, він протягом останніх років вів численні міжнародні переговори Ющенка, здійснював контакти з впливовими політиками в усьому світі, проводив брифінги з дипломатами в Києві.

Що ж стосується його організаторських здібностей, то їх загалом сильними не назвеш, і це мінус Рибачука. Щоправда, і шеф йому трапився такий, що ну просто зовсім не має звички спізнюватися на зустрічі чи не являтися на них. До прем’єрства у звичному для нас вигляді, Рибачук, безумовно, не готовий. Але хто сказав, що традиції не можна змінювати? Серед сили-силенної наявних кандидатур він максимально відповідає задекларованим Ющенком принципам: Олег Борисович не має власного бізнесу, не очолює ніяких партій, не представляє інтересів жодного з кланів (чи то владних, чи то опозиційних). Він сучасний, надзвичайно товариський, чудово знає англійську мову, має численні контакти в Москві, Варшаві, Брюсселі та Вашингтоні, є улюбленцем журналістів, а головне — Ющенко йому довіряє.

У разі його висування на пост глави уряду (як і в разі висування кандидатури Олександра Зінченка, який теж серйозно розглядається як варіант технічного прем’єра), керівництво економікою та виконавчою владою в цілому здійснюватимуть сильні віце-прем’єри, серед яких теоретично можуть виявитися і Петро Порошенко, і Юлія Тимошенко. А вже справа государевого ока встежити за тим, щоб ці найсильніші віце-прем’єри не робили від державних інтересів кроків у бік і не стрибали на місці, даючи опозиції привід розцінювати це як провокацію.

От, власне, і всі варіанти вирішення прем’єрського питання Віктором Ющенком, які спадають на думку відповідно до зібраної інформації. Ясно одне, Віктор Андрійович мусить змінити темп прийняття рішень, визначитися з розподілом між усіма гілками влади не занадто багатого кадрового ресурсу, позначити пріоритети, засукати рукави і взятися за роботу. Час минає невблаганно, корекцію бюджету спочатку планували на січень — початок лютого. Тепер вона переноситься на березень, але може затягтися і до квітня. Регіони чекають губернаторів, а з урахуванням обіцянки явити світу нові обличчя, власникам крісел у великому уряді доведеться «в’їжджати» у господарство, проводити ревізію раніше прийнятих рішень і все це, зауважу, проходитиме не на нинішньому милостивому тлі, а на тлі влади, яка оговталася після поразки і перетворилася на сильну опозицію. А результати потрібні вже завтра. Сподівання людей, котрі обрали Ющенка, надзвичайно високі. Очікування провалу команди Ющенка й у відставленої влади, і в Москві не нижчі. Успіх нової влади — це шанс не лише для України, а й для цілого ряду країн, котрі до 26 грудня не вірили, що народ може перемогти владу. А зараз уважно стежать за тим, до чого призведе ця перемога.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі