Усе не ТАК - Архів - dt.ua

Усе не ТАК

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

Віктор Медведчук вітає кроки президента Віктора Ющенка. Євген Кушнарьов висловлює занепокоєння тим, що учасники помаранчевої революції можуть повністю розчаруватися в новій владі...

Віктор Медведчук вітає кроки президента Віктора Ющенка. Євген Кушнарьов висловлює занепокоєння тим, що учасники помаранчевої революції можуть повністю розчаруватися в новій владі. Леонід Данилович із погано прихованим задоволенням повчає Віктора Андрійовича і з неприхованим невдоволенням повідомляє, що «Україна стала не такою, якою він хотів її побачити». Віктор Янукович загинає пальці, озвучуючи перелік першочергових вимог до влади, а експерти абсолютно серйозно розглядають його як можливого кандидата на пост першого віце-прем’єра. Команда Миколи Азарова оперативно пакує валізи, очікуючи швидкого повернення в будинок уряду.

Ті, кого Ющенко ще вчора називав бандитами, сьогодні перетворюються на жертв політичних репресій. Саме вони стають опорою нової влади, замінюючи героїв революції — чи звинувачених Віктором Андрійовичем у зрадництві ідей Майдану, чи тих, хто звинувачував його в тому самому гріху. Хаос і розбрат, що панує в країні, гарант називає «порозумінням і самоочищенням», чим лише підкреслює абсурд ситуації.

Два Майдани

У грудні 2004-го подібне могло здатися поганим сном. У вересні 2005-го це стало реальністю. Однак було б нечесним сказати, що це сталося вчора. Надто рано суспільство приспали обіцянками. Надто швидко ледь народжену демократію насильно занурили в летаргічний сон. Надто пізно до багатьох із нас прийшло пробудження. Надто боляче було усвідомлювати, що ми прогаяли унікальний шанс. Надто сумно зізнатися собі, що здійснення давньої мрії — якось вранці прокинутися в нормальній країні — відкладається на невизначений термін. Точніше сказати — на невизначено тривалий.

Зате (цілком можливо) зовсім недовго залишилося чекати того моменту, коли Україна стане саме такою, якою її очікував побачити попередній гарант. Тому що зрадництво ідеалів Майдану відбулося не в момент підписання «пакту «Ющенко—Янукович» і не в день відставки уряду. Останні кроки президента лише формалізували це зрадництво. Вони остаточно підтвердили неспроможність нового політичного режиму. Його неготовність, невміння та небажання виконати свою історичну місію — вибудувати систему влади, засновану на принципово інших цінностях.

Віктор Ющенко мав зробити загалом небагато — не порушувати закон, по-перше. А по-друге, хоча б спробувати не порушувати ним же даних клятв. Одна з яких полягала в обіцянці докласти всіх зусиль, щоб політика перестала бути торговищем. А політики — продавцями, покупцями й посередниками.

Віктор Андрійович пішов на це клятвопорушення. За його власними словами, заради майбутньої України. Та чи є майбутнє в країни, яка несподівано для самої себе занурилася в минуле? Чи можна назвати храмом банальний базар, на якому за залежаний політичний секонд-хенд розплачуються голосами виборців, честю народу та гідністю країни?

Сьогодні дедалі частіше лунають голоси, що на Майдані був зовсім інший Ющенко. Думаю, чесніше було б сказати інакше: ми були з Ющенком на різних Майданах. Напевно, у кожного він був свій. Принаймні я пам’ятаю Майдан, організаторами й натхненниками якого були люди, які не захотіли терпіти плювок в обличчя. Люди, котрі рішуче виступили проти образливої фальсифікації та фальсифікаторів, які їх образили.

Сьогодні їх знову образили. Цього разу їм плюнула в обличчя людина, яка дотепер сприймає помилково народну перемогу як свій приватний тріумф. Людина, готова вибачити насильників народного вибору заради свого політичного майбутнього. Людина, яка заради цього майбутнього готова перекреслити героїчну сторінку недавнього минулого свого народу.

Мені шкода цю людину. Та їй немає місця на моєму Майдані.

Ціна питання

Хіба нормально, що країна, яка переживає безумовну кризу, не може узаконити прем’єра? Безумовно, ненормально. Хіба погано, що (нехай і з другої спроби) здобувач почесного звання керівника уряду нарешті отримує вотум довіри від парламенту, заручившись підтримкою без малого трьох сотень народних обранців? Чудово. Хіба є підстави вважати, що Юрій Єхануров буде найнеудачливішим першим міністром у новітній історії цієї країни? Жодних.

Юрій Іванович узагалі — наймиліша людина. Навіть яскраво виражені опоненти нинішньої влади в загалі своїм відгукувалися про майбутнього прем’єра більш ніж доброзичливо. Важко навіть уявити більш підхожого кандидата на пост глави перехідного (або, як нині прийнято казати, «технічного») Кабінету. А про те, що новому уряду визначено саме такий статус ніхто не сперечається. До того ж велика кількість ключових політиків саме й наполягає на подібному статусі єхануровського Кабміну.

Чому ж у такому випадку досить рядове парламентське голосування викликало таку бурхливу реакцію — хвилю коментарів, ураган обвинувачень і шквал виправдань?

У політиці, як відомо, важливо не те, що відбувається, а як і заради чого.

Отже, що сталося? Розпочнемо з початку. Ряд близьких до президента людей були обвинувачені у корупції. Реакція Ющенка була негайною і, на перший погляд, неадекватною: він почав ряд кадрових кроків, найзначнішим із яких стала відставка уряду. Що виглядало, щонайменше, дивно, оскільки жодний із членів Кабміну в обвинуваченнях не фігурував. Після чого глава держави почав говорити про неефективну й популістську роботу центрального органу виконавчої влади, що виглядало ще більш дивно. І тому, що незадовго до цього він розсипався в похвалах Кабінету. І тому, що програма уряду по суті була втіленням передвиборної програми президента, а тому сам уряд був заручником популістських обіцянок учорашнього лідера опозиції.

Далі — більше. Ющенко виступає ініціатором підписання декларації, до якої приєднуються деякі його недавні супротивники, зокрема, «Регіони». Щось подібне, наскільки відомо, відразу після виборів Віктору Андрійовичу пропонував Віктор Федорович. Тоді президент пропозицію проігнорував, хоча саме тоді його згода сприймалася б як право сильного. Нині (і ми про це вже писали) вона виглядала як право слабкого.

Кажуть, коли палає дім, не має значення, з ким гасити пожежу. Резонно. Однак правда й у тому, що деякі добровільні «помічники» можуть добросовісно заливати вогонь соляркою. У випадку з «регіоналами» усе, здається, виглядає саме так. Зробивши «донецьких» (які дотепер переживають гіркоту поразки-2004) своїми союзниками, Ющенко ставав заручником їх вимог, які повсякчас зростали. Він перетворювався на зручну мішень для шантажу й навіть не намагався цьому перешкоджати. Дивовижно, але в горезвісній монолітній команді Віктора Андрійовича в критичний для нього момент не виявилося ні надійних помічників, ні мудрих порадників. Сьогодні можна стверджувати, що команди немає (не було?). Одних вигнали, інші втекли. Принаймні важко вважати командою купку людей, яка стоїть за Віктором Андрійовичем. Частина з них, швидше, переймається власним майбутнім, ніж майбутнім президента і тим паче майбутнім країни. Інша частина не може похвалитися нічим, крім власної відданості Ющенку.

Дефіцит соратників Віктор Андрійович спішно спробував заповнити за рахунок тимчасових союзників, завербованих із числа вчорашніх ворогів. Цей прийом у політиці дуже поширений, але в даному випадку він навряд чи доречний.

Ющенко говорив про майбутнє, про відповідальність перед виборцями, про необхідність виконати обіцянку. І для виконання цих, безумовно, священних завдань він прагне будь-якою ціною заручитися підтримкою своїх політичних супротивників. Які роздавали інші обіцянки, інакше уявляли майбутнє й опиралися на виборців, котрі голосували проти Ющенка. Так, вони — теж народ України, але чому президент згадав про це лише нині? І чому він розмовляє не з цим народом, а з Януковичем? Чи переконаний він, що його виборці готові благословити його на такий союз із супротивниками? І чи переконаний він, що виборці Януковича уповноважили його на будь-який союз з Ющенком?

І чи варто було йти на більш ніж серйозні поступки заради сущої політичної дрібниці — затвердження конкретного, нехай навіть і дуже позитивного персонажу на посту «технічного» прем’єра. Подібний галас навколо декларацій, меморандумів і союзів був би виправданий, якби:

— суспільству було чесно розтлумачено, від чого в країні виникла серйозна політична, економічна, ідеологічна криза і хто в цій кризі винний;

— було доведено роль попереднього уряду в цій кризі, і роль майбутнього уряду в його подоланні;

— президентом були визначені конкретні кроки Кабінету і влади в цілому з указівкою термінів і цілей;

— заздалегідь визначений склад уряду, в якому на кожній конкретній посаді мав бути затребуваний конкретний професіонал, який відповідає конкретним вимогам;

— прозоро обговорені права та обов’язки всіх сторін, які беруть участь у нелегкій, але шляхетній справі порятунку країни.

Нічого цього зроблено не було.

Досі незрозуміло, у чому конкретно завинив попередній уряд і чим різнитиметься від нього новий. Незрозуміло, як він взагалі різнитиметься. Те, що відбувалося минулого тижня, нагадувало класичні торги в стилі Леоніда Даниловича. З тієї лише різницею, що екс-гарант під час таких забав волів грати першим номером, а Віктор Андрійович задовольнявся роллю веденого.

Виявивши, що без допомоги вчорашніх недругів він навряд чи зможе провести через парламент необхідну кандидатуру, глава держави кинувся купувати прихильність своїх противників. І, хоч і не відразу, домігся успіхів у цій справі. І річ не тільки в «Регіонах». Просте запитання, чому в настільки складний для президента момент його підтримали, наприклад, такі «закляті» друзі, як Тетяна Засуха і Віктор Пінчук? Занепокоїлися про майбутнє країни? Хотілося б вірити. А може, своїм майбутнім і майбутнім своїх активів? І заради цього не просто проголосували за ставленика щиро ненависної їм влади, а й «допомогли визначитися» у волевиявленні десяткам інших, які відчувають до режиму такі ж почуття.

І чому не підтримали Ющенка, скажімо, Володимир Філенко чи Левко Лук’яненко? Може, вони не захотіли платити занадто високу ціну за відносне політичне благополуччя вождя? І, навпаки, сам вождь виявився готовий «відстібнути» за це будь-яку ціну? Пінчуку, Ахметову й багатьом іншим, хто недавно закидав йому порочні підходи у вирішенні тих чи інших проблем.

А ось тут дозволимо собі не погодитися. Тому що порочність полягала саме у відсутності підходів. Досі до кінця незрозуміло, виступав Ющенко за реприватизацію чи ні. Якщо ні — то чому, якщо так — то за яку? Який він зміст вкладав у визначення «амністія тіньових капіталів»? І чому її не провів. Або чому не припинив балачки про неї? Як Ющенко уявляв собі реформу силових структур, охорони здоров’я чи освіти? Чи його знань і уявлень вистачило тільки на те, щоб розігнати ДАІ, одягти гвардійців у шаровари, нав’язати школам основи християнської етики і спробувати відселити МОЗ із Маріїнського парку?

Суспільство — від олігархів до міліціонерів — як не мало, так і не має хоча б мінімально ясного уявлення про те, яким чином президент збирався реформувати цю країну. І чи збирався взагалі.

Поки відомо небагато. Ясно, що президенту необхідний ручний уряд. Для чого він йому необхідний — невідомо. Є маленький шанс, що все ж таки для того, щоб спробувати стабілізувати економіку і згладити політичні суперечки. У цьому разі він віддасть перевагу професіоналам. Але обіцянки, роздані між 20 і 22 вересня (які дозволили знайти 66 депутатських голосів) гирями повиснуть у нього на ногах. І на шиї країни. І з подібним тягарем і йому, і країні буде дуже важко просуватися у бік повноцінної ринкової економіки та розвиненої громадянської демократії.

Є інший варіант. Президент боротиметься за самого себе, за свою владу і розставить вірних людей на фінансові потоки. Усім, кому потрібно, наріже скільки зможе. Тоді аналогія з Україною Кучми буде майже повною — залишиться тільки повернутися до практики замовної «свободи слова».

У цьому разі до 2006-го остаточно зітреться остання відмінність між Ющенком і Кучмою. Мало хто згадає, що за Леоніда Даниловича голосували як за менше зло. А за Віктора Андрійовича — як за альтернативу злу.

Двічі два

За Юрія Єханурова Верховна Рада минулого тижня голосувала двічі. За дві доби в зовнішньому вигляді та поведінці Юрія Івановича нічого не змінилося, але в проміжку між 20 і 22 вересня число його прибічників збільшилося на 66 голосів і зросло з 223 до 289.

Незадовго до першого голосування Віктор Андрійович організував підписання декларації про взаємопорозуміння, напередодні другого — меморандуму. Різницю між двома типами документів пояснить будь-який словник. У першому разі йдеться про проголошення чогось. У другому — про виклад фактичного, документального боку якогось питання.

У декларації, підписаній в тому числі «Регіонами», йшлося про обіцянки влади. Меморандум закріплював гарантії. Без цих гарантій «регіонали» голосувати відмовлялися. Після їхнього отримання — дружно видали на-гора півсотні голосів.

Одні кажуть, що до «пакту Ющенко—Янукович» додавався секретний протокол. Інші стверджують, що ніякого протоколу не було, обіцянки було видано на словах, але цим словам повірили. Бо не в інтересах влади «кидати» «донецьких». І тому в готовність Банкової, наприклад, віддати на відкуп Ахметову, Януковичу і компанії посади всіх глав адміністрацій (обласних і районних) у Донбасі повірити можна. Не можна зрозуміти логіку — бо в цьому разі виникає реальна загроза розколу країни, хоч би скільки казали про об’єднання.

Втім, байдуже, що конкретно обіцяли «під килимом» Пінчуку, Ахметову чи, скажімо, Пустовойтенку за підтримку. Все це ми дізнаємося і побачимо дуже скоро. Можна лише зауважити, що, за нашими відомостями, за прем’єра Єханурова голосували три потенційні міністри економіки і стільки ж імовірних міністрів транспорту. І кожен напевне був свято переконаний, що даний пост запропонували тільки йому.

Ситуацію, швидше за все, «розкермують», знову-таки, як за часів Кучми. (Леоніде Даниловичу, не переймайтеся, країна незабаром стане зовсім «такою»!). Тобто до середи проведуть інвентаризацію обіцянок, згладять кути, кому треба — запропонують заміну, виведуть середнє арифметичне — і пустять Кабмін у вільне плавання на короткому повідці.

Слід зауважити, що паралельно йшли два переговорні процеси. Ситуативних прибічників вербував не тільки Віктор Андрійович, а й Юлія Володимирівна. І зверталися, судячи з усього, за одними й тими ж адресами. Але з різним успіхом. Поки. Тому що сутичка двох учорашніх партнерів тільки починається. І пані Тимошенко за публічний союз із «донами», меморандум і «замовне» голосування має бути пану Ющенку вкрай вдячна. Вона тепер має масу приводів для критики і масу козирів для гри.

Вдячна вона має бути йому не тільки за це. Все ж таки добре бути президентом. Глава держави отримав право трохи раніше застовпити право остаточно здати ідеали Майдану. Якщо ж Тимошенко на марші вдасться «перевербувати» Ахметова, то вона посяде друге почесне місце в грі «Кинь Майдан».

Тож документ, підписаний із «Регіонами», заслуговує на особливу увагу. Почнімо з назви. «Меморандум взаємопорозуміння між владою й опозицією». Вивіска гарна. Мета шляхетна. А тепер зазирнемо в кінець документа. Від імені влади його підписали президент Віктор Ющенко, а також в.о. прем’єра Юрій Єхануров. Від імені опозиції — Віктор Янукович. «Партія регіонів» — це вся опозиція?

Як тут не згадати, що свого часу Кучма теж призначав опозицію. Тільки у Леоніда Даниловича у фаворі була КПУ — колишній гарант її ставив за приклад всім іншим противникам режиму: от, мовляв, комуністи — послідовна опозиція, а решта — так, критикани. Один із критиканів пізніше став президентом і добре засвоїв уроки попередника.

Хоч як би хто з нас ставився до тих же комуністів чи, приміром, есдеків, хоч як би оцінював характер і природу їхньої опозиційності, але вони на сьогодні — політичні противники чинної влади, причому значно активніші й послідовніші. Однак підписів Петра Симоненка й Віктора Медведчука під меморандумом ми не спостерігаємо.

Ну то й назвали б речі своїми іменами — угода між президентом Ющенком В.А. і парламентською фракцією «Регіони» про підтримку кандидатури Єханурова Ю.І.

Можна було назвати ще точніше — договір про виконання політичних робіт. З усіма належними бюрократичними формальностями — «Замовник гарантує...», «виконавець зобов’язується...». А кого й чого, власне кажучи, соромитися? То й цього немає — у меморандумі, по суті, перелічуються тільки зобов’язання влади, і займенник «ми» — не більш ніж для окозамилювання.

Однак повернімося до тексту. Він невеликий за обсягом і найвищою мірою дивний за змістом. Після короткої вступної частини, у якій (як годиться в таких випадках) говориться про відповідальність, примирення та консолідацію, повідомляється, що високі сторони домовилися про таке.

Пункт перший: про впровадження політичної реформи. Стоп. Політичну реформу схвалено Верховною Радою й оформлено у вигляді закону. Конституційні зміни мають набути чинності з 1 січня 2005 року. Перешкодити цьому може тільки одне — якщо Конституційний суд визнає цей закон неконституційним.

У такому разі, що може означати зафіксована в меморандумі обіцянка впровадити політичну реформу? Як це слід розуміти? Як обіцянку не порушувати закон? Як обіцянку не тиснути на Конституційний суд? Чи як готовність не виконувати рішення Конституційного суду, якщо він визнає закон неконституційним? Навіть важко сказати, який із варіантів виглядає більшою маячнею. Правова безглуздість подібного пункту очевидна.

Політична — також. Віктор Андрійович обіцяв не перешкоджати впровадженню політичної реформи Кучмі, Януковичу, Солані, Квасьнєвському, Адамкусу, десяткам інших політиків, сотням журналістів і мільйонам телеглядачів. Якщо цей пункт з’явився в меморандумі, чи означає це, що представники «Регіонів» досі сумнівалися в щирості його слів? Якщо це так, то чи не образило президента те, що його підозрюють у брехні? А якщо образило, то чому він стерпів подібну образу? І ще одне запитання: якщо «донецькі» думали, що президент брехав дотепер, то чому вони впевнені, що він не збреше й цього разу?

Другий пункт — недопущення політичних репресій проти опозиції. Якщо перший пункт викликав деяку розгубленість, то другий відверто здивував. Переслідування з політичних міркувань у нашій державі заборонені Конституцією, і для того щоб не допускати їх, необхідно просто-напросто виконувати Основний Закон, а не підписувати меморандуми, котрі не мають ніякої юридичної чинності . І коли припустити, що організаторів гіпотетичних репресій не зупинила Конституція, то смішно припустити, що їх зупинить меморандум.

А може, президента замучила совість, може, він просто-напросто втомився порушувати Конституцію і вирішив, так би мовити, почати життя з чистого листа. Ну то й підписав би меморандум сам із собою, взявши на себе добровільне зобов’язання дотримуватися Основного Закону із 1-ї по 159-ту статтю, а заодно перехідні й прикінцеві положення. Але до чого тут тоді «донецькі», Єхануров і взаємопорозуміння?

А тепер, як і в першому пункті, розберемо політичний аспект. Якщо влада каже про «недопущення політичних репресій проти опозиції», чи означає це, що вона, влада, визнає їхнє існування? Якщо не визнає, то навіщо взагалі про це говорити? Чому б тоді, як і раніше, не говорити про верховенство права і рівність усіх перед законом? Як бути з категоричним запереченням будь-яких переслідувань за політичне інакомислення? Як бути з бандитами, котрі повинні сидіти у тюрмах? Чи слід читати інакше: помінялися часи — помінялися бандити?

Третій і четвертий пункти наводять на таку ж думку. Незбагненна річ: влада, по суті, бере на себе зобов’язання амністувати учасників фальсифікації виборчого процесу. Для персонажів з особливо короткою політичною пам’яттю нагадаємо: саме протест проти фальсифікацій привів народ на Майдан. Протест проти знехтуваних прав, а не Ющенка — він там з’явився пізніше. І не Ющенку судити чи милувати — це право народу і судів, які йому ніхто не делегував.

Соратник Віктора Андрійовича, Юрій Ключковський знайшов у собі мужність заперечити вождю, заявивши, що документ, підписаний Ющенком і Партією регіонів, не вплине на амністію засуджених за порушення виборчого законодавства під час виборів президента 2004 року: «Амністія не встановлюється меморандумом, навіть такими високими підписами, вона встановлюється законом», — сказав він.

Далі — глибше. У пориві «самоочищення» і «єднання» Віктор Андрійович погоджується на внесення змін у законодавство, що припускає (наскільки можна судити) поширення імунітету на депутатів місцевих рад. Пояснимо: багато організаторів фальсифікацій і безпосередніх учасників безладдя на виборчих дільницях — власники мандатів народних обранців різного рівня. Пояснювати далі?

Восьмий і дев’ятий пункти документа — прелюдія до повної відмови від реприватизації: у них йдеться про законодавче врегулювання гарантій прав власності та недопущення фактів чинення тиску на судові органи.

Повторимося: визначати свою позицію щодо цього процесу президенту необхідно було раніше, самому, а не під тиском.

Укотре повторимося: закликаючи до «недопущення фактів» президент підтверджує наявність цих фактів. Та при цьому не каже про конкретні факти, не називає винних і не бере на себе відповідальність за порушення закону. Адже спочатку було слово: «Криворіжсталь вкрали в народу!»

Востаннє повторимо: популізм уряду — наслідок популізму кандидата в президенти Ющенка. Реприватизація розглядалася як майже єдиний спосіб «закрити» соціальні виплати. Чим затикатиме бюджетну діру уряд Єханурова, якщо на реприватизації буде поставлено хрест?

З особливим задоволенням представники «Регіонів» вимагали від Ющенка того, на чому він сам наполягав під час виборів, але про що забув за дев’ять місяців пошуку «порозуміння і єдності». Тобто:

— прийняття закону «Про статус і права опозиції» (із закріпленням за опозицією керівництва в парламентських комітетах: із питань свободи слова та інформації, з питань бюджету, з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, і Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації);

— прийняття законів «Про Кабінет міністрів України» і «Про Президента України»;

— прозорого формування уряду на принципах професіоналізму й поділу влади і бізнесу.

Останнє пролунало як глузування. Взагалі весь текст меморандуму можна назвати глузуванням. Підписавши його, президент, можливо, щиро спробував врятувати владу від кризи. Та ціна виявилася неадекватною: угода породила нову кризу, більш страшну — кризу довіри.

Від Ющенка захотіли надто багато. Публічного шмагання самого себе. Відмови від передвиборних обіцянок. Зречення принципів, за які боролися мільйони. І заради чого? Заради кількох десятків голосів? Для чого? Для сумнівного доказу його спроможності як політика?

Ніколи б не повірив, що подвиг учасників Майдану оцінять так високо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво