Вертикаль змістів і значень за Юрієм Павленком - Архів - dt.ua

Вертикаль змістів і значень за Юрієм Павленком

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, як, утім, і його керівник, вражає своєю відкритістю та демократичністю...

 

Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, як, утім, і його керівник, вражає своєю відкритістю та демократичністю. Ніякої тобі охорони на вході, рамок чи чогось подібного. Кабінет міністра — класичний зразок радянського оформлювального мистецтва. Про те, який рік надворі, нагадує насамперед незмінний атрибут чиновника високого рангу — портрет діючого президента на стіні. Нинішній мешканець міністерського кабінету, здається, так остаточно в ньому і не обжився. Втім... не він його будував і, загалом, не він вибирав. Для Юрія Павленка цей кабінет став ще однією сходинкою у професіональній політичній кар’єрі. Міністр — політична постать, покликана визначати пріоритети і наповнювати їх конкретним змістом і значенням залежно від того, яка політична сила перемогла і що є «цвяхом» її програми. Оскільки серед пріоритетів нинішньої влади заявлена соціальна реформа, то можливостей виявити себе у молодого амбітного політика предосить. Почати оцінювати ефективність роботи в цьому напрямі як підвідомчого йому міністерства, так і влади в цілому, за словами самого Ю.Павленка, громадськість зможе вже через рік — більшість програм розраховані до 2007 року. Критерії — кількість безпритульних, дітей-сиріт, тих, хто позбавлений батьківської опіки і потрапляє сьогодні в інтернатні заклади. Завдання номер один — домогтися, щоб якнайбільше українських дітей виховувалося в сім’ї.

Дивись, молодому міністру так добре вдасться налагодити механізм боротьби з соціальним сирітством, що не в такій вже далекій перспективі потреба в роботі міністерства відпаде сама собою, а його державні повноваження можна буде передати громадським організаціям. Хоча «пропагувати сімейні цінності» в Україні навряд чи вдасться з допомогою розпоряджень чи навіть указів президента. Принаймні сьогодні це схоже на утопію. Викоренити соціальне сирітство взагалі — завдання, на жаль, непідйомне для будь-якої державної машини, якщо тільки це не стане справою кожного громадянина. У східних країнах, наприклад, де сильні сімейні традиції, діти на вулицю не потрапляють, і інтернати їм непотрібні: осиротілих забирають родичі, сусіди врешті-решт.

— Юрію Олексійовичу, чи згодні ви саме з такою розстановкою слів у назві міністерства і чи не могли б конкретніше позначити напрям першого?

За півроку назву змінювали тричі: сім’я, діти та молодь, потім — молодь і спорт. Після тривалих дискусій зупинилися на нинішній. Слово «сім’я» фактично охопило два поняття — «сім’я» і «діти». Адже пріоритетом номер один міністерства є захист дітей, виховання та розвиток у сім’ї. Незалежно від статусу чи становища — говоримо ми про дітей, які мають сім’ю, чи про тих, хто позбавлений батьківської опіки або ж тих, хто перебуває на вулиці. Крім того, це, очевидно, підтримка, розвиток сімейних цінностей традиційної родини, яка, на жаль, почала втрачати свій авторитет у суспільстві.

Сім’я — це тато, мама й дитина. Або, як ми пишемо в програмі уряду, пріоритет — троє чи більше дітей. Демографічна політика — це теж політика сімейна.

Є також напрями, за які ми відповідальні як одне з міністерств, — гендерна політика і протидія торгівлі людьми.

Взагалі родина може розглядатися в різних аспектах — економічному, соціальному, політичному. І економічна складова — далеко не завжди найголовніша.

— Питання, пов’язані із сім’єю та молоддю, та й самі об’єкти, і так розкидані як мінімум між трьома міністерствами — Мінсоцполітики, Міносвіти (інтернатні заклади, школи), МОЗ (пологові будинки, Будинок дитини). У зв’язку з цим існує думка, що підтримувати життєдіяльність ще однієї, величезної міністерської махини, яка, по суті, призначена усього лише висувати ініціативи в заявлених галузях, недоцільно. Досить було б створити спеціалізований департамент при одному з названих міністерств. Ви самі не відчуваєте себе міністром без портфеля?

— На жаль, досвід показав, що ініціатив не було, хоча існували як мінімум два держкомітети, на базі яких і було створене Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту. Справді, дуже багато напрямів діяльності перетинаються з іншими міністерствами. Якщо казати про захист прав дітей, то за це відповідають практично всі міністерства. Якщо казати про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, то за їхню долю відповідають, як мінімум, п’ять міністерств. Розсіювання функцій між різними органами влади зрештою призводить до того, що основне, заради чого вони працюють, тобто діти, залишаються поза їхньою політикою. Головними виявляються установи, де перебувають діти, позбавлені батьківської опіки, або ж їхні працівники. Постійні міжвідомчі конфлікти та дискусії, на жаль, не дають можливості вирішити питання повноцінного розвитку дитини. Тому, очевидно, має бути єдиний орган, який нестиме чітко визначену відповідальність за майбутнє дитини. І байдуже, де знаходиться заклад, у чийому підпорядкуванні. Важливо, щоб політика була цілісною й єдиною — з моменту виявлення дитини і до моменту створення нею власної сім’ї.

Тому ми виступили з ініціативою створення окремого державного органу, який ніс би повну відповідальність і координував діяльність різних установ, плюс усиновлення — Держдепартаменту захисту прав дитини й усиновлення. Відповідний закон ВР ухвалила 13 грудня

— Чи є у вашому міністерстві громадська приймальня. І якщо так, то з якими питаннями найчастіше звертаються громадяни?

— Громадська приймальня працює з першого дня. Були, щоправда, проблеми, пов’язані з приміщенням, яке необхідно було впорядковувати, а також інші технічні питання. Найчастіше звертаються з приводу молодіжного житлового кредитування, багатодітні сім’ї — з приводу житла, проблем із нарахуванням допомоги… Останнім часом із приводу порушення їхніх прав стали звертатися й діти.

— Наступний рік оголошено Роком захисту прав дітей. Що це означає для вашого міністерства?

Ми виступили з такою ініціативою, щоб об’єднати і скоординувати всі зусилля. За цей рік зроблено те, до чого раніше не доходили руки. Закладено системну нормативну і законодавчу базу — починаючи від організаційно-правових питань захисту прав дітей, позбавлених батьківської опіки, які було ухвалено на початку нинішнього року, і закінчуючи нормативною базою, що стосується десятирічної програми реформування інтернатних закладів.

— Чи вважаєте ви нинішню концепцію реформування системи опіки та піклування достатньо обдуманою й аргументованою? Адже про скорочення і розукрупнення інтернатних закладів, як нам здається, взагалі не можна серйозно говорити доти, доки не почнеться і не дасть свої плоди серйозна профілактична робота — тобто робота з кризовими сім’ями, пропаганда сімейних цінностей, розвиток форм сімейного виховання тощо.

— Усе це потрібно робити паралельно. Неможливо розділяти розукрупнення, розвиток сімейних форм виховання і зміну системи фінансування. Гальмування однієї зі складових призводить до загального гальмування реформи. На жаль, суспільство чомусь почуло тільки одне — закриватимуть інтернати. Хоча насправді йдеться про десятирічну реформу, а не про їхнє закриття. Ми почали зі зміни фінансування. Це найголовніше — коли фінансується не заклад, а дитина. І саме вона є власником тих коштів, які виділяє держава на її утримання та розвиток. У даному разі ми запропонували ввести принцип «гроші ходять за дитиною», згідно з яким після набуття дитиною статусу за нею закріплюється сума на рівні двох прожиткових мінімумів, окрім усіх належних за законом надбавок.

— На всеукраїнській нараді говорилося про те, що на експеримент у Київській області передбачалося витратити 50 млн. бюджетних коштів. Скільки знадобиться для всієї країни?

— Більш як мільярд гривень. Але коли ми спробували прорахувати, скільки коштує один інтернат чи дитячий будинок для держави, то єдиної цифри так і не отримали. Її не існує. При цьому до дитини доходить лише мізерний відсоток від цієї суми. Більша частина йде на утримання персоналу, транспорту, оплату комунальних послуг. Ми ж починаємо з дитини, а решта потім. Сама реформа передбачає, по-перше, зміну фінансування, по-друге, розвиток сімейних форм виховання, і тільки по-третє — розукрупнення, реформування інтернатів, де виховуються діти-сироти.

Знову-таки — все впирається у гроші. Не готова поки вся вертикаль до її впровадження, хоча б з огляду на недостатнє підготування кадрів у районах. Тому ми запропонували запровадити пілотний проект у Київській області і відпрацювати схему до деталей.

Таким чином, кошти як для сімейних форм виховання, так і для інтернатних закладів виділяють однакові. Сьогодні найкраща для виховання дитини форма фінансується удвічі менше, ніж інтернат.

Наступний етап — розвиток сімейних форм виховання.

Але скажіть, як може глава райадміністрації чи міста представляти інтереси 70—150 тисяч чоловік, якщо не може, а радше — не хоче, захистити 150—200 дітей-сиріт? Законодавство із захисту прав дітей повноцінно працюватиме лише тоді, коли кожен керівник приділятиме максимум уваги, а не самоусуватиметься від розв’язання проблем дітей-сиріт чи дітей із неблагополучних сімей. Безпритульні діти будуть в Україні доти, доки втеча дитини, невідвідування нею школи сприймаються як ситуація, що не потребує негайної реакції держслужбовців, глави райадміністрації, міста, сільради та контролю з боку громади.

— У законодавстві сьогодні визначено чотири основні форми опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими піклування батьків: усиновлення, опіка/піклування; прийомні сім’ї; дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Якою є ваша думка щодо пріоритетів серед перелічених форм із урахуванням інтересів дитини та «економічної раціональності»?

— Віддавати пріоритет якійсь із цих форм сьогодні дуже тяжко. Вони всі мають повноцінно розвиватися. На даному етапі наше завдання — розв’язати всі нормативні, фінансові, організаційні проблеми, які є в сімейних формах виховання. З одного боку, контроль за прийомною сім’єю і ДБСТ сьогодні дуже сильний. А з другого — він не спрямований на піклування про розвиток дитини. Форма ДБСТ є перехідною від інтернатної системи до сімейних форм виховання. У перспективі — створення тимчасових сімей, які виховуватимуть дитину до моменту її усиновлення чи до моменту влаштування її в прийомну сім’ю.

Що стосується усиновлення, то передусім, звісно, — це національне. Хоча іноземне ми в своїй концепції теж не відкидаємо, оскільки виходимо насамперед із інтересів дитини. Адже, попри те, що дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, близько 100 тисяч, а громадян в Україні 47 мільйонів, нам усе одно не вдасться розв’язати цю проблему всередині країни.

І наступний, третій, етап — розукрупнення інтернатів. Але тільки тоді, коли у нас уже є чітка система фінансування, розвиваються сімейні форми виховання, коли дитина, залишена у пологовому будинку, потрапляє не в Будинок малятка, а відразу в прийомну сім’ю, коли у нас є повноцінне усиновлення. Паралельно при пологових будинках мають створюватися центри матері та дитини, соціальні працівники яких покликані визначити причину відмови матері від дитини. Протягом передбачених законодавством двох-трьох місяців провести відповідну роботу, і коли мати — здорова молода дівчина, яка просто боїться прийти з дитиною до своїх батьків, або ж у неї немає житла, то для цього ми створюємо соціальний гуртожиток, де вона певний час зможе жити.

— Такі центри та гуртожитки вже працюють?

— Нинішнього року ми відкрили п’ять. Але в Києві, на жаль, таких центрів поки немає. Це неможливо зробити за 9—10 місяців. Саме лише будівництво забирає час. Крім того, півроку у нас пішло тільки на те, аби зрозуміти, що саме потрібно робити.

— Давайте поговоримо про «дитячі містечка», про які вже чимало написано і які потребують вкладень. У чому їхня вигідність?

— Це окремий проект. Він, передусім, стосується проблеми безпритульності, вона, сподіваюся, незабаром узагалі відпаде. Коли ми реалізуємо ці три напрями — коли буде політика щодо захисту прав дітей, розвитку культури та спорту, державної молодіжної політики, коли взагалі буде чітко зрозуміло, у чому полягають функції влади. Все це тоді зможе розвиватися самостійно, принаймні такі функції можуть бути делеговані громадським організаціям.

— І що, ваше міністерство тоді вже не знадобиться?

— Ну, це, напевно, як перспектива… Адміністративна реформа все одно передбачає зменшення кількості міністерств. Але впевнений, що Мінсім’ї сьогодні потрібне як ніколи.

— Та все ж, чому ви так затято не хочете нам розповісти про «дитячі містечка»?

— Що стосується «дитячих містечок»... Тема непроста. Дитячі містечка вирішили розвивати як одну з форм. Вона народилася в дискусії про те, що робити з безпритульними дітьми. Я умовно поділив би їх на дві категорії: ті, хто став безпритульним недавно і ще здатний бути в сім’ї, і діти, яким для адаптації до нормального життя необхідний тривалий строк (від дев’яти місяців). Дитяче містечко — це комплекс, який об’єднує кілька різних установ.

— Зазвичай під «дитячим містечком» розуміють батьків-вихователів із прийомними дітьми, котрі мешкають в одному місці, де для них створено певну інфраструктуру...

— Таке містечко, «СОС кіндердорф» — кілька ДБСТ, зосереджених в одному місці, у нас з’явиться в Київській області як закордонний досвід. Фінансується воно за рахунок грантів, і ми можемо тільки сприяти цьому.

— У чому відмінність ваших дитячих містечок?

— Наше дитяче містечко — соціально-реабілітаційний центр. Він може мати такі структурні підрозділи: відділення по роботі з дітьми на вулиці, відділення екстреної допомоги, соціальної реабілітації, ресоціалізації дітей, відділення сімейної адаптації, профорієнтації та трудового навчання, лікувально-профілактичне відділення, юридична служба, соціальний гуртожиток, а також «Телефон довіри» для дітей й інші структурні підрозділи, діяльність яких пов’язана із соціально-психологічною реабілітацією дітей. Центри можуть бути відкриті за наявності матеріально-технічної бази. Утримання їх здійснюється за рахунок коштів місцевих бюджетів, а також із інших джерел, не заборонених законодавством.

Проблема цього проекту в тому, що поки це тільки теорія. Хоч вона і має міжнародний досвід.

Там же, у цьому дитячому містечку, є й прийомні батьки. (Нехай не ображається на нас Ю.Павленко, але, попри всі спроби пояснити нам, у чому ж відмінність проекту дитячих містечок Мінсім’ї, молоді та спорту від «СОС кіндердорфа», різниці ми так і не вловили. — Авт.)

Такі містечка не повинні стати резервацією. Як, наприклад, намагалися зробити в Рівненській області, об’єднавши чотири різні інтернати в одному місці, створивши для них певну інфраструктуру і, грубо кажучи, ледь не огородивши колючим дротом. Оскільки почалася розмова про дитячі містечка і там уже було виділено землю, то ми вирішили на цій базі до кінця року створити перший соціально-реабілітаційний центр. Його відкриють на початку наступного року.

Тут ще ось що дуже важливо. Коли у дитини з вулиці відбувається «ломка», потрібно розірвати її кримінальні контакти. І дуже добре, що сьогодні кримінальна міліція у справах неповнолітніх, як структурний підрозділ МВС, включилася в роботу. За цей час вдалося укомплектувати її кадрами.

— Які проблеми після старту реформи, на ваш погляд, заслуговують пильної уваги міністерства і в жодному разі — не повинні бути упущені? Які зміни мають відбутися в законодавстві України, окрім реалізації вже згаданого принципу «гроші ходять за дитиною», щоб реформа не буксувала?

— Насправді основне — це нормативний рівень. Що стосується законодавчого, то є величезний блок законів. Насамперед, нам необхідно систематизувати й об’єднати функції, щоб не було розсіювання повноважень і взаємонерозуміння з питання, що робити із установами. Потрібно уникнути протистояння між різними відомствами, покликаними вирішувати ці питання. Можливо, коли буде визначено функції та статус департаменту захисту прав дитини й усиновлення, а також служб у справах неповнолітніх на місцях як його структурних підрозділів, це питання вирішиться. Окремо потрібно законодавчо передбачити деякі зміни в повноваженнях цих служб і їхнє перейменування на служби захисту прав дітей.

Національний план дій із виконання Конвенції ООН про права дитини — проект, створений міністерством разом із ЮНІСЕФ. Після затвердження дитячим парламентом його буде подано на затвердження Кабміном і ВР. Гадаю, це має бути закон, базовий документ, який визначить статус і права дитини. Такий документ не було прийнято за всі 14 років існування незалежної України.

Величезну нормативну роботу доведеться виконати Кабміну і держадміністраціям. На це, думаю, знадобиться ще рік. За цей час теоретичні дискусії мають змінитися виключно організаційними та практичними. Поки, на жаль, дев’ять місяців було витрачено на розробку плану дій. На наступний рік він готовий. І найскладніше сьогодні — це узгодження його з усіма зацікавленими сторонами, передусім — із директорами інтернатів. Ну і підготування кадрів для виконання цієї програми. Ми зіштовхнулися з тим, що три структури — управління сім’ї та молоді, служби у справах неповнолітніх, соціальні служби дітей та молоді — це три окремі планети, що конкурують між собою. Причому не за результат роботи, а за якісь повноваження. По суті, точиться боротьба за владу, за значущість. Очевидно, що поділ повноважень, функцій і роботи між різними міністерствами — процес ще складніший. Але крига скресла, хоча для цього довелося пройти через публічний скандал.

— Якою буде процедура передачі до структури міністерства Центру усиновлення? Як і за якими напрямами відбуватиметься реорганізація його діяльності?

— Питання не в тім, при якому міністерстві знаходиться центр. Головне, що змінюється його статус, він стає повноцінним органом державного управління, а його працівники — держслужбовцями, із усім набором відповідальності, що випливає з цього, включаючи кримінальну.

Сьогодні центр фактично відірваний від загальної ситуації з дітьми-сиротами. Єдиної бази даних на дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківської опіки, не існує. З’ясувати, скільки в Україні дітей-сиріт, можна лише дуже приблизно, підсумувавши цифри трьох міністерств — МОЗу, Міносвіти і Мінсоцполітики. Скільки у нас дітей на вулиці, підрахувати неможливо: сьогодні вони в Дніпропетровську, завтра — у Донецьку, і скрізь їх визначають як нових. Щойно дитина набуває статусу, вона повинна потрапляти до бази даних. У такому разі вона не загубиться і доля її буде зрозумілою.

— У чому ще, окрім створення єдиного реєстру, полягатиме реорганізація Центру з усиновлення? І хто його очолить?

— У зв’язку з тим, що це урядовий орган, рішення прийматиметься на рівні Кабміну. У нас є пропозиції з приводу кандидатур, хто міг би очолити центр — як загальний орган, так і підрозділ, що займатиметься усиновленням. Але казати про це тепер не можна, оскільки зацікавлених осіб надто багато.

Ще важливо, що паралельно буде створено базу даних і на потенційних батьків. Отже, з’явиться одне «вікно», один орган влади, який зможе приймати рішення і щодо прийомної сім’ї, ДБСТ, і з питань усиновлення. Буде зрозуміло: ось у нас діти-сироти — їх готують до сім’ї, ось у нас потенційні батьки — їх перевіряють. У результаті вони об’єднуються. І система працює. Розвиваються сімейні форми, і тут ми підходимо до реформи інтернатів — у них дітей стає дедалі менше, менше, менше… Тобто процес проходитиме невимушено.

— Про створення єдиного реєстру на дітей і їхніх потенційних батьків говориться давно…

— Так. Це була пропозиція громадських організацій. Це — європейський стандарт.

— До речі, чи плануєте ви використати в Україні європейський стандарт, відповідно до якого держава делегує свої повноваження неурядовим, громадським організаціям?

— У перспективі. Сьогодні всі громадські організації, які працюють в інтересах дітей, задіяні в цьому проекті. Є громадська колегія, усе адаптовано. Фактично нам вдалося об’єднати зусилля всіх громадських організацій. Коли раніше вони робили щось самі по собі, часто дублюючи одне одного й витрачаючи грантівські гроші, то сьогодні це єдиний колектив. Таким чином якоюсь мірою вдасться акумулювати ще й ці близько 50 позабюджетних мільйонів доларів — гроші грантів. Але вони теж будуть працювати у єдиній системі. Це буде колегіальне рішення, а не самодіяльність для звітів.

Досвід громадські організації, справді, мають. І сьогодні ми намагаємося його використати. Поки ж ми тільки повинні виконати роботу над затвердженням соціальних стандартів із надання соціальних послуг, у тому числі й по роботі з дітьми. Такий проект вже є, питання в його узгодженні та ухваленні. На жаль, сьогодні найякісніше в роботі громадських організацій — це їхні звіти грантодавцям. Коли в державі будуть зрозумілі соціальні стандарти, тоді багато державних повноважень можна буде делегувати громадським організаціям — на тендерних засадах або на умовах ліцензування. Органам влади необхідно задати чіткі критерії роботи і встановити постійний контроль із погляду відповідності їхньої діяльності цим стандартам.

На жаль, громадський рух теж не розвинений в Україні. І в цьому проблема держави, яка досі не змогла встановити правила.

— Чи буде запроваджено мораторій на міжнародне усиновлення?

— Не плануємо. Сьогодні усиновлення призупинено для громадян ряду країн, щодо яких немає даних стосовно вже усиновлених в Україні дітей. Нині ці звіти поступово надходять. Але проблема в тім, що законодавчо Україна сьогодні не може здійснювати повноцінний контроль за відданими на усиновлення дітьми…

— Із часу свого вступу на посаду ви багато говорили про необхідність приєднання до Гаазької конвенції з усиновлення дітей. Ви досі маєте намір лобіювати її схвалення Україною? І що, на ваш погляд, це дасть нашій країні?

— Насамперед, можливість контролювати долю усиновлених дітей.

— Це можна зробити й іншими способами, наприклад, уклавши міжнародні договори. Адже, як відомо, конвенція стосується сфери міжнародного приватного права і, відповідно, захищає насамперед права приймаючої сторони. Таким чином в умовах, коли ситуація з національним усиновленням в Україні несприятлива, сімейні форми виховання теж перебувають у зародковому стані, пріоритет надаватиметься міжнародному усиновленню. А либонь курс на європейську інтеграцію, окрім усього іншого, означає визнання пріоритету національного усиновлення. Що підтверджує і підписана Україною Конвенція ООН про права дитини.

Історія з усиновленими за кордоном дітьми з ДБСТ Каленських (Сімферополь), на наш погляд, — яскравий приклад порушення пріоритету національного усиновлення. Адже ДБСТ по суті теж є формою сімейного виховання… Такі випадки після приєднання до конвенції стануть частішими.

— У Гаазькій конвенції теж говориться про пріоритет національного усиновлення.

Що стосується історії сім’ї Каленських, то, на жаль, це не єдиний випадок. У своїй діяльності ми керуємося законом «Про охорону дитинства», у статті 1 якого говориться, що прийомна сім’я і ДБСТ — це сім’я, а в статті 24 — що не можуть усиновлятися діти, котрі вже влаштовані в сім’ї громадян України. На жаль, Центр усиновлення при Міносвіти, керуючись статтею закону «Про освіту», яка відносить ДБСТ до установ, видавав дозволи на усиновлення таких дітей. Після переходу його під крило Мінсім’ї колізію буде вичерпано.

— На думку юристів, у ній є дуже неоднозначні пункти. Що все ж таки, на ваш погляд, дасть Україні приєднання до конвенції?

— Дасть, передусім, можливість контролювати долю кожної усиновленої дитини.

— Цю ж можливість може дати висновок міжнародних договорів.

— Одне не виключає іншого. Можна укласти договори і прийняти конвенцію.

— Навіщо ж у такому разі конвенція?

— Її прийняття автоматично охоплює якийсь список країн і робить юридичні правила між ними зрозумілими. Основна проблема стосується громадських організацій, задіяних у цьому процесі. Але в Україні все одно діють посередники…...

— Ви плануєте прибрати з українського законодавства у цій сфері фразу про те, що комерційна посередницька діяльність заборонена?

— Ні, звісно…

— Америка, куди усиновляють найбільшу кількість наших дітей, підписала Гаазьку конвенцію, але не ратифікувала її. Цей процес украй складний, оскільки своє законодавство у цій сфері має кожен американський штат. Тому, приміром, проблем із Америкою з допомогою цієї конвенції ми не розв’яжемо.

— Відповідно до останньої інформації, наданої Держдепартаментом США, ратифікувати конвенцію, а також створити єдиний національний орган, відповідальний за усиновлення, вони планують до березня 2006 року.

Чесно кажучи, спершу я думав, що в питанні з прийняттям Гаазької конвенції жодних проблем немає.

— Як же немає? Цю тему порушують учетверте, і щоразу навколо неї розгоряються палкі дискусії. Такі ж дискусії вона викликає і в інших країнах, наприклад, у Росії… Можливо, спершу потрібно ретельно зважити всі «за» і «проти»?

— Чи вдасться нам на рівні державного органу організувати повноцінну роботу з іноземними громадянами — це стосується перекладачів, юристів тощо? У даному разі, є 15 положень «за» і «чотири» — проти.

Є пункт, який викликає найбільше дискусій. Це можливість залучення міжнародних організацій до процесу усиновлення. Але найголовніша проблема в тому, що посередницькі структури все одно діють в Україні — нелегально. Це, з одного боку, створює напруження у зв’язку зі зловживаннями посадових осіб у сфері усиновлення, з другого — небезпеку обману іноземних громадян. Тим самим підривається імідж країни. А найголовніше — це небезпечно для кожної усиновлюваної дитини. Посередники працюють в Україні досить агресивно. Вони створили таку систему, коли здорова дитина може виявитися хворою й навпаки. У них є можливість мобільної роботи і готівка, якою вони оперують на різних рівнях — від вихователів інтернатних закладів і до...

У цьому питанні потрібно виходити з української ситуації. Хочемо ми того чи ні, але міжнародне усиновлення у нас все одно буде. І своїх дітей ми повинні максимально захистити — у даному разі через контроль над процесом усиновлення з допомогою будь-якої акредитованої в Україні структури.

Що стосується укладання міжнародних договорів, то просто дивно, чому цим ніхто не займався стільки років. Це у нас стоїть одним із пунктів у плані на наступний рік. Потрібно використовувати всі можливі інструменти. На жаль, ми не могли цього робити повноцінно, поки не було відповідного закону. Його ухвалення фактично дасть нам повноваження розпочати активну діяльність у сфері врегулювання відносин із тими країнами, куди усиновляються українські діти. Поки цей закон не буде підписано президентом, нести персональну відповідальність я не можу. Я несу моральну відповідальність як залучений до цього процесу міністр.

— Позначте, будь ласка, основні напрями та конкретні кроки, які міністерство передбачає зробити щодо «пропаганди сімейних цінностей і широкомасштабних інформаційних кампаній», як записано в програмі розвитку сім’ї на 2007—2010 роки. Що містить у собі це поняття і як це працюватиме?

— Коли проаналізувати діяльність влади за останні дев’ять місяців, то буде зрозуміло, що вся політика держави спрямована на захист цілісності та добробуту кожної конкретної сім’ї. Саме її інтереси є пріоритетом у прийнятті будь-якого державного рішення.

Це складне питання… Соціальна реклама, наприклад, важливий напрям. Поки її дуже мало, особливо порівняно з кількістю реклами «шкідливих» продуктів — алкоголю, тютюну…

— Займатися сьогодні створенням програм (причому якісних), що висвітлюють проблеми дітей-сиріт, пропагують сімейні цінності та національне усиновлення, менш престижно, ніж висвітлювати питання політики й економіки. Мабуть, є тільки одна така програма — це харківська «Сім’я від А до Я». Та й то, нині вона присвячена дітям певного віку. Для таких програм, як правило, і прайм-тайм приділяється нечасто. Адже, на відміну від реклами «шкідливої продукції», вони навряд чи колись приноситимуть телеканалам гроші. Яким чином ви збираєтеся вирішувати ці питання?

— Вирішимо потихеньку.

— Як саме?

— …Особистим прикладом.

— Що стосується особистого прикладу… У вас чудова сім’я, у якій ростуть два сини. Враховуючи, що ви «занурилися» сьогодні в проблему сирітства, чи не виникали в сім’ї розмови про прийомну/всиновлену дитину за прикладом, скажімо, колишнього канцлера Німеччини, котрий усиновив російського хлопчика, або української інтелігенції минулого століття, в сім’ях якої виховувалися «чужі діти» як свої?

— Це один із тих напрямів, які потрібно просувати. У принципі в нашій сім’ї таке питання виникало. Його вирішення просувається з труднощами, адже свої діти ще дуже маленькі — рік і чотири. І це не останні. Але як перспектива в моїй сім’ї це може бути. Як перспектива може бути у моїх батьків. Вони вже виховали трьох дітей, досвід є.

— А ваші батьки про цю перспективу знають?

— Вони, у принципі, не проти. Це можливо. І в моїй сім’ї теж.

— Відомо, що в минулому ви очолювали Молодіжну партію України. Тому, коли ви стали міністром, експерти висловлювали припущення, що молодіжна політика стане одним із пріоритетів діяльності вашого міністерства. Що ви зробили в цьому напрямі за час перебування на посаді міністра, які програми прийнято і про які конкретні результати ви можете розповісти?

— Молодіжне будівництво — найперше, найголовніше і найчастіше ставлене запитання. Є в міністерстві такий інструмент, як Державний молодіжний фонд житлового будівництва. Цей орган було створено з метою забезпечення молодих сімей житлом. На жаль, з огляду на різні обставини, той план, що складався під час створення фонду, так і не було виконано в частині державних інвестицій у створення відповідної кількості житла для молоді. Тому сьогодні на черзі більш як 100 тисяч чоловік. Фонд має можливість надавати не більш як 14 тисяч соціальних послуг молодим сім’ям. Якщо 2004 року за ті ж бюджетні гроші було надано більш як 1700 пільгових кредитів і компенсаційних ставок у комерційних банках, то за результатами нинішнього року — близько 14 тисяч. Точна цифра буде відома на початку січня.

Наступною проблемою була непрозорість розподілу житла та зловживання службовим становищем.

Нині здійснюється апробація комп’ютерної системи — відкрита черга для отримання кредиту та компенсаційної ставки. Гадаю, з січня вона почне діяти, і це зведе до нуля можливість зловживань. Система також передбачає додаткове анкетування людей, які подали заявку, щоб виявити преференції — для багатодітних сімей, дітей-сиріт тощо.

У зв’язку з новою стратегією, яку сьогодні відпрацьовує держава з іпотечного кредитування, ми також розпочали пілотний проект — іпотечний центр на базі київських обласного та міського центрів. Вибір був пов’язаний із тим, що найбільше нарікань на зловживання було саме в столиці. Крім того, що фонд сьогодні практично не має можливості будувати нове житло в Києві.

Реорганізація фонду спрямована на максимальну прозорість його роботи. Хоча він все одно не може повністю розв’язати житлові проблеми молоді. Тому на наступний рік є багато пропозицій і з іпотечного кредитування, і щодо соціального житла як одного з напрямів.

Наступний напрям молодіжної політики стосується роботи. Свого часу було створено молодіжні центри праці. Нині ми розширюємо їхню діяльність. Специфіка полягає в тому, що, з одного боку, є центри праці Мінсоцполітики, але з ними може співробітничати людина, котра вже має статус безробітної. Студенти не можуть користуватися їхніми послугами, але можуть звертатися до молодіжних центрів, у тому числі з приводу трудових таборів і пошуку роботи на майбутнє.

Було безліч проектів, але виконувалися вони формально. Сьогодні робимо все, щоб виконувати їх реально. У міністерстві — нормальна команда, яка не бере «відкотів» із проектів і має можливість контролювати ефективність кожного проекту, підтримуваного міністерством.

Наступний проект пов’язаний із соціально небезпечними захворюваннями — наркоманією, СНІДом, туберкульозом.

Ну і найголовніше — робота з громадськими молодіжними організаціями, яких в Україні понад 120. Є державна програма з підтримки їхніх програм. Нинішнього року ми змінили систему розподілу коштів. Запроваджено захист програм кожної організації, обмежено суму підтримки — максимально може бути 350 тисяч гривень. Кожен проект проходитиме експертизу комісії, створеної громадськими організаціями і ревізійним управлінням міністерства. Організація, яка не виконала своїх зобов’язань щодо ефективності проекту, потрапляє до «чорного списку». З усіма молодіжними ми домовилися, що на наступний рік вибираємо п’ять (а не 150, як сьогодні) пріоритетних напрямів, за якими кожна громадська організація подає проект. Щоб 12,5 млн. бюджетних коштів були максимально використані в цих програмах і щоб від них був реальний результат.

Але, знову-таки, молодіжні організації разом із нашим міністерством підготували національну доктрину молодіжної політики з тим, щоб були зрозумілі напрями діяльності — робота, житло, освіта, охорона здоров’я, здоровий спосіб життя. Приміром, було ухвалено дуже дискусійний закон про перше робоче місце. Поки його реалізацію перенесли на 2007 рік. Триває дискусія з приводу переліку професій, на які йде державна дотація. Це комплексне питання, яке залежить від ситуації на українському ринку праці.

Ми були єдиною країною в Європі, що не була членом Європейського молодіжного форуму — надструктури, яка має і величезний досвід, і технології, і кошти для реалізації різноманітних проектів молодіжних організацій. Це доступ до світового молодіжного руху. За цей час нам вдалося об’єднати дві найбільші спілки — УКМО і Національну раду молодіжних організацій. Створено загальний статут, називається об’єднання Український молодіжний форум. Відповідні документи подали до Європейського молодіжного форуму. Основну вимогу таким чином було виконано.

— Вас призначено міністром у лютому 2005 р. Вже відомо, що ваше прізвище внесено до партійних списків «Нашої України». Чи означає це закінчення кар’єри міністра і чи передбачаєте ви чергову трансформацію міністерства?

— Ні. Тут узагалі немає ніякого конфлікту — можна бути міністром і перебувати в списку тієї чи іншої політичної партії. У мене є чітка позиція. Міністр — посада політична. У дискусії з цього приводу основна претензія зводиться до того, що теоретично я можу використовувати адмінресурс із метою змусити виборців голосувати за політичну партію, кандидатом від якої є. Але в даному разі я не бачу, як саме можу застосувати адмінресурс. У тому й полягає логіка посади міністра в будь-якій країні світу, що оцінка його діяльності — це результат виборів. Коли виборці голосують за ту політичну силу, яку я представляю, це означає, що моя робота як міністра була ефективною.

— Тобто на період передвиборної кампанії у відпустку ви йти не будете?

— Ніщо мене не зобов’язує це робити. Нам потрібно формувати цивілізовані форми політичної системи. Є виборчий процес, є повноцінні політичні партії, які не бояться брати на себе відповідальність за розвиток країни. Реалізація програми партії — це перебування її членів при владі і виконання ними своїх зобов’язань.

— Але ви ж не можете одночасно бути і депутатом, і міністром…

— Депутатом і міністром — не можу. А бути міністром і кандидатом у депутати, відповідно до Конституції, можу.

— А якщо станете депутатом?

— Усе залежатиме від ситуації в наступній Верховній Раді і, передусім, рішення президента.

— Якби вам надали право вибору, якому міністерству ви віддали б перевагу?

— Ну це ж не базар. Гадаю, що в принципі можна керувати будь-яким міністерством. Адже великої відмінності, з погляду політичного управління, наприклад, у Мінфіні чи в Мінсім’ї, молоді та спорту немає. Є відмінності в роботі, скажімо, на рівні чиновників. Але в кожному разі міністр — це політична постать, яка визначає і спрямовує політику міністерства, керуючись політикою президента та Верховної Ради, і визначається Кабміном.

У нас була цікава розмова з нинішнім міністром внутрішніх справ Франції Ніколя Саркозі. За свою кар’єру він очолював кілька різних міністерств. І він каже: якщо ти професіональний політик і під тобою є стабільний чиновницький апарат, який не піддається радикальним видозмінам залежно від парламентських і президентських виборів, тоді працювати досить легко. Потрібно просто визначати пріоритети і спрямовувати роботу, залежно від того, яка політична сила перемогла і що є пріоритетом її програми — соціальна, економічна чи політична реформа. Залежно від цього той чи інший пріоритет у роботі міністерства стає головним. Це завдання міністра і команди, що з ним приходить. Це те, до чого Україна колись прийде в результаті адміністративної, територіальної реформи. Робота вже почалася.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво