Українських журналістів визнано «вартовими собаками демократії» - Архів - dt.ua

Українських журналістів визнано «вартовими собаками демократії»

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

29 березня 2005 року Європейський суд з прав людини одноголосно виніс перше рішення про порушення Україною статті 10 Конвенції захисту прав людини та основних свобод, яка гарантує свободу висловлювань...

29 березня 2005 року Європейський суд з прав людини одноголосно виніс перше рішення про порушення Україною статті 10 Конвенції захисту прав людини та основних свобод, яка гарантує свободу висловлювань. На користь «Української Прес-Групи», яка є видавцем газети «День», було відшкодовано матеріальних збитків на 558 євро, 33000 євро моральних збитків, 5521 євро за послуги адвокатів. Всі відшкодування повинні бути виплачені протягом трьох місяців з Державного бюджету України.

Передісторія питання

21 серпня 1999 року в газеті «День» було опубліковано статтю Тетяни Коробової під назвою «Другий Юрік для бідних Йориків, чи Українська модифікація Лебедя?»

21 серпня Наталія Вітренко (лідер Прогресивної соціалістичної партії України) звернулася зі скаргою до Мінського районного суду м. Києва на публікацію в газеті «День», вимагаючи компенсацію моральної та матеріальної шкоди, оскільки інформація, що містилася в статті, опублікованій 21 серпня 1999 року, була неправдивою, принижувала її гідність та репутацію як члена парламенту. 3 березня 2000 року Мінський районний суд м. Києва частково задовольнив її вимоги та присудив стягнути з газети «День» на користь Наталії Вітренко одну тисячу гривень як компенсацію моральної шкоди. Суд також дійшов висновку, що вся стаття, опублікована в газеті «День», була неправдивою, оскільки заявник не довів правдивість цієї інформації.

12 липня 2000 року Київський міський суд залишив дане рішення без змін. Зокрема суд констатував, що висновки Мінського районного суду
м. Києва були правильними, оскільки відповідачі не надали доказів і суд не встановив, що розповсюджена інформація була правдивою.

14 вересня 1999 року в газеті «День» була опублікована стаття Тетяни Коробової під назвою «Про священную корову и воробышка: лидер КПУ как последняя надежда Кучмы».

У грудні 1999 року Петро Симоненко (лідер Комуністичної партії) звернувся зі скаргою до Мінського районного суду м. Києва на газету «День» та Тетяну Коробову, заявляючи, що інформація, яка містилася в публікації, була неправдивою. Він також вимагав захистити його честь, гідність та ділову репутацію й отримати компенсацію моральної шкоди. 8 червня 2000 року Мінський районний суд
м. Києва частково задовольнив вимоги Симоненка та постановив стягнути з газети «День» на його користь 1000 гривень як компенсацію моральної шкоди.

16 серпня 2000 року Київський міський суд залишив рішення Мінського районного суду
м. Києва без змін. Зокрема суд установив, що Мінський районний суд м. Києва дійшов правильного висновку, що відповідач у даній справі не надав доказів щодо правдивості інформації, яка була розповсюджена відносно Петра Симоненка. Суд також вирішив, що висновки Мінського районного суду м. Києва базувалися на практиці суду та були зроблені у відповідності з чинним законодавством.

12 грудня 2000 року «Українська Прес-Група» подала заяву до Європейського суду, у якій стверджувала, що національні суди допустили помилку в оцінці фактів та застосуванні національного законодавства, оскільки суди не використали прецедентне право Страсбурзького суду стосовно статті 10 Конвенції, зокрема справу «Лінгенс проти Австрії» при аналізі його оціночних суджень. Також помилково, на думку заявника, національні суди дійшли висновку, що публікації не відповідали дійсності, оскільки суди не змогли розрізнити «оціночні судження» та «факти», які містились у відповідних публікаціях від 19 серпня 1999 року та 14 вересня 1999 року. Заявник, посилаючись на статтю 10 Конвенції вважає, що рішення суду було втручанням в його право вільно передавати інформацію.

18 травня 2004 року Європейський суд з прав людини погодився, що скарга порушує серйозні питання фактів та права за Конвенцією, визначення яких вимагає розгляду по суті.

Учімося на власних помилках

Досліджуючи питання порушення Україною міжнародного законодавства, суд проаналізував звіти і рекомендації різних громадських організацій та міждержавних органів щодо ситуації зі свободою слова і медіа в Україні, в яких наголошується на систематичному залякуванні та намаганні контролювати медіа й інформацію, яку вони поширюють, цензурі, неможливості влади адекватно розслідувати злочини проти журналістів, використання позовів проти преси для тиску на неї, що критикувати Верховну Раду та Кабінет міністрів достатньо безпечно на відміну від Президента.

У Страсбурзі звернули увагу і на погіршення медіа-законодавства України, особливо з прийняттям нового Цивільного кодексу. Адже ці зміни створюють перешкоди для свободи висловлювань та інформації, що особливо стосується ст. 277, яка говорить, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною, та ст. 302, яка говорить, що інформація, яка подається офіційною особою, є достовірною. Ці пункти можуть призвести до самоцензури журналістів через побоювання подальших переслідувань. Українською владою було проігноровано рекомендації Комітету міністрів РЄ щодо приведення українського законодавства до стандартів РЄ.

Порушення

Суд у Страсбурзі, на відміну від своїх українських колег, укотре визнав: обов’язок преси поширювати інформацію та ідеї, що становлять громадський інтерес. У преси є завдання їх поширювати, а у громадськості право їх отримувати, якби було інакше, преса не могла б виконувати свою роль «вартового пса демократії».

Суд також повторив аргумент, що межі критики політиків є ширшими, ніж приватних осіб. На відміну від останніх, політик має бути відкритим, і кожен його вчинок та мовлене слово прискіпливо аналізуються журналістами, громадськістю, тому він повинен бути більш терплячим до критики. Звичайно, політики мають право на захист своєї репутації, але вимоги цього захисту мають бути збалансовані з інтересом до відкритої дискусії.

Оскільки стаття 10 захищає не тільки суть, але й форму, в якій подані інформація та ідеї, журналістська свобода дозволяє певне перебільшення або провокативність. І це стосується не тільки інформації та ідей, які сприймаються позитивно або розглядаються як необразливі та незначні, а й таких, які ображають, обурюють та викликають неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких неможливе «демократичне суспільство».

Далі суд зазначив, що потрібно розділяти факти і оціночні судження, адже вимога доводити правдивість критичного висловлювання порушує фундаментальне право на свободу висловлювання.

Європейський суд погодився з твердженнями заявника і вважає, що обидві статті містили критичні висловлювання щодо кандидатів на посаду Президента, які й досі є активними політиками. Суд вважає, що журналістом вжиті критичні висловлювання, які використовуються в політичній риториці та не підлягають доведенню. Тоді як місцеві суди вважали, що шкоди завдано публічному і особистому життю позивачів, суд вважає, що шкоди було завдано народним депутатам — діючим політикам, крім того сам контекст публікації стосується їх публічної діяльності. Журналістом було вжито лише політичну риторику, яка не підлягає доведенню.

«Суд помітив, що ці публікації містили критику обох політиків у формі сильних полемічних та саркастичних висловлювань. Безсумнівно, позивачі були ображені і, можливо, навіть шоковані, хоча, обираючи свою професію, вони відкрили себе для такої критики і це той тягар, який політики в демократичному суспільстві повинні прийняти».

Суд дійшов висновку, що українські суди переступили межу, яку Конвенція встановлює для місцевої влади, і встановлення вини заявника у дифамації не відповідало переслідуваній меті. Суд вважає, що втручання, про яке йдеться у цій справі, не мало нагальної потреби, яка б переважала громадський інтерес у політичній дискусії виборчої кампанії та до тих політичних постатей, які в ній задіяні. Крім того, стандарти, використані українськими судами, в даному випадку не відповідали принципам статті 10, а причини, якими виправдовували втручання, не були достатніми. Тобто було порушення статті 10 Європейської конвенції.

Післямова

Це рішення Європейського суду, в якому нашу державу визнано порушником Європейської конвенції, не перше. Це також не найбільша сума відшкодування, яку Україна мусить сплатити. Але це рішення — особливе, тому що вперше встановило системні порушення свободи слова в Україні.

Цим рішенням спростовано всі аргументи офіційних осіб про відсутність доказів щодо переслідування журналістів та цензури в Україні. Новий уряд мусить «тримати удар» за стару владу, але це також і попередження для нової влади. Так би мовити «поради від протилежного».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво